Фірма

39

У суботу о сьомій годині ранку, оглянувши територію пляжу зліва й справа, Енді Патрік швидко пройшов до тридцять дев’ятого номера й тихо постукав.

Після паузи жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Менеджер, — відповів він. Двері відчинили, з номера вийшов чоловік, який відповідав світлині Мітчела Мак-Діра. Волосся тепер в нього стало дуже коротким, ще й золотистого кольору. Енді витріщився на його шевелюру.

— Доброго ранку, Енді, — чемно привітався той, оглядаючи стоянку.

— Доброго ранку. Я оце заглянув, щоб побачити, чи ви ще й досі тут, братці.

Мак-Дір кивнув, не відриваючи погляду від дворика.

— Я маю на увазі, що по телевізору повідомили про те, що ви вже пів Флориди за ніч проїхали.

— Ага, ми теж дивилися. Вони вже якусь гру затіяли, ти як гадаєш, Енді?

Енді копнув ногою камінець на землі.

— І ще говорили, що десь бачили трьох чоловік, і їх офіційно впізнали. Це в трьох різних місцях. Я подумав, що якось воно дивно, хіба ні? Я ж всю ніч був тут, працював, пильнував і не бачив, щоб ви виїжджали. Як завжди перед світанком подався до кав’ярні — о-он вона. Там зазвичай сидять копи. То я сів до них поближче. І вони всі говорили про те, що тут облаву припиняють. Після того, як повідомили про третього очевидця, звідси відізвали ефбеерівців, було це близько четвертої ранку. І більшість поліції теж звідси забралося. Тут ще блокпости потримають до полудня, їх теж знімуть. Пішла чутка, що вам ззовні хтось допомагає. То ви ніби хочете вшитися на Багами.

Мак-Дір, не зводячи очей зі стоянки, уважно слухав. Тоді запитав:

— А ще вони що говорили?

— Все обговорювали фургон, вщерть набитий викраденими товарами, його знайшли, а він виявився порожнім. І як то ніхто не помітив, що ви завантажили крадене на причеп і примудрилися вислизнути з міста. О-о, та вони від такого просто в захваті. Ну а я, звісно, сиджу тишком і мовчу, але ж здогадався, що мова про той самий фургон, в якому ви в четвер увечері приїхали.

Містер Мак-Дір, заглиблений у думки, не відповідав. Здавалося, що й не нервував зовсім — Енді уважно приглядався до обличчя.

— Здається, ви не дуже раді, — сказав тому. — Тобто, копи звідси їдуть, припиняють облаву. Це ж добре, чи не так?

— Енді, можна, я тобі дещо скажу?

— Звісно.

— Зараз все стало ще небезпечніше.

Енді майже хвилину думав над почутим, тоді запитав:

— Як це так?

— Поліція мене хотіла просто заарештувати, Енді. Але є люди, які мене хочуть убити. Професійні кілери, Енді, і їх багато. І вони все ще тут.

Енді примружив своє єдине око і не зводив погляду з Мак-Діра. Кілери-професіонали! Тут, у них? На узбережжі?! Енді аж назад відступив. Так хотілося все розпитати: хто вони такі й чому на них полюють, та вже знав, що пояснень він не отримає. Однак подумав, про що ще б запитати.

— То чому ви не втечете?

— Втекти? Як ми можемо звідси втекти?

Енді загилив ногою ще один камінчик і кивнув у бік «понтіака» 1971 року випуску, припаркованого біля основної будівлі.

— Ну-у, можете на моїй машині. Їхати. Залазьте усі троє в фургон, то я вас і вивезу з міста. У вас вигляд пристойний, тож сядете на літак і гайда! Ось так можна вчинити.

— І скільки це нам коштуватиме?

Енді роздивлявся ступні, почухав за вухом. Подумав, напевно, це торговець наркотиками, а в коробках сила-силенна кокаїну й грошей. І за ним, певне, полює колумбійська мафія.

— Ну це, знаєте, буде коштувати дорого. Тобто ось зараз я маю п’ять тисяч на день, звичайний працівник готелю, не надто спостережливий. Я ж зараз ні в чому не замішаний, ви ж розумієте. Але коли вже вас звідси візьмуся вивозити, то стану співучасником, і тоді мене зможуть звинуватити й засудити, й таке інше. А я вже цим ситий, розумієте? Тож це вартуватиме більших грошей.

— Скільки, Енді?

— Сто тисяч.

Містер Мак-Дір і не здригнувся, не відреагував ніяк, незворушно дивився на берег, на океан. Енді відразу зрозумів, що не надто загнув ціну.

— Дай мені час подумати, Енді. Просто зараз будь напоготові. Тепер, коли поліція забралася геть, у місто наїдуть вбивці. Цей день буде дуже небезпечним, Енді, і мені знадобиться твоя допомога. Щойно поблизу помітиш кого-небудь підозрілого, негайно повідомляй. Ми з цих номерів не виходимо поки що, гаразд?

Енді повернувся до своєї стійки. Будь-який дурень вже б сів у машину й давно накивав п’ятами. Це все через коробки. Через украдений товар. Ось чому вони не тікають.

Мак-Діри тим часом поснідали вже посохлим печивом і теплими напоями. Рею до смерті хотілося холодненького пива, та знову йти до продуктової крамниці було занадто ризиковано. Поїли швидко, тоді переглянули ранкову пресу. Час від часу місцевий телеканал показував їхні світлини. Спершу те видовище їх лякало, та вони зрештою до нього звикли.

Минуло кілька хвилин по дев’ятій, Мітч вимкнув телевізор і повернувся до свого місця на підлозі, посеред коробок. Взяв декілька документів, зробив знак Еббі, на сьогодні — його оператору. Запис свідчень тривав.

Лазаров дочекався, поки покоївки візьмуться за свої справи, а тоді відправив своїх бойовиків на узбережжя. Працювали попарно, стукали в двері, заглядали у вікна, прослизали в темні коридори. У більшості маленьких закладів було по дві-три покоївки, які знали всі номери й кожного гостя. Процедура була простою, і майже завжди спрацьовувала. Один гицель знаходив покоївку, вручав їй стодоларову купюру й показував фоторобот. Якщо вона відмовлялася, їй і далі підсовували гроші, поки не погоджувалася допомогти. Коли не впізнавала нікого, то розпитували, чи не траплявся їй на очі фургон, чи, може, бачила кімнату, наповнену коробками, чи якось підозріло або налякано поводилися двоє чоловіків і жінка, чи взагалі щось незвичне. Коли котрась не могла дати конкретної відповіді, то в неї питали, які з кімнат зайняті, і стукали в двері.

Так їм наказував Лазаров: починайте з покоївок. Заходьте в мотелі з боку пляжу. Тримайтеся подалі від адміністрації. Вдавайте, що ви — поліцейські. А якщо знайдете, то вбивайте на місці, й одразу дзвоніть.

Девашер порозставляв чотири орендовані фургони неподалік доріг уздовж всього пляжу. За кермом сиділи Ламар Квін, Кендал Махан, Воллі Хадсон і Джек Олдрич, вони приглядалися до кожної машини на дорозі. А прибули вони сюди вночі, на приватному літаку, з ними — десяток інших старших співробітників фірми «Бендіні, Ламберт і Лок». У сувенірних крамничках, у кав’ярнях колишні друзі й колеги Мітча змішувалися з натовпом туристів і потайки сподівалися його не побачити. Навіть партнерів скликали з різних куточків країни, які прибули літаками і зранку тинялися по пляжу, заглядали до басейнів і вестибюлів готелів. Натан Лок залишався поряд із містером Моролто, але всі інші партнери, приховавши обличчя за кепками для гольфу й сонцезахисними окулярами, вислуховували накази генерала Девашера. Не було одного Ейвері Толлара. Відтоді, як він вийшов з лікарні, про нього ніхто нічого не чув. Враховуючи тридцять трьох представників фірми Бендіні, містер Моролто залучив майже сотню людей.

У мотелі «Блу Тайд» швейцар взяв стодоларову купюру і повідомив, поглянувши на фоторобот, що він, здається, бачив, як жінка й чоловік поселялися у четвер вранці у дві кімнати. Потім, придивившись до зображення Еббі, він сказав, що переконаний: тоді він бачив саме її. Взявши більше грошей, перевірив записи в книзі реєстрації. Повернувшись, повідомив, що жінка зареєструвалася як Джекі Нейджел, заплатила готівкою за дві кімнати на четвер, п’ятницю й суботу. Взявши нову купюру, він провів двох озброєних чоловіків до тих кімнат. Постукав у двері. Не відповів ніхто. Він відімкнув замки й дозволив своїм новим друзям перевірити кімнати. Стало зрозуміло, що з вечора п’ятниці у них ніхто не жив. Один з бойовиків зателефонував Лазарову і вже за п’ять хвилин примчав Девашер та взявся все винюхувати, шукаючи сліди. Він не виявив жодного, та пошуки посилили негайно: стали прочісувати територію від «Блу Тайд» до «Бічкомбер», під яким було знайдено фургон.

Вантажівки підвезли бойовиків поближче. І партнери фірми, й співробітники патрулювали пляж. Озброєні чоловіки стукали в кожні двері.

О десятій годині тридцять п’ять хвилин Енді розписався за отримання бандеролі на ім’я Сема Форчуна. Роздивився уважно. Її відправила Доріс Ґрінвуд, було зазначено і адресу: номер 4040 на Поплар авеню у Мемфісі, штат Теннессі. Телефону не було. Енді був упевнений, що бандероль дуже цінна, й він на мить пожалкував, що втратить можливість заробити більше грошей. Та домовленість виконана, йому вже заплатили. Він озирнувся і побіг до номера.

За роки буремного життя Енді виробив у собі звичку рухатися швидко, переміщатися з тіні в тінь, по кутках, і триматися подалі від відкритого простору. Коли він звернув за ріг і зібрався пройти через стоянку, то одразу побачив, як у двері номера 21 стукали двійко чоловіків. Номер той був вільний, але Енді чоловіки здалися дуже підозрілими. На обох були однакові шорти, не підібрані як слід по розміру — ледь не спадали до колін — біла тканина майже зливалася з білизною незасмаглих ніг, один до поношених мокасин одягнув темні шкарпетки; на другому були дешеві сандалі, і здавалося, що вони вже натерли йому ноги. На голови з бичачими шиями ті вдягли білі панами.

Енді на узбережжі вже провів шість місяців і міг вирізнити фальшивого туриста. Той, котрий гатив кулаком у двері, стукнув ще раз, і Енді побачив під сорочкою з кишені шортів виглядала рукоять пістолета.

Він швидко повернувся до свого кабінету і набрав номер кімнати 39, спитав Сема Форчуна.

— Це Сем. Слухаю.

— Семе, це Енді. Я в себе, коло стійки адміністратора. Ви не виглядайте, бо тут вздовж стоянки тиняються два підозрілих чоловіки, і стукають у кожні двері.

— Вони поліцейські?

— Не думаю. І не поселялися в нас.

— А де покоївки? — запитав Сем.

— В суботу вони раніше одинадцятої не приходять.

— Гаразд. Ми вимикаємо світло. Ти послідкуй за ними. А як заберуться звідси, то подзвони.

У темне вікно комірчини Енді спостерігав за тим, як незнайомці ходили від дверей до дверей, гупали в них і торсали за ручки дверей. З сорока кімнат в одинадцяти були пожильці. В 38 і 39 кімнатах на стукіт ніхто не відповів. Перевіривши всі, вони розвернулися й зникли в напрямку пляжу. Професійні вбивці. У нього в мотелі!

А через дорогу на автостоянці коло невеликого поля для гольфу Енді побачив ще одну пару фальшивих туристів, котрі вели розмову з чоловіком у білому фургоні. Тицяли пальцями то в один бік, то в другий, здається, про щось сперечалися. Він набрав телефон номеру Сема.

— Слухай, Семе, вони пішли. Та подібними їм тут аж кишить.

— Скільки їх?

— Просто перед собою на березі бачу двох. Вам би, приятелі, краще було вшиватися звідси.

— Заспокойся, Енді. Вони ж не побачать нас, якщо ми не виходитимемо.

— Але ж ви не зможете сидіти тут вічно. Скоро й бос мій заявиться.

— Ми поїдемо вже скоро, Енді. А що там з бандероллю?

— Вона в мене.

— Добре. Я хотів би її бачити. І ще, Енді, а як там з їжею? Ти би зміг перейти дорогу й принести нам чогось гаряченького поїсти?

Енді був менеджером, а не офіціантом. Але за п’ять тисяч доларів на день у «Сі Галл Рест» можна надати і такий сервіс.

— Звісно, буду там за хвилину.

Взявши телефон, Вейн Тарранс упав на ліжко в номері «Рамада Інн» в Орландо. Виснажений, страшенно злий, він вже нудоту відчував від того Ф. Дентона Войлеса. Була субота, пів на другу дня. Йому дзвонила секретарка, повідомила лише про те, що подзвонила Мері Еліс, хотіла з ним поговорити. Вони за дзвінком простежили — телефонували з таксофона в Атланті. Мері Еліс попередила, що дзвонитиме знову о другій годині, щоб переконатися, що Вейн — вона називала його Вейном — повернеться. Тарранс повідомив номер кімнати й поклав слухавку. Мері Еліс в Атланті. Мак-Діри в Талахассі, потім в Окалі. А тоді все — Мак-Дір зник. Ніякого зеленого «форда» з теннессійськими номерами й причепом. Він знову щез.

Задзеленчав телефон. Тарранс поволі зняв слухавку.

— Мері Еліс, — тихо промовив.

— Вейне, хлопчику! Як ти здогадався?

— Де він?

— Хто? — Теммі захихотіла.

— Мак-Дір, де він?

— Так от, Вейне, ваші хлопці добре чуби погріли, а тоді погналися за диким кролем. Ви зараз навіть близько до нього не добралися. Вибачай вже.

— За останні чотирнадцять годин у нас вже три впізнання.

— Ви б їх гарненько перевірили, Вейне. Мітч десять хвилин тому говорив мені про те, що ніколи не бував у Талахассі. Ніколи не чув ні про яку Окалу. Ніколи не їздив на зеленому «форді» пікапі. Ніколи не віз причеп. Ви, хлопці, повелися. Обвели вас навколо пальця.

Тарранс потер перенісся й поривчасто задихав у слухавку.

— А як там Орландо? — запитала вона. — Може, сходиш до Діснейленду, раз вже приїхав?

— Де він у чорта?

— Вейне, Вейне, заспокойся, любенький. Ти отримаєш документи.

Вейн сів.

— Окей. Коли?

— Ну, ми могли б бути жадібними й наполягати, що маємо спершу отримати решту грошей. О, Вейне, я дзвоню з таксофону, тож не пробуйте відслідкувати дзвінок, добре? А ми не жадібні. Ви отримаєте всі документи впродовж доби. Це якщо все буде добре.

— Де зараз документи?

— Мені доведеться тобі знов подзвонити, хлопчику. Якщо лишатимешся там само, то я дзвонитиму кожні чотири години, поки вже Мітч не скаже, де ті папери. Але Вейне, якщо ти зміниш номер, то я можу й загубити тебе, хлопчику. Тож залишайся.

— Я буду тут. А він усе ще в країні?

— Думаю, що ні. Я впевнена, що вони вже в Мексиці. І брат його іспанською розмовляє, ти ж знаєш?

— Знаю, — Тарранс простягся на ліжку й нишком послав усе до дідька. Нехай вже сидять у тій Мексиці, аби тільки йому документи отримати.

— Залишайся на місці, любий. Поспи. Ти ж, напевне, стомився. Я зателефоную близько п’ятої чи шостої.

Тарранс поставив на нічну тумбочку телефон і задрімав.

Запал поліції щодо облави зовсім згас до вечора суботи, коли у відділок поліції Панама-Сіті-Біч надійшла вже четверта скарга від власників мотелів. Довелося відправити наряд до мотелю «Брейкерс», чий переляканий власник повідомив, що його постояльців залякують озброєні люди. Більший загін послали на берег, і вже скоро вони рискали по мотелях аби знайти тих, хто розшукував Мак-Дірів. Смарагдовий берег стояв на порозі війни.

Людям Девашера було жарко, вони стомилися, і їм довелося працювати поодинці. Вони розбрелися по узбережжю, припинивши рейди до готелів. Тепер сиділи на пластикових стільцях коло басейнів і дивилися, як повз них проходили туристи. Вони лежали на пляжі — хто на сонці, хто ховався в тіні, і уважно придивлялися до відпочивальників.

А коли посутеніло, в темряві переховувалася й чекала ціла армія бандитів, покидьків, бойовиків, юристів. Якщо Мак-Діри надумають тікати, то вони робитимуть це вночі. І на них вже чекала безмовна армія.

Товсті руки Девашера незручно примостилися на поручнях балкона його номера у «Бест Вестерн». Він стояв і дивився, як спорожнів перед ним пляж, а сонце поволі поринало за горизонт. Скляні двері балкона від’їхали в бік, за спиною в нього став Аарон Ріммер. Доповів:

— Ми знайшли Толлара.

Девашер не поворухнувся.

— Де?

— У Мемфісі, переховувався в коханки.

— Він був сам?

— Так. Його знешкоджено. Інсценізували пограбування.

У тридцять дев’ятій кімнаті Рей чи не всоте передивлявся нові паспорти, візи, водійські посвідчення й свідоцтва про народження. На документах Еббі й Мітча світлини були давніші. Там обоє вони були ще темноволосі, і стрижки не короткі, як зараз. Та коли вдасться вибратися, з часом білявий відтінок зникне. А для фото Рея взяли студентський фотознімок Мітча, трохи ретушований; волосся задовге, відкритий серйозний погляд. Їхні очі, носи й вилиці були схожими, це ставало зрозуміло, коли добре придивитися. Оце й уся подібність. У документах зазначалися імена Лі Стівенса, Рейчел Джеймс і Сема Форчуна, які мешкали в Мерфрісборо, що в штаті Теннессі. Лок виконав роботу майстерно, і Рей з усмішкою милувався результатами.

Енді вже складала відеокамеру «Sony» до коробки. Штатив уклали й притулили до стіни. На телевізорі акуратними стопками були складені відеокасети — всього чотирнадцять штук, на кожній приклеєний папірець із підписом.

Запис свідчень тривав шістнадцять годин. Кожен відеозапис починався з того, що камеру Еббі наводила на обличчя Мітча, він піднімав правицю й присягався говорити тільки правду. Він стояв біля шафи, а на підлозі довкола нього лежали документи. Спираючись на записи Теммі, її підсумки й схеми, він послідовно й методично спершу розповів про банківські записи. Виявив понад двісті п’ятдесят секретних банківських рахунків в одинадцяти банках на Кайманах. Деякі рахунки відкрито на чиєсь ім’я, та більшість із них були номерними. Користуючись комп’ютерними роздруківками, він прослідкував і походження кожного рахунку: яку суму було внесено готівкою, трансфери, поштові перекази. Внизу кожного документа, про який ішлося, Мітч чорним маркером зазначав свої ініціали: ММ, а тоді номер документа: ММ1, MM2, MM3, і так далі. Коли перед камерою з’явився аркуш під номером ММ1485, він уже виявив дев’ятсот мільйонів доларів, які переховували від держави у Кайманських банках.

Після розкриття банківських махінацій, він скрупульозно, неначе пазли, склав докупи всю структуру злочинної імперії. За двадцять років понад чотириста кайманських корпорацій потрапили під вплив Моролто і їхніх неймовірно багатих та корумпованих юристів. Всі корпорації (цілком або частково) володіли іншими фірмами, мафія використовувала банки і їхні юридичні адреси як зареєстрованих агентів. Мітч швидко збагнув це і сказав перед камерою, що в нього в руках була лише частка паперів, що більшість із них зберігаються в підвалі фірми в Мемфісі. Спеціально для майбутніх присяжних він пояснив, що цілій армії інспекторів із Національного податкового управління знадобиться рік щонайменше, щоб вирішити премудрі головоломки схем корпорації Моролто. Він повагом розповідав про кожен документ, ставив свої ініціали й складав знову. Фільмуванням займалася Еббі. Рей подивлявся на автостоянку й вивчав фальшиві документи.

Шість годин Мітч описував різноманітні методи відмивання брудних грошей, до яких вдавалися сімейка Моролто та її юристи. І легко визначити було їх улюблений спосіб: у власному літаку фірми «Бендіні» перевозили небачений вантаж готівки, заодно ще були там і два-три юристи, щоб поїздка здавалася законною. Американські митниці завжди турбували шляхи ввезення до країни наркотиків — сушею, повітрям, морем — і мало що там з країни вивозять! Все було задумано просто ідеально. Літаки вилітали «брудними», а поверталися вже «чистими». Щойно літак приземлявся в аеропорту на території Кайманів, хтось із юристів, які супроводжували вантаж, вручав обумовлений зарання хабар місцевим митникам і визначену суму певному банкіру. Часом виходило, що на хабарі йшло до двадцяти п’яти відсотків.

І от коли гроші опинялися вже на банківському рахунку, найчастіше номерному, тоді вже цей шлях простежити було майже неможливо. А ще дуже вже часто такі транзакції дивовижно співпадали з якимись важливими подіями в житті фірми. Зазвичай гроші переводились на один з номерних холдингових рахунків, чи суперрахунків, як називав їх Мітч. І він повідомляв майбутнім суддям і присяжним ці номери рахунків та назви банки. Далі створювалися нові корпорації, і гроші з суперрахунків надходили на їхні рахунки, часто в одному й тому самому банку. І коли законні компанії ставали власниками брудних грошей, починалося їхнє відмивання. Найпростішим і найпоширенішим методом для цього стала купівля нерухомості чи якогось іншого цілком легального об’єкта на території Сполучених Штатів. Всі транзакції здійснювалися винахідливими юристами фірми «Бендіні, Ламберт і Лок», гроші до рук не потрапляли. А ще бувало таке, що одна корпорація на Кайманах придбавала другу кайманську корпорацію, а та, виявляється, вже володіла корпорацією в Панамі, яка була власником холдингової компанії в Данії. Данці ж купували якийсь заводик у Толедо, що випускав, наприклад, м’ячі для гольфу, а гроші на це переводили з непоказного банку в Мюнхені. І брудні гроші тепер були чистими.

Позначивши останній папірець «ММ 4292», Мітч припинив запис свідчень. Він тривав шістнадцять годин, і цього мало вистачити. На судовому засіданні записи не приймуть за доказ, але вони сприятимуть тому, щоб воно відбулося. Тарранс із колегами зможуть показати плівки Великому суду присяжних, і ті висунуть звинувачення принаймні тридцятьом юристам із фірми Бендіні. Їх пред’являть федеральній магістратурі і отримають ордер на обшук.

Мітч свою частину угоди виконав. І хоч у суді особисто не свідчитиме, та він, врешті-решт, отримав всього один мільйон, а інформації дає набагато більше очікуваного. Тепер, фізично й духовно спустошений, він сидів на краю постелі. Еббі прикрила очі й сіла на стілець.

Крізь жалюзі Рей оглянув вулицю.

— Нам конче необхідне холодне пиво, — сказав він.

— Ні, забудь про це, — різко відповів йому Мітч.

Рей повернувся й поглянув на брата.

— Заспокойся, братику, вже темно, а до крамниці он два кроки. Я про себе подбаю.

— Рею, забудь. Не можна зараз ризикувати. За кілька годин ми звідси заберемося, якщо все мине без проблем. Ти матимеш все життя, щоб насолоджуватися пивом.

Рей його не слухав. Натягнувши аж на брови бейсболку і засунувши жмут купюр до кишені, він простягнув було руку по пістолет.

— Рею, хоча б пістолет залиш тут, — просив його Мітч.

Той просунув зброю під сорочку й прослизнув у двері.

Він швидко побіг по піску вздовж мотелів і крамничок, стараючись триматися в тіні. Так хотілося вже холодного пива! Він спинився коло крамнички з продуктами, роззирнувся, впевнившись, що ніхто за ним не спостерігає, і швидко увійшов через передні двері. Холодильники з пивом стояли далі.

А на стоянці біля самого берега, причаївшись у тіні, стояв у великому солом’яному капелюсі Ламар Квін і розмовляв з підлітками з Індіани. Він помітив, як Рей зайшов до крамниці, і щось здалося йому знайомим. Здається, його хода когось нагадувала. Він підійшов до вікна-вітрини й зазирнув досередини. Біля холодильника з напоями стояв чоловік, його очі ховалися за сонцезахисними окулярами, але ніс і вилиці були дуже схожі. Ламар і собі ввійшов до крамниці й вибрав пакуночок чипсів. Коло каси він почекав, і ніс до носа зіткнувся з чоловіком, який не був Мітчем Мак-Діром, але дуже вже нагадував його.

Це був Рей. Ну, певно що він. Обличчя засмагле, волосся коротко так підстрижене, що й зачіски годі визначити. Очі ховалися за окулярами. Зріст такий самий. Та ж сама хода.

— Як ся маєте? — звернувся Ламар до чоловіка.

— Та непогано. А ви? — і голос виявився схожим.

Ламар заплатив за чипси й повернувся на автостоянку. Там кинув пакунок до урни біля телефонної будки й швидко пройшов далі до крамнички з сувенірами, продовжуючи пошуки Мак-Дірів.