Фірма

22

Притулившись до стулок ліфта, агент контори з винайму житла нишком милувався чорною шкіряною міні-спідницею. Погляд ковзнув її подолу — від колін спускалися шви чорних шовкових панчіх, далі — неймовірно високі підбори. Теж чорні. Гострі носки, а на миску — по червоному банту. Ковзнув поглядом назад, спинився на кругленькому задку, сягнув кашемірового червоного светра. Спереду светрик не здатен був приховати видатні частини тіла, котрі просто таки приголомшували. Волосся, яке спускалося нижче плечей, дивовижно контрастувало з червоною барвою. Так, вона вдалася до освітлення, однак загальна картинка з розкішного волосся, шкіряної міні-спідниці, панчішок, високих підборів та светрика з видатними принадами наводила його на думку, що він не проти мати таку кралечку. Йому б хотілося, щоб вона тут поселилася. Про ціну вони неодмінно домовилися б.

Ліфт спинився. Розчинилися стулки дверей, він пройшов за нею вузьким коридором.

— Сюди, — вказав напрямок і клацнув вимикачем. Вставив ключ у замок дерев’яних пошарпаних дверей.

— Тут лише дві кімнати, — сказав, клацаючи ще одним вимикачем. — Площа близько двохсот квадратних футів.

Вона одразу підійшла до вікна.

— Непоганий краєвид, — сказала, виглянувши у вікно, Теммі.

— Так, чудовий краєвид, нове килимове покриття, минулої осені все перефарбували. По коридору он там ванна кімната. Це гарний вибір. Ремонт будинку проводився вісім років тому. — Він витріщався на шви панчіх.

— Так, непогано, — Теммі сказала це не у відповідь на його набір слів. Вона й далі роздивлялася вулицю за вікном. — Як називається це місце?

— Це «Бавовняна біржа», одна з найстаріших споруд Мемфіса. І адреса наша справді престижна.

— А наскільки престижна квартирна платня?

Він прокашлявся, підніс до очей папку, але в неї не заглядав, все витріщався на високі підбори.

— Та це невелике приміщення. А для чого вам воно потрібно, що ви там казали?

— Секретарська робота. Я секретар-фрілансер. — Не звертаючи на чоловіка уваги, Теммі підійшла до другого вікна. Він тупцяв позаду.

— Ага. І як довго вона вам буде потрібна?

— Шість місяців, та можливо, навіть цілий рік.

— Гаразд. Шість місяців і оплата становитиме триста п’ятдесят доларів за місяць.

Не відриваючи погляду від вікна, вона раптово скинула туфлю з правої ноги й почухала нею литку лівої. Шов на панчосі все продовжувався, огортав і підошву. А нігтики на пальчиках... вони були теж червоними! Вона вильнула задком вліво й обперлася на підвіконня. Папка в його руках затремтіла.

— Я платитиму по двісті п’ятдесят на місяць, — владно сказала вона.

Він прокашлявся. Не було сенсу виказувати жадібність. Ці крихітні кімнатки — мертвий простір, вони нікому не були потрібні, їх роками ніхто не винаймав. У будинку може поселитися й секретар-фрілансер. От чорт, та йому самому може знадобитися секретарка на вільних хлібах.

— Триста, але не менше. Кімнати в нашому будинку користуються попитом, наразі зайнято дев’яносто відсотків площі. Триста на місяць, це й так замало. Ми ледве покриваємо витрати на утримання.

Враз вона повернулася до нього — і йому вже нікуди дівати погляд. Светрик туго облягав груди.

— У рекламному оголошенні зазначалося, що кімнати вмебльовані.

— Ми можемо це зробити, — він дуже хотів допомогти. — Що вам знадобиться?

Вона роззирнулася навколо.

— Тут мені потрібен письмовий стіл і шафка для документів. Декілька стелажів для папок. Пару стільців для клієнтів. Нічого особливого. В іншій кімнаті меблі не потрібні. Я там поставлю копіювальну машину.

— Без проблем, — усміхнувся він.

— І я платитиму три сотні за квартиру з меблями.

— Чудово, — сказав він, розгортаючи папку й дістаючи звідти бланк договору про оренду. Він поклав його на складний столик і заходився заповнювати.

— Ваше ім’я?

— Доріс Ґрінвуд, — так звали її матір. Сама ж була Теммі Інес Ґрінвуд, поки не здибалася з Бустером Гемфілом, який пізніше законно взяв ім’я Елвіс Аарон Гемфіл. Й відтоді в її житті все летить шкереберть. Матір її жила у Еффінгемі, що у штаті Іллінойс.

— Окей, Доріс, — заговорив він уже й ніби з теплотою, наче вже можна називати одне одного лише на ім’я, бо вони стали ближчими. — А домашня адреса?

— А навіщо вона вам? — сердито запитала вона.

— Е-е-е, просто нам потрібна така інформація.

— А це не ваша справа.

— Гаразд, гаразд. Без проблем, — театральним жестом він викреслив той пункт у бланку. Потім став переглядати. — Ну, подивимося. Починаючи від сьогодні, другого березня, підписуємо угоду про оренду на шість місяців. Це до вересня. Так?

Вона кивнула та підкурила цигарку.

Він перейшов до наступного пункту.

— Нам потрібно отримати перший внесок авансу, триста доларів, а також платню за перший місяць.

З кишені вузенької спідниці вона витягла тугу пачку готівки й відрахувала шість стодоларових банкнот, поклала на столі. Вимогливо сказала:

— Мені, будь ласка, квитанцію.

— Обов’язково, — він і далі щось писав.

— На якому ми поверсі? — повертаючись до вікон, поцікавилася вона.

— На дев’ятому. За невчасну оплату після п’ятнадцятого числа штраф — десять відсотків від платні. Ми маємо право прийти з інспекцією у будь-який час. Приміщення заборонено використовувати для незаконної діяльності. Ви маєте сплачувати комунальні послуги та страхування ваших речей. На паркувальному майданчику, отам через дорогу, у вас є своє одне місце. Ось два ключі. Запитання є?

— Так. А от якщо я працюватиму допізна? Тобто залишатимуся тут до ночі?

— Це не біда. Можете приходити й виходити, коли захочете. Коли стемніє, вас пропускатиме охоронець біля виходу на Фронт-стріт.

Теммі встромила між напомаджених вуст цигарку і підійшла до столу. Перечитала договір, потім, мить повагавшись і підписалася ім’ям Доріс Ґрінвуд.

Замкнувши двері, він чемно провів її коридором до ліфта.

Наступного дня ополудні привезли меблі. Доріс Ґрінвуд із «Ґрінвуд Сервісес» поставила на письмовому столі взяту на прокат друкарську машинку та телефон. Сидячи за столом перед машинкою, краєм ока вона могла спостерігати за рухом на Фронт-стріт. В шухляди стола поскладала папір для машинки, блокноти, олівці, ще якісь дрібнички. На тумбочки й невеликий столик між стільцями для клієнтів порозкладала журнали.

У двері постукали.

— Хто там? — запитала вона.

— Доставка копіювальної машини, — почулася відповідь.

Вона відімкнула замок і прочинила двері. Низенький занадто жвавий чоловічок на ймення Горді забіг, окинув поглядом кімнату, грубо запитав:

— Ну, то де ставити?

— Он туди, — вказала пальцем Теммі в напрямку порожньої кімнатки розміром вісім на десять футів; дверей на завісах не було.

Два молодики у синіх комбінезонах, відсапуючись, закотили візок із копіром.

Горді виклав на стіл перед нею папери.

— Для такого місця у вас досить потужний агрегат. Він забезпечує дев’яносто копій на хвилину, в ньому автоматична подача та скорозшивач. Нічогенька машина.

— Де підписуватися? — запитала вона, не бажаючи розводити теревені.

Він вказав ручкою, де ставити підпис.

— Шість місяців, виплати по двісті сорок доларів на місяць. Сюди ми включили обслуговування та перевірку, а також п’ятсот аркушів паперу на перші шість місяців.

— А-4 чи листівковий формат аркуша?

— А-4.

— Перший внесок — десятого числа, далі теж оплачуйте десятого. На столі — інструкція з експлуатації. Якщо виникнуть запитання — дзвоніть мені.

Двоє вантажників ще трохи повитріщалися на тугі джинси та яскраво-червоні туфлі на підборах і поволеньки вийшли. Горді відірвав жовту квитанцію і подав Теммі.

— Дякую, що скористалися нашими послугами.

Вона замкнула за ними двері. Підійшла до вікна і глянула в північний бік. Там, на Фронт-стріт, за два квартали по ту сторону вулиці виднілися четвертий та п’ятий поверх Бендіні-білдінг.

Він тишком займався справами, з головою занурившись у папки й документи. Був занадто зайнятий для будь-яких розмов, хіба тільки з Ламаром. Мітч добре розумів, що таке уникання не мине непоміченим. Тож працював ще наполегливіше. Може, коли він покриватиме рахунками по двадцять годин щоденно, з нього знімуть усі підозри. Може, саме гроші його й оберігатимуть.

Ніна зазирнула по обіді й поклала на стіл коробку з остиглою піцою. Він її з’їв тоді, коли трохи прибирав на столі. Подзвонив до Еббі. Сказав, що має намір з’їздити й навідати Рея, тож повернеться до Мемфіса пізно в неділю. Тоді вийшов до автостоянки.

Три з половиною години він їхав по сороковій федеральній трасі, поглядаючи у дзеркало назад. Нічого так і не побачив, тож вирішив, що вони його вже обігнали й чекають попереду. У Нешвілі несподівано звернув і поїхав у напрямку до центру. Маючи в руках накреслену від рук карту, він то вливався в потік автівок на центральних запруджених вулицях, то виривався з нього й пірнав у бічні, різко розвертався й носився так, наче втратив здоровий глузд. У південному кінці містечка він завернув до під’їздів великого багатоквартирного будинку й попетляв ще й там. Йому сподобалося. Парковки там чисті, усі усміхнені. Він припаркував авто на майданчику, замкнув. Коло критого басейну телефон-автомат був справний. Він викликав таксі, назвавши адресу всього за два квартали. Між будинками промчав на бічну вуличку, а там одночасно з ним і з’явилося таксі.

— Автостанція «Ґрейгаунд», — кинув він водієві. — І швидко. У мене десять хвилин.

— Та розслабся, приятелю. Це ж за шість кварталів звідси.

Мітч зігнувся в три погибелі на задньому сидінні, і, поки їхали, стежив за рухом автомашин. Водій, сповнений поважності, не поспішаючи, за сім хвилин спинився коло автостанції. Кинувши на сидіння дві банкноти по п’ять доларів, Мітч кинувся до кас. Він придбав квиток до Атланти на рейс о четвертій тридцять. Годинник на стіні показував уже четверту тридцять одну. Клерк махнула у бік обертових дверей і сказала:

— Автобус рейсу 454 уже відходить.

Водій ще замикав двері багажного відділення, забрав квиток і разом із Мітчем зайшов у автобус. На пасажирських сидіннях ближче до задньої частини сиділо людей з дванадцятеро. Мітч пробирався назад, заглядав у кожне обличчя, нікого не помітив. Сів він біля вікна у четвертому ряду з кінця. Надягнув сонцезахисні окуляри, озирнувся. Нікого. От дідько! Може, сів не в той автобус? Він втупив погляд у затемнене вікно. Автобус швидко влився до потоку на автостраді. Далі має бути зупинка у Ноксвіллі. Можливо, там із ним вийдуть на контакт.

Коли вони вже виїхали на федеральне шосе й автобус набрав крейсерської швидкості, чоловік у синіх джинсах і полотняній сорочці навипуск виник прямо перед ним і швидко сів поруч. Це був Тарранс. Мітч полегшено зітхнув.

— А де ж ти був? — запитав він.

— У вбиральні. Ти від них відірвався? — говорив він пошепки, водночас приглядаючись до потилиць пасажирів, чи бува хтось не слухає. Ні, ніхто їх не чув.

— Я їх зовсім не бачив, Таррансе. Тож не можу сказати, чи від них відірвався. Та гадаю, щоб цього разу мене вистежили, їм треба стати суперменами.

— На вокзалі бачив нашого співробітника?

— Так. Стояв у червоній бейсболці «Фальконів» біля таксофону. Чорношкірий молодець.

— Так-так, він. Якби помітив «хвоста», то подав би сигнал.

— Мені подав знак, мовляв, продовжуй.

У Тарранса очі ховалися за сріблястими дзеркальними сонцезахисними окулярами, на голові — бейсбольна кепка з написом «Штат Мічиган» на смарагдовому тлі. Мітч вловив запах жуйки «Джусі фрут».

— Це у вас наче така уніформа, так? — без усмішки запитав він. — А Войлес сам дав дозвіл отак одягатися?

— Та якось забув його запитати. Вранці поцікавлюся.

— У неділю вранці? — уточнив Мітч.

— Аякже. Він же хотітиме все знати про нашу автобусну поїздку. Я з ним годину розмовляв, перш ніж сюди поїхати з міста.

— Отже, спершу про найголовніше. Що буде з моєю машиною?

— Ми її за кілька хвилин заберемо й поняньчимо трохи замість тебе. Коли знадобиться, то вона вже чекатиме на тебе в Ноксвіллі. За це не хвилюйся.

— Думаєш, вони нас не знайдуть?

— Безперечно. З Мемфіса за тобою ніхто не вчепився. Ми стежимо, у Нешвілі нікого нема. Ти чистий.

— Вибачай, що я так допитуюсь, та просто після катастрофи у взуттєвому, я знаю, що й ви можете чинити по-дурному.

— Так, так, це була помилка. Ми...

— Страшенна помилка. Така, що може мене внести до списку жертв.

— Та ти ж гарно зміг викрутитися. Такого більше не буде.

— Пообіцяй мені, Таррансе, пообіцяй, що більше ніхто й ніколи до мене не підходитиме на людях.

Тарранс виглянув у прохід між сидіннями, кивнув.

— Ні, Таррансе, я маю це почути просто з твоїх уст. Обіцяй.

— Гаразд, гаразд. Такого більше не станеться, я обіцяю.

— Дякую. Тепер можна буде хоч у ресторані поїсти спокійно, не побоюючись, що тебе кудись тягтимуть.

— Ти свого домігся.

Повз них, спираючись на тростину й з усміхненим обличчям поволеньки пробрався назад старий негр. Стукнули двері до туалету. «Ґрейгаунд» і далі мчав у лівому ряду, обганяючи законослухняних водіїв.

Тарранс прогортав журнальчик. Мітч вдивлявся у пасторальний пейзаж за вікном. Старий з тростиною, упоравшись зі своїми справами, поклигав до свого місця десь попереду.

— Ну, то що тебе сюди привело? — поцікавився Тарранс, знов гортаючи журнал.

— Я не люблю літаки. Завжди їжджу автобусом.

— Та я бачу. І коли ж ти почнеш?

— Войлес мені сказав, що в тебе є план дій.

— Є. І тепер мені треба знайти нападника.

— Гарні нападники дорого коштують.

— У нас є гроші.

— Це вам коштуватиме значно дорожче, ніж ви собі уявляєте. От собі вирахував, що я ж відмовляюся від великої кар’єри і заробітків, скажімо, у півмільйона доларів на рік.

— Ну, то це двадцять мільйонів баксів.

— Знаю. Ось це й обговорюватимемо.

— Я радий таке чути. Ти собі розраховуєш, наче працюватимеш, чи, як ти кажеш, трудитимешся, аж сорок років. Але ж це виважене припущення дуже непевне. От заради сміху. Скажімо, через п’ять років ми накриємо всю фірму. І тобі, і всім іншим там висунемо звинувачення. Ти отримаєш по заслузі і відправишся на декілька років до в’язниці. Багато тобі не дадуть, бо ти ж ніби чистенький, і ти, певно чув, як федерали мило все описують. Та в будь-якому разі втрачаєш і ліцензію, і будинок, і маленький свій «БМВ». А може, ще й свою дружину. Коли вийдеш на волю, відкриєш приватну детективну агенцію, як-то була в старого друзяки Ломакса. Робота нескладна, хіба тільки корпатимешся в брудній білизні, та раптом виявиться, зачепиш когось, кого було не варто чіпати.

— Я вже сказав, що погоджуюся за певних умов.

— Ну, гаразд. Почнімо обговорювати. Скільки ти хочеш?

— За що?

Тарранс згорнув журнал, поклав його під своє сидіння й дістав товстезну книжку в м’якій палітурці. Вдав, ніби він читає. Мітч же говорив, ледь розтуляючи рот. Розглядав при цьому прохід.

— Правильне запитання ставиш, — тихо промовив Тарранс, ледь-ледь голосніше за гудіння дизельного двигуна. — Чого ми від тебе хочемо? Розумне запитання. По-перше, доведеться тобі відмовитися від кар’єри юриста. Тобі доведеться вишукувати й розкривати секретну інформацію, записи, які стосуються твоїх клієнтів. Цього буде, звісно, досить, щоб тебе позбавити ліцензії юриста, але це вже не буде настільки важливим. Ми з тобою повинні домовитися про те, що ти нам здаси фірму і піднесеш нам її на срібній таці. По-друге, й це найголовніше, ти мусиш нам передати досить даних для того, щоб ми могли висунути звинувачення проти кожного співробітника фірми й більшості з банди Моролто. У них є записи, в маленькій будівлі на Фронт-стріт.

— Звідки ви це знаєте?

Тарранс усміхнувся.

— Знаємо, тому що на боротьбу з організованою злочинністю витрачаються мільйони доларів. Тому що ми за Моролто ходимо слід у слід упродовж двадцяти років. Тому що і в самій організації Моролто у нас є свої джерела інформації. Тому що Ходж і Козінскі нам дещо розповіли, перш ніж їх убили. Не варто нас недооцінювати, Мітчу.

— І ви вважаєте, що мені вдасться винести інформацію?

— Так, ваша честь. Ти робитимеш підкоп ізсередини, і він розвалить фірму і поставить на коліна один із найвпливовіших злочинних кланів країни. Ти мусиш нам передати фірму. Де чий кабінет розташований? Імена секретарок, співробітників, клерків — усіх. Хто над якими справами працює? Які в кожного клієнти? Хто чим і ким керує? Хто працює на п’ятому поверсі? Що там відбувається? Де зберігають усі записи? Чи є десь єдиний архів? Наскільки бізнес комп’ютеризований? Скільки інформації в них на мікроплівках? Та найголовніше, дізнайся все про штат працівників і здай їх. Щойно випаде нагода, ми завоюємо їх з допомогою своєї невеличкої армії. Це буде надзвичайно великий крок уперед. Ми мусимо мати вагомі докази, солідні підстави для того, щоб ввірватися до них з ордером на обшук.

— І ви все це хочете?

— Ні. Тобі ще доведеться давати свідчення у суді проти своїх колег і це триватиме роками.

Мітч задихав важче. Заплющив очі. Автобус збавив швидкість — попереду сунула кавалькада будиночків на колесах. Починало сутеніти, і зустрічні автомобілі потроху вмикали фари. Давати свідчення на суді! Ось це йому й на думку не спадало. Завдяки тому, що кримінальні авторитети могли на своїх адвокатів викидати мільйони, суд міг тривати роками.

Тарранс і справді вже почав читати Луїса Ламура. Спрямував на томик світильничок над головою, наче був справжнім пасажиром і дійсно подорожував. Коли в мовчанці проїхали миль зо тридцять, Мітч зняв окуляри й заглянув в обличчя Таррансу.

— А що буде зі мною?

— Ти матимеш силу грошей, бо ти їх заслужиш. Твоя совість буде чистою, ти зможеш дивитися людям у вічі. Ти зможеш жити в будь-якому місці країни, але, звісно, під новим іменем. Ми тобі знайдемо роботу, підправимо носа, зробимо все, що забажаєш, можеш нам повірити.

Мітч старався дивитися на дорогу, та це було неможливо. Погляд все повертався назад до Тарранса.

— Совість? Та ти навіть при мені не згадуй більше про неї, Таррансе! Я у вашій грі невинна жертва, і ви це добре знаєте.

Той хмикнув із зарозумілою посмішкою.

— А що буде з дружиною?

— Ну, ти її можеш собі лишити.

— Дуже смішно.

— Пробач. Вона матиме всього вдосталь. Вона багато знає?

— Все, — пригадалася дівчина на пляжі. — Ну, майже все.

— Ми для неї знайдемо тепленьке місце держслужбовця у службі соціального захисту будь-де. Та не все так погано буде, Мітчу.

— Все буде прекрасно. Та настане такий час, коли хтось із ваших випадково розтулить рота й видасть що-небудь у присутності когось непевного, і тоді про мене чи про дружину ви вже читатимете в газетах. Мафіозі ніколи нічого не забувають, Таррансе. Вони монстри. А секрети вміють тримати краще за ваших. Це ж через вас загинули люди, не варто заперечувати.

— Я й не заперечуватиму. І я ще хочу додати, що коли вони вирішують когось убити, то бувають дуже винахідливими.

— Дякую. Отож, що ми робимо?

— Сам вирішуй. На сьогоднішній день по всій країні ми маємо дві тисячі свідків, які живуть з новими іменами, новою роботою, в нових будинках. То в тебе є велика перевага.

— Я ще й перевагу маю?

— Так. Або забирай гроші й тікай, або грай собі роль поважного юриста й живи сподіваннями про те, що ми до вас ніколи не доберемося.

— Оце так пекельний вибір, Таррансе.

— Так. Я радий, що вибір за тобою.

З місця поруч із древнім дідом підвелася його сусідка, тримаючись руками за кожне сидіння, вона хитаючись почвалала до вбиральні. Коли проходила повз них, Тарранс нахилився до Мітча. Він не наважувався продовжувати розмови, поки та була поруч. Бабці було років дев’яносто. Древня, можливо навіть неписьменна, навряд чи б вона зважала на його слова, але він сидів німий як риба.

За чверть години двері вбиральні розчинилися, випустивши на волю звуки води, яка з бульканням потекла нижче унітазу — кудись під дно автобуса. Стара почовгала вперед і зайняла своє місце.

— Хто такий Джек Олдрич? — поцікавився Мітч. Він мав підозру, що з ним пов’язана якась таємна гра, тож крадькома спостерігав, як-то реагуватиме Тарранс. Той блимнув, відвів від книжки очі, втупився у спинку переднього сидіння.

— Ніби й знайоме прізвище, але ніяк не пригадаю, звідки.

Мітч відвів погляд. Знов дивився у вікно. Тарранс знав.

Здригнувся, перед тим, як відповісти, занадто швидко звузилися очі. Мітч дивився на автомобілі, що мчали за вікном.

— То хто це такий? — запитав нарешті.

— То ти його не знаєш?

— Якби знав, то не допитувався, хто такий.

— Ще один з нашої фірми. Ти мав би таке знати, Таррансе.

— У місті повно тих законників. Це ти їх всіх можеш знати.

— Я знаю лише тих, що сидять у «Бендіні, Ламберт і Лок». У тихенькій маленькій фірмі, яку ви, хлопці, вже сім років вивчаєте. Олдрич там працює вже шість років. І вважається, що декілька місяців тому на нього вийшло ФБР. Правда чи ні?

— Абсолютна нісенітниця. Хто тобі це сказав?

— Це не має значення. Така собі чутка у фірмі.

— Це брехня. З серпня місяця ми ні з ким не розмовляли, крім тебе. Чесне слово. І ми не маємо намірів ні з ким більше вести розмов, хіба як ти вже відмовишся, тоді муситимемо шукати нову людину.

— І ти ніколи з Олдричем не розмовляв?

— Я це вже тобі сказав.

Мітч кивнув, взяв до рук журнал. Мовчки їхали ще пів години. Таррансу набрид той роман і він сказав нарешті:

— Послухай, Мітчу, десь за годину ми вже будемо в Ноксвіллі. І якщо ми домовляємося працювати разом, то треба вирішувати. Вранці Директор Войлес закидає мене тисячею запитань.

— Скільки грошей?

— Пів мільйона доларів.

Перший-ліпший юрист, що дбає про власну гідність, знає: ніколи не приставай на першу пропозицію. Завжди. Він уже бачив, як було від здивування роззявляв рота Ейвері, як різко трусив він головою від цілковитої зневаги й недовіри, коли чув перші пропоновані суми, хоч і якими вони були обґрунтованими. Далі йшли зустрічні пропозиції. У відповідь контр-пропозиції — ще нові контрпропозиції, і знову торгувалися, та на першу пропозицію ніколи не приставали.

Тож похитуванням голови й усміхом до вікна, наче він саме такого й чекав, Мітч дав знати, що від півмільйона він відмовляється.

— Я хіба сказав що-небудь смішне? — запитав Тарранс, не юрист і не торговець.

— Та це просто смішно, Таррансе. Ти ж не чекаєш, що я відірвуся від золотої шахти заради півмільйона. А ще й податки сплатити, в мене заледве триста тисяч лишиться.

— А якщо ми закриємо золоту шахту, й відправимо всіх ваших жевжиків у черевиках від Гуччі до в’язниці?

— Якщо. Якщо. Якщо. Якщо так багато знали, чому ж досі нічого не зробили? Войлес казав, що ви роками спостерігали за фірмою. Сім років чекали. От молодці, Таррансе. Це ви завжди такі прудкі?

— А ти хочеш спробувати щастя, Мак-Діре? От, скажімо, мине ще якихось п’ять років. І ми знищуємо те кубло й твій зад відправляємо на нари. Тоді вже не матиме значення, скільки часу нам на це знадобилося, так чи ні? А так воно й буде, Мітчу.

— Перепрошую. Я думав, що ми торгуватимемося, а не погрожуватимемо.

— Я зробив тобі пропозицію.

— Твоя ціна занадто низька. Від мене чекаєте роботи, завдяки якій матимете на руках сотні звинувачень для зграї найогидніших злочинців Америки, а та робота мені може життя коштувати. І ви пропонуєте мені дрібноту. Три мільйони щонайменше.

— Це великі гроші, — мовив Тарранс ніби сам до себе. — Мені здається, що ми так багато ще нікому не платили. Ніколи.

— Та ви заплатити можете, чи не так?

— Я в цьому сумніваюся. Мені доведеться переговорити з директором.

— З директором! А я думав у тебе в цій справі усі повноваження! То це що, поки складемо домовленість, ми так і бігатимемо до директора туди-сюди?

— Чого ти ще захочеш?

— Є в мене на думці пара ідей. Та поки не вирішиться питання грошей, ми обговорювати їх не будемо.

У старенького з тростиною, певно, з нирками було негаразд. Він знову звівся на ноги й незграбно посунув у кінець автобуса. Тарранс ще раз взявся за книжку. А Мітч перегортав сторінки журнальчика «Поле й струмок».

За дві хвилини до восьмої їхній «Ґрейгаунд» звернув з шосе й прибув у Ноксвілль. Тарранс нахилився й прошепотів:

— З вокзалу виходь через центральний вхід. Коло білого «бронко» стоятиме молодик в оранжевому спортивному костюмі університету Теннессі. Він тебе впізнає. Назве тебе Джефрі. Ви потиснете руки, як давні друзі, сядете в його автомобіль. Він тебе довезе до твого «БМВ».

— А де він? — пошепки запитав Мітч.

— На території кампусу за гуртожитком.

— Ви перевірили його на жучки?

— Гадаю, що перевірили. Запитаєш у хлопця. Якщо за тобою стежили, коли ти виїжджав з міста, то вони щось запідозрять. Тобі треба їхати до Куквілля, це по цей бік траси від Нешвілля. Там є готель «Холідей Інн». В ньому переночуєш і зранку вирушай навідати брата. Ми наглядатимемо. Якщо щось виявимо, в понеділок зранку я тебе знайду.

— Коли відбудеться наступний круїз автобусом?

— У вівторок день народження твоєї дружини. Замов на восьму годину столик у «Гризанті», в тій італійській ресторації на виїзді в бік аеропорту. Рівно о дев’ятій в барі підходь до автомату з цигарками, кидай шість двацятип’ятипенсовиків і що-небудь купи там. На підставці, куди падають пачки цигарок, знайдеш магнітофонну касету. Купи собі плеєр з навушниками, такий, як ото люди на ранкову пробіжку беруть із собою, в машині прослухай всю касету, тільки не вдома і не в чортовому офісі. Слухай у навушниках. І дружині дай послухати. Я сам робитиму запис, і тоді назву нашу кінцеву ціну. І дещо вам поясню теж. Як прослухаєте кілька разів, потім знищите.

— Так все накручено, хіба ні?

— Ну, так, але нам вже не треба кілька тижнів шукати зустрічей. Вони і спостерігають, і прослуховують, Мітчу. Вони дуже винахідливі, не забувай цього.

— Не турбуйся. Який був у тебе на спортивній формі номер у школі?

— Чотирнадцятий.

— А в університеті?

— Чотирнадцятий.

— Гаразд. Твоїм кодовим номером буде 1-4-1-4. У четвер ввечері набери з якогось таксофона 757-6000. Там на автовідповідачі почуєш детальні інструкції щодо процедури введення в реєстр даних, що стосуються твого кодового номера. Коли передзвониш, то почуєш мій голос у запису. І я тобі ставитиму декілька запитань. Ось так і діятимемо.

— Чому б мені просто не займатися юриспруденцією?

Автобус під’їхав до терміналу на вокзалі й спинився.

— Я їду до Атланти, — сказав Тарранс. — Ми з тобою пару тижнів не побачимося. Як буде щось термінове, дзвони по якомусь із тих двох номерів, що я давав.

Мітч стояв уже в проході й зверху вниз дивився на агента.

— Три мільйони, Таррансе, і ні на пенс менше. Якщо ви мільярди витрачаєте на боротьбу з організованою злочинністю, то для мене три мільйончики певно знайдете. І ще, Таррансе, я бачу й третій варіант. Я можу якось посеред ночі зникнути, просто випаруватися. Якщо так буде, ви з тими Моролто вестимете битву, поки все пекло не замерзне, а я в той час гратиму собі доміно на Карибах.

— Та напевне, Мітчу. Ти може й вестимеш подвійні чи потрійні ігри, але вони тебе за тиждень знайдуть. А нас поруч не буде, щоб захистити. Ну, приятелю, бувай.

Мітч зістрибнув з підніжки автобуса і попрямував до автовокзалу.