Фірма

28

Вейн Тарранс сів в останньому ряду крісла автобуса «Ґрейгаунд», який ішов об одинадцятій сорок із Луїсвілля до Чикаго й Індіанаполіса. Він сидів сам, та автобус загалом був наповнений — вечір п’ятниці. Пів години тому «Ґрейгаунд» виїхав за межі штату Кентуккі. Та вже зараз Тарранс запідозрив: щось негаразд. Минуло тридцять хвилин, а досі ні від кого ані сигналу, ані звуку. Може, це взагалі не той автобус? Може, Мак-Дір передумав? Та багато чого може бути. Задні місця в автобусі були лиш за декілька дюймів од дизельного двигуна, і Тарранс, житель Бронкса, тепер розумів, чому бувалі пасажири рейсу добивалися мати місця поближче до водія. Книга Луїса Ламура в руках дрібно тремтіла, у нього розболілася голова. Тридцять хвилин. І нічого.

Попереду через прохід почулися звуки змитої води. Двері відчинилися. Війнуло запахами, Тарранс відвернувся до вікна, назустріч мчали автомобілі. Невідь звідки взялася й сіла в сусіднє з ним крісло справа жінка, прокашлялася. Десь він її уже бачив.

— Ви містер Тарранс? — на ній були джинси, білі текстильні кросівки й зелений светр грубого плетива. Обличчя ховала за темними окулярами.

— Так. А ви?

Вона взяла його за руку й міцно потиснула.

— Еббі Мак-Дір.

— Я чекав на вашого чоловіка.

— Я знаю. Та він вирішив не йти, тож прийшла я.

— Ну, е-е-е, я з ним збирався поговорити.

— Так, але він прислав мене. Просто вважайте мене його особистим агентом.

Тарранс поклав книжечку під сидіння і перевів погляд на вікно.

— Де він?

— Хіба це так важливо, містере Тарранс? Він послав мене, щоб обговорити справу, і ви тут для того, щоб обговорити справу. Тож поговорімо.

— Гаразд. Тільки тихіше, а коли хтось ітиме проходом, візьміть мене за руку й припиніть говорити. Будемо вдавати, ніби ми подружжя. Домовились? Отже, містер Войлес... ви знаєте, хто він такий?

— Я все знаю, містере Тарранс.

— Добре. Містер Войлес збирається скасувати угоду через те, що ми досі не отримали від Мак-Діра папки. Ті правильні папки... ви ж розумієте, наскільки вони важливі, чи не так?

— Дуже добре розумію.

— Нам потрібні папки.

— А нам потрібен мільйон доларів.

— Така була угода. Та ми маємо спершу отримати папки.

— Ні, так не піде. Ми домовлялися про те, щоб отримати мільйон точно там, де ми скажемо, а тоді передаємо папки.

— Ви нам не довіряєте?

— Саме так. Ми не довіряємо ні вам, ні Войлесу, ні будь-кому іншому. Гроші повинні бути переведені поштовим переказом на декілька рахунків у певний банк у Фріпорті на Багамських островах. Як нам повідомлять про трансфер, ми одразу їх переведемо в інший банк. І щойно отримаємо все, ми передамо вам папки.

— А де папки?

— У камері схову в Мемфісі. Загалом там п’ятдесят одна папка, все відповідно впорядковано й складено в коробках. Вам сподобається. Ми гарно робимо свою справу.

— Ми? Ви бачили папки?

— Авжеж. Я допомагала їх укладати. У восьмій коробці вас чекає сюрприз.

— Добре. Що саме?

— Мітчу вдалося скопіювати три папки Ейвері Толлара, і вони викликають запитання. Дві справи, пов’язані з компанією «Данн Лейн лімітед», і ми впевнені, що це компанія, зареєстрована на Кайманах, і вона контролюється мафією. Її було засновано в 1986 році з первинним капіталом у десять мільйонів доларів. Документи в папці стосуються двох проектів будівництв, які фінансує корпорація. Дуже захопливе чтиво.

— А звідки ви знаєте, що корпорацію зареєстровано на Кайманах? Звідки інформація про десять мільйонів? Цього ж немає у папках, чи не так?

— Ні, немає. У нас є й інші записи.

Тарранс про ті інші записи думав протягом шести миль дороги. І було очевидно, що інших записів вони не побачать, поки Мак-Діри не отримають перший мільйон. Він проковтнув інформацію.

— Я не впевнений, чи ми зможемо вам передати гроші так, як ви цього хочете, не отримавши спершу папок.

Він блефував, і вона це добре зрозуміла. Всміхнулася.

— Невже нам із вами треба грати в ігри, містере Тарранс? Чому би вам просто не заплатити гроші й припинити ваші ігри?

Якийсь студент-іноземець, схоже, араб, наблизився проходом-до туалету. Тарранс застиг, втупившись у вікно. Еббі, мов справжня подруга, поплескала його по руці. Воду злили — звук був, як з невеликого водопаду.

— Коли це буде? — запитав Тарранс. Вона вже до нього не торкалася.

— Папки готові. Коли вже ви переведете мільйон?

— Завтра.

Еббі теж задивилася у вікно, краєчком рота вела далі.

— Сьогодні п’ятниця. Наступного вівторка, о десятій ранку за східним часовим поясом, часом Багамських островів, ви здійснюєте переведення мільйона доларів з вашого рахунку в мангеттенському «Кемікел Банк» на номерний рахунок в банку «Онтаріо» у Фріпорті. Ця чиста законна транзакція займе у вас п’ятнадцять секунд.

Тарранс спохмурнів, дуже уважно слухав.

— А що, коли в «Кемікел Банк» на Манхеттені у нас немає рахунку?

— Зараз немає, в понеділок буде. Я впевнена, що у вас у Вашингтоні є люди, здатні таке здійснити.

— Авжеж, є такі.

— Добре.

— Але чому саме «Кемікел Банк»?

— Це Мітч замовляє, містере Тарранс. Повірте, він знає, що робить.

— Бачу, він добре впорався з домашньою роботою.

— Він завжди виконував домашні завдання. І ви повинні ще одне запам’ятати. Він набагато розумніший за вас.

Тарранс форкнув, штучно засміявся. Десь зо дві милі вони їхали в мовчанці, кожен обмізковував наступні запитання й відповіді.

— Окей, — проказав Тарранс майже сам до себе. — А коли ми отримаємо папки?

— Щойно гроші надійно будуть переведені у Фріпорт, нас повідомлять. До пів на одинадцяту в середу вранці до вашого офісу в Мемфісі доставлять службою «Федерал Експрес» пакунок із запискою й ключем від камери схову.

— Тож я вже зможу повідомити містеру Войлесу, що в середу до обіду папки будуть у нас?

Вона мовчки стенула плечима. Тарранс зрозумів, яким нерозумним здалося його запитання. Вигадав наступне, краще.

— Ми повинні знати номер рахунку в Фріпорті.

— Вже записала. Я вам передам, щойно зупиниться автобус.

З деталями розібралися. Він сягнув рукою під сидіння й знову взявся до книжки. Перегорнув сторінки, вдав, що читає.

— Та посидьте ще хвилину, — мовив.

— А що, якісь запитання є?

— Так. Поговорімо про ті додаткові записи, які ви згадали?

— Гаразд.

— А де вони?

— Гарне запитання. Якщо я добре пам’ятаю домовленість, ми спершу маємо отримати другу частину виплат, півмільйона в обмін на достатні докази, які вам дозволять висунути звинувачення. Ці записи є умовою другого етапу угоди.

Тарранс перегорнув сторінку.

— Тобто, ви хочете сказати, що вже володієте е-е-е, брудними папками?

— У наших руках більша частина зі всього необхідного. Так, у нас сила брудних папок.

— Де вони?

Вона ласкаво всміхнулася, погладила його руку.

— Я вас запевняю, в камері схову серед чистих папок їх немає.

— Але вони вже у вас?

— Скажімо, так. Ви хотіли би пару переглянути?

Він згорнув книжку, глибоко зітхнув. Не зводив з Еббі погляду.

— Звісно.

— Я так і думала. Мітч каже, що ми вам передамо пачку документів з десять дюймів завтовшки, які стосуються справи «Данн Лейн Лімітед». Там копії банківських рахунків, статути компанії, ділові записки. Правила внутрішнього розпорядку, дані про банківських службовців, про власників акцій, про переведення грошей, листи Натана Лока до Джоя Моролто, робочі записи та сотня інших ласих шматків, завдяки яким ви втратите сон. Прекрасні матеріали. Мітч вважає, що з одних лише записів зі справи «Данн Лейн» ви зможете вивудити тридцять обвинувачень.

Тарранс ловив кожне слово; і вірив їй.

— Коли я все побачу? — запитав спокійно, та видно було, що йому мало терпець не уривається.

— Коли з в’язниці вийде Рей. Це обов’язкова умова угоди, ви ж пам’ятаєте?

— Ах так, Рей.

— Ах так. Або він опиняється по цей бік стіни, містере Тарранс, або ви можете забути про фірму Бендіні. Ми з Мітчем забираємо свою здобич у мільйон і розчиняємося в темряві ночі.

— Я працюю над цим.

— Попрацюйте старанніше, друже.

Це була не проста погроза, він знав. Тарранс розгорнув книжку і втупився в неї.

Еббі витягла з кишені візитну картку фірми «Бендіні, Ламберт і Лок», кинула її на книжку. На звороті був записаний номер рахунку 477DL-19584, «Онтаріо Банк». Фріпорт.

— Я повертаюся на своє сидіння там, подалі від двигуна. Про наступний вівторок ми домовилися?

— Жодних проблем, друже. Ви виходите в Індіанаполісі?

— Так.

— Куди поїдете?

— Додому до батьків у Кентуккі. Ми з Мітчем поживемо окремо.

І вона пішла.

Теммі стояла в одній з довжелезних душних черг на митниці в Маямі. На ній були шорти, босоніжки, топ на одній бретельці, сонцезахисні окуляри, солом’яний капелюшок, і вона не відрізнялася від тисяч таких самих зморених сонцем туристок, які поверталися з попечених сонцем пляжів Карибських островів. Перед нею стояла пара молодят, навантажена сумками з пляшками з безмитними спиртними напоями й парфумами, явно не в настрої, сварка вже розгорілася. Позад неї примостилися дві новесенькі шкіряні валізи «Гартман», а в них — досить документів і записів, щоб висунути звинувачення сорока юристам. Її роботодавець, також юрист, порадив придбати валізи на коліщатах, щоб зручно було їх котити по міжнародному аеропорту Маямі. Мала ще й невелику торбинку, щоб все, як годиться — зміна одягу, зубна щітка.

Що десять хвилин молодята на якихось шість дюймів посувалися вперед. Теммі зі своїм вантажем — за ними. Минула година в черзі, нарешті Еббі підійшла до стійки митниці.

— Нічого не декларуєте? — гаркнув ламаною англійською службовець.

— Ні! — різко відповіла вона.

Він кивнув у бік шкіряних валіз:

— Що всередині?

— Папір.

— Папір?

— Папір.

— Який папір?

«Туалетний, — подумала вона. — Я провела відпустку на Карибському морі, колекціонуючи туалетний папір».

— Документація, таке інше. Я — юрист.

— Ага, ага, — він розстебнув блискавку торбинки, заглянув всередину. — Гаразд. Наступний!

Вона акуратно покотила валізи далі. Ну ось, всі вони чекають чайових. Підійшов носильник, поставив усі три сумки на візок.

— Рейс 282 до Нешвіля, компанія «Дельта». Термінал 44, коридор «Б», сказала вона, подаючи п’ятидоларову купюру.

Теммі і всі три валізи прибули до Нешвіля в суботу опівночі. Там навантажила їх в автомобіль і поїхала з аеропорту. Доїхавши до Брентвуда на околиці, вона поставила авто на зупинці, а тоді поперетягувала одну за одною валізи до орендованої однокімнатної квартири.

З меблів була лише канапа. Вона повиймала всі папери й взялася до нудного виснажливого процесу сортування. Мітч хотів мати список кожного папірця, рахунку, всіх фірм. Так і пояснив. Казав, що якогось дня все знадобиться терміново, тому треба, щоб все було готове.

Вона дві години вела облік. Сіла на долівці й ретельно все занотовувала. Приміщення було завалене паперами після того, як вона тричі злітала на Великий Кайман і назад. У понеділок вона знову мала летіти.

Теммі вже почувалася так, ніби за останні два тижні спала не більше трьох годин. Та робота була термінова, так, він казав, справа життя і смерті.

Террі Росс, він же Альфред, сидів у найтемнішому закутку бару готелю «Фенікс Парк» у Вашингтоні. Зустріч мала бути надзвичайно короткою. Він пив каву й чекав на свого гостя.

Він все чекав і вирішив сидіти не більше п’яти хвилин. Коли підносив до рота чашку з кавою, вона тремтіла руках. Навіть трохи кави пролилося на стіл. Альфред поглянув на стіл, щосили стримуючись не озирнутися. Чекав.

Гість вигулькнув просто нізвідки. Сів спиною до стіни. Звали його Вінні Коццо. Бандюк із Нью-Йорка, із клану Палумбо.

Вінні помітив і тремтячу чашку, і розплескану каву.

— Не нервуй, Альфреде, тут досить темно.

— Чого ти хочеш? — прошипів Альфред.

— Мені треба випити.

— Ніколи пити. Я вже йду звідси.

— Заспокойся, Альфреде, хлопче. Тут нема народу.

— Чого ти хочеш? — знову прошипів він.

— Просто невеличку інформацію.

— Вона коштує грошей.

— Ну, це не новина.

Підійшов офіціант, Вінні замовив віскі «Чівас» і содову.

— Як там мій друзяка Дентон Войлес? — запитав Війні.

— Поцілуй мене в зад, Коццо. Я вже йду. Забираюся звідси.

— Гаразд, хлопче. Розслабся. Мені просто потрібна інформація.

— Давай швидше, — Альфред оглядав залу. Чашка була порожньою. Правда, її вміст був здебільшого на столі.

Принесли віскі, Вінні відпив добрий ковток.

— У нас там у Мемфісі невеличкі проблеми. Наші вже трохи хвилюються. Ти коли-небудь чув про фірму Бендіні?

Альфред інстинктивно похитав головою. Завжди спершу кажи «ні», а далі, як слід розібравшись, повернися до розмови і м’яко скажи «так». Так, він чув про фірму Бендіні і про їх поважного клієнта. Операція «Пральня». Це Войлес так назвав і вельми пишається власним дотепом.

Вінні відпив один ковток.

— Так от. Є там такий собі Мак-Дір, Мітчел Мак-Дір працює у фірмі Бендіні, і ми маємо причини підозрювати, що він веде з нашими людьми подвійну гру. Розумієш, про що я? Ми вважаємо, що він здає інформацію про фірму федералам. Нам треба бути впевненими, так це, чи ні. Ось і все.

З величезним зусиллям Альфред незворушно вислухав його. Він навіть знав групу крові Мак-Діра, його улюблений ресторан у Мемфісі. Йому відомо, що Мак-Дір шість разів вів розмови з Таррансом, і що завтра, у вівторок він стане мільйонером. Непогано заробить.

— Я гляну, що можна зробити. Обговорімо суму.

Вінні запалив «Салем».

— Гаразд, Альфреде, справа серйозна. Я не обманю. Двісті тисяч доларів.

Альфред упустив чашку. З кишені брюк витягнув хустинку, протер окуляри.

— Двісті тисяч? Готівкою?

— Я так і сказав. Скільки ми тобі минулого разу заплатили?

— Сімдесят п’ять.

— От, розумієш, в чому справа? Це все до біса серйозно, Альфреде. Ти впораєшся?

— Так.

— Коли?

— Дайте мені два тижні.