Фірма

18

Минули три дні заслання, дні, які не ставилися в рахунок, дні непродуктивні, дні вигнання з робочих санктуаріїв, зате наповнених різдвяною індичкою, шинкою, журавлинним соусом і нерозібраними новими іграшками. Юристи «Бендіні, Ламберт і Лок», відпочилі й помолоділі, з завзяттям повернулися до фортеці на Фронт-стріт. О сьомій тридцять паркувальний майданчик був уже заповнений. Звично й зручно повмощувалися за свої масивні столи, галонами поглинали каву, медитували над кореспонденцією й документацією, нечітко й злісно бурмотіли в диктофони. Погавкували, роздаючи накази секретаркам, клеркам, молодшому персоналу, та і один на одного. Біля кавоварок чи в коридорі часом можна було й почути запитання «Як минуло Різдво?», та подібні балачки були порожніми, до кишені відповіді не покладеш. Перестук друкарських машинок, виклики по інтеркому, голоси секретарок — все гармонійно зливалося в переможний гул повернення до монетного двору від марного Різдва. Олівер Ламберт походжав коридорами, всміхався від задоволення і вслухався у звучання моці благополуччя фірми.

Опівдні до кабінету ввійшов Ламар і нахилився над Мітчевим столом. Той заглибився у справу з нафтогазовою оборудкою в Індонезії.

— Як щодо обіду? — запитав Ламар.

— Ні, дякую. Я не встигаю за графіком.

— А хіба не всі так само? А я мріяв зазирнути в індійський ресторанчик на Фронт-стріт.

— Я — пас. Дякую.

Ламар озирнувся через плече на двері, нахилився до Мітча, ніби мав повідомити щось надзвичайне.

— Ти знаєш, який сьогодні день, правда?

Мітч, поглянувши на годинник, відповів:

— Двадцять восьме.

— Ага. А ти знаєш, що у нас буває щороку двадцять восьмого грудня?

— Тобі вдається випорожнитися?

— Так, а ще?

— Гаразд, здаюся. Що відбувається тоді?

— Саме зараз усі партнери фірми збираються в бенкетній залі на п’ятому поверсі на обід, щоб поласувати смаженою качкою й французьким вином.

— Вино? На обід?

— Так. Це надзвичайна оказія.

— Слухаю.

— Після того, як усі з годинку поїдять, Рузвельт і Джессі Френсіс підуть собі, а Ламберт замкне двері. Ну, ти розумієш, там будуть лише партнери. І Ламберт підведе фінансові підсумки року, що минув. Оголосять усіх партнерів за списком і суму зароблених кожним із них грошей для фірми. Далі — наступна сторінка — цифра чистого прибутку фірми, віднявши всі вирахування. І тоді, враховуючи вклад кожного з них, ділитимуть весь пиріг!

Мітч вловлював кожне слово.

— І тоді?

— І от, минулого року середній шматок пирога коштував триста тисяч доларів. Очікують, що в цьому році буде ще більше. Сума з кожним роком більша.

— Триста тридцять тисяч, — повільно повторив Мітч.

— От-от. Це в середньому. Лок отримає близько мільйона. Віктор Мілліган — другий, трохи менше.

— Ну а ми як?

— І нам шматочок виділять. Дуже маленький шматочок кожному. Минулого року вийшло в середньому по дев’ять тисяч. Це залежить від того, як довго і з як продуктивно ти працюєш.

— А нам можна на це подивитися?

— На це й Президенту вони квитка б не продали. Вважається, що це таємна нарада, але про неї всі тут знають. Після обіду вже якісь дані матимемо.

— А коли проводять голосування щодо партнерства?

— От сьогодні це й вирішуватимуть. Та ходять плітки, що цьогоріч вони можуть і не обирати нового партнера — через Марті й Джо. Я гадаю, першим на черзі в них був Марті, другим був Джо. А тепер, можливо, рік-два чекатимуть.

— Отже, хто буде наступним на черзі?

Ламар виструнчився й гордовито всміхнувся.

— Починаючи від сьогодні, рівно за рік, друже мій, я стану партнером «Бендіні, Ламберт і Лок». Я наступний на черзі, тож цього року не стій на моєму шляху.

— Я чув, що наступним мав стати Мессенджил, випускник Гарварду, мушу додати.

— Мессенджил не має жодного шансу. В наступні п’ятдесят два тижні я маю намір покрити рахунками по сто сорок годин, тож ті великі цабе благатимуть мене стати партнером. Я переберуся на четвертий поверх, а Мессенджил спуститься до підвалу з клерками.

— А я би поставив гроші на Мессенджила.

— Та він слабак. Я покладу його на лопатки. Ходімо перекусимо чогось гострого, і я відкрию тобі мою стратегію.

— Дякую. У мене багато роботи.

Ламар пішов з кабінету, саме заходила з якимись паперами Ніна, вона підійшла до столу і поклала їх перед Мітчем, звільнивши кут столу.

— Йду обідати. Щось взяти? — запитав Ламар.

— Ні, дякую. Так, дієтичну колу.

На час обіду галас у коридорах трохи ущух, секретарки ринули до десятка кав’ярень та продуктових крамниць поблизу. Та ще й юристи на п’ятому поверсі рахували гроші, тож трохи ущух ласкавий гул живої комерції.

На Ніниному столі Мітч знайшов яблуко й витер руками. Він розгорнув довідник з останніми правилами Національного податкового управління, поклав його у копіювальну машину, натиснув на зелену кнопку «ДРУК». Замигав тривожно червоний вогник, загорівся напис: «ВВЕДІТЬ НОМЕР ФАЙЛА». Мітч оглянув апарат — так, це була нова модель. Біля кнопки «ДРУК» була ще одна — «ОБХІД». Він притиснув її пальцем. З нутрощів апарата донеслося виття сирени, на панелі всі лампочки засвітилися червоним. Він безпорадно озирнувся, не побачив нікого поряд, панічно вхопив інструкцію з використання копіювальної машини.

— Що тут відбувається? — чийсь строгий голос над вухом пробився крізь виття.

— Я не знаю! — закричав Мітч, розмахуючи перед носом інструкцією.

Секретарка Ліла Пойнтер була у занадто поважному віці для того, щоб кудись іти на обід; вона обійшла копір ззаду й вимкнула сирену.

— Якого біса? — засапавшись, спитав Мітч.

— Вони що, вам не сказали? — вимогливо запитала вона, забираючи в нього з рук інструкцію й кладучи на місце. А сама так і дірявила очицями Мітча, ніби застукала його за порпанням у чужій сумці.

— Та ж очевидно — не сказали. То в чому справа?

— У нас нова система копіювання, — вона зверхньо дивилася й почала гугняво читати лекцію. — Встановили її наступного року після Різдва. Перед тим, як робити копію, ви маєте ввести кодовий номер файлу. Секретарка вам мала все сказати.

— Тож ви хочете сказати, що я не зможу нічого скопіювати, поки не введу десятицифрове число?

— Правильно.

— Ну а як бути зі звичайними копіями, що ні до якої папки не пришиєш?

— Не можна. Містер Ламберт каже, що ми дарма витрачаємо забагато грошей на копії, за які ніхто не платить. Тож відтепер кожну копію потрібно вносити в рахунок. Спочатку вводите номер справи клієнта. Машина все вираховує й автоматично надсилає кількість на головний термінал, а там усе вноситься в рахунок клієнта.

— А копії особисто для себе?

Діла з виглядом цілковитого розчарування похитала головою.

— Та не можу повірити, невже ваш секретар всього не розповіла?

— Ну, не розповіла, то чому би вам не допомогти?

— У вас особисто є чотиризначний код доступу. В кінці місяця за зроблені копії ви отримаєте рахунок. Мітч не зводив погляду з апарата, тоді потрусив головою.

— А якого дідька тут ще й сирена?

— Містер Ламберт каже, що за тридцять днів сирену вимкнуть. А от саме зараз вона необхідна для таких, як ви. З цим усе буде серйозно. Каже, що на копіюванні ми втрачаємо тисячі доларів.

— Зрозуміло. То виходить, що в будівлі всі копіри замінили?

Вона всміхнулася дуже задоволено.

— Так, усі сімнадцять.

— Дякую.

Мітч повернувся до кабінету, щоб пошукати номери папок.

Того ж дня о третій годині на п’ятому поверсі святкування підходило до радісного завершення. Партнери, тепер уже і багатші, і п’яніші, полишали бенкетну залу й розходилися по кабінетах. Ейвері, Олівер Ламберт і Натан Лок йшли недовго — коридором до стіни служби безпеки, натиснули кнопку виклику. Девашер уже чекав.

Показавши рукою на стільці, запропонував сісти. Ламберт пригостив присутніх гондураськими сигарами ручної скрутки, усі закурили.

— Ну, бачу, всі сьогодні у святковому настрої, — вищирився Девашер. — Тож скільки? Триста дев’яносто тисяч доларів у середньому?

— Саме так, Девашере, — сказав Ламберт. — Гарний був рік. — Він поволі вдихав дим і пускав у стелю кільця.

— У всіх нас Різдво було гарним? — запитав Девашер.

— Це ти про що? — з притиском запитав Лок.

— Ну, веселого Різдва тобі, Нате. Кілька запитань. Я два дні тому зустрічався з Лазаровим у Новому Орлеані. Ви ж знаєте, він народження Христа не святкує. Я йому прояснив сьогоднішню ситуацію і особливо наголосив на Мак-Дірі й ФБР. Я запевнив його у тому, що інших контактів між ними більше не було. Він не дуже мені повірив і пообіцяв все перевірити через своїх людей у Бюро. Я не знаю, що це означає, та хто я такий, щоб розпитувати? Він дав завдання двадцять чотири години на добу не зводити з Мак-Діра очей наступні пів року. Я відповів, що ми так і робимо. Він не хоче повторення ситуації з Ходжем і Козінскі. І цим він дуже стривожений. Щоб Мак-Дір з міста нікуди не міг виїхати, хіба що в супроводі двох наших.

— За два тижні він їде до Вашингтона, — сказав Ейвері.

— Навіщо?

— В Американський інститут оподаткування. Він має приїхати на чотириденний семінар — це вимога до всіх нових співробітників. Про це він давно знає, тож запідозрить, якщо поїздку відмінять.

— Його участь була запланована ще в вересні, — додав Оллі.

— Ну, подивимось, що там на це Лазаров скаже, — сказав Девашер. Я маю знати всі дати, точний час, номери в готелі. Йому це не сподобається.

— Що було на Різдво? — запитав Лок.

— Мало цікавого. Дружина з’їздила до батьків у Кентуккі. Ще й досі там. Мак-Дір забрав пса й подався до Панама-Сіті-Біч у Флориді. Схоже, їздив відвідати мамусю, правда, ми не певні. Ніч провів на пляжі в готелі «Холідей Інн». Удвох із собакою. Ось так, нічого цікавого. Тоді поїхав до Бірмінгема, знову спинився в «Холідей Інн»; вчора раненько подався в «Браші Маунтінз» навідати брата. Безпечна поїздка.

— Що він сказав дружині? — запитав Ейвері.

— Нічого, наскільки ми знаємо, нічого. Адже нелегко слухати все.

— За ким ще ви слідкуєте?

— Ми прослухаємо розмови їх усіх — періодично. Інших підозрюваних, крім Мак-Діра, у нас немає, та і той — через Тарранса. Наразі все спокійно.

— Він повинен поїхати у Вашингтон, Девашер, — нагадав Ейвері.

— Окей, окей. Я з Лазаровим все уточню. Він ще нас змусить чоловік п’ять за ним вслід послати, ідіот.

Бар «Еарпорт Лаунж», що належав Ерні, справді розташувався біля аеропорту. Мітч помітив його лише з третьої спроби і втиснув своє авто між двома всюдиходами зі справжньою грязюкою на фарах і колесах. Таких машин на стоянці було багато. Він озирнувся й інстинктивно стягнув краватку. Майже одинадцята година. Приміщення було довге й темне, світилися лише рекламні різнобарвні написи на вікнах з назвами сортів пива.

Він ще раз перечитав записку, щоб пересвідчитися: «Дорогий містере Μακ-Дір. Прошу про зустріч у барі „Еарпорт Лаунж“ на вулиці Вінчестер сьогодні пізно ввечері. Стосується Едді Ломакса. Дуже важливо. Теммі Гемфіл, його секретарка».

Записку він знайшов у кухонних дверях, коли приїхав додому. Він пам’ятав Теммі з візиту до Ломакса в листопаді. Згадав вузьку шкіряну спідницю, повні груди, освітлене волосся, червоні липкі вуста і клуби диму через ніс. І згадав про її чоловіка, Елвіса.

Двері легко відчинилися, й він протиснувся досередини. Ліву частину зали займав ряд більярдних столів. Крізь морок і темний дим у дальньому кінці він розгледів невеликий танцмайданчик. Справа зала нагадувала салун, а вздовж барної стійки сиділи ковбої — чоловіки й дівчата, усі пили з пляшок пиво «Bud». На Мітча, здається, ніхто не звернув уваги. Він швидко підійшов до стійки, опустився на табурет і замовив «Bud».

Не встигли подати пиво, як з’явилася Теммі. Вже сиділа й чекала біля більярдного столу на лаві серед інших відвідувачів. На ній були вузькі джинси «вари», блякла джинсова сорочка і яскраво червоні черевики на високих підборах. Свіжо пофарбоване волосся.

— Дякую, що приїхали, — близько нахилившись, сказала вона. — Чекаю вас вже чотири години. Я не знала, як ще з вами зв’язатися.

Мітч кивнув і всміхнувся, ніби хотів сказати: «Все гаразд, ти правильно вчинила».

— Що сталося? — запитав він.

Вона роззирнулася.

— Нам треба поговорити, але не тут.

— А де ж ви пропонуєте?

— Може, просто проїдемося?

— Звісно, та не в моїй машині — це, е-е-е, була би погана ідея.

— В мене є машина. Вона стара, але нам підійде.

Мітч заплатив за пиво й пішов вслід за Теммі до дверей. Ковбойчик біля виходу вигукнув:

— Та це ж треба! Заходить пацан у костюмі й за тридцять секунд вона вже з ним!

Мітч усміхнувся й поспішив вийти. Гномиком серед велетнів виглядав старенький «фольксваген-жук». Вона низько нахилилася і відімкнула дверцята, Мітч протиснувся і сів на потерте сидіння. Теммі п’ять разів натиснула на педаль акселератора. Повернула ключ запалювання. Мітч аж дихання затримав, чекав, коли заведеться мотор.

— Ви куди хотіли би поїхати?

«Туди, де нас не побачать», — подумав він. А уголос відповів:

— Ви ж за кермом.

— Ви одружені, так? — запитала вона.

— Так. А ви?

— Так. І чоловік би таку ситуацію не зрозумів. Тому я й вибрала оте кубло. Ми там ніколи не буваємо.

Це так прозвучало, ніби вони з чоловіком дуже не схвалювали те збіговисько простаків.

— Я теж не думаю, що моїй дружині це сподобалося б. Втім, її в місті зараз нема.

Теммі спрямувала машину в бік аеропорту.

— В мене ідея, — сказала вона. Дівчина міцно вхопилася за кермо й говорила збуджено.

— То що ви хотіли сказати? — запитав Мітч.

— Ви ж чули про Едді?

— Так.

— Коли ви бачилися з ним востаннє?

— Ми зустрілися днів за десять до Різдва. Зустріч була таємною.

— Ну, так я й думала. Він не вів жодних записів, коли шукав для вас інформацію. Сказав, що так ви самі хотіли. І мені багато не розповідав. Але ми з Едді, ми... були близькими.

Мітч не знав, що на це відповісти.

— Тобто... дуже близькими. Розумієте, про що я?

Мітч хекнув і відпив пива.

— І він розказував мені таке, що я би не мала знати. Казав, що у вас дуже непевна справа, що у фірмі за підозрілих обставин гинули люди. І що ви здогадувалися про те, що хтось стежить і прослуховує розмови. І що для юридичної фірми це дуже дивно.

«Ось тобі й конфіденційність», — подумав Мітч.

— Так і є.

Перед аеропортом вона звернула й під’їхала до величезної автостоянки.

— А коли він закінчив вашу справу, то одного разу в ліжку сказав мені — лише раз! — що йому здалося, ніби за ним слідкують. Було це за три дні до Різдва. Я запитала, хто ж то. Він відповів, що не знає, та згадав вашу справу й про те, що слідкують за вами обома ті ж самі люди. Багато не говорив.

Вона запаркувала авто на зупинці коло терміналу.

— Хто ще міг за ним слідкувати?

— Ніхто. Він був класним детективом, і слідів ніколи не залишав. Тобто, він же колишній поліцейський і колишній в’язень. На вулиці йому не було рівних. Едді ж платили за те, щоб слідкував, дошукувався, щоб збирав всякий бруд. За ним ніхто ніколи не шпигував. Ніколи.

— Тоді хто ж його вбив?

— Оті, хто за ним і слідкували. В газеті написали про те, що він нібито шантажував якогось багатія, і той з ним розправився. Та це не правда.

Враз вона просто нізвідки витягла довгу сигарету з фільтром і підкурила. Мітч опустив вікно.

— Ви не проти, якщо я куритиму? — запитала вона.

— Ні, просто хай дим виходить, — показав він на її вікно.

— Хай там як, а я боюся. Едді був впевнений в тому, що люди, які за вами слідкували, дуже небезпечні й надзвичайно розумні. Вони хитромудрі — ось так він сказав. І якщо вони вбили його, то що ж буде зі мною? Вони можуть подумати, що я про щось знаю. Відколи його вбили, я не була в офісі. І не збираюся туди йти.

— І я не пішов би на вашому місці.

— Я ж не дурна. Два роки з ним працювала й багато чому навчилася. Багато хитрунів бачила.

— Як його було вбито?

— У відділі вбивств в нього є друг. Той сказав мені по секрету, що Едді вбили трьома пострілами в потилицю майже впритул зі зброї двадцять другого калібру. Жодних підказок. І сказав, що це була дуже чиста і професійна робота.

Мітч допив пляшку і поставив її до ряду порожніх бляшанок з-під пива на підлозі. Дуже чиста і професійна робота.

— Це ж нісенітниця, — знову повторила вона. — Тобто, як це могло бути, щоб хтось прокрався до Едді за спину, сховався на задньому сидінні й тричі вистрілив у потилицю? А він же навіть не збирався туди їхати.

— А може, він заснув, і його заскочили зненацька?

— Ні. Коли йому доводилося працювати вночі, він старався все робити якомога швидше і лишався на зв’язку.

— В офісі залишилися якісь записи?

— Ви маєте на увазі записи про вас?

— Так, щодо мене.

— Я сумніваюся. Ніколи не бачила, щоб він щось записував. Казав, що ви так хотіли.

— Це правда, — з полегшенням сказав Мітч.

Вони сиділи й спостерігали, як набирав висоту «Боїнг-727». Парковка завібрувала.

— Мені дуже страшно, Мітчу. Можна називати вас Мітчем?

— Звісно, чом би й ні?

— Моя думка така: його вбили через ту роботу, яку він виконав для тебе. Це єдине пояснення. А якщо це так, вони можуть виснувати, що і я про щось знаю. Ти як гадаєш?

— А я не хотів би гадати.

— На деякий час я могла би зникнути. Чоловік трохи підробляє в нічних клубах, тож за необхідності ми можемо переїхати. Я не розказувала йому про все це, але думаю, що доведеться. Що ти про це думаєш?

— А куди би ви поїхали?

— До Літл-Року, до Сен-Луїса, до Нешвіла. Він не має постійної роботи, тож гадаю, можна поки десь покрутитися, — з цими словами вона докурила сигаретку й одразу підкурила нову.

«Дуже чиста і професійна робота», — подумки повторив Мітч. Він глянув на жінку й помітив на щоці сльозинку. Вона не була негарною, та все ж давалися взнаки роки, проведені в барах і нічних клубах. Риси обличчя мала правильні, і якби не перепалені фарбою волосся і забагато косметики, її можна було б назвати привабливою як на її вік — десь близько сорока.

Теммі глибоко затягнулася й видихнула хмару диму, яка стала просочуватися з «фольксвагена» назовні.

— Я от подумала, Мітчу, що ми тепер в одному човні. Тобто, вони і за тобою, і за мною слідкуватимуть. Вбили тих юристів, тоді Едді, тепер ми на черзі.

«Ну ж бо, кралечко, не тримай все в собі, викладай». Вголос він сказав:

— Послухай-но. Давай так вчинимо. Нам треба підтримувати зв’язок. Та по телефону дзвонити не можна, разом нас не повинні бачити. Моя дружина знає про все, і про нашу цю зустріч я їй розповім. Щодо неї не турбуйся. Раз на тиждень ти надсилатимеш мені цидулку і повідомлятимеш про себе. Як звати твою матір?

— Доріс.

— Гаразд. Це ім’я буде нашим кодом. На всьому, що ти мені надсилатимеш, вказуй ім’я Доріс.

— Вони й твою пошту читають?

— Мабуть, так, Доріс, мабуть, що так.