Фірма

21

Впродовж сімнадцяти днів і сімнадцяти ночей потривожене життя подружжя Мак-Дірів спокійно плинуло без втручання Вейна Тарранса чи його поплічників. Повернулися звичні будні. Мітч проводив за роботою вісімнадцять годин щодня, без нагальної потреби з фірми нікуди не йшов, а лише, щоб поїхати додому. Обідав просто за робочим столом. Для виконання дрібних доручень, передачі документів чи відвідування судових засідань Ейвері тепер користувався послугами інших співробітників. Рідко коли Мітч покидав свій кабінет, цю свою келію розміром п’ять на п’ять метрів, в якій уже Тарранс його точно не дістане. По можливості він уникав і ходити коридорами, заглядати до вбиральні й кімнати з кавоваркою. Він знав, що за ним наглядають. Не було впевненості, хто саме, та якийсь гурт людей, поза сумнівом, виявляв винятковий інтерес до його дій і пересування. Тож він собі залишався за столом за зачиненими дверима, справно виконував роботу, за години праці йому йшли гарні гроші, він все намагався забути про те, що в будівлі є п’ятий поверх, а на ньому засів гидкий мерзотник Девашер, в якого була колекція світлин, що могли його знищити.

Минали дні без новин, і Мітч дедалі більше замикався у вигнанні і сподівався на те, що випадок у крамничці корейця налякає Тарранса, а може, його вже й звільнили. А то й сам Войлес вже забувся про свою операцію, і тепер Мітч може собі й далі славно йти шляхом багатіння, партнерства й можливостям купувати все, що захоче. Проте він знав, що так не буде.

Для Еббі будинок став в’язницею, хоча й могла виходити з нього й приходити тоді, коли хотіла. Вона стала затримуватися у школі, більше прогулювалася містом, щодня їздила на закупи. Вона уважно вивчала кожного, хто лиш гляне на неї, особливо чоловіків у темних костюмах. Щоб не було видно її очей, стала одягати темні окуляри від сонця, носила їх навіть у дощову погоду. А пізно ввечері, самотньо повечерявши, вона придивлялася до стін і боролася зі спокусою взятися за пошуки. Телефонні апарати можна перевірити через збільшувальне скло. Казала сама собі, що дротики і жучки не можуть бути невидимими. Вже не раз виникала ідея відшукати десь книжку про такі пристрої, тоді їх легше буде виявити. Та Мітч заборонив. Він був упевнений, що в будинку їх повно, а спроби їх виявити можуть призвести до біди.

Тож у своєму власному будинку вона пересувалася мовчки і почувалася скривдженою, а ще знала, що довго так не може тривати. Вони обоє знали, як важливо було вдавати, що все нормально, розмовляти, ніби все в них добре. Вони намагалися заводити буденні розмови про те, як минув день. Про фірму, про її учнів, про погоду, про те, про се, та розмови їхні були безбарвними. Часто навіть вимученими, напруженими. Коли Мітч був студентом, вони часто й бурхливо кохалися, тепер це зникло з їхнього життя. Хтось їх підслуховував.

Стали звичними опівнічні прогулянки навколо кварталу. Щовечора, нашвидкуруч перекусивши сандвічами, проказавши щось на кшталт ніби корисно перед сном прогулятися, вони виходили на вулицю. Йшли, тримаючись за руки і в холодну пору, розмовляли про фірму і про ФБР, про можливий вихід; та доходили вони завжди до одного висновку: виходу просто немає. Минали сімнадцять днів. Сімнадцять ночей.

На вісімнадцятий день щось зрушилося. О дев’ятій вечора Мітч почувався виснаженим, тож вирішив їхати додому. На той час він пропрацював без перерви понад п’ятнадцять годин. По двісті доларів за кожну. Він звично пройшовся коридорами другого поверху, сходами піднявся на третій. Уже звик так сновигати, дивитися, хто ще й досі працював. На третьому не було нікого. Він піднявся на четвертий поверх, проминув квадратний коридор, наче щось шукаючи. Світло скрізь було вимкнене, лише Ройс Мак-Найт працював допізна. Мітч непомітно проминув його кабінет. Двері Ейвері були зачинені, Мітч поторсав ручку — замкнено. Далі він зайшов до бібліотеки, шукаючи яку-небудь непотрібну книгу. Він такі інспекції проводив уже два тижні, і на стелях кабінетів та бібліотек камер ніде не побачив. Виснував, що вони лише слухають, але не бачать.

У воротях він побажав на добраніч Датчу Гендріксу й поїхав додому. Так рано Еббі на нього не чекала. З боку гаража він тихенько відчинив двері й прослизнув на кухню. Ввімкнув світло. Вона була у спальні. Між кухнею й спальнею був невеличкий передпокій, де на бюро вони складали пошту. Поклавши свою валізку на нього, Мітч його побачив. Великий коричневий конверт, на якому чорним маркером була написана його адреса і ім’я — Еббі Мак-Дір. Зворотної адреси не було. Від руки нерівними літерами ще було написано: «ФОТОГРАФІЇ — НЕ ЗГИНАТИ». Завмерло серце, перехопило подих. Він вхопив конверт. Вже розпечатаний.

На чолі враз виступили краплини поту, в роті пересохло, а ковтнути слину він був не в змозі. Прокинулося серце, і стало несамовито калатати молотком у грудях. Дихати було важко і боляче. Накрила нудота. Він повільно позадкував від бюро з конвертом у руках. Подумав, вона зараз в ліжку. Принижена, хвора, спустошена, зла, як собака. Він витер із чола піт і постарався себе опанувати. «Прийми все, як мужчина», — сказав самому собі.

Вона лежала в ліжку з книжною в руках, працював телевізор. Собака був надворі. Мітч прочинив двері до спальні, й вона налякано підстрибнула. Мало не закричала. Та враз його впізнала.

— Ти мене налякав. Мітчу!

Очі блищали. Спершу від страху, тепер від радості. Очі не заплакані. Виглядали звично: ні болю, ні гніву.

Він не міг і слова вимовити.

— Чого це ти вдома? — сівши прямо, вимогливо й з усмішкою запитала вона.

Усмішка?

— Я тут живу, — слабо відповів він.

— А чому ж ти не подзвонив?

— Невже я мушу дзвонити, що повертаюся додому? — його дихання вже вирівнялося. Вона чудово тримається!

— Було б непогано. Підійди, поцілуй мене, — він схилився над ліжком і поцілував її. Подав їй конверт і безпечно запитав:

— Це що?

— От ти й поясни. Його адресовано мені, та всередині він порожній. Нічогісінько не було, — вона згорнула книжку й поклала на столик.

Нічогісінько! Він усміхався і знову її цілував.

— Ти чекаєш від когось фотографій? — не розуміюче поцікавився він.

— Нічого не знаю про це. Напевне, помилка. — І в цю мить Мітчу здалося, що він чує регіт Девашера там, на п’ятому поверсі. Той тлустий покидьок зараз стоїть у якій-небудь темній кімнаті, серед сплетіння дротів, серед усілякої апаратури з навушниками на круглій, хоч в м’яча ганяй, голові, й нестримно регоче.

— Дивно, — мовив він.

Еббі вдягла джинси й жестом показала на двір. Мітч кивнув, цей простий сигнал він упізнав: жест-вказівка, чи кивання на двері, що вели до патіо.

Мітч поклав конверт на стільницю бюро і якусь секунду ще обмацував надпис. Мабуть, це був почерк Девашера. Він знову ніби почув той сміх, побачив гладке обличчя й хижу посмішку. Напевне, в обід у бенкетній залі ті світлини партнери передавали по колу. Уявив собі, як за кавою з десертом хихотять над ними Ламберт, Мак-Найт і навіть Ейвері.

Ну нехай, чорт забирай, повеселяться. Нехай останні місяці порадіють зі своїх яскравих успішних кар’єр юристів.

Еббі йшла поруч. І він узяв її за руку.

— Що ж у нас на вечерю? — його запитання призначалося тим, хто їх прослуховував.

— Чом би нам не повечеряти в ресторані? Відсвяткуємо з нагоди повернення з роботи у пристойний час.

Вони вийшли зі спальні.

— Це просто чудова ідея, — мовив Мітч. Крізь задні двері вони вийшли на патіо і зникли в темряві вулиці.

— Що сталося? — запитав Мітч.

— Сьогодні тобі прийшов лист від Доріс. Повідомила, що вона у Нешвілі, та має повернутися до Мемфіса двадцять сьомого лютого. Каже, що має з тобою побачитися, що справа нагальна. Лист зовсім короткий.

— Двадцять сьомого? Це ж учора!

— Я знаю. Думаю, що вона вже в місті. Що ж їй треба, цікаво.

— Так, а мені цікаво, де ж вона.

— Повідомила, що у її чоловіка в місті якісь справи.

— Гаразд. Вона нас розшукає, — сказав Мітч.

Натан Лок замкнув двері свого кабінету й вказав Девашеру в бік невеликого столу коло вікна. Ці двоє ненавиділи один одного і навіть не вдавали приязності. Проте бізнес є бізнес, тим паче обидва отримували накази від тієї ж людини.

— Лазаров хотів, щоб я з тобою поговорив сам на сам, — мовив Девашер. — Два останніх дні я провів із ним у Вегасі, і він дуже стурбований. Вони всі непокояться, Локу, і він саме тобі тут довіряє найбільше з усіх. Він тебе любить більше, ніж мене.

— Так це й зрозуміло, — без усмішки відповів Лок. Темні зморшки навколо його очей зібгалися, й погляд втупився у Девашера.

— Та все одно є такі справи, які він хоче, щоб ми обговорили.

— Слухаю.

— Мак-Дір нам бреше. Ти ж знаєш, як Лазаров вихваляється з того, що в самому ФБР має «крота». Ну, я йому ніколи не вірив і досі не вірю. Та якщо повірити словам Лазарова, його джерело повідомило, що в січні у Вашингтоні між Мак-Діром і якимись високими чинами з ФБР відбулася таємна зустріч. Ми теж там були. І наші люди нічого такого не бачили, але ж неможливо непомітно й безпечно за кимось слідкувати двадцять чотири години на добу. Тому існує ймовірність, що на якийсь момент він випав із нашого поля зору.

— Ти в це віриш?

— Та неважливо, вірю я в це, чи ні. Лазаров у це вірить, ось що головне. Так чи інакше, він доручив мені вжити, так би мовити, попереджувальних заходів, попіклуватися щодо нього.

— Прокляття, Девашере! Не можемо ми й далі знищувати людей!

— Лише план дій, нічого серйозного. Я йому пояснив, мовляв, ще занадто рано, що це може бути помилкою. Та вони, Локу, там занадто вже стурбовані.

— Так далі не може тривати, Девашере. Дідько б їх узяв! Ми ж маємо репутацію, на неї потрібно зважати. У нас тепер вищий рівень смертності від нещасних випадків, ніж у нафтовій промисловості. Почнуться плітки. Дійдемо такого, коли жоден випускник юридичного факультету при здоровому глузді не ризикуватиме йти до нас на роботу.

— Я не думаю, що про це нам варто турбуватися. Лазаров на якийсь час призупинив набір нових співробітників. І казав мені тобі це передати. Також він цікавиться, скільком співробітникам ще не все відомо.

— Їх п’ять, я так думаю. Дай-но згадаю, Лінч, Соррелл, Бантін, Маєрс, Мак-Дір.

— Забудь про Мак-Діра. Лазаров переконаний, що цей знає набагато більше, ніж ми думаємо. Щодо тих чотирьох ти впевнений? Їм нічого не відомо?

Лок замислився на якийсь час. Щось бурмотів під ніс.

— Ми ж їм ще нічого не розповідали. А твої люди прослуховують, підглядають. Вони що чули?

— Нічого, від цих чотирьох — нічого. Вони і говорять, і поводяться так, наче нічого не підозрюють. Ви їх звільнити можете?

— Звільнити?! Вони ж юристи, Девашере. Ти не звільнятимеш юристів. Вони чудові працівники, віддані фірмі.

— Сама фірма змінюється, Локу. Лазаров хоче позвільняти таких, кому ще нічого не відомо й не брати на роботу нікого нового. Стало очевидно, що служба ФБР міняє стратегію, то й нам вже час змінити нашу. Лазаров планує замкнути коло і підлатати все, що протікає. Ми не можемо просто сидіти на місці й чекати, поки до наших людей підбиратимуться спецслужби.

— Звільнити їх, — Лок знову повторював сказане, не ймучи віри почутому. — Та фірма ще ніколи, жодного разу не звільняла юриста.

— Як зворушливо, Локу. Ми п’яти чоловік позбулися, але ще нікого не звільняли. Це ж дуже добре. У тебе попереду місяць, тож починай вигадувати причину. Пропоную звільнити усіх чотирьох за раз. Повідомте, що фірма понесла значні збитки у коштах й тепер мусить скоротити штат.

— У нас клієнти, а не кошти.

— Окей, гаразд. Ваш найвагоміший клієнт вимагає звільнення Лінча, Соррелла, Бантіна й Маєрса. Починай розробляти план.

— Як це ми можемо викинути з роботи чотирьох, не звільнивши ще й Мак-Діра?

— От ти щось і придумаєш, Нате. Маєш місяць. Позбавтеся їх, нових не наймайте. Лазаров бажає мати міцний невеликий союз, де можна буде всім довіряти. Він наляканий, Нате. І від страху вже божеволіє. Мені не треба тобі пояснювати, що буде, коли один із фірми відступить під натиском.

— Ні, не треба пояснювати. А що він планує робити з Мак-Діром?

— Поки все те ж саме. Цілодобово його прослуховуємо, він досі ні слова не ляпнув ані дружині, ані комусь іще. Жодного слова! На нього вже двічі накидав сильце Тарранс, і він двічі про те доповідав. Я все одно побоююся, що друга зустріч була підозрілою, тож діймо дуже обережно. Зі свого боку Лазаров наполягає, що й у Вашингтоні була зустріч. Наразі все з’ясовує. Каже, що його шпигуни багато не знають, проте продовжують дошукуватися. Я думаю, що фактично, коли Мак-Дір і справді там мав розмову з ефбеерівцями й нам нічого не доповів, тоді Лазаров накаже мені поквапитися, це напевне. Ось чому він вимагає розробки плану для того, щоб вивести Мак-Діра з гри.

— І як ти плануєш це зробити?

— Та ще трохи зарано говорити, мені варто добре помізкувати.

— А ти знаєш, що в наступному місяці він запланував податися з дружиною у відпустку на Каймани? Вони спиняться в одному з наших кондомініумів.

— Ну, там само вдруге ми цього не робитимемо. Буде ж занадто підозріло. І Лазаров дуже хоче, щоб вона завагітніла. Дав такі вказівки.

— Мак-Дірова дружина?

— Еге ж. Він хоче, щоб у них завелася дитинка, такий собі заручник. Вона приймає протизаплідні засоби, тож маємо до них пролізти, знайти маленьку коробочку, вивудити пігулки й замінити на плацебо.

На цих словах чорні очі на мить посмутніли, перевели погляд на темне вікно.

— Якого чорта, Девашере, що діється? — тихо спитав він.

— Це місце потребує змін, Нате. З’ясувалося, нами занадто зацікавилися федерали. Вони дедалі наполегливіше насідають. І хто знає, можливо, настане день, і один із нас вхопить їхню наживку, тоді всіх вас посеред ночі вивезуть з міста.

— Я в таке не вірю, Девашере. Наш юрист не буде таким телепнем, щоб заради кількох непевних обіцянок від федералів поставити на карту життя і своє, і своєї родини. Я не можу повірити в те, що це можливо. Ці люди занадто розумні, й вони занадто багато заробляють.

— Сподіваюся, що ти маєш рацію.