Фірма

35

Автобус виїхав із Бірмінгема майже о другій годині дня середи. На задньому сидінні сидів Рей і приглядався до кожної людини, яка заходила в салон. Він був одягнений по-спортивному. На таксі приїхав до торгового центру міста і за тридцять хвилин купив собі нові джинси «Levi’s», картату сорочку з короткими рукавами й червоно-білі кросівки «Reebok». А ще там він і піцу з’їв і підстригся: тепер волосся стало коротке, як у військово-морського піхотинця. Очі ховалися за темними «авіаторськими» окулярами, на голові була бейсболка.

Поруч із ним сіла опецькувата низенька чорношкіра пані. Він всміхнувся до неї.

— ¿De dónde es usted? (Звідки ви?) — запитав.

Її обличчя аж засвітилося від задоволення. Широка усмішка відкрила білосніжні зуби.

— Мехіко, — гордо відповіла вона. — ¿Habla español? — очікувально поцікавилася вона.

— Si. — (Так.)

Дві години, поки автобус котив до Монтгомері, вони балакали іспанською. Час від часу їй доводилося повторювати речення, але Рей сам собі дивувався. Він не мав змоги вправлятися в мові вісім років, і почувався дещо непевно.

А за автобусом їхали в «Доджі-Арієсі» агенти ФБР Дженкінс і Джоунз. За кермом був Дженкінс, Джоунз зараз спав. Після того, як вони виїхали з Ноксвіля, вже за десять хвилин завдання здалося нудним. Їм звеліли просто наглядати. Навіть якщо вони його загублять — нічого страшного. Та краще не губити.

До літака рейсом Гантінґтон-Атланта було ще дві години. Еббі примостилася в затишному закутку лаунж-зони і спостерігала. Просто до всіх приглядалася. На кріслі поруч лежала її дорожня сумка. Не дослухавшись до нагальних інструкцій, вона все ж таки дещо зібрала: зубну щітку, косметичку, трохи одягу. А ще написала коротеньку записку батькам — про те, що мусить терміново їхати до Мемфіса, що їй треба побачитися з Мітчем, і, мовляв, не хвилюйтеся, все гаразд; обнімаю, цілую, люблю, Еббі. Не звертаючи уваги на свою каву, вона дивилася, як заходять і виходять пасажири.

Не знала, чи взагалі Мітч був зараз живий, а чи вже мертвий. Теммі говорила, що був наляканий, та тримався добре. Як завжди, все під контролем. Казала: він летить до Нешвіла, а вона полетить до Мемфіса. Все це незрозуміло, та Теммі була певна: він знає, що робить. А їй лишалося добратися до Пердідо-Біч і чекати.

Еббі про той Пердідо-Біч і не чула ніколи, а ще була впевнена, що й Мітч там раніше не бував.

Почувалася вона в лаунж-зоні дедалі тривожніше. Що десять хвилин який-небудь діловий бізнесмен напідпитку підсідав до неї й вона чула недвозначні пропозиції. Вже більше десяти разів посилала їх під три чорти.

Минуло дві години, і Еббі сіла на облавок. Їй дісталося місце біля проходу. Вона застебнула ремінь безпеки і спробувала розслабитися. А тоді побачила її.

Це була ефектна білявка з високими вилицями з крупним, майже чоловічим підборіддям. Міцна, та все ж приваблива. Це обличчя Еббі вже бачила раніше. І навіть очі вона так само прикривала, коли проходила до свого місця далі в салоні, глянула на Еббі й відвела погляд.

Бар «Кораблетроща»! Ця блондинка сиділа там. Та сама, що підслуховувала її розмову з Мітчем та Ебанксом. Вони її знайшли! А якщо її знайшли, де ж тоді чоловік? Що вони з ним зробили? Вона згадала, як дві години мчала, мов божевільна, покрученою гірською дорогою від Дейнсборо до Гантінґтона. Звідти та не могла за нею їхати.

Літак покотив по злітній смузі, а тоді відірвався від землі, взявши курс на Атланту.

Вже вдруге за останні три тижні Еббі з борту «Боїнга-727» задивлялася на сутінки, які оповивали Атланту. Вона і білявка. Через півгодини обидві вийшли з літака, обидві вирушили до Мобайла.

Мітч із Цинцинатті полетів до Нешвіла. Була шоста вечора середи, всі банки уже зачинилися. У телефонному довіднику відшукав номер фірми, в якій можна було винайняти невеликий вантажний автомобільчик, а тоді спинив на вулиці таксі.

Він вибрав найменшу модель. Заплатив готівкою, але був змушений показати посвідчення водія і кредитку, яку дав під заклад. Якщо Девашер його навіть у цій конторі в Нешвілі вистежить, то нехай так і буде. Він придбав двадцять картонних ящиків для пакування і поїхав на квартиру.

З вечора вівторка нічого не їв, але на щастя, Теммі залишила пакет із попкорном і дві бляшанки пива. Він накинувся на харч, мов той вовк. О восьмій Мітч зробив перший дзвінок до «Гілтона» у Пердідо-Біч. Запитував про Лі Стівенса. Відповіли: ще не приїхав. Він влігся на підлозі спальні і став думати про тисячі небезпек, які чигали на Еббі. Може, вона там, у Кентуккі, вже мертва, а він нічого не знає. І навіть подзвонити не може.

Ліжко-диван не складали, дешеві простирадла звисали з краю аж до підлоги. Еге, Теммі не надто хазяйновита. Він дивися на мале тимчасове ложе і думав про Еббі. Ще п’ять ночей тому вони були разом і безсило лежали на ліжку. Лишалося сподіватися, що вона зараз у літаку. І сама.

У спальні він сів на не розпаковану коробку з написом «Sony» і втішно оглянув кімнату, заставлену пачками документів. По всьому килимі виросли акуратні паперові колони; Теммі ретельно відібрала окремо документи з Кайманських банків, окремо — з Кайманських компаній. Зверху кожної пачки на жовтих сторінках записника перерахувала всі назви компаній разом із датами і сумами надходжень. Та ще й з іменами!

Тепер навіть Тарранс міг би в усіх паперах розібратися. А суд присяжних знайде над чим попрацювати. Генеральний прокурор скличе прес-конференцію. А судді все висуватимуть і висуватимуть звинувачення.

Спеціальний агент Дженкінс позіхнув у слухавку, тоді набрав номер мемфіського відділення ФБР. Він уже двадцять чотири години не спав. А Джоунс у цей час хропів в машині.

— ФБР, — відповів чоловічий голос.

— Так, а з ким я розмовляю? — Дженкінс запитав просто для проформи.

— Це Еклін.

— Здоров, Ріку. Це Дженкінс. Ми...

— Дженкінс! Де ви були? Будь на лінії!

Дженкінс припинив позіхати і сполошено озирнувся. У слухавці почувся сердитий голос.

— Дженкінс! Де ви зараз? — говорив Вейн Тарранс.

— Ми на автобусній станції в Мобілі. Але його загубили.

— Що ви зробили? Як можна було його загубити?! Дженкінс вже опанував себе і схилився з готовністю над телефоном.

— Хвилинку, Вейне. Нам дали інструкції протягом восьми годин його вести, просто щоб побачити, куди він поїде. Ти сам казав: рутинна робота.

— Я повірити не можу, що ви його загубили!

— Вейне, нам же не наказували не відставати від нього до кінця життя. Вісім годин, Вейне. А ми ж перлися за ним аж двадцять годин, а потім він десь дівся. Це що, велика проблема?

— Чому ви зразу не подзвонили?

— Двічі дзвонили — з Бірмінгема й Монтгомері. Обидва рази лінії були зайняті. Що відбувається, Вейне?

— Хвилинку.

Дженкінс зручніше взявся за слухавку й почекав. Почувся інший голос.

— Алло, Дженкінс?

— Так.

— Директор Войлес. Що сталося, чорт забирай?

Дженкінсу перехопило подих, очі забігали.

— Сер, ми його загубили. Ми за ним їхали двадцять годин, а коли в Мобайлі він вийшов з автобуса, його слід розтанув.

— Просто чудово, синку. Як давно це було?

— Двадцять хвилин тому.

— Гаразд, послухай. Нам необхідно його розшукати. Його брат забрав наші гроші й зник. Зв’яжись із нашими колегами в Мобайлі, скажи, хто ви такі і те поясни, що вбивця-утікач із в’язниці перебуває в місті. У них, певно, вже його фото розвішані на стінах. В Панама-Сіті-Біч мешкає його мати, тож поставте на вуха всіх на шляху звідти до Мобайла. Я посилаю туди наш загін.

— Прошу пробачення, сер. Нам не наказували вічно за ним слідкувати.

— Про це поговоримо пізніше.

О десятій Мітч уже вдруге зателефонував до готелю в Пердідо-Біч. Запитав, чи поселилася Рейчел Джеймс. Сказали: ні. Запитав про Лі Стівенса. Секунду, мовила адміністраторка. Мітч сів на підлозі й напружено чекав. Після десятка гудків йому відповіли.

— Так? — уривчасто видихнув Рей.

— Лі? — запитав Мітч.

— Та-ак, — по паузі відповів той.

— Це Мітч. Вітаю тебе.

Рей упав на ліжко, заплющив очі.

— Виявилося все просто, Мітчу. Як це тобі вдалося?

— Розкажу, коли матимемо час. А зараз мене з Еббі намагається знищити ціла зграя. Ми рятуємося втечею.

— Хто вони, Мітчу?

— Знадобиться годин із десять, щоб розповісти спочатку. Займемося цим пізніше. Запиши зараз номер. 615-889-4380.

— Це не в Мемфісі.

— Ні, це Нешвіл. Я зараз у квартирі, щось на кшталт штаб-квартири. Ти запам’ятай номер. Якщо не буде мене, на дзвінки відповідатиме дівчина, яку звуть Теммі.

— Теммі?

— І це довго розповідати. Просто роби, що я кажу. Сьогодні ввечері у готель приїде Еббі, зареєструється, як Рейчел Джеймс. Приїде на авто, взятому на прокат.

— То вона приїде сюди!

— Ти мене слухай, Рею. За нами женуться канібали, але ми на крок попереду.

— Попереду кого?

— Мафії. І ФБР.

— І це все?

— Можливо. Тепер слухай мене. Є ймовірність, що за Еббі слідкують. Тобі доведеться її знайти, придивитися, чи нема «хвоста».

— А якщо він буде?

— Тоді подзвониш мені, і все обговоримо.

— Без проблем.

— Не користуйся телефоном. Тільки щоб поговорити за цим номером. Та й довго ми не можемо розмовляти.

— Я маю купу запитань, братику.

— А я маю відповіді, та не зараз. Потурбуйся про дружину, коли вона приїде, одразу подзвони.

— Буде виконано. І, Мітчу... дякую тобі.

— Adios. (Бувай!)

Минула година, і Еббі звернула з автостради 182 на під’їзну доріжку «Гілтона». Вона залишила на стоянці свій «форд-катласс» з номерами штату Алабама і нервово піднялася до передніх дверей, над якими була відкрита галерея. На секунду спинилася, оглянувшись на дорогу, а тоді зайшла.

Через дві хвилини під готелем коло мікроавтобусів спинилося жовте таксі з Мобайла. Рей спостерігав з вікна. З таксистом, нахилившись із заднього сидіння, розмовляла жінка. Через хвилину вона дістала гроші з гаманця і розплатилася. Вийшла, почекала, поки авто від’їде. Перше, що кинулося в очі, це її біляве волосся. Фігуру вона мала чудову, стегна туго облягали чорні вельветові брюки. Вона була в сонцезахисних окулярах, що з огляду на нічну пору, було дивно. Насторожено підійшла до входу, хвилину почекала, тоді увійшла. Він тишком став спостерігати, сам підійшов, заглянув у вестибюль.

Вона підійшла до єдиного клерка, що сидів за стійкою.

— Мені одиночний номер, будь ласка, — почув Рей.

Клерк посунув до неї реєстраційний бланк. Вона записала свої дані, тоді запитала:

— А та жінка, яка щойно у вас поселилася, її як звати? Мені здалося, що то моя давня подруга.

Той переглянув бланки.

— Рейчел Джеймс.

— О, то це вона. Звідки приїхала?

— Це адреса в Мемфісі.

— А в якому вона номері? Хотілося б зайти, привітатися.

— Я не маю права повідомляти номери.

Білявка швидко витягла з сумки дві двадцятидоларові купюри й посунула їх до клерка.

— Я хочу лише привітатися.

Клерк гроші взяв.

— Номер 622.

Жінка заплатила за свій номер, тоді запитала:

— А де у вас телефони?

— Он там, за рогом.

Рей прослизнув до того місця й побачив чотири телефони-автомати, обрав один із середніх, узяв слухавку й почав сам до себе бурмотіти.

Білявка підійшла до крайнього і повернулася до нього спиною. Тихо заговорила. До нього доносилися лише уривки.

— ...поселилася в шістсот двадцять другому номері... з Мобайла... якесь підкріплення... Не можу я... година?., так... поспішайте.

Вона повісила слухавку, а він заговорив до уявного співрозмовника голосніше.

Минуло десять хвилин, і у двері постукали. Вона схопилася з ліжка, взяла кольт сорок п’ятого калібру, всунула його за пояс, під сорочку. Не подумавши про ланцюжок, розчахнула двері.

Рей і собі штовхнув двері, які з силою пригасли білявку до стіни. Він кинувся, забрав зброю, а її притиснув до підлоги, обличчям у килим. Наставив дуло кольта прямо до вуха й сказав:

— Хоч один звук, і я вистрілю.

Вона припинила пручатися, заплющила очі. Не відповіла.

— Хто ти така? — вимогливо спитав Рей. Притиснув сильніше вухо, та вона мовчала.

— Ані руш! Ні звуку. Ясно? Я залюбки відстрелю твою голову.

Сидячи на її спині, він трохи заспокоївся. Розстебнув її дорожню сумку, висипав начиння на підлогу. Знайшовши пару чистих білих шкарпеток. Наказав:

— Розтули рота.

Вона не поворухнулася. Дуло до вуха, і рот ледь розтулився. Рей засунув їй між зуби шкарпетки, тоді міцненько пов’язав на голову шовкову сорочку. Руки й ноги зв’язав колготками. Тоді подер на полотняні джгути простирадло, накрутив ще й їх. Жінка не ворушилася. Коли він припинив зав’язувати й обмотувати, вона скидалася на мумію. Рей просунув її під ліжко.

У гаманці лежало шістсот доларів і водійське посвідчення в футлярі на ім’я Карен Адеар із Чикаго, видане в Іллінойсі. Дата народження: четверте березня 1962 року. Він забрав гаманець і зброю.

О першій ночі задеренчав телефон, Мітч не спав. Він ледь не по пояс обклався свідченнями кримінальної діяльності.

— Алло, — обережно відповів він.

— Це штаб-квартира? — схоже, той, хто дзвонив, стояв поряд із увімкнутим програвачем.

— Де ти, Рею?

— Притон під назвою «Флорібама-бар». На кордоні штату.

— Де Еббі?

— У машині. З нею все добре.

Мітч видихнув і широко всміхнувся.

— Ми мусили забратися з готелю. За Еббі слідкувала жінка, та сама, що ви її в якомусь барі на Кайманах бачили. Еббі все мені старається розповісти. Та жінка цілий день її переслідувала і була в готелі. Я про неї потурбувався, а тоді ми зникли.

— Потурбувався про неї?

— Ага. Говорити зі мною вона не схотіла, але на деякий час на шляху в нас не стоятиме.

— З Еббі все гаразд?

— Авжеж. Ми лише втомлені, просто смертельно. Що саме ти плануєш робити?

— Ви зараз десь за три години їзди від містечка Панама-Сіті-Біч. Знаю, що ви втомилися, але треба звідти забиратися, їдьте в Панама-Сіті, покиньте машину, знімайте два номери в готелі «Голідей-Інн». Як поселитеся, подзвоніть мені.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Вір мені, Рею.

— Вірю, та вже мені починає здаватися, що краще було лишитися за ґратами.

— Ми не можемо повернутися, Рею. Ми або зникнемо, або загинемо.