Фірма

30

Мітч зав’язав шнурки своїх кросівок «Nike» і сидів на дивані коло телефону, чекаючи дзвінка. Херсі, який без жіночої присутності в домі вже проводив два тижні, впав у депресію; зараз він сидів поруч і пробував подрімати. Рівно о десятій тридцять пролунав дзвінок. Це була Еббі.

Не було в розмові ніжних «любий» чи «сонечко». Їхній діалог був холодним і напруженим.

— Як почувається твоя мати? — запитав він.

— Та вже набагато краще, ходить, порається, та все ще дуже квола. Настрій доволі бадьорий.

— Я радий це чути. А батько як?

— Так, як завжди. Постійно заклопотаний. Як там мій пес?

— Від самотності впав у депресію. Гадаю, йому скоро капець.

— Я за ним скучила. Як твоя робота?

— Ми без проблем вже пережили п’ятнадцяте квітня. Настрій у всіх покращився. Після шістнадцятого половина партнерів подалася у відпустку, тож у нас набагато спокійніше.

— Я сподіваюся, ти зменшив робочий день — до шістнадцяти годин на добу.

Він вагався з відповіддю, а тоді вирішив промовчати. Не варто починати сварку.

— Коли ти повернешся додому?

— Я не знаю. Мамі потрібна моя допомога ще тижнів зо два. Боюся, що від тата толку мало. В них то є служниця, однак я мамі потрібна. — Вона зробила паузу, наче важко було говорити про щось неприємне. — Я сьогодні дзвонила до школи, сказала їм, що в цьому семестрі на роботу не повернуся.

Він відреагував спокійно.

— У цьому семестрі лишилося два місяці. Ти ще два місяці не приїжджатимеш?

— Щонайменше два місяці. Мітчу, мені лише потрібен час, ось і все.

— Час для чого?

— Давай-но не будемо починати спочатку, гаразд? Я не в настрої з тобою сваритися.

— Добре, добре, добре. А для чого в тебе є настрій?

Вона в свою чергу проігнорувала запитання. Пауза затяглася.

— По скільки миль ти вранці пробігаєш?

— Пару миль. Я до треку йду пішки, а там пробігаю десь із вісім кіл.

— Будь там обережним. Бо ж темно, хоч в око стрель.

— Дякую.

Знову довга пауза.

— Мені вже треба йти, — сказала вона. — Мама готується до сну.

— Ти завтра телефонуватимеш?

— Так, у цей самий час.

Не сказавши «до побачення» і «я тебе кохаю», вона поклала слухавку. Відключилася, і все.

Мітч надів свої білі шкарпетки для спорту. Обсмикнув білий джемпер. Замкнув двері кухні й вийшов на темну вулицю. Спортмайданчик старшої школи був за шість кварталів на схід від Іст-Медоубрук. Поза навчальним корпусом із червоної цегли зі спортзалом розташовувалося бейсбольне поле, далі, в самому кінці — футбольне. Навколо поля була гарова доріжка — улюблене місце для пробіжок у місцевих любителів.

Правда, не тепер, об одинадцятій вечора, коли й місяця на небі не було. На треку не було ані душі, і Мітча це влаштовувало. Весняне повітря було свіже й прохолодне, і першу милю він подолав за вісім хвилин. Далі одне коло він пройшов.

Коли проходив повз алюмінієві конструкції трибун зі сторони дому, краєм ока помітив фігуру, та не спинився.

— Т-с-с.

Мітч спинився.

— Га? Хто там?

Хриплим скрипучим голосом йому відповіли:

— Джой Моролто.

Мітч рушив до трибун.

— Ну ти й розумник, Таррансе. За мною не слідкували?

— Звісно ж, ні. Он там у шкільному автобусі сидить Денні з ліхтариком у руках. Коли ти прибіг, він подав сигнал зеленим; а от коли побачиш червоний вогник, тоді вертайся на трек і мчи, як той Карл Льюїс.

Вони піднялися нагору і ввійшли до незамкненої ложі для преси. Сіли на табурети й оглядали школу. Під парканом стояли в ряд автобуси.

— То тут для вас досить приватне місце? — запитав Мітч.

— Підійде. А хто та жінка?

— Я знаю, що вам краще подобається зустрічатися за дня. Краще в людному місці, такому як заклади фаст-фуда чи корейська крамничка взуття. А мені до вподоби ось такі місця.

— Прекрасно. Хто та жінка?

— Ну розумна ж, правда?

— Гарна ідея. Хто вона?

— Вона працює на мене.

— І де ти її знайшов?

— А хіба не все одно? Чому ти завжди ставиш такі неважливі запитання?

— Неважливі? Сьогодні мені телефонує якась жінка, яку я ніколи не стрічав, каже, що має зі мною поговорити про невеличку справу, пов’язану з фірмою Бендіні, каже, що ми маємо обмінятися телефонами, дає вказівки підійти до певного телефону в певній овочевій крамниці, призначає точний час, коли вона подзвонить — о пів на другу. Я йду до будки, вона о першій тридцять телефонує. І ти не забувай, що в радіусі ста футів коло будки троє моїх людей слідкують за всім, що рухається. І вона мені наказує з’явитися сюди сьогодні ввечері рівно за чверть одинадцяту, перевіривши всю округу, а ти сам будеш тут бігати підтюпцем.

— Все ж спрацювало. Хіба ні?

— Поки що так, але хто ж вона? Тобто, мене дуже турбує те, що ти залучив сторонню людину, Мак-Діре. Хто вона така й скільки їй відомо?

— Ти мені маєш вірити, Таррансе. Вона на мене працює і їй все відомо. Фактично, якби ти знав усе, про що відомо їй, то сидів би зараз і підписував звинувачення замість того, щоб оце сидіти й пліткувати.

Тарранс глибоко зітхнув. Замислився.

— Гаразд. Розкажи, про що їй відомо.

— Вона знає, що за останні три роки сімейка Моролто з поплічниками вивезла з країни більше восьмисот мільйонів доларів готівкою і розмістила їх на рахунки різних банків на Карибах. Вона знає, які саме банки, які номери рахунків, дати, імена. Їй відомо те, що Моролто контролюють щонайменше триста п’ятдесят компаній, зареєстрованих на Кайманах, а ті вже до США пересилають відмиті грошенята. Вона знає дати й суми грошових переказів. Вона знає не менше сорока компаній тут, у Штатах, які належать корпораціям Моролто на Кайманових островах. Вона знає до біса багато, Таррансе. Дуже обізнана особа, як ти гадаєш?

Тарранс не знав, що й казати. Втупився в проїзд і мовчав.

Мітчу це здалося смішним.

— І вона знає, як саме вони збирають брудну готівку, вимінюють її на стодоларові купюри й вивозять таємно з країни.

— Як?

— На «Лірі» фірми, звісно. А також впрягають інших. У них ціла армія таких «мулів» — усіляка шпана, їхні подружки, студенти, просто добровольці. Їм вручають по дев’ять тисяч вісімсот доларів готівки. Купують квиток на Каймани чи на Багами. Ти ж розумієш, для провезення суми нижчої за десять тисяч декларацію заповнювати не потрібно. І от «мули» туди летять під виглядом звичайних туристів, кишені наповнені доларами, і вони їх несуть до банків. Здається, ніби сума незначна; але у вас є три сотні людей, які за рік літають двадцять разів, тож тепер це вже набирається солідніша сума, що вивозиться з країни. Ти ж знаєш, це називається «серфінгом».

Тарранс кивнув, ніби і справді знав.

— І набирається багато перевізників, охочих взятися за таке, а за це отримують безкоштовну відпустку та трохи грошей. А ще існують і «супермули». Це довірені люди Моролто, вони беруть за раз мільйон готівкою, загортають їх як слід у газети, щоб апарати в аеропорту не змогли помітити, складають в ділові кейси і заходять разом з усіма в літак. Одягнені в ділові костюми з краватками, вигляд такий мають, ніби щойно з Волл-стріт. А то й ходять у сандалях і солом’яних капелюхах, а гроші везуть в дорожній сумці. Можливо, час від часу ви випадково їх і ловите, лише один відсоток з усіх, я так думаю, і тоді «супермули» потрапляють за ґрати. Та вони не розповідають нічогісінько, чи не так, Таррансе? Часом перевізник замислюється про суму в кейсику й про те, як було би легко просто полетіти й витратити усе на себе. І він зникає. Та мафія нікого не забуває. І мине рік-два, і його де завгодно знайдуть. Звісно, грошей вже не лишиться, та і йому не жити. Мафія ніколи не прощає, чи не так, Таррансе? Вони ніколи і мені не пробачать.

А той все слухав, аж поки не стало очевидно, що час вже й відповісти хоч щось.

— Ти маєш свій мільйон доларів.

— І я вам вдячний за нього. Я майже готовий до наступної виплати.

— Майже?

— Так. Ми з тою жінкою повинні ще закінчити деякі справи. Зараз стараємося добути ще певні записи з Фронт-стріт.

— Скільки у вас вже є документів?

— Понад десять тисяч.

Щелепа Тарранса мимоволі відвисла. Рот розтулився. Він витріщився на Мітча.

— Прокляття! Звідки їх стільки?

— Знову ці твої запитання.

— Десять тисяч документів, — повторив той.

— Десять тисяч щонайменше. Банківські розписки, квитанції грошових переказів, статути корпорацій, договори про позики, внутрішнє листування між працівниками, кореспонденція з клієнтами. Багато гарного матеріалу, Таррансе.

— Твоя дружина згадувала про компанію «Данн Лейн, Лімітед». Ми проглянули ті папки, що ти передав. Досить непогано. Що про них тобі ще відомо?

— Багато чого. Її було зареєстровано в 1986 році з капіталом у десять мільйонів, які було перераховано з номерного рахунку в «Банко де Мехіко», саме ті десять мільйонів, які готівкою було перевезено на Великий Кайман на такому собі літачку «Лір», що числиться за тихою невеличкою юридичною фірмою у Мемфісі. Правда, варто врахувати те, що на початку мільйонів було чотирнадцять, та після виплат на митниці на Кайманах і банкірам на Кайманах сума зменшилася до десяти мільйонів. Коли компанія з’явилася, її зареєстрували на ім’я добродія Дієго Санчеса, котрий випадково виявився віце-президентом «Банко де Мехіко». Президентом стала радісна душа на ймення Натан Лок, секретарем — старий наш приятель Ройс Мак-Найт, а казначеєм затишної маленької корпорації став чоловічок на ймення Ал Рубінштейн. Я впевнений, що він вам знайомий. Мені — ні.

— Він один із людей Моролто.

— Сюрприз, сюрприз. Хочете більше?

— Говори.

— Після того, як справу засіяли першим посівом — десятьма мільйонами, в наступні три роки на її рахунок надійшли ще дев’яносто мільйонів. Дуже вигідний бізнес. Компанія взялася скуповувати на території США всього потроху — бавовникові ферми в Техасі, житлові будинки в Дейтоні, ювелірні крамниці на Беверлі-Гіллс, готелі в Санкт-Петербурзі й Тампі. Більшість угод здійснювалося через надходження грошових переказів з чотирьох-п’яти банків на Кайманах. І загалом це були в основному операції з відмивання грошей.

— І є документація?

— Дурне запитання, Вейне. Якби не було документів, як би я про те дізнався? Ти ж пам’ятай, що я працюю з чистими справами.

— Скільки тобі ще часу треба?

— Пару тижнів. Ми з помічницею ще тут, на Фронт-стріт, розбираємося. Та не все так добре, звідти вибрати документи буде дуже складно.

— А звідки ж узялися десять тисяч документів?

Мітч запитання пропустив повз вуха. Він стрибком звівся на ноги, рушив до дверей.

— Ми з Еббі хочемо жити в Альбукерку. Це велике місто, а розташоване воно далеченько від центрів. Попрацюйте у цьому напрямку.

— Ти так не поспішай. Ще багато роботи.

— Я ж сказав: два тижні, Таррансе. За два тижні я вам усе передам, а це означає, що тоді маю зникнути.

— Не так швидко. Нам треба бачити певні папери.

— Щось у тебе, Таррансе, пам’ять закороткою стала. Моя чарівна дружина пообіцяла передати товстенний стос документів про «Данн Лейн», щойно Рей вийде на волю.

Тарранс оглядав темне футбольне поле.

— Подивимося, що там можна буде зробити.

Мітч підійшов упритул, наставивши пальця тому в обличчя, промовив:

— Слухай мене, Таррансе, і слухай уважно. Здається, ти чогось не розумієш. Сьогодні 17-те квітня. За два тижні вже перше травня, а я вам першого травня, як і обіцяв, передам прямо в руки понад десять тисяч надзвичайно переконливих документів, викривальних і обґрунтованих, які завдадуть серйозного удару одному з наймогутніших злочинних угрупувань на світі, і дуже ймовірно, що вони мені коштуватимуть життя. Та я пообіцяв вам усе зробити. А ви пообіцяли витягнути мого брата з в’язниці. У вас є тиждень — до 24-ого квітня. Інакше я просто зникну. Тоді кінець вашій справі й твоїй кар’єрі.

— А чим він займатиметься, коли буде на волі?

— Ти знову зі своїми запитаннями? Він тікатиме, як від пекла, ось чим він займеться. Він має брата з мільйоном доларів, експерта з відмивання грошей і банківських переказів. За дванадцять годин його вже не буде в країні, і він поїде за тим мільйоном.

— На Багами?

— Багами! Ти ідіот, Таррансе. Гроші на Багамах за десять хвилин зникнуть. Тим корумпованим людцям нічого довіряти.

— Містер Войлес не любить, коли його припирають до стінки. Він буде дуже незадоволений.

— Скажи містеру Войлесу, нехай поцілує мою дупу. Передай, нехай готує наступні півмільйона, бо я майже впорався. Кажи, хай витягає Рея з в’язниці, інакше справа не вигорить. Кажи йому все, що хочеш Таррансе, але за тиждень Рей має бути на волі, або я виходжу з гри.

Мітч гахнув дверима й став спускатися трибуною. Тарранс — за ним.

— Коли ми знову поговоримо? — гукнув до Міча.

Мітч переплигнув огорожу і вийшов на трек.

— Моя помічниця тобі зателефонує. Ви робіть те, що вона скаже.