Фірма

20

Здійснивши спершу обов’язкову посадку в Атланті, літак DC-9 авіакомпанії «Дельта» в похмурий дощовий день приземлився у міжнародному аеропорту Мемфіса. Він підкотив до дев’ятнадцятого терміналу, і тісний натовп пасажирів — ділових людей із речами в руках — став спускатися трапом. Мітч тримав лише валізку й примірник «Есквайра». Завбачивши коло телефонних автоматів Еббі, він пришвидшив крок. Кинувши валізу й журнал під стіну, він схопив дружину в обійми. Чотири дні, проведені у Вашингтоні, здавалися місяцем. Вони цілувалися й цілувалися, шепотіли ніжні слова.

— Відсвяткуємо? — запитав він.

— Вдома обід готовий, вино охолоджується, — відповіла вона.

Тримаючись за руки, вони йшли поволі крізь натовп в напрямку вантажного транспортера.

Він ледь чутно заговорив.

— Ось що, нам треба поговорити, а вдома це зробити неможливо.

Вона сильніше стиснула Мітчу руку.

— О!

— Так, але розмова має бути довгою.

— Що сталося?

— Потім.

— І чому я вже хвилююся?

— Зберігай спокій і усміхайся. За нами наглядають.

Вона посміхнулася й повернула голову вправо.

— Хто, хто ж дивиться?

— Зараз поясню.

Раптом Мітч потягнув її вліво. Вони прорвалися крізь хвилі людського потоку й пірнули до затемненого людного бару. Тут було багато ділових людей, що пили пиво й дивилися телевізор. Тут пасажири очікували на свій рейс. Щойно звільнився невеликий круглий стіл, заставлений порожніми пивними келихами, вони примостилися за ним, спинами до стіни — щоб бачити і залу, і відвідувачів. Мітч вдивлявся у кожне обличчя.

— І довго ми тут пробудемо? — запитала вона.

— А що?

Вона висковзнула з лисячого хутра, згорнула шубку й акуратно її поклала на вільний стілець.

— А що саме ти хочеш побачити?

— Просто посидь, посміхаючись, гаразд? Вдай, ніби ти й справді за мною сумувала. Нумо, поцілуй мене. — Він чмокнув її в вуста, якийсь час вони дивилися одне одному в очі. Поцілував іще в щічку й повернувся до дверей. До столика кинувся офіціант і швидко навів лад. Вони замовили вина.

Еббі всміхалася до чоловіка.

— Як твоя поїздка?

— Нудьга. Заняття по вісім годин аж чотири дні підряд. Вже після першого дня не мав сил вийти з готелю. За тридцять годин вони намагалися втиснути курс за пів року.

— Побував на екскурсіях?

Він усміхнувся і мрійливо на неї поглянув.

— Я так за тобою сумував, Еббі, більше, ніж будь-коли в житті. Я тебе кохаю. Ти прекрасна. Хіба це радість: подорожувати без тебе і в готельному ліжку прокидатися без тебе? А ще маю тобі розповісти щось страшне.

Вона вже не всміхалася. Мітч поволі обвів поглядом залу. В барі, у дальньому кутку, було ще троє, емоційно спостерігали по телевізору за баскетбольною баталією між «Нікс» і «Лейкерс». Було шумно.

— Я тобі розповідатиму, та боюся, що в цьому барі хтось за нами слідкує. Почути нас вони не зможуть, але все одно побачать. Тож ти іноді всміхайся, хоч це буде й нелегко.

Принесли вино, і тоді Мітч розпочав свою оповідь. Він не втаїв нічого. Еббі лише раз обізвалася. Він розповідав про Ентоні Бендіні та старого Моролто, про те, що Натан Лок виріс у Чикаго, про Олівера Ламберта й народець на п’ятому поверсі. Схвильована Еббі відпивала ковточками вино й мужньо старалася вдавати люблячу дружину, яка так вже скучила за чоловіком, а тепер залюбки слухає його розповіді про минулий семінар з оподаткування. Вона спостерігала за людьми коло барної стійки, і знову потроху смакувала вино, часом і до Мітча всміхалася. А він все говорив про відмивання грошей і вбитих юристів. Від страху вона відчувала справжній біль. Дихала нерівно, швидко, та все ж слухала далі й грала свою роль.

Знову офіціант приніс вино; людей у барі поменшало. Поговоривши понад годину, насамкінець Мітч прошепотів:

— І Войлес додав, що зі мною за кілька тижнів вийде на зв’язок Тарранс, щоб дізнатися, чи згоден я з ними співпрацювати. Сказав «до побачення» і пішов.

— Це було у вівторок? — запитала вона.

— Так, першого ж дня.

— А що ти ще робив там весь час?

— Спав небагато, їв небагато, весь час ходив і мучився через головний біль.

— І в мене вже починається теж.

— Пробач мені, Еббі. Мені хотілося негайно летіти додому і про все тобі розповісти. Я там три дні ходив у стані шоку.

— А зараз я в стані шоку. Не можу в це повірити, Мітчу. Це схоже на нічне жахіття. Тільки набагато гірше.

— І це лише початок. ФБР налаштовані аж занадто серйозно. Чому б це самому Директорові зустрічатися зі мною, незначним юристом-початківцем із Мемфіса? Та ще в п’ятнадцятиградусний мороз, сидячи на бетонній лаві у парку? Дали завдання п’яти агентам у Мемфісі, трьом у Вашингтоні, і він сказав, що вони підуть на все, аби знищити фірму. Якщо я вирішу про все мовчати, ігнорувати те, про що дізнався, і далі гарно й віддано працювати на «Бендіні, Ламберт і Лок», одного разу вони з’являться, тримаючи в руках ордери на арешт і всіх пов’яжуть. Якщо я погоджуся на співробітництво, то нам із тобою доведеться посеред ночі тікати з Мемфіса одразу після того, як я закладу фірму федералам. Ми втечемо і поселимося в якому-небудь Буасі в штаті Айдахо, як містер і місіс Вілбур Гейтс. Грошей ми матимемо вдосталь, але доведеться працювати, щоб не викликати підозр. Мені зроблять пластичну операцію, і я буду водієм автовантажника на складі, а ти на неповний робочий день влаштуєшся у дитячий садок. Ми матимемо двох, може, трьох діток, щоночі молитимемося Богу про те, щоб люди, яких ми і в очі не бачили, тримали роти на замку й забули про нас. Щодня, щогодини ми вмиратимемо зі страху, що нас викриють.

— Оце так, Мітчу, просто чудово! — вона вже ледве стримувала сльози.

Він усміхнувся і роззирнувся довкола.

— У нас є ще один вихід. Ми можемо вийти просто зараз у ці двері, придбати два квитки до Сан-Дієго, проскочити через кордон і до кінця наших днів їстимемо черепашок.

— То ходімо.

— Та вони, напевно, за нами прослідкують. Мені так щастить, що в Тіхуані на нас вже чекатиме з загоном головорізів Олівер Ламберт. Не вийде. Просто подумай.

— А Ламар?

— Я не знаю. Він тут вже шість-сім років. І напевне про все знає. А Ейвері вже партнер, отже, він в усьому замішаний.

— І Кей?

— Хто ж знає? Дуже схоже на те, що жодна з дружин нічого не знає. Я над цим, Еббі, чотири дні мізкував, і вважаю, що в них прикриття надзвичайне. Фірма ззовні здається саме такою, якою повинна бути. Вони кого завгодно задурять. Тобто, хіба можу я, чи ти, чи будь-який претендент на роботу в фірмі навіть уявити про такі оборудки? Все продумано досконало. Хіба що тільки те, що про все відомо ФБР.

— А тепер ті федерали чекають, що ти за них виконаєш брудну роботу. Чому вони обрали тебе, Мітчу? У фірмі ж сорок юристів.

— Бо я про це ще нічого не знаю. Я — підсадна качка. Ефбеерівцям невідомо, коли саме новачкам мов сніг на голову, скидають всю правду, тому поки що вони не пробуватимуть завербувати когось іншого. Так сталося, що саме я — новачок, тож на мене й порозставляли сильця одразу по тому, як я здав екзамен.

Еббі закусила губу, важко було стримувати сльози. Порожнім поглядом вона тупилася в двері.

— І вони чують кожне наше слово, — замислено промовила вона.

— Ні. Лише телефонні розмови й те, що звучить вдома та в автомобілі. Однак ми можемо вільно зустрічатися в ресторанах. Завжди знайдемо можливість вийти на патіо, звісно, триматися подалі від дверей. А вже для найбільшої впевненості треба причаїтися за сараєм і там поговорити пошепки.

— Ти що, намагаєшся навіть жартувати? Сподіваюсь, що ні. Тепер не час для жартів. Я тут така налякана, зла, сиджу, збита з пантелику, не знаю, що ж робити. Я боюся у власному будинку слово мовити. По телефону страшно зайвого бовкнути, навіть коли помилково набрала чужий номер. Щоразу від дзвінка я підстрибую й не зводжу погляду з апарата. Тепер ще й це?

— Тобі треба випити келих вина.

— Мені треба випити десять келихів.

Мітч обхопив руками її руку, міцно потис.

— Зажди-но. Я бачу знайому фізіономію. Не озирайся.

Вона затамувала подих.

— Де?

— В кінці стійки бару. Ти всміхайся й дивися на мене.

На високому барному табуреті сидів і уважно дивився в телеекран засмаглий білявий молодик у яскравому біло-синьому светрику, які полюбляють альпіністи. Здавалося, щойно з гір. Та Мітч вже бачив засмаглу шкіру, біляві бакенбарди й вуса десь у Вашингтоні. Він придивився пильніше. Блакитне світло екрану трохи освітлювало обличчя, а Мітча ховала темрява. Той підняв пляшку з пивом, трохи повагався, а тоді — ось зараз! — кинув погляд у закуток, де пригорнулися одне до одного Мак-Діри.

— Ти впевнений? — крізь стиснуті зуби вичавила запитання Еббі.

— Так. Він був у Вашингтоні, лише не згадаю, де саме. Та я його двічі там бачив.

— Він один з них?

— Як же я можу бути впевненим?

— Ходімо вже звідси.

Мітч залишив на столі двадцятку й пішов з Еббі до автомобіля.

За кермо «пежо» він сів сам, виїхав зі стоянки, розплатився зі службовцем, і вони помчали до центру міста. Після п’яти хвилин мовчанки Еббі нахилилася й прошепотіла йому на вухо: «Можна вже говорити?». Він похитав головою.

— Як тут було з погодою, поки мене не було?

Еббі аж очі закотила, відвернула погляд до вікна.

— Холодно. Вночі, казали, сніжок випаде.

— У Вашингтоні весь тиждень температура була нижче нуля.

На це Еббі здивовано витріщилася.

— Зі снігом? — запитала з піднятими бровами й широко розплющеними очима.

— Ні. Було вогко й холодно.

— Але ж і збіг! І в нас холодно, і там холодно.

Мітч навіть пирснув тихенько. Вони мовчки виїхали на окружну дорогу.

— Як гадаєш, хто має виграти Суперкубок?

— «Ойлерс».

— Справді? Ти так гадаєш? А я за «Редскінс». У Вашингтоні тільки про це й розмов.

— Та ну! Схоже, що то місто для самих розваг.

Знову тиша. Еббі притулила до рота верх долоні й сконцентрувала погляд на вогниках від передніх автомобілів. В ці хвилини, збита з пантелику, вона все ж спробувала би щастя в Тіхуані. Її чоловік, який третім за результатами закінчив курс навчання у самому Гарварді, перед яким розстеляла червону доріжку Волл-стріт, який мав можливість піди працювати куди завгодно, в будь-яку фірму, він зв’язався з... мафією! А в тої на поясі вже є трофеї — п’ять убитих юристів. І вони не вагаючись здобудуть шостий — її чоловіка! І враз у голові завирували згадки про численні розмови із Кей Квін. Фірма вітає народження дітей! Фірма дозволяє, щоб дружини мали роботу, але не весь час. У фірму не беруть на роботу тих, чия родина має гроші. Фірма вимагає бути їй відданим. У фірмі найнижчий по країні показник плинності кадрів. Авжеж, воно й не дивно.

Мітч уважно за нею спостерігав. Минуло двадцять хвилин їзди від аеропорту, і «пежо» зручно примостився в гаражі поруч із «БМВ». Тримаючись за руки, вони підійшли до краю подвір’я.

— Це безглуздя, Мітчу.

— Так, але все так і є. Від цього нікуди не дінешся.

— Що ж нам робити?

— Я не знаю, крихітко. Та треба діяти, і швидко. І не можна помилятися.

— Мені страшно.

— Мені моторошно.

Тарранса довго чекати не довелося. Вже за тиждень Мітч помітив його, коли тікав від холоду, проминаючи будівлю федеральних служб у північній частині Мейн-стріт, за вісім кварталів од будинку Бендіні. Зо два квартали той ішов слідом, а потім прослизнув до невеличкої кав’ярні з широкими вікнами, що виходили на вулицю, або, як її ще в місті називали, Мол. Проїзд для автомобілів на Мейн-стріт у Мемфісі був заборонений. Поверх асфальту поклали кахлі, і колишня дорога перетворилася на типовий пішохідний бульвар. Подекуди траплялися деревця, абсолютно непотрібні, вони простягували голе віття до будинків. Понуро й безцільно тут тинялися п’янички і безхатьки, випрошуючи гроші чи їжу.

Тарранс сів біля вікна й поглядав, як Мітч розчинився всередині Федеральної будівлі. Замовив каву і шоколадний пончик. Поглянув на годинник — була точно десята ранку. Згідно з розкладом, який передали Таррансу, у Мітча в суді було призначено коротку зустріч — саме зараз вона відбувалася. Мала бути недовгою, про це повідомив їм один із судових клерків. Тож він чекав.

В суді ніколи нічого не буває коротким. Минула ціла година. Тарранс ближче посунувся до вікна, розглядав перехожих, які калейдоскопом змінювали одне одного за вікном. Він допивав уже третю чашку кави. Тоді поклав на стіл два долари й підвівся, завмерши у дверях. На протилежному боці вигулькнув Мітч, він кинувся до нього. Мітч, побачивши його, стишив ходу.

— Здоров, Мітчу. Ти не проти, коли ми підемо поруч?

— Звісно, проти, Таррансе. Це небезпечно, тобі так не здається?

Вони рішуче крокували, не дивлячись один на одного.

— Поглянь на оту крамничку, — мовив Тарранс, вказуючи направо. — Мені потрібна пара черевик.

Вони пірнули у «Будинок взуття дона Панга». Тарранс пройшов у кінець тісного приміщення й спинився між двома рядами полиць, на яких лежали підробки виробів фірми «Reebok». Дві пари кросівок коштували п’ять доларів без одного цента. Мітч теж підійшов і вибрав собі пару десятого розміру. Чи то сам дон Панг, чи то ще який кореєць підозріло на них зиркнув, однак не промовив ані слова.

— Учора мені дзвонив директор, — не ворушачи вустами, проказав Тарранс. — Запитував про тебе. Сказав, що настав час приймати рішення.

— Скажи, що я й досі думаю.

— Ти розповів щось людям із фірми?

— Ні. Я думаю.

— Це добре. Мені здається, що тобі не варто їм розповідати, — він вручив Мітчу візитівку. — Тримай це. Там на звороті два телефонних номери. Дзвони за будь-яким із них з таксофону. Там ввімкнеться автовідповідач, тож ти просто продиктуй повідомлення і дай знати, де й коли точно ми зустрінемося.

Мітч засунув картку до кишені.

Враз Тарранс аж присів.

— В чому справа? — різко запитав Мітч.

— Нас засікли. Щойно якийсь типчик там швендяв і заглянув крізь вітрину. Слухай мене, Мітчу, уважно послухай. Ходімо разом до виходу, і щойно ми опинимося в дверях, закричи, щоб я забирався геть і виштовхай у плечі. Я вдаватиму, що хочу битися, то ти біжи в напрямку фірми.

— Ти, Таррансе, смерті моєї хочеш.

— Та роби, як я сказав. Щойно повернешся, про все розкажи партнерам. Скажи, як я тебе завів у глухий кут, а ти ушився, щойно зміг вирватися.

На вулиці Мітч штовхнув того навіть сильніше, ніж треба, волаючи:

— Геть від мене! До біса! Лиши мене в спокої!

Він чимдуж кинувся до фірми — два квартали біг по Юніон авеню, перед Бендіні-білдінг стишив крок. Зайшов до вбиральні на першому поверсі, щоб перевести подих. Дивлячись у дзеркало, десять разів глибоко вдихнув.

Ейвері сидів на телефоні, на якому блимали дві лампочки. На диванчику, готова записувати нову навалу наказів, з блокнотом у руках сиділа секретарка. Мітч на неї подивився і промовив:

— Будь ласка, вийдіть. Мені необхідно поговорити з Ейвері наодинці. — Вона встала. Він провів її до дверей, а тоді зачинив їх.

Ейвері уважно на нього поглянув. Відтак поклав слухавку.

— Що відбувається?

Мітч зупинився дивана і відповів:

— Щойно, як я повертався з податкового суду, мене перехопило ФБР.

— Дідько! Хто то був?

— Той самий спецагент на ймення Тарранс.

— Де це сталося? — Ейвері взяв телефон у руки.

— На бульварі, в північному кінці Юніон. Я просто йшов собі, заклопотаний власними справами.

— Це було вперше після тієї зустрічі?

— Так. Я відразу й не впізнав його.

Ейвері заговорив по телефону.

— Це Ейвері Толлар. Я мушу негайно поговорити з Олівером Ламбертом... та мені байдуже, що він висить на телефоні. З’єднайте мене з ним, і негайно.

— Що відбувається, Ейвері? — запитав його Олівер.

— Вітаю. Олівере. Це Ейвері. Вибачай за те, що перервав розмову. У мене в кабінеті Мітч Мак-Дір. Декілька хвилин тому він повертався з Федерального суду, й на бульварі його перестрів ефбеерівець... Що? Так, він щойно до мене зайшов і про все розповів... гаразд, за п’ять хвилин ми підійдемо. Він поклав слухавку. Заспокойся, Мітчу. Ми вже через таке проходили.

— Я знаю, Ейвері, та я в цьому ніякого сенсу не бачу. Чого їм так опікуватися мною? Я ж у фірмі найновіший!

— Це залякування, Мітчу. Явне й просте. Нічого більше. Ти сідай.

Мітч підійшов до вікна, подивився на річку. Ейвері був холоднокровним брехуном. А тепер почнеться оте їхнє «вони до нас підбираються» — саме час. «Заспокойся, Мітчу». Заспокоїтися? Як можна бути спокійним, коли фірмою займаються вісім агентів, а сам директор ФБР, пан Дентон Войлес щоденно приймає звіти від них? Заспокоїтися? Та його щойно піймали — в дешевій крамничці він шепотівся з ефбеерівцем. І тепер він змушений буде прикидатися пішаком-незнайком, за яким полюють злі сили федерального уряду. Залякування? А чому ж тоді за ним всю дорогу від суду слідкував іще один типчик? На це дай відповідь, Ейвері.

— Ти наляканий, правда ж? — Ейвері став поруч, поклав на плече руку.

— Взагалі-то, не дуже. Минулого разу мені Лок все пояснив. Я хотів би, щоб вони мене просто облишили, і все.

— Все серйозно, Мітчу. Їх не варто недооцінювати. Ну, ходімо до Ламберта.

Мітч пішов за Ейвері в кінець коридору. Двері відчинив незнайомець у чорному костюмі. Ламберт, Натан Лок і Ройс Мак-Найт стояли біля невеликого переговорного столика. На ньому поставили магнітофон — як і минулого разу. Мітчу запропонували сісти поближче — він сів, на чолі столу вмостися містер Чорні Очиці і втупився в нього.

Заговорив він з погрозою в голосі. У кімнаті ніхто не всміхався.

— Чи зустрічався ти з Таррансом чи ще з кимось із ФБР після першої вашої зустрічі в серпні?

— Ні.

— Ти в цьому певен?

Мітч плеснув долонею об стіл.

— Дідько з вами разом! Я ж сказав: ні! Може, ви захочете, щоб я заприсягнувся?

Лок був вражений. Всі вони були вражені. У кабінеті на секунд тридцять повисла тяжка гнітюча тиша. Мітч незмигно дивився на Чорні Очиці, і той відступив — так легко, просто хитнув головою.

Ламберт завжди залишався дипломатом, як досвідчений посередник, втрутився.

— Мітчу, послухай, знаю, що це може лякати.

— Ще й як лякає. Мені це все не до вподоби. Я займаюся своїми справами, по дев’яносто годин на тиждень протираю зад, мені багато не треба — хочу лише бути гарним юристом у фірмі, стати її партнером, та от з невідомої причини я змушений терпіти ці візити від ФБР. Сер, мені потрібні ВІДПОВІДІ.

Лок ввімкнув червону кнопку на магнітофоні.

— За хвилину ми про це з вами поговоримо. Та спершу розкажи про все, що з тобою сталося.

— Все просто, містере Лок. Я пішов пішки до Федерального суду, щоб на вимогу судді Кофера взяти участь у слуханні у справі Малкольма Делані. Там я пробув з годину, упорався зі справою. Я вийшов звідти й рушив на роботу, сюди. До того ж дуже поспішав. На вулиці холодно. Я по Юніон пройшов зо два квартали, просто нізвідки виник Тарранс, схопив за руку й заштовхнув до якоїсь крамниці. Я хотів було вириватися, та все ж він — агент ФБР, та й не хотілося влаштовувати сцен. Там він сказав мені, що хоче зі мною поговорити. Я вирвався, кинувся до дверей, а він — за мною, спробував мене затримати. Я його відштовхнув. Далі вже я побіг сюди. Ну, ось і все, я тут. Ось так все й було. Крок за кроком — я все вам розповів.

— Про що він хотів з тобою поговорити?

— Я не дав йому можливості говорити, містере Лок. Я не планую розмовляти ні з якими представниками ФБР, хіба як за постановою суду.

— Ти впевнений, що агент був той самий?

— Я думаю, це він. Спершу я навіть його не впізнав, бо ж не бачив його з самого серпня. Вже в крамниці він знову дістав свій жетон і назвав ім’я. Тоді я й кинувся звідти.

Лок потягся до магнітофона, натиснув іншу кнопку і знову сів. За ним далі сидів і звично тепло всміхався Ламберт.

— Послухай, Мітчу. Минулого разу ми все тобі пояснили. Ті люди щодень стають дедалі нахабнішими. Он минулого місяця старалися дістати Джека Олдрича, коли він собі спокійно їв щось на грилі в ресторанчику на Секонд-стріт. У нас нема впевненості, чого саме вони хочуть, але Тарранс дійсно несповна розуму. Це залякування, нічого більше.

Мітч дивився, як Ламберт ворушив губами, та не чув майже нічого. Поки той говорив, йому пригадався похорон Козінскі й Ходжа, їхні вродливі вдови. Милі діти.

Тут прокашлявся Чорні Очиці.

— Це все дуже серйозно, Мітчу, але нам приховувати нічого. Хай би вони краще витрачали час на наших клієнтів, якщо підозрюють незаконну діяльність. Ми — юристи. Ми лише захищаємо інтереси людей, які часом заграють із законом, але самі не чинимо нічого протиправного. І це все збиває з пантелику.

Мітч усміхнувся й розвів руками.

— Як, по-вашому, я маю діяти? — досить щиро запитав він.

— Ти, Мітчу, нічого не можеш вдіяти, — відповів йому Ламберт. — Просто тримайся від нього подалі; як побачиш де — тікай. Якщо він просто на тебе десь дивився, доповідай нам.

— Ну, саме так він і вчинив, — став на захист Ейвері.

Мітч старався прибрати жалісного вигляду.

— Можеш іти, Мітчу, — сказав йому Ламберт. — І будь на зв’язку.

Він вийшов з кабінету сам.

Девашер, не дивлячись на партнерів, ходив кабінетом туди-сюди.

— Він бреше, я вас запевняю, він бреше. Цей сучий син бреше, я впевнений.

— Що бачила твоя людина? — запитав Лок.

— Моя людина бачила дещо інше. От трошки інше. І в цьому велика різниця. Він каже, що Мак-Дір і Тарранс спокійно собі зайшли до крамниці. Ніякого насилля з боку Тарранса. Ні найменшого. Тарранс підходить до нього, вони про щось розмовляють, а тоді обоє заходять до крамниці. Спостерігач каже, що обоє пішли аж углиб, а на вулиці з’явилися хвилини через три-чотири. А тоді ще один із наших підійшов до вікна, заглянув, та нічого не зміг розібрати. Очевидно, його помітили, бо минули секунди, та враз вискакують вони на вулицю з криком і Мак-Дір того відштовхує. Щось тут не таю я вас запевняю.

— То Тарранс хапав його за руку, затягував до крамниці? — добираючи слова, повільно запитав Лок.

— Кажу ж вам, що ні. От в цьому і є проблема. Мак-Дір зайшов з ним разом добровільно, тож коли він каже, що його затягли силою, то він бреше. Спостерігач каже, що, на його думку, якби вони нашого не помітили, то сиділи би там довше.

— Але ти не впевнений у цьому, — сказав Натан Лок.

— Ні, не впевнений, чорт забирай. Мене до крамниці не запрошували.

Девашер все міряв кроками кабінет. Інші втупилися у підлогу. Він узяв сигару й всунув її до свого вгодованого рота.

Врешті заговорив Олівер Ламберт:

— Посухай-но, Девашере. Є ймовірність того, що Мак-Дір говорить нам правду, а твої люди щось не так зрозуміли — це ж можливо. І я вважаю, що маючи сумніви, можна все пояснити на його користь.

Девашер проігнорував його слова, лише вишкірився.

— Вам відомо про якісь його контакти після серпня? — поцікавився Мак-Найт.

— Ми не маємо інформації про жоден новий контакт, але ж це не означає, що вони не розмовляли, чи не так? Ми й про тих двох нічого не знали, аж поки могло стати вже занадто пізно, хіба ж ні? Неможливо прослідкувати за кожним їхнім кроком. Просто неможливо.

Він і далі ходив кабінетом, заглибившись у роздуми.

— Я маю з ним поговорити, — нарешті сказав.

— З ким?

— З Мак-Діром. Настала пора нам з ним трохи погомоніти.

— Про що? — нервово запитав Ламберт.

— Дай мені самому з цим розібратися, гаразд? Просто хай мені ніхто не заважає.

— Я вважаю, ще трохи завчасно, — сказав Лок.

— А мені чхати на те, що ти там вважаєш! От якби це ви, клоуни, відповідали за безпеку, вже давно би сиділи у в’язниці.

Мітч, зачинивши двері, сидів у своєму кабінеті й дивився на стіну. Десь коло потилиці виникла мігрень, вона вже викликала нудоту. Хтось постукав у двері.

— Заходьте, — тихо мовив він.

Всередину заглянув Ейвері. Тоді підійшов до Мітча.

— Що скажеш на те, щоб пообідати?

— Ні, дякую. Я не голодний.

Той всунув руки в кишені брюк і тепло всміхнувся.

— Мітчу, дивись. Я знаю, що ти стривожений. Нумо зробимо перерву. Маю бігти на зустріч тут, у центрі міста. Чому б нам не зустрітися о першій в клубі «Мангеттен»? Поїмо, побалакаємо, я й місце в лімузині для тебе замовив. Він чекатиме тебе під дверима.

Мітч спромігся видати слабеньку усмішку, наче він був зворушений такою турботою.

— Звісно, Ейвері, — чому ж ні?

— Добре. Побачимось о першій.

За чверть до першої Мітч вийшов з центрального входу й попрямував до лімузина. Водій відчинив перед ним дверцята, він вмостився, а там на нього вже чекали.

В куточку, на задньому сидінні причаївся лисий грубий чоловік з бичачою шиєю. Простягнув Мітчеві руку зі словами:

— Девашер. Радий знайомству.

— Я в ту машину сів? — запитав Мітч.

— Все гаразд, заспокойся.

Лімузин завівся й виїхав на дорогу.

— Чим я можу вам бути корисним? — запитав Мітч.

— Просто трохи послухай мене. Нам треба побалакати, — авто звернуло на Ріверсайд-драйв і поїхало в бік мосту Ернандо де Сото.

— Куди ми їдемо? — запитав Мітч.

— Трошки покатаємося. Ти, синку, заспокойся.

«Отже, я став номером шостим, — подумав Мітч. — Ось і все. Та ні, зажди-но, вони ж завжди були такими винахідливими, коли вбивали».

— Мітчу, я можу до тебе так звертатися?

— Звісно.

— Отже, Мітчу. Я голова служби безпеки фірми, і...

— А навіщо фірмі служба безпеки?

— Ти, синку, мене послухай, і я все розповім. Завдяки старенькому Бендіні фірма розробила розгалужену програму безпеки. Він був просто асом безпеки й секретності. Моя робота — захищати фірму. І, по правді, ми дуже занепокоєні цими іграми ФБР.

— І я теж.

— Так, ми вважаємо, що до намірів ФБР входить проникнути до фірми з тим, щоб вишукувати інформацію щодо певних наших клієнтів.

— Яких клієнтів?

— Деяких шишок, які приховують від податків свої прибутки.

Мітч кивнув і все дивився на річку, яка виднілася внизу. Вони вже були на території Арканзасу, а небокрай з міськими обрисами Мемфіса залишався позаду й все віддалявся. Девашер призупинив їхню розмову. Сидів, мов та ропуха, уклавши руки на животі навхрест. Мітч все чекав продовження, коли ж ця пауза й непевна мовчанка скінчиться, та схоже, Девашеру було байдуже. За кілька миль від мосту водій звернув на другорядну дорогу, яка, описавши дугу, повертала на схід. Далі водій іще раз повернув, і вони милю тряслися по гравієвій дорозі через поросле квасолею поле вздовж річки. Раптово на протилежному березі перед ними знову постав Мемфіс.

— Куди ми їдемо? — вже стривожено запитав Мітч.

— Розслабся. Я хочу щось тобі показати.

«Могильник», — подумав Мітч. Лімузин пригальмував і спинився на пагорбі, з якого виднівся обрив висотою зо три метри. Внизу виднівся піщаний кар’єр понад берегом річки. На протилежному березі поважно простягався міський пейзаж. Навіть можна було побачити верхівку фірми Бендіні.

— Прогуляймося, — сказав Девашер.

— Куди? — поцікавився Мітч.

— Ходімо. Все гаразд.

Девашер відчинив дверцята зі свого боку й підійшов до заднього бампера. Мітч поволі пішов слідом.

— Як я й казав, Мітчу, ми дуже стурбовані цим зв’язком із ФБР. Щойно ти з ними говоритимеш, вони ставатимуть сміливішими, і хто знає, на що ті дурні здатні. Щоб ти з ними ніколи більше не розмовляв, це наказ, тобі зрозуміло?

— Так, я це зрозумів, іще з першої зустрічі з ними, у серпні.

Раптом Девашер нахилився прямо до його обличчя, ніс до носа. Злісно вищирився.

— В мене з собою дещо є, і це змусить тебе бути з нами чесним.

Він засунув руку до кишені спортивного жакета й витягнув звідти конверта.

— Поглянь на це, — з посмішкою кинув Мітчу, а сам відійшов.

Мітч сперся на авто й нервово відкрив конверт. Там були чотири чорно-білі фотографії розміром вісім на десять, дуже чіткі. Пляж. Дівчина.

— О боги! Хто їх робив? — скрикнув Мітч.

— А яка різниця? Це ж ти, правда?

Не було жодного сумніву, що на фото був саме він. Мітч розірвав їх на дрібні шматки і кинув у Девашера.

— У нас на фірмі їх удосталь, — спокійно промовив той. — Цілий букет. Нам би не хотілося ними скористатися, та ще хоч одна розмова з містером Тарррансом, чи з будь-яким іншим ефбеерівцем, і ми їх поштою надішлемо твоїй жіночці. Як тобі це сподобається, Мітчу? Можеш уявити, підходить собі твоя гарненька дружина до поштової скриньки, щоб забрати «Редбук» і каталоги, і бачить такий дивний конверт, який адресовано саме їй. Ти спробуй це, Мітчу, уявити. Наступного разу, коли ви з Таррансом здумаєте купувати пластикові капці, ти, Мітчу, думай і про нас. Ми ж наглядатимемо.

— Хто ще про це знає? — запитав Мітч.

— Я, той, хто фотографував, тепер і ти. У фірмі про них ніхто не знає, і я не планую поки розповідати. Та якщо знов шахраюватимеш, тоді вони їх розглядатимуть за обіднім столом. Я граю жорстко, Мітчу.

Він сів на багажник, потираючи вилиці. Девашер підійшов упритул.

— Слухай, синку. Ти здібний молодик, попереду на тебе чекають великі статки. Не зіпсуй цього. Просто добре працюй, грай за правилами, купуй автомобілі, переїзди в більші будинки, будуй кар’єру. Чини так, як усі. Не грайся в героя. Я не хочу скористатися фотографіями.

— Окей, Окей.