Фірма

16

У центрі міста на перехресті Медісон і Купер старі двоповерхівки перебудували, і тепер у них розмістилися два бари. Ще пивничка, сувенірна крамничка й декілька чудових ресторанів. Перехрестя мало свою назву — Овертон-сквер, саме тут і був центр нічного життя Мемфіса. Театр та книжкова крамниця додавали району й культурної нотки. На Медісон дорога була обсаджена деревами. У вихідні завсідниками тут були студенти й моряки з морської бази; а от вечорами у будні дні ресторани наповнювалися поважною публікою. «Полетт», французький заклад у білій тинькованій будівлі, славився вишуканими винами, десертами та ніжним голосом піаніста за «Стейнвеєм». Довгоочікуваний достаток приніс родині Мак-Дірів колекцію кредитних карток, подружжя вже звикло ними користуватися і потроху вивчало місцеві ресторани. Поки що найулюбленішим став них «Полетт».

Мітч сидів у кутку бару, пив каву і спостерігав за вхідними дверима. Він прийшов сюди зарано, але саме так і було сплановано. За три години до цього він зателефонував Еббі і запитав, чи вона встигне прийти на зустріч на сьому. Вона поцікавилася, навіщо, та він відповів, мовляв, усе пояснить перегодя. Після поїздки на Каймани він знав, що хтось за ним слідкує, підслуховує й переслідує. Останній місяць він був обережним у телефонних розмовах, ловив себе на тому, що придивляється до дзеркала заднього огляду в авто, навіть удома добирав слова. Хтось наглядає, слухає, він був певен.

З холодної вулиці швидко увійшла Еббі й роззирнулася довкола, шукаючи чоловіка. Коло стійки бару він її зустрів, торкнувся до щоки щокою. Вона зняла пальто, й обоє слідом за метрдотелем пройшли до ряду столиків, які стояли так тісно, що можна було почути всі розмови численних гостей. Мітч озирнувся, шукаючи інше місце. Та кругом було зайнято. Він подякував і сів напроти дружини.

— Який у нас привід? — підозріло запитала вона.

— Хіба мені для обіду з дружиною потрібен привід?

— Так. Сьома вечора, понеділок, а ти не на роботі. Для цього потрібна якась особлива нагода.

Офіціант протиснувся між столиками і поцікавився, чи вони чогось вип’ють.

— Будь ласка, два келихи білого вина, — Мітч ще раз обвів залу поглядом і за п’ять столиків помітив джентльмена, який дивився на них. Обличчя його здалося знайомим. Коли він глянув ще раз, той сховався за меню.

— В чому справа, Мітчу?

Він поклав руку на руку Еббі й насупився.

— Нам потрібно поговорити, Еббі.

Її рука смикнулася. Усмішка зникла.

— Про що?

Він знизив голос.

— Про дещо дуже серйозне.

Вона глибоко зітхнула й сказала:

— Може, почекаємо вина? Певно, мені воно знадобиться.

Мітч ще раз глянув на чоловіка, що ховав за меню своє обличчя.

— Тут не можна говорити.

— Тоді чому ми тут?

— Послухай, Еббі, ти знаєш, де тут туалети? Через залу й направо, так?

— Знаю.

— В кінці коридору є інший вихід. Він веде на бокову вуличку ззаду ресторану. Я хочу, щоб ти пішла до туалету, а тоді вийшла через ті двері. А я тебе чекатиму надворі.

Вона нічого не відповідала. Брови насупилися, очі звузилися, голівка легенько нахилилася вправо.

— Повір мені, Еббі. Я все пізніше поясню. Зустрінемося надворі й поїмо в іншому місці. Тут я не можу розмовляти.

— Ти мене лякаєш.

— Будь ласка, — твердо сказав він, потискаючи їй руку. — Все гаразд. Твоє пальто я принесу.

Взявши сумочку, вона підвелася і пішла з зали. Мітч глянув на чоловіка зі знайомим обличчям: той саме встав, припрошуючи до столу якусь бабцю. Він не помітив, що Еббі вийшла.

Поза рестораном на вулиці Мітч накинув пальто на плечі дружини і вказав на схід. Знову повторив «Я все можу пояснити». За триста футів вони пройшли між двома будинками і вийшли до центрального входу у «Бомбей Байсикл Клаб», у ньому були окремі кабінки, смачна їжа та жива музика — гурт награвав джазові мелодії. Мітч глянув на старшого офіціанта, попрямував до кабінок і вказав на столик у дальньому кутку.

— Туди, — мовив.

Мітч сів під стіною — так, щоб добре було видно залу і вхід. В закутку було тьмяно. На столі горіли свічки. Вони замовили собі вина.

Еббі сиділа нерухомо, вдивляючись у чоловіка, ловлячи кожен його порух і чекала.

— Ти пам’ятаєш того Ріка Екліна з Західного Кентуккі?

— Ні, — не ворухнувши вустами, відповіла вона.

— Ще він у бейсбол грав, жив у гуртожитку. Гадаю, ти його стрічала. Привабливий хлопець. З чіткими рисами, здібний студент. Здається, сам він із Боулінг Ґрін. Друзями ми не були, та добре один одного знали.

Вона похитала головою й чекала далі.

— Так от, він вчився роком раніше за нас, після закінчення вступив до юридичної школи у Вейк Форесті. Тепер працює на ФБР. Тут працює, в Мемфісі, — Мітч приглянувся, чи справила на Еббі враження згадка про ФБР. Ні, видно було, що не справила. — А сьогодні обідаю я в забігайлівці з хот-догами «Облео» на Мейн-стріт, і тут заходить Рік і каже мені «Вітаю!» — так, наче зовсім випадково. Кілька хвилин ми собі балакаємо, аж ось підходить іще один агент ФБР, якого звати Тарранс, і теж сідає коло мене. Відтоді, як я склав іспит на адвоката, Тарранс вже вдруге до мене підійшов.

— Вдруге?..

— Так. Із серпня.

— І вони... ефбеерівці?

— Так, у них і значки, і все, що треба є. Тарранс — ветеран, агент із Нью-Йорка. Тут сидить два роки. Еклін — новачок, його сюди взяли три місяці тому.

— Чого їм треба?

Принесли вино. А Мітч оглянув залу. У протилежному кутку на сцені гурт награвав блюз. У барі сиділи гарно вдягнені жінки, видно, професіоналки, без угаву плескали язиками й хихотіли. Офіціант кивнув на меню, яке досі лежало нерозгорнуте, та Мітч грубо відповів, щоб підійшов пізніше:

— Еббі, я не знаю, чого їм треба. Вперше до мене підійшли у серпні, щойно моє прізвище було надруковано в газеті — після іспиту, — Мітч відпив вина й детально, у ролях, переповів їхню розмову з Таррансом у ресторанчику Ланскі на Юніон, про попередження, кому довіряти, з ким не розмовляти, про нараду з Локом, Ламбертом та іншими партнерами. Пояснив, яка була їхня версія причини інтересу ФБР до фірми, сказав, як обговорив візит із Ламаром і повірив був кожному слову Лока й Ламара.

Еббі ковтала кожне його слово. Та допоки не поспішала щось говорити.

— І ось тепер, коли я ні в що не втручаюся, їм собі фут-лонг із цибулею, заявляється університетський знайомий і запевняє, ніби вони, тобто ФБР, знають про те, що телефони прослуховують, що жучки є навіть у будинку, і в «Бендіні, Ламберт і Лок» хтось там сидить і чує все — коли я чхаю чи на унітаз сідаю. Ти подумай лишень, Еббі, Ріка Екліна сюди перевели лиш після того, як я склав іспит. Непоганий збіг, правда?

— Чого ж вони хочуть?

— Так і не сказали. Поки що мені цього не можуть сказати. Хочуть, щоб я їм довіряв і таке інше. Я не знаю, Еббі. Не маю зеленого поняття, що вони замислили. Та з якихось причин вибір упав саме на мене.

— А про цей раз ти Ламару розповів?

— Ні. Я не казав нікому, лише тобі, і не збираюся нікому розповідати.

Вона відпила вина.

— Записують наші телефонні розмови?

— Якщо вірити ФБР. Але як вони можуть про це знати?

— Вони не дурні, Мітчу. Якби ФБР мені повідомило, що мій телефон прослуховується, я б повірила. А ти хіба ні?

— Я не знаю, кому вірити. Коли Лок і Ламберт мені пояснювали, як фірма бореться з Податковим управлінням і закидами ФБР, так все чітко й переконливо звучало. Мені хотілося б їм повірити, та вже багато чого не співпадає. От до прикладу, таке, якщо у фірми є багатий та сумнівний клієнт, гідний уваги ФБР, тоді чому служба виходить на мене, новачка, того, хто найменше за всіх розбирається у справах фірми, та ще й переслідує мене? Що я можу знати? Я займаюся тими справами, які мені доручає хтось інший. Власних клієнтів у мене немає. Я роблю те, що мені кажуть. Чому би їм не вийти на когось із партнерів?

— Може, хочуть, щоб ти ділився інформацією про клієнтів?

— Це неможливо. Я — юрист, я присягався, що триматиму в таємниці ділові справи клієнтів. Все, про що дізнаюся — це конфіденційна інформація. Федерали це знають. Від юриста не чекатимуть, що він ділитиметься інформацію про клієнтів.

— Тобі вже траплялися незаконні справи?

Мітч хруснув суглобами пальців, обвів поглядом залу. Всміхнувся до Еббі. Хміль вина вже почав діяти.

— Я не повинен відповідати на таке запитання, навіть коли ти, Еббі, його ставиш. Але моя відповідь «Ні». Я мав справу з документами двадцяти клієнтів Ейвері та ще кількох, і нічого підозрілого не виявив. Хіба кілька ризикованих податкових прикриттів, та нічого нелегального. Виникло кілька запитань щодо банківських рахунків, які бачив на Кайманах, та нічого серйозного й там нема, — Каймани! Від згадки про дівчину на пляжі в животі щось наче впало. Почувався недобре.

Знову, поглядаючи на меню, з’явився офіціант. Мітч, киваючи на бокали, сказав:

— Іще вина.

Еббі нахилилася ближче, вигляд мала спантеличений.

— То хто прослуховує наші телефони?

— Якщо припускати прослуховування, поняття не маю, хто. Першого разу Тарранс підкреслював, що то хтось із фірми. Ну, я так зрозумів. Сказав, щоб я нікому там не довіряв, бо все, про що там говориться, обов’язково хтось підслуховує і записує.

— А що на це сказав містер Лок?

— Нічого. Я йому не сказав. Дещо вирішив притримати в секреті.

— Тож хтось прослуховує наш будинок, наставив там жучків?

— Можливо, автомобілі теж. Рік Еклін сьогодні про це довго торочив. Все наголошував, щоб не говорив уголос того, чого не хочу, щоб почули й записали.

— Мітчу, це неймовірно. Навіщо фірмі цим займатися?

Він поволі похитав головою, дивлячись на порожні келихи.

— Я нічого не знаю, люба. Не маю пояснення.

Офіціант поставив нові два келихи і стояв, заклавши руки за спину.

— Будете щось замовляти? — запитав знову, не витримавши.

— За кілька хвилин, — відказала Еббі.

— Ми вас покличемо, як будемо готові, — додав Мітч.

— Ти в це віриш, Мітчу?

— Думаю, що в цьому щось є. Маю й продовження історії.

Вона повільно склала руки на столі й далі сиділа з виразом страху в очах, слухаючи його. А він розповів історію Ходжа й Козінскі; починаючи зі слів Тарранса в ресторані, про Каймани, про те, як за ним слідкували — аж до розмови з Ебанксом. Повторив до слова все, що той сказав, і про Едді Ломакса і про смерті Еліс Кнаус, Роберта Ламма й Джона Мікела.

— Я втратила апетит, — сказала вона, коли розповідь скінчилася.

— Я теж. Та тепер мені легше, коли ти все знаєш.

— Чому ти раніше не розповів?

— Я сподівався, що все залагодиться. Надіявся, що Тарранс мене облишить і знайде собі нову жертву. Та ні, він тут. Тому й Ріка Екліна перевели до Мемфіса, щоб він зі мною попрацював. ФБР мене обрало для якоїсь місії, про яку я поняття не маю.

— Щось мені недобре.

— Нам варто бути дуже обережними, Еббі. Треба жити далі і вдавати, ніби ми нічого не підозрюємо.

— Я в це не вірю. Сиджу, слухаю тебе, та не вірю в те, що ти говориш. Це нереально, Мітчу. Ти чекаєш, що я погоджуся жити в будинку, нашпигованому жучками, де хтось сидить і слухає всі наші розмови.

— А що ти пропонуєш?

— Та-а-к. Давай хай той Ломакс обшукає будинок.

— Я про це вже думав. А коли він щось виявить? Подумай-но. От що, коли ми точно дізнаємося, що будинок прослуховують? Що ж тоді робити? А якщо при обшуку він щось там пошкодить? Тоді ті, не знаю, чорти б їх ухопили, хто вони, зрозуміють, що ми знаємо. Це дуже небезпечно, принаймні тепер. Може, пізніше.

— Це безглуздя, Мітчу. Отже, тепер, щоб нам поговорити, треба буде виходити на задній двір.

— Та ні, звичайно. Можна й перед домом говорити.

— Знаєш, зараз мені не до твоїх жартиків.

— Перепрошую. Слухай, Еббі, давай якийсь час поводитися звично, наберемося терпіння. Тарранс мене запевнив, що вони налаштовані серйозно, про нас не забудуть. Спинити їх я не можу. Він сам мене знаходить, не забувай. Думаю, що вони за мною слідкують і вичікують. Наразі нам важливо поводитися, як завжди.

— Як завжди? Та сам подумай. Останнім часом у нашому домі небагато розмов. Ти знаєш, якщо вони чекають, щоб почути важливу розмову, мені їх навіть шкода. Я он із Херсі розмовляю значно довше.