Фірма

4

«Мазду» продали за двісті доларів, з яких більшу частину сплатили за оренду невеликої — дванадцять футів завдовжки — вантажівки від «U-Haul», її повернуть до філії уже в Мемфісі. Частину домашнього начиння пороздавали або викинули, а в автомобіль повантажили лише холодильник, ліжко, шафку з одягом, тумбочку, невеликий кольоровий телевізор, ящики з посудом, одягом, і ще якимись дрібничками. Заради сентиментальних спогадів прихопили й стару канапу, розуміючи, що на новому місці вона в них довго не простоїть.

Еббі тримала на руках ще й Херсі, безпородного песика, а Мітч сидів за кермом і віз їх через Бостон на південь, уперед, де на них чекало краще майбутнє. Вони вже три дні добиралися другорядними дорогами і насолоджувалися природою, і підспівували пісням по радіо. Ночі проводили в дешевих мотелях і все говорили про будинок, про «БМВ», про меблі, про дітей, про багатство. Вони опустили скло у дверцятах і підставляли обличчя вітру, поки машина мчала і досягала найвищої швидкості — майже сорок п’ять миль за годину. Десь у Пенсільванії Еббі здумала, що вони могли по дорозі заскочити до батьків у Кентуккі. Мітч на те нічого не відповів, та надалі маршрут обрав через Кароліну, Північну Кароліну й Джорджию — щоб і разу не наблизитися до кордону зі штатом ближче, ніж на двісті миль. Еббі змирилася.

До Мемфіса прибули у четвер вранці. І як їм і пообіцяли, коло гаража чекав чорний «БМВ» моделі 318-1, який так гарно там вписався! Мітч не міг відвести від авта погляду, а Еббі — від будинку. Перед ним — густий, акуратно підстрижений газон. Парканчик навколо двору сяяв свіжою фарбою. А чорнобривці вже буяли квітом.

Як і було домовлено, ключі знайшлися під відром у підсобці.

Виконавши перший, так би мовити, тест-драйв, вони швиденько розвантажили машину — аби сусіди не помітили їхніх убогих пожитків. Вантажівку відігнали до найближчого відділення фірми «υ-Haul». Потім — знов кататися на новому автомобілі!

Дизайнерка інтер’єрів, яка переробляла офіс Мітча, приїхала по полудні й принесла з собою зразки килимів, фарби, ковроліну, штор, тюлів і шпалер. Після їхньої квартири у Кембриджі пропозиція взяти декоратора здалася Еббі зайвою, та все ж вона погодилася. Мітч із ними швидко знидів, вибачився й знов подався до машини. Він здійснив тур тихим, засадженим зеленню передмістям, жителем якого він уже став. Він їхав трирядним шосе. Коли хлопчаки на велосипедах спинялись і посвистували вслід «БМВ», він задоволено всміхався. У вітанні махнув рукою поштареві, котрий ніс важку сумку, обливаючись потом. Ось і він, власною персоною, прибув — Мітчел. І. Мак-Дір, двадцятип’ятирічний випускник юридичного факультету Гарвардського університету.

О третій вони втрьох поїхали до меблевого салону, і там менеджер ввічливо повідомив, що містер Олівер Ламберт вже зробив відповідні розпорядження щодо кредиту містера Мак-Діра, і як вони побажають, можуть брати для себе все, що завгодно — сума кредиту не має обмежень. Вони одразу придбали меблі для будинку. Час від часу Мітч супив чоло, двічі відмовився від надто дорогих речей, та командувала парадом Еббі. Іноді дизайнерка розсипалася у компліментах, нахвалюючи її чудовий смак. Говорила, що з Мітчем вони зустрінуться в понеділок на роботі.

— Чудово, — відповідав він.

Орієнтуючись по карті міста, вони їхали додому до Квінів. Першого разу, коли там гостювали, Еббі дороги не запам’ятала. Той район міста називався Чикасо-Гарденс, вона пам’ятала ділянки, засаджені деревами. Величні особняки, з ретельно продуманими газонами перед будинками. Під’їхавши, вони запаркувалися між старим і новим «мерседесами».

Служниця чемно кивнула, але не всміхалась. Провела їх до вітальні й залишила там самих. У будинку темно й тихо — не чути ані дітей, ані розмов — нічого. Вони роздивлялися меблі й чекали, тихенько перемовляючись. Згодом занепокоїлися. Вони ж погодилися прийняти запрошення — вечеря сьогодні, в четвер, 25 липня, о шостій вечора. Мітч поглянув на годинник і невдоволено буркнув щось про нечемність. Чекали далі.

Врешті з’явилася Кей, спробувала посміхнутися. Очі блищали від сліз, були припухлі, в кутиках розмазалася туш. Враз по щоках потекли сльози, і вона затулила рот хусточкою. Вона пригорнулася до Еббі й сіла поряд із нею на диван, прикусила носовичок і зайшлася голосним плачем.

Мітч опустився перед нею на коліна.

— Кей, що сталося?

Та вона лиш хитала головою. Еббі поклала руку їй на коліно, Мітч поплескав по іншому, втішаючи жінку. Вони дивилися на неї з острахом: очікували найгіршого. Що ж це — Ламар? Діти?

— Сталося нещастя, — схлипуючи, промовила Кей.

— З ким? — запитав Мітч.

Вона витерла очі хустинкою й глибоко зітхнула.

— Загинули двоє з фірми — Марті Козінскі та Джо Ходж. Ми були з ними близькими.

Мітч примостився за столом. Козінскі він запам’ятав по другому візиту у фірму в квітні. Втрьох — з ним і з Ламаром — вони раз пообідали в індійському ресторані на Фронт-стріт. Невдовзі мав партнером стати, але здавалося, що тому не дуже радів. Ходжа Мітч не пригадував у деталях.

— Що ж сталося? — запитав він.

Кей вже не схлипувала, але сльози все ще були на очах. Вона утерлася хустинкою й поглянула на нього.

— Ми не впевнені, яка там причина. Вони пірнали з аквалангами на Великому Каймані. На човні стався вибух, думають, що вони потонули. Ламар сказав, що поки що немає подробиць. Кілька годин тому відбулося засідання. Ламар уже вдома. Ледве доїхав.

— Де він?

— Коло басейну. Він на тебе чекає.

Ламар сидів за кілька футів від краю басейна у металевому шезлонгу коло садового столика з парасолею. З клумби поруч пересунули поливальну установку, і тепер вона сичала й булькотіла, викидаючи водяні струмені, які досконалими арками злітали й забризкували все — і стіл, і парасолю, і Ламара Квіна. Той сидів мокрий, як хлющ. З носа, вух, з волосся стікали краплини. До рубця змокла блакитна сорочка й вовняні брюки. Ані взуття, ані шкарпеток на ногах.

Ламар сидів нерухомо, навіть не здригаючись від чергового струменя. Видно, зовсім втратив чутливість. Його увагу прикував і втримував предмет віддалік під парканчиком — в калюжі води стояла нерозпечатана пляшка коньяку «Хайнекен».

Мітч подивився на сусідні будинки. Ні, сусіди, здається, нічого не побачать — стіна з восьмифутових кипарисів забезпечувала приватність території. Ламар його вже помітив, спробував вичавити усміх, кивнув на мокрий стілець коло себе. Мітч відсунув стілець трохи вбік і всівся. Знову плеснула вода.

Ламар знову перевів погляд на дальній паркан, на пляшку. Вони просиділи так цілу вічність, слухаючи шипіння й дзюрчання води. Час від часу Ламар струшував головою, поривався щось вимовити. Мітч незграбно пробував всміхнутися, проте напевне не знав, що належить говорити у таких випадках.

— Ламаре, мені дуже шкода, — нарешті надумав.

Той співчуття прийняв і поглянув на нього.

— Мені теж.

— Я навіть не знаю, що мені сказати.

Ламар таки відірвав погляд від паркана і подивився на гостя. Темне промокле волосся лізло в почервонілі й зболені очі, погляд витримав до наступного сплеску води.

— Та ясно. Але ж і говорити тут нічого. Вибачай, що сьогодні все так вийшло. Нам було не до гостини.

— Не переймайся. Яка там вечеря!

— А ти їх пам’ятаєш? — поцікавився він, здуваючи з вуст краплі води.

— Я пам’ятаю Козінскі, Ходжа — ні.

— Марті Козінскі був одним із моїх найкращих друзів. Сам він із Чикаго. У фірму прийшов на три роки раніше за мене, черга стати наступним партнером була за ним. Він висококласний юрист, ми всі ним захоплювалися й часом зверталися до нього по допомогу. В фірмі ніхто не міг перевершити його у веденні перемовин. Холоднокровним був і ніякому тиску не піддавався.

Ламар витер чоло й втупився в землю. З обличчя стікала вода, змінивши його голос, коли він заговорив знов.

— Троє дітей. Дівчатка-двійнята на місяць старші за мого сина, вони завжди разом гралися, — він заплющив очі, закусив губу й не стримався — заплакав.

Мітчу захотілося піти звідти. Старався не дивитися на Ламара.

— Дуже шкода, співчуваю.

Минали хвилини. Сльози ущухли, поливальниця й далі працювала. Мітч окинув поглядом газон у пошуках вимикача поливальниці. — Він уже двічі хотів було спитати дозволу закрутити кран, та вирішував потерпіти ще, адже Ламар терпів. Може, холодний душ дійсно допомагав? Він поглянув на годинник: за півтори години стемніє.

— Що ж там сталося? — нарешті запитав.

— Нам мало що розповіли. Займалися дайвінгом з аквалангами, а човен вибухнув. Інструктор — місцевий, з острова — теж загинув. Зараз організовують переправлення тіл додому.

— А дружини де були?

— На щастя, вони були вдома. То була ділова поїздка.

— Ніяк не пригадаю Ходжа.

— Ходж — високий блондин, неговіркий. Був. Таких ви зустрічаєте часто, але рідко коли запам’ятовуєте. Як і ти, він закінчив Гарвард.

— Скільки було їм років?

— І йому, і Марті було по тридцять чотири роки. Після Марті Джо мав теж стати партнером. Вони були близькими друзями. Та всі ми були близькими останні роки.

Він пригладив волосся назад пальцями, підвівся й пройшов на суху місцину. З пілок сорочки, рукавів і низу холош потекла вода. Став поруч із Мітчем і задивився поверх крон дерев на будинок сусідів.

— Як «БМВ», сподобався?

— Класний. Прекрасний автомобіль. Дякую за доставку.

— Коли ви приїхали?

— Сьогодні зранку. Уяви, вже накрутили триста миль до вечора.

— А дизайнерка була?

— Авжеж. Вони з Еббі вже витратили річну зарплату.

— От і добре. І будинок гарний. Ми раді, що ви приїхали, Мітчу. Я ще раз перепрошую, що все так вийшло. Тобі тут сподобається.

— Не потрібно вибачатися. Я все ще не можу в це повірити. Я просто в ступорі. Як подумаю, що дивитимуся на його дружину, дітей — мені не по собі. Хай би мене краще батогом відхльостали, ніж піти зараз до них.

У двір вийшли жінки і підійшли до басейна. Кей підійшла до крана і закрутила його.

Вони покинули Чикаго-Гарденс і влилися в потік автівок, які рухалися до центру міста, просто у призахідне сонце. Вони трималися за руки, та говорили мало. Мітч відкрив люк у даху автомобіля і опустив бокове скло. Еббі перебрала старі касети й взяла Спрінгстіна. Стереомагнітофон працював справно. Салоном до вікон полинула мелодія «Голодного серця», а маленький сяючий родстер мчав у бік річки. Разом із сутінками на Мемфіс спускалося важке тепле вологе повітря. Майданчики для гри у софтбол оживали: команди вгодованих гравців, затягнутих у вузькі спортивні штани та викличні яскраво-жовті футболки, прокреслювали крейдою лінії на полі й готувалися до серйозної битви. Автомобілі, в яких тіснилися групки підлітків, під’їжджали до забігайлівок, щоб і пивка попити, і потеревенити, і позалицятися. Мітч вже всміхався. Старався зараз не думати про Ламара, Козінскі й Ходжа. Йому чого сумувати? Вони не були його друзями. Звісно, жаль їх, жаль їхні родини, та він і не знав цих людей. А от він, Мітчел. І. Мак-Дір, простий парубок, бідняк, мав досить, щоб почуватися щасливим. Красуня дружина, новий будинок, новий автомобіль, диплом випускника Гарварда. Гострий розум, міцне тіло, яке не набирало зайвої ваги й не потребувало довгих годин сну. Вісімдесят тисяч доларів на рік зараз. За два роки буде більше сотні тисяч. А все, що для цього потрібно — це працювати по дев’яносто годин на тиждень. Ось так просто.

Він повернув на заправку, залив у бак п’ятнадцять галонів пального, зайшов заплатити, купив шість пачок кукурудзяного печива «Michelob». Еббі одразу розпакувала аж дві, і їхнє авто одразу влилося в потік автомобілів. Мітч уже усміхався.

— Пропоную кудись поїхати, — мовив він до дружини.

— Ми для цього не так одягнені.

Мітч окинув поглядом її стрункі загорілі ноги. Вдягнена вона була у білу бавовняну спідничку вище колін і сорочку з такої ж тканини. На ньому самому — шорти, старенька чорна теніска й сандалі.

— З такими ніжками тебе пропустять до будь-якого ресторану навіть у Нью-Йорку.

— Зазирнімо до «Рандеву»? Там стиль кежуал прийнятний.

— Чудова ідея.

Авто залишили на приватній автостоянці і пройшлися два квартали вузенькою алеєю. Пахощі вуличного барбекю туманом загустили парке літнє повітря, ніжно лоскотали ніздрі, рот, очі та сягали навіть шлунку. Разом із димком вони просочувалися назовні крізь вентиляційні отвори, приєднані до масивних печей у найкращому ресторані міста. Там смажилися першокласні свинячі реберця, що й прославили цей заклад. Аби потрапити до «Рандеву», потрібно було спуститися східцями вниз, нижче рівня вулиці — до цокольного поверху старовинної будівлі з червоної цегли, яка вбереглася від зносу тільки завдяки закладу, який і прославив його серед містян.

Тут було завжди людно, резервували столики, але по четвергах, видно, було спокійніше. Крізь людну залу, яка нагадувала печеру, їх провели до столика, накритого червоною картатою скатертиною. На них звернули увагу — так, вони часто викликали зацікавлені погляди. Чоловіки й жувати припиняли, і коло рота завмирала рука з наїдком, коли повз них із поставою й ходою моделі пропливала Еббі Мак-Дір. Якось у Бостоні вона йшла тротуаром, на неї задивилися водії, й дорожній рух просто спинився. Для них вже звичними стали посвистування й прицмокування вслід — навіть Мітч вже до них звик. Сам він дуже пишався красунею дружиною.

Перед ними виник чорношкірий працівник у червоному фартуху й вимогливо промовив:

— Так, сер?

На столах лежали на рогожаних підставках віддруковані меню, та до них ніхто й не зазирав — реберця, і лише реберця.

— Дві повні порції, сир і жбан пива, — відразу ж випалив Мітч. Офіціант не записав замовлення, а розвернувся у бік роздачі й заволав:

— Дві цілі порції, сир, жбан!

Як той відійшов, Мітч під столом поклав долоню Еббі на коліно й промовив:

— Ти прекрасна. Коли я тобі востаннє про це казав?

— Дві години тому.

— Аж дві години! Про що ж я думав!

— Щоб більше такого не було, гляди-но!

Він погладив її по коліні — вона не була проти. Всміхалася звабливо, на щічках — ямочки. У тьмяному освітленні біліли зуби й зблискували, як у кішки, пряме чорне волосся гарно спадало на плечі.

Офіціант приніс пиво й мовчки наповнив два кухлі. Еббі відпила трохи й запитала вже серйозно.

— Як гадаєш, з Ламаром усе буде гаразд?

— Не знаю. Я подумав було, що Ламар п’яний, сів поруч, як останній дурень і спостерігав, як він мокнув.

— Бідолаха. Кей казала про поховання — якщо вчасно переправлять тіла, то це буде в понеділок.

— Пропоную змінити тему. Я не люблю похорон — взагалі не люблю, навіть якщо нікого з них не знав і доведеться просто з поваги сходити туди. Я вже маю сумний досвід.

Принесли реберця. Подали їх у фользі і на паперових тарілках. На столі з’явилася й миска з салатиком «Слоу коул», ще одна з запеченими бобами, та головними на столі були реберця в центрі — завдовжки з фут. Припечені, политі підливкою та секретним фірмовим соусом. Вони запустили в них пальці.

— А про що ти хотів би поговорити? — запитала Еббі.

— Про вагітність.

— Здається, ми хотіли кілька років із цим зачекати.

— Зачекаємо. А перед тим ще добре потренуємося.

— Ми вже тренувалися всю дорогу від Бостона до Мемфіса в мотелях.

— Та в нашому новому домі — ще ні.

Мітч розділяв два ребра так, що соус бризнув в обличчя.

— Та ми ж тільки вранці переїхали.

— Знаю. То чого ж ми чекаємо?

— Мітчу, ти так поводишся, ніби я тебе ігнорую.

— Так, та ще ж із самого ранку! От пропоную цим зайнятися, щойно доберемося додому, буде ніби обряд освячення нового житла.

— Побачимо.

— Ми домовилися? Ой поглянь, отой хлопчина зараз шию зверне, так на чиїсь ноги заглядається! Мені варто піти і всипати йому ременем.

— Домовилися. Та ти на тих хлопців не зважай, вони ж на тебе заглядаються, який бо ти красунчик.

— Ага, дуже смішно.

Мітч вже об’їв свої реберця й взявся допомагати Еббі з її порцією. Випивши пива, він сплатив рахунок, і вони нарешті вибралися на алею. Він поволі вів авто містом, приглядаючись до нічних вулиць і вгадуючи назви тих, де вони побували за дня. Двічі неправильно звернувши, нарешті побачили поворот на Медоубрук, а тоді й новий будинок містера та місіс Мак-Дір.

Матраци від ліжка лежали ще на підлозі головної спальні, навколо громадилися коробки. Херсі сховався під торшером і звідти спостерігав, як вони тренувалися.

Чотири дні потому, у перший день на новій роботі, Мітч і його вродлива дружина разом з його вже тридцятьма дев’ятьма колегами та їхніми дружинами прийшли віддати останню шану Мартіну С. Козінскі. Собор заполонив люд. Олівер Ламберт виступив з прощальним словом, та ще й таким проникливим і зворушливим, що навіть Мітча, який вже хоронив батька й брата, пробирала дрож. Дивлячись на вдову з дітьми, Еббі не змогла стримати сліз.

Під вечір усі зібралися в пресвітеріанській церкві для прощання з Джозефом М. Ходжем.