Фірма

11

Ніна ввірвалася в кабінет з пачкою паперів і поклала на стіл перед своїм начальником.

— Потрібен ваш підпис, — сказала, подаючи й ручку. Покірно підписуючись на аркушах, Мітч запитав:

— Що це?

— Не питайте. Просто довіртеся.

— В угоді компанії «Ландмарк Партнерз» я знайшов помилку у слові.

— Це комп’ютер винен.

— Гаразд. Нехай полагодять комп’ютер.

— Ви сьогодні до котрої працюватимете?

— Не знаю, — переглядаючи і підписуючи документи, відповів він. — А що?

— У вас втомлений вигляд. Пішли би раніше додому, о десятій, чи десятій тридцять. Відпочили би. У вас очі вже нагадують очі Натана Лока.

— Дуже смішно.

— Дружина дзвонила.

— Я через хвилину передзвоню їй.

Коли Мітч закінчив підписувати, вона поскладала листи і документи й сказала:

— Вже п’ята година. Я піду. А на вас чекає Олівер Ламберт, він у бібліотеці на першому поверсі.

— Олівер Ламберт? Чекає на мене?

— Ну я ж кажу. Ще п’ять хвилин тому подзвонив і сказав, що це дуже важливо.

Мітч поправив краватку і поспішив коридором, далі — сходами донизу й звично зайшов до бібліотеки. Виявилося, там були і Ламберт, і Ейвері, і майже всі компаньйони — порозсідалися за столом. Співробітники теж були тут, кожен стояв позаду партнера фірми. За чільним місцем столу на когось чекало єдине незайняте місце. У кімнаті було тихо, аж якось гнітюче тихо. Ніхто не всміхався. Ламар був так близько до Мітча, проте на нього глянути не захотів. Ейвері сидів покірно, ні в сих, ні в тих. Воллі Хадсон м’яв кутик краватки, здається, хитав головою.

— Сідай, Мітчу, — похмуро мовив містер Ламберт. — Маємо дещо з тобою обговорити.

Даг Терні зачинив двері.

Він сів і озирнувся, шукаючи хоч що-небудь утішне. Нічого. Враз партнери, порипуючи стільцями на коліщатах, повернулися до Мітча. Співробітники попідходили, повитріщалися.

— В чому справа? — несміливо запитав він, розгублено глянувши на Ейвері. На чолі повиступали краплинки поту. Серце затріпотіло — загупало. Дихання збилося.

Олівер Ламберт нахилився, зняв свої окуляри для читання. Співчутливо насупився, наче готуючись сказати щось болюче.

— Ми щойно отримали з Нешвілла дзвінок, Мітчу і хотіли з тобою поговорити.

Іспит. Іспит. Іспит. Отже, ось він і став історією. Нарешті працівник великої фірми Бендіні провалив іспит на юриста. Мітч глянув на Ейвері — так захотілося крикнути: «Це ти винен!». Той потирав надбрів’я, наче почалася мігрень, уникав дивитися у вічі.

Ламберт підозріло глянув на партнерів і знову звернувся до Мак-Діра.

— Ми побоювалися, що таке може статися, Мітчу.

А йому хотілося все сказати, пояснити, що він заслужив на ще один шанс, за шість місяців знову буде можливість здати іспит, що він здасть блискуче, що більше їх не підведе. І в животі відчув тупий біль.

— Так, сер, — здаючись, покірно промовив.

Ламберт ворухнувся, готуючись його добити.

— Таке зазвичай нам не повідомляють, але з Нешвілла дзвонили й сказали, що на кваліфікаційному іспиті ти отримав найвищий результат. Вітаю, раднику.

І враз зала вибухла сміхом і вітаннями. Його оточили, тиснули руку, плескали по спині й підсміювалися. Ейвері підступився з хусточкою в руках, витер йому чоло. Кендал Махан виставив на стіл три пляшки з шампанським, стрельнули корки. По колу розлили напій у пластянки. А він нарешті зітхнув і усміхнувся. Шампанське розплескав, йому налили ще.

За шию його легенько пригорнув Олівер Ламберт і мовив:

— Мітчу, ми пишаємося тобою. І успіх заслуговує на невелику премію. Маю з собою чек на дві тисячі доларів і презентую його за твоє досягнення.

Почувся свист і цокання язиком.

— І це, звісно, не рахуючи значної надбавки до платні.

Ще більше присвистів і цокання. Мітч, не дивлячись, взяв чек. Містер Ламберт підняв руку, просячи тиші.

— Від імені фірми я хотів би тобі вручити подарунок.

Мітчу дали в руки загорнутий у папір пакунок. Сам Ламберт обірвав папір, кинув на стіл.

— Це ми заготували, передбачаючи сьогоднішнє свято. У тебе бронзова копія стільниці з нашої фірми, і тут вирізьблені імена всіх наших. А над усіма красується нове ім’я, Мітчел І. Мак-Дір.

Мітч стояв, розгублено тримаючи нагороду. До щік повернувся рум’янець, від шампанського стало добре.

— Дякую вам, — тихо промовив.

Три дні потому в місцевій газеті опублікували імена всіх, хто успішно склав іспити. Еббі вирізала дописи й копії відіслала батькам і Рею.

За три квартали від Бендіні-білдінг, між Фронт-стріт і Ріверсайд-драйв, коло річки Мітч знайшов індійський ресторанчик.

Це було темне приміщення в одному ряду з іншими, подавали смажені сосиски з гострим соусом чилі. Мітчу подобалося тут сховатися й за їдою переглядати папери. Тепер він — поважний співробітник фірми, ходить на обід поїсти сосисок і може виписати чек, заробляючи сто п’ятдесят доларів за годину праці.

Наступного тижня після того, як про нього згадали в газеті, він сидів у глибині залу і жував сосиску з соусом. Інших відвідувачів не було. Читав ділову записку завтовшки з дюйм, а власник ресторану, грек, дрімав собі за прилавком.

До його столика підійшов незнайомець, за метр спинився. Став розмотувати пакуночок жуйки «Джусі фрут», стараючись шумом привернути увагу. Коли стало зрозуміло, що на нього Мітч не звертає уваги, сів до нього за столик. Мітч на нього глянув, поклав на стіл поруч із льодяним чаєм папери.

— Я можу вам допомогти? — запитав він.

Незнайомець кинув погляд на прилавок, потім на вільні столики. Озирнувся.

— Ви Мак-Дір, чи не так?

Виразний голос, бруклінський акцент — Мітч не мав сумніву. Він уважно придивлявся до гостя. Років сорок, коротка стрижка військового, сивий чубчик спускався до брів. Одягнений в трійку-костюм темно-синього кольору, виготовленого майже повністю з поліестру. Краватка — дешева імітація шовку. Вдягнений без смаку, але акуратно. Вигляд мав якийсь папужий.

— Так. А ви хто?

Той засунув руку до кишені й витяг значок.

— Тарранс, Вейн Тарранс, спецагент із ФБР, — по цих словах він звів брови. Чекав відповіді.

— Сідайте, — запропонував Мітч.

— Якщо ви не проти.

— Хочете мене обшукати?

— Можливо, пізніше. Я хотів з вами поговорити. Побачив у газеті прізвище. Дізнався, що віднедавна ви працюєте у фірмі «Бендіні, Ламберт і Лок».

— А чому цим зацікавилося ФБР?

— Ми приглядаємося до самої фірми.

Мітч уже втратив інтерес до сосиски чилі, тарілку посунув до центру столу. Насипав цукру у велику пластянку з чаєм.

— Хочете чогось випити? — запитав Мітч.

— Ні, дякую.

— Чому ви приглядаєтеся до фірми?

Тарранс усміхнувся, поглянув на грека.

— Саме зараз я вам не можу пояснити. Причини є, та я прийшов поговорити з вами про інше. Завітав познайомитися і попередити.

— Мене попередити?

— Так, попередити про фірму.

— Слухаю вас.

— Є три моменти. Перший: нікому не довіряйте. Нікому, жодній людині у фірмі ви не повинні довіряти. Пам’ятайте про це. Пізніше це стане ще важливішим. Другий: кожне слово, яке ви вимовляєте, чи то в будівлі фірми, чи то вдома, можливо, записується. Вони навіть ваше авто можуть прослуховувати, — Мітч уважно дивився і слухав: для Тарранса це був добрий знак.

— А третій момент?

— Гроші на деревах не ростуть.

— Може, ще й поясните?

— Не тепер. Гадаю, надалі ми спілкуватимемося ближче. Я хочу, щоб ви мені вірили, знаю, що довіру повинен завоювати. Тому мені не варто поспішати. Ми з вами не можемо бачитися ні у вас, ні в мене на роботі, телефоном теж не можемо спілкуватися. Тому час від часу я вас сам знаходитиму. А поки що пам’ятайте про ті три моменти й будьте обачні.

Тарранс підвівся, витяг портмоне.

— Ось моя візитка. На звороті домашній номер телефону. Дзвоніть тільки з автомата.

Мітч роздивився картку.

— Навіщо мені вам телефонувати?

— Поки що і не потрібно, та картку збережіть.

Мітч поклав її в кишеньку сорочки.

— І ще одне, — додав Тарранс. — Ми бачили вас на похороні Ходжа й Козінскі. Шкода, їх справді шкода. Та смерть не була випадковою.

Він дивився зверху вниз на Мітча і всміхався, тримаючи руки у кишенях.

— Не розумію.

Тарранс вже попрямував до дверей.

— Дзвоніть, але будьте обережні. Пам’ятайте, вони все слухають.

Невдовзі після четвертої ранку прогудів клаксон, і Датч зірвався на ноги. Лайнувся і вийшов назустріч фарам.

— Дідько б тебе ухопив, Мітчу. Четверта година. Що ти тут робиш?

— Перепрошую, Датчу. Щось не спиться — навіжена ніч якась.

Ворота відчинилися.

До сьомої тридцять він уже стільки надиктував, що Ніні на два дні вистане. Коли вона сиділа, витріщившись у монітор, то хоч менше нервувала. А сам він вже намірився стати першим працівником, який заслуговував мати й другу секретарку.

О восьмій подався до кабінету Ламара і став чекати. Переглянув договір, випив кави, кинув секретарці, що мовляв, не її діло з якою метою він прийшов. Ламар приїхав о восьмій п’ятнадцять.

— Нам треба поговорити, — сказав Мітч Ламару, щойно той зачинив за собою двері. Якщо вірити Таррансу, в кабінеті є жучки і розмова записується. Він завагався.

— Видно, в тебе щось серйозне, — сказав Квін.

— Ти що-небудь чув про чоловіка на ім’я Тарранс, Вейн Тарранс?

— Ні.

— ФБР.

Ламар заплющив очі й пробурмотів:

— ФБР.

— Так, так. У нього навіть значок є.

— А де ти його зустрів?

— Він сам мене надибав в індійському ресторані Ланскі. Знає мене, що я тільки-но почав працювати у фірмі. Каже, що все знає про фірму і що ФБР нами дуже зацікавилося.

— Ти вже говорив з Ейвері?

— Ні, лише тобі. Я не знаю, що робити.

Ламар ухопив слухавку.

— Варто розповісти Ейвері. Здається, таке вже бувало.

— Що там, Ламаре?

Відповіла секретарка Толлара. Ламар сказав, що терміново. Їх одразу з’єднали.

— У нас невеличка проблема, Ейвері. Вчора з Мітчем розмовляв агент ФБР. Мітч зараз у мене.

Вислухавши відповідь, сказав Мітчу:

— Попросив почекати на лінії, він зв’яжеться з Ламбертом.

— Схоже, це досить серйозно.

— Так, але ти не переймайся. Всьому знайдеться пояснення. Таке вже бувало.

Ламар притис слухавку до вуха, вислухав інструкції, тоді відключився.

— За десять хвилин ми маємо прийти в кабінет Ламберта.

На них чекали Ейвері, Ройс Мак-Найт, Олівер Ламберт, Гарольд Окейн і Натан Лок. Стояли навколо великого стола, помітно нервували, та коли зайшли Мак-Дір та Квін, постаралися вдати спокій.

— Сідайте, — з швидкою штучною усмішкою сказав Лок. — Ми хочемо, щоб ти все розповів.

— А це що? — Мітч вказав на магнітофон в центрі столу.

— Ми не хочемо нічого пропустити, — відповів Лок і вказав на вільний стілець. Мітч сів і через весь стіл поглянув на Чорні Очиці. Між ними сів Ейвері. Усі мовчали.

— Окей. Вчора я обідав на Юніон у ресторані Ланскі. Підходить до мене цей чоловік і всідається за мій стіл. Знає, хто я. Показує мені значок і називає своє ім’я — Вейн Тарранс, каже, що він — спецагент ФБР. Я поглянув на значок — він справжній. Каже, що хотів зі мною зустрітися, бо нам варто познайомитися. Сказав, що ФБР цікавиться фірмою, і що я тут нікому не повинен довіряти. Я запитав, чому, а він відповів, що не має часу розказувати, зробить це пізніше. Я сиджу, не знаю, що казати, просто слухаю його, а він додає, що знайде мене іншим разом. А тоді каже, що смерті Козінскі й Ходжа не були випадковими. Потім іде геть. Вся розмова тривала менше п’яти хвилин.

Чорні Очиці придивлявся до Мітча й ловив кожне його слово.

— Ви ніколи раніше не бачилися?

— Ніколи.

— Кому ти про це розповідав?

— Тільки Ламару. Перше, що зробив уранці — сказав йому.

— Дружині?

— Ні.

— Він не лишив тобі телефон, щоб ти дзвонив?

— Ні.

— Я маю знати кожне слово цієї розмови, — вимогливо сказав Лок.

— Я вже сказав усе, що пам’ятаю. Дослівно не можу все передати.

— Ти впевнений?

— Дайте подумати.

Ну, дещо Мітч та замовчить. Знов поглянув у Чорні Очиці, знаючи, що Лок про щось підозрює.

— Так от. Ще він сказав, що побачив моє прізвище у газеті й зрозумів, що я — новий співробітник фірми. Це й усе. Я все вам розповів. Розмова була дуже коротка.

— Постарайся все згадати, — вимагав Лок.

— Я запитав, чи він не хоче чаю. Він відмовився.

Магнітофон вимкнули, партнери, здається, трохи заспокоїлися. Лок підійшов до вікна.

— Мітчу, у нас були невеликі проблеми з ФБР, з Податковим управлінням теж. Так уже триває декілька років. Дехто з наших клієнтів — великі цабе — заробляють мільйони, витрачають мільйони і хочуть платити якомога менше податків, а то й не платити взагалі. Нам платять тисячі доларів за те, щоб законним способом уникати сплати податків. Всі знають: коли нам платять клієнти, ми готові ризикувати. Зараз ми говоримо про таких хитромудрих бізнесменів, які розуміють, що таке ризик. І за нашу винахідливість вони гарно платять. Певні наші прикриття й відписки видаються Податковому управлінню сумнівними. За минулі двадцять років ми вигравали позови щодо таких справ. Ми їм не подобаємося, вони не подобаються нам. Окремі наші клієнти не завжди дотримуються етичних норм, це непокоїть ФБР, і воно за ними слідкує. І за нами ФБР теж наглядає останні три роки. Тарранс — новачок, який хоче слави. Він тут менше року, і нам усім, як більмо на оці. Ти більше з ним не повинен розмовляти. Вчорашня коротка бесіда записувалася, це напевне. Він небезпечний, надзвичайно небезпечний. Це нечесна гра, невдовзі ти переконаєшся, що федерали ведуть нечесну гру.

— Скількох наших клієнтів засудили?

— Жодного. Ми вигравали всі позови Податкового управління.

— А як щодо Ходжа й Козінскі?

— Правильне запитання, — відповів Олівер Ламберт. — Ми й досі не знаємо, що саме там сталося. Спершу все здавалося нещасним випадком, та наразі ми не впевнені. На борту з ними був чоловік із місцевих — за капітана й за інструктора з дайвінгу. Місцева влада повідомила, що він був ланкою в ланцюгу доставки наркотиків з Ямайки, і не виключена ймовірність того, що вибух було організовано для нього. Він теж, звісно, загинув.

— Я гадаю, ми ніколи не дізнаємося правди, — додав Ройс Мак-Найт. — Поліцейські там довго не дошукувалися. А ми ж ухвалили хоч родини загиблих підтримати, тож вирішено, що стався нещасний випадок. І, по правді, ми не знаємо, як вирулити цю ситуацію.

— Нікому про це анічичирк! — наказав Лок. — Від Тарранса тримайся подалі. Якщо знов вийде на тебе, дай нам знати. Відразу, зрозуміло?

— Так, сер.

— Дружині ані слова, — додав Ейвері.

Мітч кивнув.

Обличчя Олівера Ламберта знову оповила батьківська турбота, на устах з’явилася лагідна усмішка. В руках він крутив дужку окулярів.

— Мітчу, ми знаємо, що ситуація тебе трохи лякає, але ми вже звикли до такого. Ми самі зі всім розберемося, а ти нам довірся. Ми не боїмося ні містера Тарранса, ні ФБР, ні Головного податкового управління, ні будь-кого іншого, тому що ми не зробили нічого незаконного. Ентоні Бендіні побудував свою фірму завдяки невтомній праці, здібностям і безкомпромісній моралі. Ми все це перейняли. Деякі клієнти не янголи, але жоден наш юрист ще не читав моралі своєму клієнту. Тобі не варто за це переживати. Тримайся подалі від цієї людини — він дуже, дуже небезпечний. Йому лиш дай привід — то на голову сяде.

Лок направив на Мітча кривого пальця.

— Подальші твої контакти з цим Таррансом ставлять під загрозу твоє майбутнє у нашій фірмі.

— Я розумію, — відповів Мітч.

— Він розуміє, — підтримав його Ейвері. А Лок глянув на Толлара.

— Ось і все, що ми тобі збиралися сказати, Мітчу, — сказав містер Ламберт. — Будь обачним.

Мітч із Ламаром вийшли і попрямували до сходів.

— Давай Девашера, — кинув Лок Ламберту, котрий уже взявся за слухавку.

Минуло дві хвилини, а два старших партнери вже сиділи за захаращеним столом Девашера.

— Ти слухав? — запитав Лок.

— Звісно, Нате, я слухав. Ми чули кожне його слово. Ти з ним добре попрацював. Гадаю, що він наляканий і тепер уникатиме Тарранса.

— А як там з Лазаровим?

— Я мушу йому сказати. Він же бос. Ми не можемо вдавати, ніби нічого не було.

— І як вони вчинять?

— Нічого серйозного. Слідкуватимемо за хлопцем цілодобово, послухаємо його дзвінки. Чекатимемо. Він сам не діятиме. Це справа Тарранса. Він знов на нього вийде, і цього разу ми будемо поруч. Старайтеся його тримати на фірмі допізна. Коли виходитиме, по можливості повідомляйте нам. Я, по правді, не думаю, що все так погано.

— І чого вони вийшли на Мак-Діра? — запитав Лок.

— Я так думаю, це їхня нова стратегія. Пам’ятайте, Козінскі й Ходж до них пішли самі. Можливо, вони розповіли більше, ніж ми думаємо, я не знаю. Може, вони гадають, що Мак-Дір більш податливий, бо він щойно зі студентської лави й повен ідеалізму, такий собі високоморальний — як он Оллі. Це було непогано. Оллі, справді непогано.

— Заткни пельку, Девашере.

Посмішка зникла, Девашер закусив губу, та нічого не відповів. Глянув на Лока.

— Ви ж знаєте, який буде наступний крок, чи не так? Якщо Тарранс напосідатиме, телепень Лазаров одного разу мені подзвонить і накаже його прибрати. Заткнути навіки пельку. Засунути в бочку і вкинути в Затоку. І коли таке станеться, ви, вельмишановні панове, достроково вийдете на пенсію й зникнете з країни.

— Та не може ж Лазаров наказати вбити ефбеерівця!

— Ой, це буде ідіотським ходом, але ж Лазаров і є ідіот. Його наша ситуація аж надто непокоїть. Постійно телефонує, про все розпитує. А я і відповідаю на всі розпитування. Він то вислухає, то вилається. А то скаже, що має порадитися з начальством. Та якщо він накаже прибрати Тарранса, ми Тарранса приберемо.

— Від цього вже починає в животі крутити, — сказав Ламберт.

— О, тобі хочеться розхворітися, Оллі. А ти дозволь своєму хлопчику в черевичках від Гуччі заприятелювати з Таррансом, розбалакатися. Й тоді матимеш в дідька більше, ніж біль в животі. Тож я вам пропоную так завантажити Мак-Діра роботою, щоб у нього навіть не було часу думати про Тарранса.

— Господи, Девашере, та він зараз працює двадцять годин на день. Як завівся першого дня, так і не видохся досі.

— Ока з нього не спускайте. І нехай Ламар Квін із ним зійдеться ще ближче, тоді щойно Мак-Діру щось спаде на думку, він одразу з ним поділиться.

— Чудова ідея, — сказав Лок і поглянув на Оллі. — Давайте як слід побалакаємо з Квіном. Він подружився з Мак-Діром, може, стануть ще ближчими друзями.

— Дивіться, — заговорив Девашер. — Мак-Дір зараз наляканий. Нічого не затіватиме. Якщо Тарранс на нього вийде, вчинить так само, як сьогодні. Знов побіжить до Квіна. Він вже довів, кому довіряє.

— А дружині вчора розповів?

— Ми якраз прослуховуємо плівки; з годину доведеться почекати. У нас по місті до дідька тих жучків, і щоб щось віднайти, потрібно шість комп’ютерів.

Виглядаючи з вікна в кабінеті Ламара, Мітч ретельно підбирав слова, говорив небагато. А що, як Тарранс сказав правду? Якщо й справді все записують?

— Ти вже краще почуваєшся? — поцікавився Ламар.

— Здається, так. Тепер наче все зрозуміло.

— Бачиш, таке вже траплялося, як і сказав Лок.

— А хто? До кого вже підходили?

— Не пам’ятаю. Здається, таке було три-чотири роки тому.

— І ти не пам’ятаєш, хто то був?

— Ні. Хіба це вже так важливо?

— Просто я це маю знати. Не розумію, чому це вийшли саме на мене, на новачка фірми, на єдиного юриста з сорока, який про фірму і її клієнтів знає найменше. Чому я?

— Мітчу, я не знаю. Слухай, чому б тобі не послухатися Лока? Постарайся все забути і тримайся від Тарранса подалі. Ти з ним не зобов’язаний розмовляти, хіба що він матиме ордер. Якщо він знову покаже носа, скажи, щоб забирався геть. Він небезпечний.

— Ну, напевне твоя правда, — Мітч спромігся на посмішку й рушив до дверей. — То що, твоє запрошення на вечерю на завтра ще дійсне?

— Авжеж. Кей зготує на грилі стейки коло басейну. Під’їжджайте ввечері, скажімо, о пів на восьму.

— Бувай.