Фірма

34

Був ранок середи. Террі Росс сходами піднімався на четвертий поверх готелю «Фенікс-Парк». Перед дверима до холу він спинився, щоб перевести подих. На чолі бісеринками проступив піт. Він зняв темні окуляри й рукавом піджака витер обличчя. Враз відчув нудоту, і сперся на поручні сходів. Він впустив порожній кейс і сів на нижню сходинку. Руки трусилися, як від нападу, на очі наверталися сльози. Щоб спинити блювоту, він притиснув живіт.

Нудота минула, стало легше дихати. «Сміливіше, чоловіче, сміливіше. Там, в кінці коридору на тебе чекають двісті тисяч доларів. Якщо стане сміливості, ти зможеш зайти і взяти їх. Ти маєш мужність, і ти з ними звідси вийдеш. Він став дихати спокійніше, руки перестали тремтіти. Сміливіше, чоловіче, сміливіше».

Коліна, здавалося, підгинались, та він пройшов до дверей, проминув готельні номери й дістався кінця коридору. Восьмі двері справа. Він затамував подих і постукав.

Минуло кілька секунд. Крізь сонячні окуляри у темному коридорі майже нічого не міг розгледіти.

— Так, — почулося з-за дверей.

— Це Альфред, — от смішне ім’я, подумав він. І звідки воно? Двері рипнули, з-за них над ланцюжком з’явилося обличчя. Тоді, знявши ланцюжок, двері відчинили. Альфред увійшов до номера.

— Доброго ранку, Альфреде, — тепло привітався Вінні Коццо. — Вип’єш кави?

— Я прийшов не для того, щоб пити каву, — форкнув Альфред.

— Ти такий завжди знервований, Альфреде. Чом би тобі не розслабитися? Тебе тут неможливо спіймати.

— Заткнися, Коццо. Де гроші?

Вінні вказав йому на шкіряний портфель. Більше не усміхався.

— То розповідай.

Він знову відчув нудоту, та тримався на ногах. Він опустив очі додолу. А серце немов вирватися хотіло.

— Гаразд. Тому вашому Мак-Діру вже заплатили мільйон доларів. Ще й другий мають виплатити. Він вже дістав їм партію документів з фірми Бендіні й запевняє, що в нього є ще десять тисяч папірців.

Враз у паху він відчув гострий біль, присів на край ліжка. Зняв окуляри.

— Далі, — вимогливо сказав Коццо.

— Мак-Дір за останні шість місяців не раз бачився й розмовляв з нашими людьми. На суді він виступить свідком і потрапить у державну програму захисту свідків. Разом із дружиною вони зникнуть.

— Де інші документи?

— Прокляття, я не знаю! Він сам не зізнається, та готується їх передати. Мені потрібні мої гроші, Коццо.

Вінні кинув на ліжко портфель. Альфред відкрив його й свій кейс, а тоді запустив руки, що страшенно тремтіли, в купу грошей.

— Двісті тисяч? — з якимось відчаєм спитав він.

Вінні всміхнувся.

— Як і домовлялися, Альфреде. За кілька тижнів у мене для тебе буде ще одна робота.

— Ο, ні, Коццо. Я більше не витримаю, — він захряснув кейс і побіг до дверей. Тоді спинився, спробував заспокоїтися. Дивлячись на двері, запитав: — Що ви зробите з Мак-Діром?

— А ти як гадаєш, Альфреде?

Той прикусив губу, рвонув свій кейс і вийшов. Вінні з усмішкою замкнув за ним двері. Тоді з кишені витягнув візитівку і, знявши слухавку, замовив телефонну розмову з Лу Лазаровим на його домашній номер в Чикаго.

Террі Росс у паніці йшов по коридору. Він мало що бачив з-за темних окулярів. Через сім дверей, майже коло ліфта з мороку витяглася здоровенна рука, схопила і затягла його в кімнату. Рука щосили вдарила його в обличчя, а кулак врізався в живіт. Далі розбили ніс. Він вже лежав на підлозі без свідомості, з носа юшила кров. На ліжко все викинули з кейса.

Його кинули на стілець, і нарешті він роздивився навколо. На нього дивилися троє його колег, агентів ФБР. Упритул підійшов директор Войлес, не ймучи віри очам, він хитав головою. Небезпечно близько стояв агент зі здоровенними вправними руками. Третій рахував гроші.

Войлес нахилився до нього.

— Ти зрадник, Россе. Наймерзенніша форма падалі. Я не можу в це повірити.

Росс закусив губу й схлипнув.

— Хто? — рішуче запитав Войлес.

Плач став голоснішим. Відповіді не було.

Войлес розмахнувся й щосили вдарив Росса у ліву вилицю. Той скрикнув від болю.

— Хто, Россе? Відповідай!

— Вінні Коццо, — промимрив він, схлипуючи.

— Я сам знаю, що Коццо! Прокляття! Я знаю! А що ти йому розповів?

З очей лилися сльози, з носа капала кров. Все тіло огидно трусилося й звивалося, та він мовчав.

Войлес вдарив його знову, потім ще.

— Ти погань, відповідай! Скажи, чого Коццо треба! — знову удар.

Росс зігнувся вдвоє, голова опустилася на коліна. Ридання стихало.

— Двісті тисяч доларів, — повідомив агент.

Войлес опустився на одне коліно і майже пошепки сказав:

— Це Мак-Дір, Россе? Прошу, ні, тільки не Мак-Дір! Скажи, Россе, скажи, що це не Мак-Дір!

Террі оперся ліктями на коліна й не підводив погляду з підлоги. Краплини крові вже зібралися в акуратну калюжку на килимі.

— А тепер, сміливіше, Террі. Тобі вже не варто хапатися за гроші. Ти — на шляху до в’язниці. Ти — ганьба, Террі. Ти — слизький шматок курячої падалі. Всьому кінець. Хіба мовчанкою чогось досягнеш? Ну, тримайся, Террі. Ох, діла наші грішні.

А Войлес тихо благав.

— Прошу, ну скажи, це ж не Мак-Дір? Террі, будь ласка, скажи.

Террі виструнчився на стільці, пальцями витер очі. Глибоко зітхнув. Прокашлявся. Закусив губу, скорботно поглянув на Войлеса і кивнув.

Девашер не мав часу на ліфт. Він помчав сходами на четвертий поверх, у кутовий, начальницький кабінет Лока. Половина партнерів була вже тут: Лок, Ламберт, Мілліган, Мак-Найт, Данбар, Дентон, Лоусон, Банахан, Крюгер, Велч і Шотц. Решта мала підійти.

В кабінеті була тиха паніка. Девашер всівся на чолі стола для перемовин, інші — навколо.

— Ну от, хлопці. Ще не час бити на сполох і мчати до Бразилії. Поки що не настала пора. Сьогодні зранку ми дістали підтвердження того, що він дуже часто розмовляв з федералами, що вони йому вже заплатили мільйон доларів, і що ще один пообіцяли виплатити. Він має якісь документи, які можуть для нас стати фатальними. Дізналися ми про це прямо від ФБР. Поки ми розмовляємо, до Мемфіса вже летить Лазаров, везе з собою групу людей. Схоже на те, що шкода поки невелика. Поки що. Згідно з нашою інформацією, безпосередньо від дуже високого за рангом службовця ФБР, Мак-Дір має десять тисяч копій наших документів, і він їх може передати ФБР. Поки що він їм передав мало — так ми думаємо. Тож очевидно, ще є час все владнати. Я це кажу попри те, що в них вже є якийсь матеріал. Імовірно, в них його не досить, інакше б вони вже заявилися до нас із ордером на обшук.

Девашер насолоджувався своїм виходом, він був на висоті, розмовляв зараз з поблажливою посмішкою, поглядав на схвильовані обличчя.

— Тож де зараз Мак-Дір?

Відповів Мілліган.

— У своєму кабінеті. Я щойно з ним розмовляв. Він ні про що не підозрює.

— Чудово. За три години він має летіти на Великий Кайман. Так, Ламберте?

— Саме так. Опівдні.

— Літак, джентльмени, не долетить. Пілот за чимось полетить спершу в Новий Орлеан, а тоді попрямує на острови. Коли летітимуть над Мексиканською затокою, через пів години з екранів радарів зникне маленька точка. Назавжди. Уламки розкидає по поверхні води площею в тридцять квадратних миль, і тіл ніхто не знайде. Це так сумно, але необхідно.

— «Лір»? — поцікавився Дентон.

— Так, синку, наш «Лір». Ми тобі купимо нову іграшку.

— Щось забагато ми гадаємо, Девашере, — завів мову Лок. — Ми розраховуємо на те, що документи, які в них в руках, цілком безпечні. А чотири дні тому ти думав, що Мак-Дір копіював секретні папки Ейвері. То що тепер?

— У Чикаго всі папери переглянули. Так, у них повно викривальної інформації, але це їм мало допоможе, вона не дасть їм змоги висунути звинувачення. Ви ж, хлопці, знаєте, що всі кляті папери на острові. Ну і звісно, в підвалі. А туди ніхто не проникне. Ми перевірили все в котеджі. Здається, все в порядку.

Та Лока відповідь не задовольнила.

— Звідки ж тоді десять тисяч аркушів?

— Це ти припускаєш, що вони в нього є. А от я сумніваюся. Ви ж не забувайте, він прагне з них вибити ще мільйон доларів перед тим, як ушитися. Напевне, бреше, а сам вишукує ще якісь документи. Якби Мак-Дір мав на руках десять тисяч документів, чому ж вони тоді досі не у ФБР?

— Тоді чого боятися? — запитав Ламберт.

— Боїмося того, чого не знаємо, Оллі. Нам невідомо, що він вже має, крім того мільйона. Він же не дурний, коли сам по собі тут блукав, міг наштовхнутися на щось важливе. Такого не можна допустити. Розумієш, Лазаров наказав, цитую, «висадити в повітря його сраку», кінець цитати.

— Та неможливо, щоб новачок зумів знайти й скопіювати аж стільки секретних записів, — впевнено мовив Крюгер, поглядом шукаючи підтримки у присутніх. Дехто йому насуплено кивнув.

— Навіщо прилітає Лазаров? — запитав Данбар, голова відділу нерухомості. Він так дивувався, ніби то до них на обід мав прибути Чарльз Менсон.

— Ну, це нерозумне запитання, — кинув Девашер, глянувши на того, мов на придурка. — По-перше, треба потурбуватися про Мак-Діра. І сподіватися, що шкоди завдано мінімальної. А тоді переглянути нашу діяльність, щоб внести необхідні корективи.

Лок підвівся, не зводячи погляду з Олівера Ламберта.

— Прослідкуйте, щоб Мак-Дір сів на літак.

Тарранс, Еклін і Лейні сиділи, мов у ступорі й слухали телефон, ввімкнений на голосовий зв’язок. Войлес зателефонував із Вашингтона й повідомив про все, що сталося. Казав, що за годину вилетить до Мемфіса. Говорив майже з відчаєм.

— Ти маєш його попередити, Таррансе, і то негайно. Коццо не відомо, що ми все знаємо про Террі Росса, але Росс йому розповів, що Мак-Дір саме нам збирався передавати записи. Будь-якої миті з ним можуть поквитатися. Треба його попередити. Проосто зараз! Ти знаєш, де він?

— На роботі, — відповів Тарранс.

— Гаразд, добре. Привези його до нас. Я там буду за дві години, і хочу з ним поговорити. Бувай.

Тарранс взявся за телефон і став набирати номер.

— Кому ти дзвониш? — запитав його Еклін.

— До юридичної компанії «Бендіні, Ламберт і Лок».

— Ти що, здурів, Вейне? — бовкнув Лейні.

— Сидіть і слухайте.

На дзвінок відповіла адміністраторка.

— Мітча Мак-Діра, будь ласка, — мовив Тарранс.

— Одну секунду, будь ласка.

Почувся голос секретарки:

— Офіс містера Мак-Діра.

— Мені потрібно поговорити з Мітчелом Мак-Діром.

— Перепрошую, сер. У нього зустріч.

— Послухайте, любонько, це говорить суддя Генрі Г’юго, він мав ще п’ятнадцять хвилин тому бути в мене у судовій залі. Ми на нього чекаємо. Це терміново.

— А в календарі на сьогоднішній ранок про це не записано.

— Це ви складаєте його розклад?

— Ну, так, я, сер.

— Отже, це ваша провина. Давайте його до телефону.

Ніна побігла коридором в кабінет Мак-Діра.

— Мітчу, там на лінії суддя Г’юго. Каже, що ви маєте вже зараз бути у суді. Краще поговоріть із ним самі.

Мітч підскочив, схопив слухавку. Обличчя зблідло.

— Так, — сказав.

— Містере Мак-Дір, — мовив Тарранс. — Це суддя Г’юго. Ви спізнюєтеся на суд. Я вас чекаю.

— Так, містере суддя.

Він взяв піджак, кейс і похмуро мовив Ніні.

— Вибачайте. У вашому календарі нічого не було.

Мітч кинувся коридором, далі сходами донизу, проминув рецепцію й вийшов через вхідні двері. А далі на північ просто полетів по Фронт-стріт до будівлі біржі «Коттон-Ексчейндж», там перебіг через її вестибюль, вискочив на Юніон, звернув на схід і помчав до торгового центру міста.

Може, десь по-діловому вдягнений молодий чоловік із кейсом у руках, що мчить, мов очманілий, і здасться звичним явищем, але не в Мемфісі. На нього звертали увагу.

Він причаївся за лотком із фруктами й перевів подих. Не бачив поки за собою погоні. З’їв яблуко. Подумав: «Якщо справа дійде до гонитви, добре, аби за мною біг Тоні Дві Тонни».

Він ніколи не був особливо високої думки про Вейна Тарранса. Ідея із взуттєвою корейською крамницею була провальною. Не кращим місцем для зустрічі був людний ресторанчик на Гранд Каймані. Його записник із даними на клан Моролто виявився нудним, і не зацікавив би й бойскаута. А от ідея з сигналом тривоги, коли одразу зрозуміло: «не став запитань, а рятуйся втечею», була блискучою. Ось уже місяць Мітч знав: якщо зателефонує суддя Г’юго, він повинен миттєво звідти тікати. Отже, щось сталося, і люди з п’ятого поверху вже за нього візьмуться. А де Еббі? — ще подумав.

На Юніон було не людно, парами кудись ішли перехожі. Мітчу потрібен був натовп. Придивився до перетину Фронт і Юніон, та нічого підозрілого не помітив. За два квартали на схід він ввійшов до «Пібоді» й пошукав телефон. Побачив його в невеликому закутку галереї над вестибюлем, коло чоловічої вбиральні. Він набрав номер Мемфіського відділення Федерального бюро розслідування.

— Вейна Тарранса, будь ласка. Це терміново. Говорить Мітч Мак-Дір.

Мить — і той узяв слухавку.

— Мітчу, ти де?

— Так, Таррансе, що відбувається?

— Де ти?

— Я не на роботі, судде Г’юго. Поки що я в безпеці. Що трапилося?

— Мітчу, ти маєш прийти до нас.

— Ні, Таррансе, я не робитиму такої дурниці. Принаймні поки ти мені все не поясниш.

— Так от, е-е-е, у нас невелика проблема. Стався деякий... маленький... витік інформації. Тобі треба...

— Витік? Ти сказав «витік», Таррансе? Такого не буває Таррансе, витік не буває маленьким. Розказуй, Таррансе, поки я не відключився й не щез. Ви ж прослідкуєте дзвінок, так? Я кладу слухавку.

— Ні! Послухай, Мітчу, вони знають. Знають про наші розмови, знають і про гроші, і про папки.

Настала довга пауза.

— І це невеликий витік, Таррансе? Скидається на прорив загати. Розкажи, що сталося, і швидко.

— Це до біса важко, Мітчу. Якби ж ти знав, як важко таке визнати. Войлес прямо в розпачі. Один із наших начальників продав інформацію. Сьогодні вранці у вашингтонському готелі ми його зловили. Йому заплатили за інформацію про тебе двісті тисяч доларів. Ми всі шоковані.

— Ох, я вражений! Я такий зворушений через ваш шок і ваш біль, Таррансе. Тож тепер ти, певно, хочеш, щоб я прибіг до вас у офіс, щоб ми сіли рядочком і втішали один одного?

— Сюди вже опівдні прибуде Войлес, Мітчу. Він з найближчими помічниками вже летить сюди. Хоче зустрітися з тобою. Ми вивеземо тебе з міста.

— Чудово. Ви хочете, щоб я кинувся до вас шукати захисту. Ти дурень, Таррансе. І Войлес дурень. Всі ви дурні. І я, дурень, що повірив вам. Ти, Таррансе, відслідковуєш мій дзвінок?

— Ні!

— Ти брешеш. Я відключаюся, Таррансе. Сиди там, а я передзвоню з іншого апарата.

— Ні! Мітчу, слухай! Якщо ти не прийдеш до нас, загинеш.

— До побачення, Вейне. Чергуй біля телефону.

Мітч почепив слухавку і роззирнувся. Тоді підійшов до мармурової колони, заглянув униз, у вестибюль. Навколо фонтана плавали качечки. Бар, здається, був порожнім. За одним столом сиділи літні багатійки, сьорбали чай і пліткували. Біля стійки адміністратора поселявся одинокий гість.

Враз з-за високого вазона виступив скандинав і витріщився на нього.

— Он він! — крикнув комусь далі у вестибюлі. Обидва окинули поглядом спершу Мітча, а тоді сходи. Бармен теж дивився то на нього, то на тих двох. Замовкли й бабусі, уважно придивляючись.

Мітч, задкуючи від перил, крикнув їм:

— Викличте поліцію!

Обидва переслідувачі кинулися до сходів. Мітч п’ять секунд перечекав, а тоді наблизився знову до перил. Бармен не поворухнувся. Бабусі завмерли.

Почувся шум важкого дихання на сходах. Мітч сів на трубу, перекинув спершу кейс, переліз сам, а тоді з висоти двадцяти футів сплигнув униз, на товстий килим вестибюля. У колінній чашечці, травмованій ще на футболі, щось хруснуло, проте на ногах він встояв.

Позаду, за ліфтами, розташовувалася галантерейна крамниця, вітрини були завішані краватками та найновішими аксесуарами від Ральфа Лорана. Мітч кинувся туди. За прилавком не міг дочекатися покупців юний хлопчина. Більше нікого. На Юніон виходили інші двері.

— Ці двері замкнуті? — спокійно поцікавився Мітч.

— Так, сер.

— Ти хочеш заробити тисячу доларів, готівкою? Нічого незаконного не буде.

Мітч бігом відрахував десять купюр по сто доларів й кинув на прилавок.

— О-о, звісно, аякже.

— Нічого протизаконного, ясно? Присягаюся. Я тебе ні у що не вплутую. Відімкни ці двері, а коли за двадцять секунд ввійдуть двоє мужиків, скажи їм, що я вибіг на вулицю і вскочив у таксі.

Малий широко всміхнувся й згріб гроші.

— Авжеж. Без проблем.

— Де примірочні кабінки?

— Сер, он там, біля шаф.

— Відмикай двері, — наказав Мітч, ховаючись у кабінку, й присів, розтираючи коліна й литки.

Продавець поправляв на вітрині краватки, коли з вестибюля до крамнички вбігли двоє.

— Доброго ранку, — приязно мовив хлопець.

— Тут не пробігав чоловік середньої статури у темно-сірому костюмі й червоній краватці?

— Так, сер. Він щойно пробіг крізь он ті двері й сів у таксі.

— Таксі! Дідько! — двері відчинилися й зачинилися, все стихло. Хлопчина підійшов до підставки із взуттям коло примірочної.

— Вони вийшли, сер.

Мітч розтирав коліна.

— Гаразд підійди до дверей і поспостерігай зо дві хвилини. Як їх побачиш, то даси знати.

Через дві хвилини той повернувся.

— Вони поїхали, сер.

Мітч все сидів і усміхався, дивлячись на двері.

— Чудово. Я хочу одну з тих ясно-зелених спортивних курток довжина сорок чотири, пару білих шкіряних мокасин, розмір десятий. Принеси сюди, добре? А сам наглядай.

— Так, сер.

Парубок насвистував, підбираючи потрібний одяг. Тоді просунув усе під двері. Мітч зірвав краватку й швидко перевдягнувся. Тоді сів.

— Скільки я тобі винен? — гукнув він з-поза дверей.

— Дайте подумати. Як щодо п’яти сотень?

— Гаразд. Виклич таксі й дай знати, коли буде тут.

Тарранс навколо свого столу вже намотав три милі. Дзвінок Мітча з «Пібоді» відслідкували, та Лейні туди прибув запізно. Він уже повернувся і зараз сидів, мов на голках, разом із Екліном. Минуло сорок хвилин після першого дзвінка, і через інтерком почувся голос секретарки.

— Містере Тарранс. Мак-Дір!

Тарранс схопився за слухавку.

— Де ти зараз?

— В місті. Але не надовго.

— Слухай, Мітчу, ти сам не протримаєшся й два дні. До них стільки гицелів злетілося, що їх стане, щоб війну розпочати. Ти маєш нам дати змогу допомогти тобі.

— Я не знаю, Таррансе. От тепер у мене є дивна причина не довіряти твоїм людям. І не уявляю, чому так. Просто маю погане відчуття.

— Прошу тебе, Мітчу. Не роби такої помилки.

— Отже, як я розумію, ви хочете, щоб я повірив, ніби ваші люди можуть надати мені захист до кінця життя? А це не здається тобі смішним, Таррансе? Я уклав угоду із ФБР, і мене ледь не пристрелили прямо в офісі. Оце так захист!

Тарранс глибоко зітхнув. Помовчали.

— А як із документами? Ми тобі за них вже мільйон заплатили.

— Ти, Таррансе, перекручуєш. Ви мільйон заплатили мені за чисті папки. І отримали їх, а я отримав мільйон. Звісно, це була частина угоди. І мій захист — теж частина угоди.

— Віддай нам ті кляті папки, Мітчу. Вони десь близько ж заховані, ти сам мені казав. Якщо хочеш, забирайся, тільки папки залиш.

— Не вийде, Таррансе. Я зараз можу зникнути, і сімейка Моролто або прослідкують за мною, або ні. Якщо ви не отримаєте папок, то не матимете матеріалу для звинувачення. Якщо не висунуть звинувачень і мені пощастить, то вони одного дня просто про мене забудуть. Я їх добре налякав, та ніяк не зашкодив. Та вони, чорт забирай, мене навіть можуть знову на роботу колись взяти.

— Ти в це насправді не віриш. За тобою гнатимуться, й вони тебе знайдуть. А якщо не отримаємо документів, то ще й ми тебе шукатимемо. Все просто, Мітчу.

— То я б ставку зробив на Моролто. Якщо ви мене знайдете перші, станеться витік. Невеличкий такий.

— Ти зовсім з глузду з’їхав, Мітчу, якщо думаєш, що можеш забрати мільйон і помчати вслід сонцю. Вони тебе і в пустелі знайдуть, пошлють головорізів на верблюдах, і таки знайдуть тебе. Не роби цього, Мітчу.

— Бувай, Вейне. Рей тобі шле вітання.

На лінії тихо. Тарранс ухопив телефон і запустив ним у стіну.

Мітч зиркнув на годинник, що висів на стіні аеропорту. А тоді набрав інший номер.

Йому відповіла Теммі.

— Здорова була, дорогенька. Так жаль тебе будити!

— Не зважай. Це ліжко мені все одно не дасть відпочити. Що сталося?

— Найгірше, що могло статися. Бери олівець і слухай мене уважно. Я ні секунди не маю. Я тікаю, і за мною женуться.

— Говори.

— Перше: дзвони Еббі. Скажи, хай все покидає і їде з міста. Нема часу на прощальні поцілунки й збирання речей. Кажи, щойно покладе слухавку, хай сідає в машину і мчить, не озираючись. Нехай виїжджає на шістдесят четверте шосе до Гантінґтона у Західній Вірджинії і прямує в аеропорт, що там поблизу. В Мобайлі нехай орендує машину і їде по десятому шосе до узбережжя Затоки, а тоді по сто вісімдесят другому — до Пердідо-Біч. У готелі «Гілтон». Хай зареєструється під іменем Рейчел Джеймс і там почекає. Ясно?

— Так.

— Друге. Мені потрібно, щоб ти сіла в літак і полетіла в Мемфіс. Я дзвонив Локу, паспорти й все інше поки не готові. Я вичитав йому, та без толку. Лише пообіцяв, що всю ніч над ними попрацює, а вранці вже все буде готове. Мене вранці вже не буде, тож ти іди до нього. Забереш документи.

— Слухаюся, сер.

— Третє. Сядеш на літак і повернешся до квартири у Нешвілі. Залишайся біля телефону. Ні за яких обставин не відходь.

— Зрозуміло.

— Четверте. Позвони Ебанксу.

— Гаразд. А ти куди плануєш?

— Я в Нешвіл заскочу, тільки не знаю, коли. Все, мушу бігти. Теммі, чуєш, скажи Еббі: якщо вона не спішитиме, то вже за годину буде мертвою. Отже, нехай тікає, прокляття! Хай вшивається!

— Окей, бос.

Він швидко пішов до стійки 22 і зареєструвався на рейс авіакомпанії «Дельта» до Цинцинатті на десяту нуль чотири. Швидко погортав журнал, наповнений квитками, придбаними заздалегідь на картку «Мастеркард». Один був до Тулси на рейс 233 на 10:14, куплений на ім’я Мітчела Мак-Діра. Другий — до Чикаго на рейс 861, на 10:15, на ім’я Мітчела Мак-Діра. Третій — до Далласа на рейс 562, на 10.30, на ім’я Мітчела Мак-Діра. Четвертий — до Атланти, рейс 790, на 11.10, на ім’я Мітчела Мак-Діра.

Квиток до Цинцинатті на ім’я Сема Фортчюна було куплено за готівку.

Лазаров увійшов до одного з кабінетів на четвертому поверсі, усі присутні привітали його, кивнувши головами. Девашер стояв перед ним, як налякана, покарана ременем дитина. Партнери, понурившись, розглядали шнурки на взутті, стримували неспокій у шлунках.

— Ми не можемо його знайти, — проказав Девашер.

Лазаров був не з тих, хто кричить і свариться. Він сам пишався зі своєї здатності залишатися холоднокровним навіть під тиском.

— То ви хочете сказати, що він просто взяв і вийшов звідси? — холодно спитав він.

Відповіді не було. Її ніхто й не чекав.

— Ну гаразд, Девашере, план такий. Пошліть усіх ваших людей до аеропорту. Перевіряйте всі рейси, кожну авіалінію. Де його машина?

— На паркувальному майданчику.

— Це дуже добре. Він пішов пішки. З вашої маленької фортеці втік на своїх ногах. О, Джою це сподобається! Перевірте кожну компанію по оренді автомашин. Скільки тут зараз є вельмишановних партнерів?

— Присутні шістнадцятеро.

— Розділи всіх на пари і пошли в аеропорти Маямі, Нового Орлеана, Г’юстона, Атланти, Чикаго, Лос-Анджелеса, Сан-Франциско і Нью-Йорка. Обшукайте всі зали очікування, поселіться в аеропортах. Слідкуйте за всіма міжнародними рейсами. Завтра буде ще підкріплення. Ви, вельмишановні, його добре знаєте, тож рушайте і знайдіть його. Мало шансів, та що нам втрачати? Хоч чимось займуться ваші юристи. І, хлопчики, не хочеться вам цього казати, та ці години вам ніхто не оплатить. Тепер скажіть, де його дружина?

— У Дейнсборо, у батьків.

— Їдьте й заберіть її. Не завдавати болю, просто привезти.

— Нам починати знищувати документи? — запитав Девашер.

— Одну добу зачекаємо. Нехай хтось полетить на Великий Кайман, щоб ті папери знищити. А тепер, Девашере, поспішайте.

«Владний» кабінет спорожнів.

Войлес усе тупцяв по кімнаті коло Таррансового стола й громовито віддавав накази, які за ним записувало десь із дванадцятеро лейтенантів.

— Перекрийте аеропорт. Перевіряйте кожен рейс. Повідомте в кожне наше відділення у кожному великому місті. Зв’яжіться з митницею. У нас є його світлина?

— Ми не можемо знайти жодної, сер.

— Знайдіть і негайно. Вже ввечері розішліть їх до кожного відділення ФБР і до митниць. Він утік! Сучий син!