Фірма

26

О восьмій ранку в понеділок Олівер Ламберт з Натаном Локом пройшли контроль і петляли лабіринтом коридорчиків та закутків. На них вже чекав Девашер. Зачинив за ними двері. Вказав на стільці. Сам ходив якось поволі. Весь його вечір минув у програшній війні з горілкою. Очі почервоніли, а голова розколювалася навіть від подиху.

— Вчора у Лас-Вегасі я мав розмову з Лазаровим. Як тільки міг, пояснював, чому ви так неохоче сприймаєте звільнення з фірми тих чотирьох — Лінча, Соррелла, Бантіна й Маєрса. Я йому розказав усі ваші причини. Він пообіцяв ще подумати, проте впевнитися, щоб вони працювали лише з чистими папками. Не ризикуйте й добре до них приглядайтеся.

— От він славний чолов’яга, хіба ж ні? — мовив Олівер Ламберт.

— О, так. Він просто чарівний. Сказав, що Моролто ось уже півтора місяця раз на тиждень цікавиться фірмою, мовляв, усі вони стурбовані.

— А ти що йому на те?

— Я запевнив, що поки все безпечно. Поки що витік інформації запломбовано. Та думаю, що він мені не повірив.

— Як там Мак-Дір? — спитав Лок.

— Він із дружиною мав пречудовий тиждень. Ви її хоч раз бачили в бікіні на мотузочках? Вона в одному такому ходила. Просто надзвичайно! Для задоволення маю світлини.

— Я сюди прийшов не для того, щоб вирячатися на світлини, — буркнув Лок.

— Ну, не скажи. Вони з нашим другом Ебанксом провели цілий день — тільки вони і палубний матрос. У воді бовталися, рибку ловили. І багато балакали. А про що — не знаємо. Ніяк не вдавалося підійти достатньо близько. Та це мені здається дуже підозрілим. Занадто підозрілим.

— А я не бачу нічого підозрілого, — мовив Олівер Ламберт. — Про що би їм говорити, як не про плавання, риболовлю, й звісно, про Ходжа й Козінскі? І якщо вони ведуть розмови про Ходжа й Козінскі, яка з цього шкода?

— Він же не був знайомий з Ходжем й Козінскі, Олівере, — мовив Лок. — То чого це йому аж так цікавитися їхніми смертями?

— Ти ж не забувай, — пояснив Девашер, — що при першій зустрічі Тарранс йому сказав, що їхні смерті не були випадковими. То тепер він — Шерлок Холмс, який розшукує відгадку.

— Він же їх не знайде, правда, Девашере?

— Господи, звісно, ні. Це була ідеальна робота. Деякі запитання таки залишилися без відповідей, та кайманська поліція має стовідсоткову впевненість, що їх ніхто не знайде. І наш малий Мак-Дір також.

— Тоді чого ж так хвилюватися? — запитав Ламберт.

— А тому, Оллі, що у Чикаго хвилюються, і мені ще добре платять за те, щоб і я тут хвилювався. І поки нас не облишать федерали, усі хвилюватимуться, зрозуміло?

— І що він ще робив?

— Звична кайманська відпустка. Секс, сонце, ром, закупи, витрішки. У нас на острові троє людей, кілька разів його ніби загубили, та нічого серйозного не було, сподіваюся. Я ж завжди кажу, що неможливо непомітно слідкувати за людиною двадцять чотири години на добу й сім днів на тиждень. Тож іноді доводиться грати на удачу.

— Думаєш, що Мак-Дір плескає язиком? — запитав Лок.

— Я, Нате, знаю те, що він бреше. Збрехав про випадок у корейській крамниці місяць тому. Ви навіть не хотіли в те вірити, та я впевнений, що він по своїй волі туди заходив тому, що хотів з поговорити Таррансом. А один з наших припустився помилки, занадто наблизився, тому все перебив їм. Ось така версія не Мак-Дірова, а того, що дійсно там було. Так, Нате, я гадаю, що він щось розповідає. Може, бачиться з Таррансом і каже, щоб той горів у пеклі. Може, вони там разом курять травичку. Я не знаю.

— То в тебе немає нічого конкретного, Девашере? — мовив Оллі.

Біль у голові подужчав і вже зсередини розпирав череп. Так боліло, що можна було збожеволіти.

— Ні, Оллі. Нічого нема такого, як із Ходжем і Козінскі, якщо ти про це. Тих двох ми записали й були впевнені, що вони готові були все викласти. А з Мак-Діром інакше.

— Він теж новачок, — мовив Нат. — Юрист, що працює тут вісім місяців і нічого не знає. Вже тисячу годин витратив на пітні папки, і мав справи лише з легальними клієнтами. Ейвері був дуже обережним з документами, яких торкався Мак-Дір. Ми ж про це вже говорили.

— Йому нічого говорити, бо він нічого не знає, — додав Оллі. — А Марті й Джо знали до біса багато, бо ж у нас роками працювали. Мак-Дір — новобранець.

Девашер легенько потирав вилиці.

— Значить, ти найняв справжнього тупака. Припустімо лишень, що ФБР дізнається, хто наш найголовніший клієнт. Окей. Давай обмізкуємо разом. От лишень уяви, а що як Ходж і Козінскі виявили, хто ж саме наш цей важливий клієнт. Ти розумієш, про що я? І якщо це так, то уявімо, що федерали взяли й розказали Мак-Діру все, що знають, та ще й дещо прикрасили. І раптом твій невіглас-новачок є великим розумником, та ще й дуже небезпечним?

— Як ти це доведеш?

— Для початку ми встановлюємо постійний нагляд. І за жінкою хай цілодобово слідкують. Я дзвонив Лазарову, запросив більше людей. Сказав, що нам потрібні нові обличчя. Завтра я вирушаю до Чикаго на коротку зустріч з Лазаровим, може, і з містером Моролто. Лазаров думає, що Моролто вийде на свого крота у ФБР. Серед тих, хто наближений до самого Войлеса і продає інформацію. Це, мабуть, страшенно дорого. Вони хочуть спершу оцінити ситуацію, а тоді вирішувати, що робити далі.

— І ти їм скажеш, що Мак-Дір ляскає язиком? — запитав Лок.

— Я скажу те, що знаю і те, що підозрюю. Побоююся, що коли ми спокійно сидітимемо й чекатимемо певності, буде вже занадто пізно. Я впевнений, що Лазаров пропонуватиме якісь плани, щоб його прибрати.

— Плани попередні? — ніби з надією запитав Оллі.

— Ми вже минули попередню стадію, Оллі.

Таверна «Пісочний годинник» у Нью-Йорку розташувалася на Сорок першій вулиці, в тому місці, де її перетинає Дев’ята авеню. Невелика темна ресторація в ряду інших (на двадцять дві особи) славилася тим, що мала дороге меню, й на прийом страви відводилося не більше п’ятдесяти дев’яти хвилин. Невисоко на кожній стіні безмовно відлічував секунди й хвилини білий пісок у скляних колбах, аж поки хранителька часу — офіціантка — не проводила свої обчислення й не визначала час. Завдяки бродвейським натовпам тут було завжди людно, а віддані завсідники навіть чекали знадвору на вільне місце.

Лу Лазарову подобалося бувати в «Пісочному годиннику», бо там було приглушене освітлення, що дозволяло спокійно проводити приватні розмови. Розмови короткі — не більше п’ятдесяти дев’яти хвилин. Йому тут подобалося ще й тому, що ресторан не розташовувався в італійському кварталі. Сам він не був італійцем, тож і не мусив їсти страви своїх господарів-сицилійців. І ще йому тут подобалося, тому що перші сорок років життя він провів у театральному середовищі. Із переїздом штабу організації до Чикаго переїхав і він. Та коли справи вимагали його присутності в Нью-Йорку — принаймні двічі на тиждень — і коли мав зустрічатися з кимось із клану, завжди обирав «Пісочний годинник». Тубертіні мав такий самий статус, навіть трохи вищий, на «Пісочний годинник» він погодився неохоче.

Лазаров прибув першим, йому не довелося чекати на вільний столик. Він вже з досвіду знав, що коло четвертої пополудні натовп рідшатиме, особливо в четвер. Над головою офіціантка перевернула пісочний годинник, і час його пішов. Він примостився за переднім столиком, обличчям до вулиці й спиною до інших столиків. Лазаров був крупним чоловіком сорока восьми років, з міцним торсом і трохи випнутим черевцем. Він важко обперся на столик, вкритий скатеркою з червоними квадратами, і спостерігав за вуличним рухом на Сорок шостій вулиці.

Тубертіні не забарився. На нього дарма пішло менше чверті білого пісочку. Вони чемно потиснули один одному руки, а Тубертіні водночас презирливо оглядав сріблясте приміщення ресторану. Зблиснув до Лазарова штучною посмішкою й зиркнув на своє місце. Він мав спиною сидіти до вікна, й це дуже нервувало. Це було небезпечно. Та надворі з двома його людьми чекав автомобіль. Вирішив бути чемним, тож спритно пройшов поміж столиками й зайняв своє місце...

Тумбертіні вбраний був бездоганно. Тридцятисемирічний чоловік був зятем найстаршого Палумбо. Член клану. Він одружився з єдиною дочкою. Худорлявий, засмаглий, коротке чорне волосся укладене назад. Замовив собі червоного вина.

— Як там мій друзяка Джой Моролто? — з досконалою сліпучою усмішкою запитав він.

— Чудово. А як поживає пан Палумбо?

— Дуже хворий і з дуже кепським настроєм. Як завжди.

— Передай йому найщиріші вітання.

— Звичайно.

Підійшла офіціантка й загрозливо поглянула на рівень у пісочному годиннику.

— Лише вино, — мовив Тубертіні. — Я нічого не їстиму.

Лазаров заглянув до меню й подав їй.

— Соте з риби і ще келих вина.

Тубертіні озирнувся на своїх людей в авто. Здалося, що вони там дрімають.

— Ну, як справи в Чикаго, все гаразд?

— Нічого такого. Нам просто потрібна невелика інформація, ось і все. Ми краєм вуха почули, звісно, без підтвердження, що у вас там у самому серці Бюро є одна надійна людина, з тих, хто наближений до самого Войлеса.

— Якщо й так, то що?

— Нам від нього потрібна деяка інформація. У Мемфісі ми маємо невеличку філію, і федерали до біса наполегливо стараються туди дістатися. Маємо підозру, що один із співробітників може на них працювати, а зловити не видається можливим.

— А як ви його викриєте?

— Тоді виріжемо печінку з нього й згодуємо пацюкам.

— Невже так серйозно?

— Надзвичайно серйозно. Щось мені підказує, що федерали добираються до нашої маленької фірми, й це примушує нервувати.

— Скажімо, його звати Альфред, і він дуже близький до Войлеса.

— Окей. Нам від Альфреда потрібна проста відповідь. Ми маємо знати: так чи ні. Чи працює наш співробітник на ФБР?

Тубертіні дивився на Лазарова й пив вино.

— Альфред — спеціаліст з простих відповідей. Він якраз надає перевагу вибору між «так» чи «ні». Ми двічі користувалися його послугами, коли були вирішальні моменти, обидва рази стояло перед нами одне: чи присутні в тому чи іншому місці федерали? Він гранично обережний. І ще, не думаю, що він надасть багато деталей.

— Він надійний?

— Так.

— Тоді він справді зможе нам допомогти. Якщо відповідь буде позитивна, тоді ми й відповідно діятимемо. А якщо ні, то співробітника спускаємо з гачка і ведемо звичні справи.

— Альфред дуже дорогий.

— Я цього й побоювався. Скільки ж?

— Та-ак, він уже в Бюро шістнадцять років. Зробив кар’єру. Ось чому він діє так обережно — має що втрачати.

— Скільки?

— Пів мільйона.

— Чорт!

— Ну, звісно, за послугу ми візьмемо свою частку. І взагалі, Альфред — наша людина.

— Візьмете частку?

— Насправді небагато. Більшість піде Альфреду. Знаєш, він щодня розмовляє з Войлесом. Його кабінет через двоє дверей.

— Гаразд, ми заплатимо.

Тубертіні переможно сяйнув усмішкою, посмакував вино.

— Я думаю, що ти збрехав, Лазаров. Ти сказав, що якась невеличка філія у Мемфісі. Це ж неправда, так?

— Ні.

— То як називається та філія?

— Фірма Бендіні.

— Донька старого Моролто одружилася з Бендіні.

— Оце й воно.

— І як звуть співробітника?

— Мітчелл Мак-Дір.

— На все може піти два-три тижні. Сама зустріч з Альфредом — то великий захід.

— Добре. Просто не баріться з цим.