Фірма

37

Чартерним рейсом на DC-9 в Пенсаколу прилетіли Джой Моролто із загоном штурмовиків. Була п’ятниця, сонце ще не зійшло. На них уже чекав Лазаров, напоготові стояли два лімузини й вісім взятих напрокат бусів. Поки мчали 98-ю автострадою на схід, він доповів Джою про події останньої доби. Минула година — і вони доїхали до дванадцятиповерхового готелю під назвою «Сендпайпер» посередині набережної у Дестіні. До Панама-Сіті-Біч лишалася година їзди. Розкішний пентхаус на горішньому поверсі Лазаров зняв всього за чотири тисячі доларів на тиждень. Ціна позасезонна. Решта номерів на поверсі і весь одинадцятий зайняли бойовики.

Містер Моролто викрикував накази, мов сердитий сержант новобранцям. У найбільшому залі пентхауза організували командний пункт. З вікон відкривався чудовий краєвид на тихе смарагдове море. Та Моролто все не подобалося. Він хотів снідати, і Лазаров послав до найближчого супермаркета два фургони. Він вимагав Мак-Діра, і Лазаров його вмовляв потерпіти.

Перед світанком всі прибулі розселилися. І стали чекати. А за три милі від них, у полі зору гостей з «Сендпайпера» був готель «Сандестін Гілтон», а в ньому на балконі восьмого поверху сиділи Ф. Дентон Войлес і Вейн Тарранс. Вони пили каву, спостерігали за повільним сходом сонця над горизонтом і розробляли стратегію. Ніч минула, а у справі вони не просунулися ані на дюйм. Авта не знайшли. Жодного сліду Мітча. З допомогою шістдесятьох агентів ФБР і сотень місцевих, котрі прагли допомогти, обшукували узбережжя, і могли хоч автомобіль знайти. Минали години, і з кожною Мак-Діри дедалі віддалялися.

На чайному столику в папці лежали ордери на арешт. В ордері на Рея Мак-Діра йшлося: втеча, незаконний переліт, пограбування, зґвалтування. На ім’я Еббі: співучасть. Для виписування ордера на Мітча знадобилося більше фантазії. Спротив правосуддю і якесь невпевнене звинувачення в рекеті. Ну і звісно, вічна палочка-виручалочка — шахрайство з переказами. Тарранс не мав упевненості, чи там те шахрайство вписувалося, але він працював у ФБР і ніколи ще не бачив відкритої справи, в якій би не траплялося таке порушення закону, як шахрайство.

Ордери було виписано, вони були готові до виконання, про них дуже детально розповіли репортерам газет і телевізійних станцій — їх було дванадцятеро — з усього Південно-східного узбережжя. Навчившись зберігати кам’яну міну на обличчі при контактах з пресою, до якої відчував відразу, Тарранс охоче з усіма поспілкувався.

Їм потрібна була публічність. Нагально необхідна. Органи влади мали першими знайти Мак-Діра, раніше за мафію.

На балкон вибіг Рік Еклін.

— Машину знайшли!

Тарранс і Войлес зірвалися на ноги.

— Де?

— В Панама-Сіті-Біч. На автостоянці коло пансіонату.

— Скликайте наших! Кожного сюди! — гучно залунав голос Войлеса. Мені потрібні всі наші агенти в Панамі. Ми перевернемо місто догори дриґом. Збирайте місцевих, всіх, кого лише знайдете. Скажіть, щоб встановили блокпости на кожній дорозі, кожному переїзді. Зніміть відбитки пальців у салоні. Що то за містечко?

— Схоже на Дестін. Дванадцять миль забудованого узбережжя, там безліч готелів, мотелів, бунгало, крамниць, — відповів Еклін.

— Посилайте наших людей, хай заходять у кожні двері. Її фоторобот готовий?

— Має бути готовий, — сказав Еклін.

— Беріть фотороботи її, Мітча, Рея і фотознімок Рея. Роздайте кожному агенту, кожному копові. Я хочу, щоб вони ходили по пляжу, щоб розмахували ними.

— Так, сер.

— Далеко до того Панама-Сіті-Біч?

— Їхати на схід хвилин п’ятдесят.

— Давайте машину!

Аарона Ріммера в його номері в «Пердідо-Біч Гілтон» розбудив телефонний дзвінок. Говорив слідчий з офісу шерифа округа Болдвін. Сказав: «Містере Ріммер, той автомобіль знайшли в Панама-Сіті Біч. Всього кілька хвилин тому. Він був за милю від готелю „Холідей Інн“. Їхати по дев’яносто восьмій автостраді. Дуже жаль, що з вашою дівчиною таке сталося. Сподіваюся, їй вже краще».

Містер Ріммер подякував і негайно передзвонив Лазарову у «Сендпайпер». Минуло десять хвилин, і вони з Тоні, Девашером та чотирнадцятьма іншими вже мчали на схід. До Панама-Сіті-Біч було три години їзди.

У Дестіні Лазаров підняв на ноги своїх бойовиків. Вони притьмом покинули готель, понабивалися до фургонів і попрямували на схід. Бліцкриг розпочався.

Інформація про фургон «U-Haul» не забарилася. Помічник менеджера фірми з оренди автомобілів у Нешвілі — чоловік на ім’я Віллі Вівер. У п’ятницю вранці він зайшов до кабінету, зробив кави і став переглядати газети. Внизу першої сторінки Біллі з цікавістю прочитав статтю про Рея Мак-Діра і його пошуки на всьому узбережжі. Тоді згадали й про Еббі. І про брата-втікача Мітча Мак-Діра згадувалося. Ім’я пролунало дзвіночком у мозку.

Біллі висунув шухляду й витяг картотеку з іменами клієнтів. Ну звісно, ось він, Мітч Мак-Дір, орендував фургон «U-Haul» у середу пізно ввечері. В картці стояв підпис: Мітчел І. Мак-Дір, а у водійському посвідченні було записано: Мітчел І., Мемфіс.

Біллі був патріотом і слухняним платником податків, тож він зателефонував своєму двоюрідному братові, який працював у міській поліції. Той зв’язався з відділенням ФБР. І вже за п’ятнадцять хвилин фургон оголосили в розшук.

Тарранс прийняв повідомлення по рації, Еклін тим часом кермував. На задньому сидінні їхав Войлес. Фургон «U-Haul»? Навіщо йому знадобився вантажний автомобіль? Він утік з Мемфіса без машини, без одягу, без взуття, без зубної щітки. Залишив пса ненагодованим. Він нічого з собою не взяв, тож для чого йому фургон?

Для документів Бендіні, авжеж. Він або з Нешвіла повіз у фургоні папери, або поїхав фургоном, щоб їх забрати. Але чому саме Нешвіл?

Мітч піднявся разом із сонцем. Він із пристрастю поглянув на сплячу Еббі, спокусливу білявку, та нині не до сексу. Це зачекає. Нехай ще поспить. Він обійшов наставлені повсюди коробки й подався до ванної. Швидко прийняв душ, тоді надягнув сірий бавовняний спортивний костюм, який придбав у «Волмарті» в Монтгомері. Він неквапно пройшовся з пів милі пляжем, надибав підхожу крамничку, і в ній накупив цілу торбу кока-коли, випічки, смаженої картоплі, а ще темні окуляри, кепки і ранкові газети.

Коли він повернувся, Рей вже стояв біля фургона. Вони пішли в кімнату й розклали на ліжку газети. Все було гірше, ніж можна було сподіватися. На перших сторінках газет Мобайла, Пенсаколи й Монтгомері були розміщені фотороботи їх обох і додатково світлина Рея. В пенсакольські газеті написали, що фоторобот Еббі зробити не вдалося.

Якщо взяти фотороботи, то вони були дуже несхожі. Та об’єктивно оцінити було важко. От чорт! Мітч дивився на власне зображення й старався оцінити відсторонено те, наскільки воно було схожим. А підписи світлин скидалися на маячню, що її повідав репортерам агент ФБР Вейн Тарранс. Він заявив, що Мітчела Мак-Діра бачили в районі від Мексиканської затоки до Пенсаколи, що він і його брат Рей озброєні до зубів і надзвичайно небезпечні, що обидва заприсяглися не даватися живими в руки закону, що за їхні голови призначена винагорода, і якщо хтось помітить людину хоч трохи схожу на котрогось із братів Мак-Дірів, нехай негайно звертається до місцевої поліції.

Вони поїли печива й вирішили, що фотороботи геть не схожі. А знімок із в’язниці був взагалі комічним. Врешті зайшли до другого номера й розбудили Еббі. Далі взялися розбирати документи Бендіні й налаштовувати відеокамеру.

О дев’ятій Мітч подзвонив Теммі, щоб збиралася. У неї вже були нові посвідчення й паспорти. Він їй сказав все надіслати через «Федерал Експресе» на ім’я Сема Форчуна до адміністрації мотелю «Сі Гал», індекс 16694, шосе 98, захід Панама-Сіті-Біч, штат Флорида. Вона йому прочитала невеликий допис з першої сторінки якоїсь газети, де йшлося про нього і його банду. Світлин не надрукували.

Він звелів їй зібратися і їхати з Нешвіла, щойно все залагодиться з документами. За чотири години їзди є містечко Ноксвіл. Нехай поселиться в якомусь великому мотелі, а тоді зателефонує до «Сі Галл», в кімнату 39 за таким-то номером.

Два агенти ФБР постукали у двері старого потріпаного трейлера за адресою: вулиця Сан-Луїс, 486. В самих трусах до них вийшов містер Ейнсворт. Агенти пред’явили йому свої значки.

— Ну, і чого треба від мене? — промукав він.

Агент подав йому ранкову газету.

— Ви знаєте цих двох чоловіків?

Той уважно роздивився світлини й відповів:

— Я так думаю, це сини моєї дружини. А я їх ніколи не бачив.

— Як звати вашу дружину?

— Ева Ейнсворт.

— Де вона?

Містер Ейнсворт уважно читав допис.

— На роботі, у «Вафл-барі». То кажуть, що вони десь близько, еге?

— Так, сер. То ви їх не бачили?

— Боже, звісно, ні! Але зброю наготую.

— А дружина з ними бачилася?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Дякуємо, містере Ейнсворт. У нас є наказ піджидати їх на цій вулиці, але вас ми не турбуватимемо.

— Гаразд. Ті хлопці, видно, з глузду з’їхали. І я це завжди говорив.

За милю звідти ще два агенти влаштували засідку коло «Вафл-бару».

До полудня навколо Панама-Сіті-Біч були заблоковані всі дороги. Вздовж узбережжя поліція спиняла машини що чотири милі, копи ходили з крамниці до крамниці й роздавали роздруковані фотороботи. Почіпляли їх коло вивісок популярних закладів харчування — «Шоуніс», «Піцца Хат», «Тако Белл» і десятка інших. Говорили всім касирам і офіціантам, щоб уважно приглядалися, адже Мак-Діри дуже небезпечні.

Лазаров зі своїми людьми поселився у «Бест Вестерн», за дві милі від «Сі Галле Рест». Винайняли великий конференц-зал, в якому облаштували штаб-квартиру. Чотирьох послали до найближчої крамниці одягу, і вони повернулися з купою лахів для туристів. Він взяв в оренду два автомобілі «форд-екскорт», обладнав їх поліцейськими раціями. Ці автівки роз’їжджали узбережжям і вловлювали безконечні перемовини поліцейських. Вони одразу почули про пошуки фургона і підключилися до них. Девашер передбачливо розподілив узбережжям свої автомобілі. Вони непомітно змішалися з навколишнім транспортом на автостоянках і чекали команди по рації.

Близько другої години дня Лазаров отримав терміновий дзвінок від співробітника з п’ятого поверху фірми Бендіні. Надійшло два повідомлення. Перше: один з їхніх людей, якого послали на Каймани, розшукав старого слюсаря, котрий після того, як йому добре заплатили, пригадав, що близько півночі на перше квітня він виготовив одинадцять дублікатів ключів. Одинадцять ключів були на двох зв’язках. Казав, що приходила жінка. Дуже вродлива американка. Брюнетка, і ноги чудові мала. Заплатила йому готівкою. Сама дуже поспішала. Казав, що зробити дублікати було легко, хіба крім ключа від «мерседеса», щодо нього він не був впевнений. По-друге, з Великого Каймана подзвонив банкір і розповів про переказ суми в десять мільйонів доларів о дев’ятій тридцять три в четвер. Переказали гроші з «Королівського Банку» Монреаля у «Піденно-східний банк» Нешвіла.

Між четвертою і пів на п’яту ожили перемовини по рації: всі, перебиваючи одне одного, говорили про те, що портьє з готелю «Холідей Інн» упізнав з опису Еббі Мак-Дір, жінку, яка заплатила готівкою за два номери в четвер о 4:17 ранку. Платила за три доби, але в них вже нікого не бачили відтоді, як о першій години дня в номерах прибирали. Очевидно, що в ніч із четверга на п’ятницю там ніхто не ночував. Вона не виписувалася з готелю, а номери оплатила до полудня суботи. Клерк не бачив ніякого мужчини з нею. Цілу годину ефбеерівці й моролтовці нишпорили по «Холідей Інн». Тарранс сам допитував портьє.

Отже, вони були тут! Десь тут, у Панама-Сіті-Біч. Перебування Рея й Еббі в місті було підтверджено. Не було тільки впевненості, що з ними є Мітч Мак-Дір. Не було впевненості до 16:58 п’ятниці.

А тоді повідомлення, наче вибух бомби. Якийсь місцевий депутат під’їхав до дешевого мотелю й помітив сіро-зелений тент вантажівки. Він пройшов у вузький проїзд між спорудами і усміхнувся, побачивши невеликий фургон фірми «υ-Haul», що непримітно причаївся між стіною двоповерхового мотелю й великою вантажівкою-сміттєвозом. Чоловік записав номери й повідомив їх поліції.

І вони співпали! Через п’ять хвилин мотель було оточено. З кабінету в п’ятнадцятому номері витягли власника і стали вимагати пояснень. Той поглянув на фоторобот і похитав головою. Довелося йому пред’явити аж п’ять значків агентів ФБР, і тоді він виявив готовність до співпраці.

У супроводі дюжини федералів він узяв ключі і став обходити усі, двері за дверима, номери — всього їх було сорок вісім.

Зайнятих було всього сім. Поки власник відчиняв і замикав усі двері, пояснював, що тепер для «Бічкомбер Інн» — поганий сезон. До Дня Пам’яті всім невеличким мотелям доводиться ледь животіти.

Навіть мотель «Сі Галле Рест» за чотири милі оддалік звідти теж ледь животів.

Енді Патрік отримав перший строк у дев’ятнадцять років. Він чотири місяці відсидів за підробку чеків. Маючи відтоді славу злочинця, вирішив, що чесна праця не для нього, і наступні двадцять років він не надто вправно перебивався різними незаконними оборудками. Він грабував крамниці по всій країні, підробляв чеки, залазив до будинків. Коли йому було двадцять сім років, в Техасі його, маленького, тихого мирного чоловічка, жорстоко побив якийсь гладкий злий поліцейський начальник. Він втратив тоді око і всяку повагу до законів.

Шість місяців тому він отаборився в Панама-Сіті-Біч, знайшов пристойну роботу: працював тепер нічним портьє у мотелі «Сі Галле Рест», отримував чотири долари за годину. Близько дев’ятої вечора у п’ятницю він дивився телевізор, а тоді в двері вломився якийсь гладкий злий коп.

— Ми тут декого розшукуємо, — оголосив, викладаючи копії знімка і фоторобота на нечисту стійку. — Ось цих людей. Ми вважаємо, що вони десь у цьому районі.

Енді розглянув копії. Та, на якій був Мітчел Мак-Дір, здалася йому знайомою. І закрутилися коліщатка в його дріб’язковому злочинному мозку.

Єдиним здоровим оком він окинув гладкого злого служаку й відповів:

— Я їх не бачив. Але матиму на увазі.

— Вони небезпечні злочинці.

«Це ти небезпечний», — подумав Енді.

— Приклей оце на стіну отам, — звелів поліцейський.

«А це що, твій власний готель?» — подумав Енді.

— Перепрошую, але я не маю такого права клеїти щось на стінах.

Той аж завмер, нахилив голову набік і став придивлятися до Енді крізь товсті скельця затемнених окулярів.

— Слухай-но, кретине. Я даю повноваження.

— Пробачте, сер, та я не маю права клеїти щось на стінах, поки мені про це не накаже мій начальник.

— А де твій начальник?

— Я не знаю. Може, десь в якомусь барі.

Поліцейський акуратно підняв зі стійки знімки фоторобота, пройшов за спину Енді й причепив на дошку оголошень. Впоравшись, він зирнув зверху вниз на Енді й сказав:

— За кілька годин повернуся. Якщо ти їх здереш, я тебе заарештую за протидію правосуддю.

Енді й оком не змигнув.

— Не вийде. Зі мною вже раз так було в Канзасі, тож я добре знаю про таке.

Масні щоки копа розчервонілися, він аж заскреготав зубами.

— Ах, то це ти такий розумник, так?

— Так, сер.

— От ти їх тільки спробуй зірвати, і я клянуся, що за що-небудь, та я тебе запроторю за ґрати.

— Невелике діло, я вже там бував.

З вулиці долинули сирени, замигтіли червоні вогники; коп відвернувся і задивився туди. Тоді щось пробурмотів і рушив за двері. Енді зірвав знімки і вкинув до урни. Тоді поглядом провів ряд поліцейських машин на дорозі й вийшов. Далі через автостоянку він попростував до найдальшої споруди мотелю. Постукав у двері номера 38.

Трохи почекав. Тоді постукав ще раз.

— Хто там? — почувся жіночий голос.

— Менеджер, — відповів Енді, пишаючись своєю посадою.

Двері прочинилися, і з’явився той, який дуже скидався на фоторобот Мітчела І, Мак-Діра.

— Так, сер, а в чому справа?

Енді помітив, що той нервував.

— Щойно заглядали копи. Ви розумієте, про що я?

— А що вони хотіли? — безневинно запитав той.

«Твій зад вони хотіли», — подумав Енді.

— Просто ставили всякі запитання, показували фотознімки. І я придивився до них уважно. Ясно?

— У-гу.

— Дуже непогані знімки.

Містер Мак-Дір дуже серйозно дивився на Енді. Той вів далі.

— Коп сказав, що один з вас утік із в’язниці. Ви розумієте мою думку? Я сам бував у в’язниці, і думаю, що кожному звідти хочеться дати драла. Розумієте?

Містер Мак-Дір трохи нервово всміхнувся.

— Як вас звати? — запитав.

— Енді.

— У мене до тебе є справа, Енді. Я дам тобі тисячу доларів сьогодні, і завтра теж, якщо ти й далі нікого не впізнаватимеш. Так само й післязавтра.

«Чудова оборудка, — подумав Енді. — Та якщо він має змогу давати по одній тисячі за день, то зможе платити і по п’ять тисяч за день. Який чудовий шанс змінити кар’єру!»

— Не-а, — сказав він. — П’ять тисяч в день.

Мак-Дір не торгувався.

— Згода. Дай-но принесу гроші, — він зайшов до кімнати й повернувся з пачкою купюр.

— П’ять тисяч на день, Енді, така наша угода?

Енді гроші забрав, озирнувся. Перерахувати можна й пізніше.

— Думаю, ви захочете, щоб я й технічок тримав подалі.

— Добра думка. Було б непогано.

— Іще п’ять тисяч.

В очах містера Мак-Діра промайнув сумнів.

— Добре, але в мене є ще одна справа. Завтра вранці з служби доставки вам принесуть бандероль на ім’я Сема Форчуна. Ви мені її принесете, щось наговорите покоївкам і отримаєте п’ять тисяч.

— Не підходить. Я працюю в нічну зміну.

— Окей, Енді. А що, як ти працюватимеш всі вихідні і вдень, і вночі, триматимеш покоївок подалі від нас і принесеш мені бандероль? Ти можеш це зробити?

— Аякже. Мій хазяїн — п’яничка, він тільки радітиме, якщо я працюватиму всі вихідні.

— Скільки візьмеш грошей, Енді?

«Ну, давай, же, не бійся», — подумав Енді й сказав:

— Ще двадцять тисяч.

Містер Мак-Дір усміхнувся.

— Домовились.

Енді й собі вишкірився й взявся засовувати до кишені гроші. Він мовчки пішов геть, а Мітч повернувся до номера 38.

— Хто там приходив? — спитав Рей.

Мітч, виглядаючи крізь жалюзі надвір, усміхнувся й відповів йому.

— Я знав, що нам вдасться знайти лаз у їхньому оточенні. І гадаю, нам щойно це вдалося.