Фірма

7

Одна з секретарок порпалася у стелажі з паперами у пошуках чогось, що терміново знадобилося Ейвері. Друга з блокнотом для стенограм у руках стояла перед ним самим, записувала його вказівки, які він диктував тоді, коли припиняв кричати на когось по телефону і слухав, що йому відповідали. На корпусі телефону горіли три червоні вогники. Щойно Толлар звертався до телефонного співрозмовника, як обидві секретарки починали гиркатися між собою.

Мітч увійшов до кабінету, спинися коло дверей.

— Замовкніть! — визвірився на них Ейвері.

Перша різко захряснула шухляду й перейшла до другої шафки з документами. Нахилившись, витягла нижню шухлядку. Ейвері до другої клацнув пальцями і вказав на настільний календар. Не прощаючись, кинув слухавку.

— Що там у мене сьогодні? — запитав, витягуючи зі стелажа папку.

— О десятій зустріч у місті з представниками Національного податкового управління. О першій — з Натаном Локом у справі Спінози. О пів на четверту засідання партнерів фірми. Завтра ви весь день маєте бути в суді, тож сьогодні мали готуватися до суду.

— Чудово. Все відміняй. Замов квиток на літак до Г’юстона на суботу після полудня і назад на ранок понеділка.

— Так, сер.

— Мітчу, де папка Кеппса?

— В мене на столі.

— Ти багато встиг розібрати?

— Майже все перечитав.

— Доведеться працювати напружено. Це з Сонні Кеппсом я щойно розмовляв. У суботу він хоче зустрітися у Г’юстоні і вимагає попередній варіант угоди про партнерство.

Раптом у порожньому шлунку Мітча затіпався нерв. Та угода, якщо він правильно пам’ятає, була на сто сорок сторінок.

— Хоча б попередній проект, — підзиваючи жестом секретарку, вів далі Ейвері.

— Без проблем, — якомога впевненіше спробував сказати Мітч. — Я підготую, не досконалий, але проект підготую.

— Мені він потрібен у суботу до обіду, якомога детальніший. Скажу секретарці показати Ніні, де в комп’ютері знайти зразки угод, зекономиться час на диктування й друк. Знаю, що виглядатиме не зовсім чесно, та від Сонні Кеппса ми теж чесності не діждемося. Він звик вимагати. Поставив мені крайній термін: скласти угоду за двадцять днів, інакше все накриється. Тепер зупинка лише за нами.

— Я все зроблю.

— Чудово. Давай о восьмій зустрінемося, щоб розібратися, на чому спинилися.

Ейвері натиснув на одну з кнопок і почав із кимось сперечатися. Мітч повернувся до свого кабінету й поглянув на папку Кеппса під вантажем п’ятнадцяти інших папок.

З-за дверей з’явилася голова Ніни.

— Вас хоче бачити Олівер Ламберт.

— Коли?

— Казав, одразу, як повернетеся.

Мітч кинув погляд на годинник. Він лиш три години на роботі, а вже так стомився!

— Це може почекати?

— Я не думаю. Зазвичай містер Ламберт нікого не дожидається.

— Зрозуміло.

— Краще вам піти до нього зараз.

— А що він хоче?

— Його секретарка не пояснила.

Він одягнув піджак, поправив вузол краватки й поспішив сходами на четвертий поверх. Там на нього вже чекала секретарка Ламберта. Відрекомендувавшись, вона додала, що у фірмі працює понад тридцять один рік; її сам Ентоні Бендіні взяв на роботу, другу, після того, як перебрався до Мемфіса. Звати її Іда Ренфро, та всі тут називають місіс Іда. Вона провела Мітча до кабінету й зачинила двері.

За столом стояв Олівер Ламберт, окуляри тримав у руках — в них тільки читав. Він тепло всміхнувся гостеві, поклав люльку на бронзову підставку.

— Доброго ранку, Мітчу, — тепло привітався; говорив повільно, наче йому було байдуже до плину часу. Посидьмо он там, — вказав рукою на диван. — Кави хочеш?

— Ні, дякую.

Він умостився на м’яке сидіння, директор сів на твердий високий офісний стілець; співрозмовник дивився зверху вниз. Мітч розстебнув піджак і спробував розслабитися. Він схрестив ноги і поглянув на нові черевики «Коул Хан». Двісті доларів — година роботи співробітника фірми, на якій неначе друкували гроші. Він пробував розслабитися, та з пам’яті не йшла паніка у голосі Ейвері, відчай в очах під час телефонної розмови з тим Кеппсом. Ну от, другий день на роботі, а вже голова розколюється, і живіт поболює.

Олівер-Ламберт усміхнуся до нього з висоти сидіння, так щиро, по-батьківськи. Видно, зараз настав час для якоїсь лекції. На Ламберті була білосніжна хрустка сорочка з тонкої бавовни; застебнута на всі ґудзики; шию оперізував темний шовковий метелик — такий одяг надавав чоловіку вигляду надзвичайного розуму й мудрості. Як завжди о такій порі, шкіра мала досконалий відтінок бронзової засмаги — у Мемфісі стояла середина літа. Діамантово поблискувала білозуба усмішка. Це був шістдесятирічний чоловік-супермодель.

— Всього пару запитань, Мітчу. Я розумію, ти вже дуже завантажений роботою.

— Так, справді, сер.

— У крупній юридичній фірмі стан паніки — це норма життя, а від таких клієнтів, як Сонні Кеппс, захворієш на виразку. Та наші клієнти є нашими активами, тому ми щодня за них себе гробимо.

Мітч усміхнувся й насупився водночас.

— Два запитання, Мітчу. Перше: у суботу ми з дружиною хотіли би запросити вас із Еббі на вечерю. Ми часто це робимо десь у місті і радо запрошуємо друзів. Я й сам полюбляю чаклувати на кухні, тож ціную вишукану кухню та напої. Зазвичай ми замовляємо столик в одному з улюблених міських ресторанів, кличемо друзів, а тоді розкошуємо за вечерею, до прикладу, з дев’яти страв і рідкісними винами. Ви з Еббі вільні в суботу?

— Авжеж.

— Прийдуть також з дружинами Кендал Махан, Воллі Хадсон, Ламар Квін.

— Ми радо приймемо запрошення.

— Домовилися. Моє улюблене в Мемфісі місце — «Жюстен». Це старий французький ресторан, кухня вишукана, і карта вин справляє враження. Як щодо сьомої вечора в суботу?

— Ми прийдемо.

— І друге — нам варто дещо обговорити. Я впевнений, що ти це добре розумієш, та варто й нагадати, адже для нас питання дуже важливе. Я знаю, що в Гарварді вам пояснювали, що між вами, юристами і клієнтами, існують довірливі стосунки. Ти маєш цей привілей як юрист, і ніхто не може тебе примусити виказати таємницю клієнта. Така інформація суворо конфіденційна. Порушенням професійної етики вважається обговорення справ клієнта з будь-ким. Це стосується будь-якого юриста, проте у нашій фірмі до професійних обов’язків ставлення дуже серйозне. Справи клієнтів не обговорюють ні з ким. Ані з іншими юристами. Ані з дружинами. Навіть між собою. Зазвичай удома ми про бізнес не розмовляємо, і дружини вже навчилися не ставити нам запитань. Менше говориш — краще живеться. Засновник нашої фірми містер Бендіні у секретність вірував сам і нас до неї привчав. Ти ніколи навіть не почуєш, щоб поза межами фірми хоч один із нас навіть ім’я клієнта вимовив. Ось так ми серйозно це сприймаємо.

«І що ж з цим мені робити?», — запитав себе Мітч. Таку промову й другокурсник може виголосити.

— Я зрозумів, містере Ламберт. Щодо мене можете не турбуватися.

— «Розпущені язики програють справи» — таким був девіз містера Бендіні, і він його застосовував до всього. Ми просто ні з ким не обговорюємо наші справи на роботі, з дружинами включно. Ми тихі, потайні, і нам подобається такими бути. Ти зустрічатимеш у місті інших юристів, рано чи пізно вони тебе запитуватимуть про фірму чи про клієнтів. Ми про це не розмовляємо, зрозумів?

— Аякже, містере Ламберт.

— Гаразд. Ми тобою, Мітчу, пишаємося. Ти станеш прекрасним юристом. Багатим юристом. До суботи!

Іда вже чекала на Мітча зі звісткою: його негайно хоче бачити Толлар. Подякувавши, Мітч помчав сходами донизу, а там — коридором повз свій кабінет — до великого кутового. Цього разу там уже порпалися в документах три секретарки і шепотіли одна до одної, поки сам Толлар горлав по телефону. Мітч підшукав, де примоститися, сів на вільний стілець коло дверей і став спостерігати за тим цирком. Жінки витягали файли з папок і нерозбірливо перекидалися фразами. Ейвері часом клацав пальцями і тикав то туди, то сюди, і тоді вони, мов наполохані кролиці, зіскакували з місць.

За кілька хвилин Ейвері, знову не прощаючись, гупнув слухавкою об важіль. Глипнув на Мітча.

— Знов Сонні Кеппс. Китайці з нього правлять сімдесят мільйонів, і він згоден платити. Замість двадцяти п’яти у його компанії буде сорок один партнер. У нас двадцять днів, інакше — все пропало.

Дві секретарки підійшли до Мітча і вручили йому кожна по товстій папці.

— Ти впораєшся? — запитав Ейвері ніби навіть з насмішкою. Секретарки теж не зводили з нього поглядів.

Мітч загріб папки й рушив до дверей.

— Звісно. Я впораюся. Тут усе?

— Цього вистачить. Я хочу, щоб від сьогодні до суботи ти займався тільки цими документами, зрозумів?

— Так, босе.

У своєму кабінеті насамперед він прибрав зі столу п’ятнадцять томів, за якими мав готуватися до іспиту, і склав їх на підлозі у кутку. По столу акуратно взявся розкладати папери з папки Кеппса. А тоді, набравши у груди повітря, почав читати. У двері постукали.

— Хто?

З’явилася голівка Ніни.

— І не хочеться, та мушу сказати, що привезли нові меблі.

Мітч взявся терти вилиці й забурмотів під ніс невідь-що.

— А може, вам посидіти кілька годин у бібліотеці?

— Може.

Удвох вони знову згорнули папку Кеппса і перенесли купу інших до коридору, де вже чекали два здоровенних негра коло офісних стелажів чорного кольору й східного килима.

Ніна пройшла до бібліотеки разом із Мітчем.

— Я мав о другій зустрітися з Ламаром Квіном, щоб готуватися до екзамену. Подзвоніть і відмініть. Скажіть, що поясню причину пізніше.

— О другій заплановано ще з Джіллом Боном.

— І це відмініть.

— Але він партнер.

— Відміняйте. Я пізніше все нажену.

— Так чинити нерозумно.

— Робіть, як я сказав.

— Ви — бос.

— Дякую.

Майстриня шпалерниця була низенька й міцна жінка в літах; до своєї нелегкої роботи давно звикла й була дуже вправною. Як розповіла щойно Еббі, вона вже сорок років обклеює дорогими шпалерами найвишуканіші оселі Мемфіса. Хоч і безупинно балакала, та роботу виконувала справно. Полотно розрізала з хірургічною точністю, клей намащувала не згірше за художника. Поки полотно підсихало, вона дістала мірну стрічку зі шкіряної торбинки на поясі й уважно вивчала куток їдальні, який ще залишився необклеєним; бурмотіла якісь цифри, Еббі навіть розібрати їх не могла. Далі вона заміряла у чотирьох різних точках довжину й висоту й поклалася на свою пам’ять. Піднялася на стрем’янку й попросила Еббі подати рулон шпалер. Полотно лягло ідеально. Притиснувши його до стіни, шпалерниця взялася вже всоте вихвалювати, які-бо прекрасні ті шпалери, які дорогі, як вони довго прослужать та як милуватимуть око. І колір був до вподоби, так чудово гармоніював зі шторами й килимом. Сама Еббі вже втомилася дякувати за компліменти. Просто кивала та позирала на годинник: час братися за обід. Як стіна була готова, Еббі оголосила перерву до завтрашнього ранку — попросила жінку прийти о дев’ятій. Та беззаперечно погодилася і стала наводити лад після своєї праці. Їй платили готівкою по дванадцять доларів за годину, тож вона погоджувалася на будь-які умови.

Еббі якийсь час милувалася кімнатою. Завтра роботу буде завершено, шпалерами обклеїти залишиться тільки у двох ванних кімнатах і комірчині. Фарбування запланували на наступний тиждень. У повітрі змішалися різні запахи — клею, лаку, яким покривали камінні полиці, нових меблів — просто чудовий свіжий аромат, наче й будинок новісінький.

Еббі попрощалася, а тоді пішла до спальні, роздяглася й лягла на ліжко — впоперек. Набрала номер чоловіка, недовго поговорила з Ніною й виявила, що Мітч буде пізніше, зараз десь на нараді. Еббі потягнулася — довгі засмаглі ноги за цілий день стомилися — порухала плечима. Під стелею лопаті вентилятора поволі ганяли повітря. Мітч колись таки повернеться додому. Трохи попрацює по сотні годин на тиждень, тоді зменшить до вісімдесяти. Вона вміє чекати.

Через годину Еббі прокинулася й скочила на ноги. Була вже майже шоста. Телятина пікантна. Телятина пікантна! Еббі натягла шорти кольору хакі та білу футболку «поло» й подалася на кухню. Там ремонт майже зроблений — лишалося тільки дещо пофарбувати і почепити фіранки.

Вона знайшла потрібний рецепт у книзі з італійської кухні, тоді на робочу поверхню акуратно повикладала необхідні для страви продукти.

У студентські роки червоне м’ясо бувало в них нечасто, лише інколи стейки гамбургерів. Перебивалися переважно бутербродами та ковбасою.

Однак зараз вони мають доволі грошей, тож настав час навчитися готувати, як слід. У перший тиждень вона щовечора вигадувала якусь нову страву. Сідали їсти, коли Мітч повертався з роботи. Еббі заздалегідь планувала, що має зготувати, штудіювала кулінарні книжки, експериментувала із соусами. Невідомо з якої причини, Мітч полюбляв саме італійську кухню; після того, як спробувала створити і вдосконалити спагеті та свинину по-монастирському, настав час для пікантної телятини. Вона ретельно відбивала молоточком шматки телятини, обкачувала у борошні з сіллю й перцем. В каструльку налила води для соусу, склянку наповнила вином «Шаблі» й увімкнула радіо. Пополудні вона вже двічі телефонувала до офісу, а Мітч навіть часу не знайшов їй передзвонити. Захотіла набрати номер ще раз, та подумала: ні, вже його черга. Вечерю зробить тоді, коли він повернеться, коли б то не було.

Відбивні підсмажилися у гарячій олії — по три хвилини з кожного боку — поки м’ясце не стало ніжним; вона їх вийняла, влила у пательню вино, сік цитрини й довела до кипіння. Загустила соус, постійно вимішуючи, а надто коло стінок. Тоді м’ясо поклала назад у каструльку, додала гриби й артишоки, а ще масла. Зверху накрила покришкою і поставила трохи протушкуватися.

Посмажила слайси бекону, нарізала помідори, додала готовий соус і влила ще склянку вина. О сьомій вечеря була готова: бекон, салат із помідорів, телятина, а в духовці — хліб із часником. А він все не дзвонив. Еббі вийшла у внутрішній дворик, прихопивши келих вина, роззирнулася. З-за куща вибіг Херсі. Разом вони обійшли всю ділянку, постояли під двома велетенськими дубами. У густому гіллі більшого виднілися рештки старої поламаної шпаківні; на корі стовбура вирізьблено чиїсь ініціали. З другого дерева звисав обривок мотузка. Еббі знайшла старий гумовий м’ячик, кинула подалі і спостерігала, як за ним побіг пес. А ще вона прислухалася, чи не долине з кімнат дзеленчання телефону, проте Мітч не дзвонив.

Херсі раптом завмер, а тоді загарчав, повернувшись до сусідського двору. З-за акуратно підстриженого живоплоту вигулькнув сусід, містер Райс. На носі поблискували краплини вологи, майка промокла від поту. Він зняв зелені рукавички і тоді вже крізь решітку паркана під дубом запримітив Еббі. Усміхнувся. Дивився на її засмаглі коричневі ноги і всміхався. Витерши чоло рукою, рушив до паркану.

— Як ся маєте? — запитав він, натужно дихаючи. Густа сива чуприна аж прилипла до голови.

— Чудово, містере Райс. А ви як?

— Дуже спекотно. Певне, сьогодні градусів тридцять.

Еббі й собі поволі підійшла до огорожі.

— У вас прекрасний газон, — сказала вона.

Він знову витер піт, тоді сплюнув на землю.

— Прекрасний? І це ви називаєте «прекрасний»? Таке навіть для журналу годиться. Я такої зелені ні в кого не бачив! Мій газон мав стати «газоном місяця», та мене обійшли. А ваш чоловік де?

— В офісі. Працює допізна.

— Вже майже восьма. Він у вас ще затемна виїхав з дому. Я зранку виходжу на прогулянку о пів на сьому; його сьогодні вже не було. Чого це він так?

— Любить свою роботу.

— Якби я мав таку дружину, як ви, то лишався б удома. Від такої б нікуди не пішов.

Еббі усміхнулася на приємний комплімент.

— Як поживає місіс Райс?

Сусід потупився, смикнув бур’янину й викинув геть.

— Боюся, не надто добре, — він відвів погляд убік, прикусив губу. Його дружина повільно помирала від раку. Дітей не було. Лікарі сказали, що в неї залишився тільки рік. Максимум. Майже весь шлунок їй видалили, але метастази перейшли і на легені. Важила вона менше сорока п’яти кілограмів, з постелі майже не піднімалася. Уперше вона розмовляла з сусідом, ось так стоячи з Мітчем. Щойно містер Райс заговорив про дружину й про те, що після прожитих разом п’ятдесяти одного року залишиться сам-один, то не зміг стримати сліз.

— То що ж, вони не вважають мій газон найкращим! Просто я живу не в тому районі. Призи отримують багатії, які платять гроші хлопчакам, і ті за них роблять всю роботу, поки самі вони коло басейнів розсідаються та «Дайкірі» попивають. Мій який гарнесенький, хіба ні?

— Він просто неймовірний! Як часто ви скошуєте траву?

— Три-чотири рази на тиждень, ще й від дощів залежить. Хочете, я і ваш газон скошу?

— Дякую. Я хочу, щоб це робив Мітч.

— Та він, схоже, не має часу. Ну, я придивлятимуся, і як треба буде скосити, то я зазирну.

Озирнувшись на вікно кухні, Еббі сказала:

— Ви не чули телефон? — і пішла. Містер Райс показав на слуховий пристрій коло вуха.

Еббі попрощалася й побігла до будинку. Щойно вона торкнулася слухавки, як дзвінок замовк. Вже майже стемніло, було пів на дев’яту. Вона зателефонувала у фірму, та на дзвінок ніхто не відповів. Напевне, Мітч уже в дорозі, їде додому.

За годину до опівночі почувся дзвінок. Крім нього і легкого хропіння на всьому поверсі не чулося ані звуку. Схрещені ноги Мітча покоїлися на столі й вже затекли: тіло зручно розляглося у м’якому шкіряному кріслі. Він з’їхав трохи на бік, лежав і видавав звуки глибокого сну. По столі лежали розкладені аркуші з папки Кеппса, один Мітч загрозливо стис в руці й тримав на животі. На підлозі коло столу стояли й черевики, там і папірці якісь із папки випали. Поверх черевиків валявся й пакунок від смаженої картоплі.

Телефон дзенькнув разів із десять, аж тоді Мітч скочив і відповів. Телефонувала дружина.

— Чому ти мені не подзвонив? — запитала холодно, хоч і наче стурбовано.

— Будь ласка, пробач, я заснув. Котра година? — він потер очі й глянув на годинник на зап’ястку.

— Одинадцята. Ти мав мені подзвонити.

— Я дзвонив, але ніхто не відповів.

— Коли це було?

— Між восьмою й дев’ятою. А де була ти?

Вона не відповіла. Трохи помовчала, тоді запитала сама:

— Ти додому їдеш?

— Ні. Я працюватиму ніч.

— Як ніч? Мітчу, ти ж не можеш там до ранку сидіти?

— Звісно ж, я можу працювати всю ніч. Так буває тут часто. І я й знав, що так може бути.

— А я чекала тебе вдома, Мітчу. Ти міг би принаймні зателефонувати. А обід досі на плиті чекає.

— Пробач. Мені поставили терміни, я зовсім втратив лік часу. Вибач.

Якийсь час Еббі мовчала. Обдумувала можливість пробачення.

— Це ввійде в звичку, як гадаєш, Мітчу?

— Можливо.

— Ага. І коли ж ти доберешся до дому, як думаєш?

— Ти там боїшся сама?

— Ні, не боюся. Піду спати.

— Я о сьомій заїду, прийму душ.

— Гаразд. Якщо спатиму, мене не буди, — Еббі поклала слухавку.

Перш ніж покласти свою, Мітч довго ще на неї дивився. А на п’ятому поверсі чоловік у навушниках пирхнув: «Якщо спатиму, мене не буди! Оце так!» — сказав сам до себе й натиснув кнопку магнітофона. Далі поклацав кнопками на комп’ютері й гукнув у маленький мікрофон:

— Гей, Датчу, прокидайся!

Той прокинувся і потягнувся до інтеркому:

— Так! У чому справа?

— Це Маркус, згори. Здається, наш пацан збирається сидіти цілу ніч.

— В нього якісь проблеми?

— Просто зараз — із дружиною. Він їй забувся подзвонити, а вона там чекає, шикарну вечерю наготувала.

— Ой, біда! Та ми вже таке чули, хіба не так?

— Еге ж, усі новачки такі в перший тиждень. Так от, він їй сказав, що не збирається додому аж до ранку. То вона піде спати.

Маркус ще понатискав якісь кнопки та повернувся до журналу, який було відклав.

Еббі все сиділа й чекала, між дубами виплив край сонячного диску. Вона сьорбала каву, гладила собаку й прислухалася до звуків, які її огортали звідусіль. Сон не дуже допоміг, і гарячий душ не змив утоми. На ній був білий махровий Мітчів халат, більш нічого. Досі вологе волосся було зачесане назад і перев’язане.

Стукнули дверцята машини, собака повернувся до дверей, нашорошив вуха. Еббі почула, як Мітч відчиняв ключем двері кухні. Мить, і посунулися двері, що виходили на патіо. Поклав піджак на лавку коло дверей, підійшов до Еббі.

— Доброго ранку, — мовив, сідаючи поруч із нею за плетений столик.

Вона вимушено всміхнулася.

— І тобі доброго ранку.

— Рано ти встала, — він старався говорити з турботою, та це не спрацювало. Вона всміхалася й сьорбала каву.

Мітч зітхнув і поглянув у двір.

— Ти все ще сердишся через ніч.

— Зовсім ні. Я не ображаюся.

— Я ж перепросив, мені справді шкода. Я спробував раз додзвонитися.

— Міг би спробувати ще.

— Будь ласка, Еббі, тільки не розлучайся зі мною. Присягаюся, такого більше не станеться. Тільки не кидай мене.

Вона всміхалася, вже щиро.

— Вигляд у тебе жахливий.

— А що під халатиком?

— Нічого.

— Що ж, погляньмо...

— Чом би тобі не подрімати? Бідолашний! Змучений до краю.

— Дякую. Та о дев’ятій у мене зустріч із Ейвері. О десятій з ним ще одна розмова.

— Вони намагаються тебе вбити у перший же тиждень.

— Так, але нічого не вийде. Я — чоловік, справжній чоловік. Ходімо в душ!

— А я вже приймала душ.

— Голенька?

— Так.

— А розкажи про це! Дуже-дуже детально!

— От якби ж ти чемненько вчасно вертався додому, то б не мучився зараз.

— Люба, гадаю, що таке ще не раз буде. Я не раз ще лишатимуся на всю ніч. В університеті я працював цілодобово, і ти не нарікала.

— Тоді було зовсім інакше. Я витримала, не нарікала, бо знала, що колись цій роботі прийде кінець. А тепер ти — юрист на роботі, і це надовго. То так завжди буде? Ти постійно працюватимеш по тисячі годин на тиждень?

— Еббі, це ж мій перший тиждень.

— Оце мене й турбує. Буде ще гірше.

— Звісно, що буде. Це неминуче, Еббі. Це жорстокий бізнес, слабких у ньому з’їдають. А сильні стають багатими. Це марафон. Той, хто все витримає, отримає золото.

— І на фініші помре.

— Ні, я не вірю. Ми ж тиждень як приїхали сюди, а тебе вже дуже непокоїть моє здоров’я.

А вона все смакувала каву й гладила пса. Така красуня — з утомленими очима, зовсім без косметики, з мокрим волоссям — справжня краля. Він підвівся, підійшов ззаду, поцілував у щічку. Прошепотів:

— Я тебе кохаю.

Вона взяла його за руку, потисла.

— Іди в душ. Я приготую сніданок.

Його чекав прекрасно накритий стіл. Еббі дістала з шафи бабусин порцеляновий посуд — у цьому домі його ще не ставили на стіл. У срібних підсвічниках палахкотіли свічки. У високі кришталеві склянки Еббі налила грейпфрутовий сік. На тарілках лежали лляні серветки у тон скатертині. Із ванної Мітч вийшов до їдальні загорнутий у новий картатий плед від «Барберрі» й аж присвиснув.

— Що за привід?

— Особливий сніданок для особливого чоловіка, — він сів, замилувався порцеляною. Страва парувала під покришкою у срібній посудині.

— І що ж ти наготувала? — облизуючи губи, поцікавився Мітч.

Вона кивнула, мовляв, поглянь сам, і він підняв покришку. Задивився на страву. Не глянувши на Еббі, запитав:

— Що це?

— Телятина піката.

— Яка телятина?

— Піката.

Мітч поглянув на годинник.

— А я думав, що час для сніданку.

— Я вчора на вечерю готувала, пропоную поїсти зараз.

— Телятину піката на сніданок?

Вона всміхнулася й злегка кивнула. А він знов кинув погляд на стіл, все проаналізував секунду-дві. Нарешті сказав.

— Пахне чудово.