Прощавай, зброє

Розділ сорок перший

Якось я прокинувся о третій годині ночі, почувши, що Кетрін ворушиться в ліжку.

— З тобою все добре, Кет?

— Здається, в мене перейми, дорогенький.

— Регулярні?

— Ні, не зовсім.

— Якщо почнуться регулярні, поїдемо в лікарню.

Я був дуже сонний і знову заснув. Невдовзі прокинувся ще раз.

— Можливо, подзвони лікареві, — сказала Кетрін. — Я думаю, що вже почалося.

Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві. — Як часто повторюються перейми? — спитав він.

— Як часто повторюються перейми, Кет?

— Здається, щочверть години.

— Тоді мусите їхати до лікарні, — сказав лікар. — Я теж одягнусь і зараз туди поїду.

Я повісив слухавку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Дуже довго ніхто не відповідав. Тоді я нарешті додзвонився до якогось чоловіка, котрий пообіцяв негайно вислати таксі. Кетрін одягалася. Її валізка була вже запакована усім, що буде їй потрібне в лікарні, і дитячими речами. Коли ми вийшли в коридор, я набрав ліфтера. Відповіді не було. Я зійшов униз. Там нікого не було, крім нічного сторожа. Я сам підняв нагору ліфт, заніс туди валізку Кетрін, вона зайшла всередину і ми спустилися вниз. Сторож відчинив нам двері, ми вийшли надвір і сіли на кам’яні тумби біля сходів, чекаючи таксі. Ніч була ясна і зоряна. Кетрін дуже хвилювалася.

— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи, і все закінчиться.

— Ти чудова й відважна дівчинка.

— Я не боюся. Але скоріше б приїхало таксі.

Ми почули, як воно під’їжджало вулицею, й побачило світло фар. Таксі підкотило до під’їзду, я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав на переднє сидіння валізку.

— Їдьте до лікарні, — сказав я.

Ми від’їхали від готельного під’їзду й рушили вгору вулицею.

Біля лікарні я взяв валізку, і ми зайшли всередину. У приймальні була жінка, яка записала в журнал ім’я Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віросповідання. Кетрін сказала, що в неї немає жодного віросповідання, і жінка поставила в тій графі риску. Кетрін сказала, що її прізвище Генрі.

— Я відведу вас до вашої палати, — сказала жінка.

Ми піднялися вгору ліфтом. Жінка зупинила ліфт на потрібному поверсі, ми вийшли й рушили за нею коридором. Кетрін міцно тримала мене за руку.

— Ось ця палата, — сказала жінка. — Прошу роздягнутися й лягати в ліжко. Ось це ваша нічна сорочка.

— Я принесла свою сорочку, — сказала Кетрін.

— Краще, щоб ви одягнули цю, — сказала жінка.

Я вийшов з палати й сів на стільці в коридорі.

— Можете вже зайти, — сказала жінка, відчинивши двері.

Кетрін лежала на вузькому ліжку в простій сорочці з квадратним вирізом, пошитій, як виглядало, з якогось грубого полотна. Вона всміхнулася мені.

— У мене вже справжні перейми, — сказала вона.

Жінка тримала її за руку й дивилася на годинник, рахуючи час між переймами.

— Оце було серйозно, — сказала Кетрін.

Я й сам це зрозумів з виразу її обличчя.

— А де ж лікар? — запитав я жінку.

— Спить унизу. Прийде сюди, коли буде потрібно.

— А тепер я мушу зробити щось мадам, — сказала медсестра. — Чи не могли б ви знову вийти, будь ласка?

Я вийшов у коридор.

Там були голі стіни, два вікна й багато зачинених дверей. Пахло лікарнею. Я сидів на стільці, дивився собі під ноги й молився за Кетрін.

— Можете зайти, — сказала сестра.

Я зайшов.

— Привіт, дорогенький, — сказала Кетрін.

— Як воно?

— Доволі часто вже.

Її лице викривилось. Тоді вона всміхнулася.

— Добряче схопило. Чи не могли б ви знову підкласти мені під спину руку, сестричко?

— Якщо вам це допомагає, — сказала сестра.

— А ти піди десь, дорогенький, — сказала Кетрін. — Піди щось перекуси. Сестричка каже, що це ще може довго тривати.

— Перші пологи зазвичай затяжні, — сказала сестра.

— Прошу тебе, піди й перекуси щось, — сказала Кетрін. — Зі мною все добре, справді.

— Я трошки ще побуду, — сказав я.

Перейми повторювалися доволі регулярно, а потім сповільнилися. Кетрін була дуже схвильована. Коли перейми були болючі, вона казала, що добре схопило. А коли вони послабли, вона зажурилася і зніяковіла.

— Піди, дорогенький, — сказала вона. — Бо я якось незручно себе почуваю, коли ти тут.

Її обличчя скривилося від болю.

— Ось. Це вже було краще. Я так хочу бути хорошою дружиною й народити дитинку без зайвих фокусів. Прошу тебе, дорогенький, піди й поснідай, а тоді повертайся. Я не тужитиму без тебе. Сестричка так гарно мною опікується.

— У вас буде багато часу, щоб поснідати, — сказала сестра.

— То я піду тоді. До побачення, кохана.

— До побачення, — сказала Кетрін, — і поснідай за мене теж.

— А де тут можна поснідати? — спитав я медсестру.

— Є кав’ярня на площі в кінці вулиці, — сказала вона. — Має вже бути відчинена.

Надворі світало. Я пройшов безлюдною вуличкою до кав’ярні. У вікнах світилося. Я зайшов, став біля цинкової стійки бару, і старший чоловік подав мені склянку білого вина і булочку бріош. Бріош була учорашня. Я вимочив її у вині, а тоді ще випив скляночку кави.

— Що ви так раненько робите? — спитав старий.

— Моя дружина в лікарні, буде народжувати.

— Он як. То хай вам щастить.

— Дайте мені ще скляночку вина.

Він налив мені з пляшки, трохи перехиливши її, і вино пролилося на цинкову стійку.

Я випив склянку, заплатив і вийшов. Уздовж вулиці біля будинків стояли бачки зі сміттям, яке мали зібрати сміттярі. Якийсь песик обнюхував один з бачків.

— Що тобі там потрібно? — спитав я й зазирнув у бачок, дивлячись, чи не знайдеться там щось для песика, але зверху там була тільки кавова гуща, порох і засохлі квіти.

— Нема тут нічого, песику, — сказав я.

Пес подріботів на той бік вулиці. Я піднявся сходами лікарні до поверху, на якому була Кетрін, а тоді пройшов коридором до її палати. Постукав у двері. Відповіді не було. Я відчинив двері і побачив, що кімната була порожня, тільки на стільці лежала валізка Кетрін, а на гачку на стіні висів її халат. Я вийшов у коридор, намагаючись когось знайти. Побачив якусь медсестру.

— Де мадам Генрі?

— Якусь пані щойно взяли до пологового залу.

— А де це?

— Я вам покажу.

Вона повела мене в кінець коридора. Двері пологового залу були напівпрочинені. Я міг бачити Кетрін, що лежала на столі накрита простирадлом. Сестра стояла з одного боку столу, а лікар з другого, біля якихось балонів. Лікар тримав у руці гумову маску, сполучену з трубкою.

— Я дам вам халат, і зможете тоді зайти, — сказала сестра. — Сюди, будь ласка.

Вона вбрала мене в білий халат, запнувши його ззаду шпилькою.

— Можете тепер зайти, — сказала вона.

Я зайшов до кімнати.

— Привіт, дорогенький, — сказала напруженим голосом Кетрін. — Щось поки що не дуже.

— Це ви пан Генрі? — спитав лікар.

— Так. Як усе йде, лікарю?

— Усе дуже добре, — сказав лікар. — Ми перейшли сюди, щоб давати легенький наркоз під час переймів.

— Я хочу зараз, — сказала Кетрін.

Лікар приклав їй до обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я побачив, що Кетрін почала часто і глибоко дихати. Тоді вона відштовхнула маску. Лікар закрутив вентиль.

— Цього разу не сильно схопило. А перед цим було дуже сильно. Але лікар зробив так, що я кудись відлетіла, правда, лікарю?

— Її голос був якийсь дивний. Слово «лікарю» вона майже пискнула.

Лікар усміхнувся.

— Я хочу ще, — сказала Кетрін.

Вона притисла гуму до обличчя й часто задихала. Я почув, як вона тихенько застогнала. Тоді відсунула маску й усміхнулася.

— Оце добряче схопило, — сказала вона. — Це дуже добре схопило. Не турбуйся, дорогенький. Піди кудись. Ще раз поснідай.

— Я буду тут, — сказав я.

Ми приїхали в лікарню десь після третьої ночі. Опівдні Кетрін ще й далі була в пологовій залі. Перейми знову сповільнилися. Вона виглядала дуже втомленою й виснаженою, але й далі залишалася бадьорою.

— Нічого в мене не виходить, дорогенький, — сказала вона. — Мені так жаль. Я думала, що впораюся з цим дуже легко. А тут… знову… — вона простягла руку по маску і притулила її до обличчя. Лікар повернув диск, стежачи за нею. Невдовзі все минулося.

— Було не дуже, — сказала Кетрін. Вона всміхнулася. — Я просто дурію від цього наркозу. Він такий чудовий.

— Візьмемо трохи додому, — сказав я.

— Знову підходить, — сказала швидко Кетрін.

Лікар повернув диск і подивився на годинник.

— Як часто тепер? — запитав я.

— Приблизно щохвилини.

— Чи вам не пора обідати?

— Скоро щось перекушу, — сказав він.

— Ви повинні щось з’їсти, лікарю, — сказала Кетрін. — Мені так прикро, що зі мною стільки мороки. А не міг би мій чоловік давати мені наркоз?

— Якщо бажаєте, — сказав він. — Треба повертати до цифри два.

— Бачу, — сказав я.

На диску, що повертався з допомогою ручки, були позначки.

— Я хочу зараз, — сказала Кетрін.

Вона міцно притулила маску до обличчя. Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін відклала маску, крутнув його назад. Я був дуже вдячний лікареві, що він дозволив мені зайнятися якоюсь справою.

— Це ти зробив, дорогенький? — запитала Кетрін.

Вона погладила мою руку.

— Звичайно.

— Ти такий хороший.

Вона трохи сп’яніла від наркозу.

— Я їстиму в сусідній кімнаті, — сказав лікар. — Можете будь-коли мене покликати.

Минав час, я дивився, як він їсть, а пізніше побачив, що він ліг і закурив сигарету. Кетрін була вже дуже втомлена.

— Думаєш, я колись народжу цю дитину? — спитала вона.

— Так, звичайно народиш.

— Я вже так стараюсь. Штовхаю, але нічого не виходить. Знову починається. Дай мені швидше.

О другій годині я пішов пообідати. У кав’ярні було кілька чоловіків за столиками, де перед ними стояла кава й чарки з вишневим або виноградним бренді. Я сів за столик.

— Можна пообідати? — спитав я офіціанта.

— Обідній час уже минув.

— А що у вас ще є?

— Є choucroute, квашена капуста.

— Давайте мені choucroute і пиво.

— Світле чи темне?

— Світле.

Офіціант приніс тарілку квашеної капусти зі шматочком шинки та сосискою, загорнутою в гарячий, просякнутий вином капустяний лист. Я з’їв це все і випив пиво. Був дуже голодний. Дивився на людей за столиками кав’ярні. За одним столиком грали в карти. Двоє чоловіків за сусіднім столиком розмовляли й курили. У кав’ярні було повно диму. За цинковою барною стійкою, де я сьогодні снідав, було тепер троє осіб: той літній чоловік, пухкенька жіночка в чорній сукні, що сиділа за лядою і слідкувала за тим, що подається на столи, та хлопчик у фартусі. Мені було цікаво, скільки дітей у тієї жінки, і як у неї проходили пологи.

Доївши choucroute, я повернувся до лікарні. На вулиці було вже чисто. Там не було вже сміттєвих бачків. День був хмарний, але сонце робило спроби визирнути з-за хмар. Я піднявся нагору ліфтом й рушив коридором до палати Кетрін, де залишив свій білий халат. Я одягнув його й зашпилив ззаду на шиї. Подивився в дзеркало й побачив там якогось бородатого лікаря-самозванця. Пішов коридором до пологової зали. Двері були зачинені, і я постукав. Ніхто не відповів, тож я натиснув клямку й увійшов. Лікар сидів біля Кетрін. Медсестра робила щось у другому кінці кімнати.

— Тут ваш чоловік, — сказав лікар.

— Ой, дорогенький, у мене такий чудовий лікар, — сказала дуже дивним голосом Кетрін. — Він розповідав мені дивовижну історію, а коли був занадто сильний біль, він робив так, що я кудись відлітала. Він такий чудовий. Ви просто чудо, лікарю.

— Ти сп’яніла, — сказав я.

— Я знаю, — сказала Кетрін. — Але ти такого не кажи. — А тоді: — Дайте мені, Дайте мені.

Вона схопила маску й дихала глибоко, часто й уривчасто, немовби задихаючись, аж у респіраторі щось клацало. Тоді вона важко зітхнула, а лікар простяг ліву руку і зняв з неї маску.

— Оце так схопило, — сказала Кетрін. Голос її звучав дуже химерно. — Тепер я не помру, дорогенький. Я могла померти, але це вже минуло. Ти радий?

— Більше там не опиняйся.

— Не буду. Хоч я цього не боюся. Я не помру, дорогенький.

— Ви не вчините такої дурниці, — сказав лікар. — Ви не помрете й не залишите свого чоловіка.

— Ой, ні. Я не помру. Я б і не померла. Безглуздо помирати. Знову починається. Дайте мені.

За якийсь час лікар сказав:

— Вийдіть ненадовго, пане Генрі, а я її огляну.

— Він хоче побачити, як мої справи, — сказала Кетрін. — А потім ти зможеш повернутися, дорогенький, правда, лікарю?

— Так, — сказав лікар. — Я дам йому знати, коли він зможе повернутися.

Я вийшов за двері й рушив коридором до палати, в якій мала лежати Кетрін після народження дитини. Сидів там на стільці й дивився на кімнату. У пальті була газета, яку я купив, коли пішов обідати, і я її читав. Надворі вже сутеніло, і я ввімкнув світло, щоб читати. Та згодом я перестав читати, вимкнув світло і дивився, як западають сутінки надворі. Хотів би знати, чому лікар досі не присилає по мене. Може, так краще, щоб мене там не було.

Мабуть, він хотів, щоб я на якийсь час звідти пішов. Я подивився на годинник. Якщо через десять хвилин ніхто по мене так і не прийде, я піду туди сам. Бідна, бідолашна люба Кет. Оце така розплата за те, що ми спали разом. Ось так зачиняється пастка. Ось що отримують люди за те, що покохали одне одного. Ще треба дякувати Богу за наркоз. А як же було раніше, без знеболювання? Отак від самого початку вони потрапили між жорна. Кетрін добре переносила вагітність. Зовсім непогано. Її майже не нудило. Аж до останнього дня вона не відчувала страшенних незручностей. А наприкінці її все ж таки спіймали. І вислизнути неможливо. Чорта з два! І нічого не змінилося б, хоч би ми й п’ятдесят разів були одружені. А що, як вона помре? Вона не помре. Тепер не помирають від пологів. Усі чоловіки так думають. Це так, але що, як вона помре? Вона не помре. Їй просто важко. Перші пологи бувають затяжні. Їй просто важко. Ми потім згадуватимемо, як було важко, а Кетрін скаже, що насправді було не аж так важко. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Так, але що, як вона помре? Вона не може, кажу тобі. Не будь дурним. Їй просто важко. Це просто природні муки. Це її перші пологи, а вони майже завжди затяжні. Так, але що, як вона помре? Вона не може померти. Чого б вона мала померти? З якої причини помирати? Просто має народитися дитина, побічний продукт наших чудових ночей у Мілані. Вона завдає чимало мороки, а тоді народжується, і ти опікуєшся нею й починаєш, можливо, любити. Але що, як вона помре? Вона не помре. Але що, як вона помре? Не помре. З нею все добре. Але що, як вона помре? Вона не може померти. Але що, як вона помре? Що тоді, чуєш? Що, як вона помре?

До палати зайшов лікар.

— Як там воно, лікарю?

— Ніяк, — сказав він.

— Що ви маєте на увазі?

— Це і маю. Я її обстежив…

Він детально розповів про результати обстеження.

— Відтоді я чекав, як воно буде. Але нічого не виходить.

— І що ви порадите?

— Є два варіанти. Або витягати щипцями, що загрожує розривами і взагалі доволі небезпечна процедура, що може, окрім усього, зашкодити дитині, або зробити кесарів розтин.

— А чим загрожує кесарів розтин? Що, як вона помре?

— Загроза не більша, ніж від звичайних пологів.

— Ви самі його зробите?

— Так. Мені потрібна, мабуть, година, щоб усе приготувати й викликати потрібних людей. Можливо, й менше.

— І що ви думаєте?

— Я б радив кесарів розтин. Якби це була моя дружина, я зробив би їй кесарів розтин.

— А які можуть бути наслідки?

— Жодних. Нічого, крім шраму.

— А інфекція?

— Небезпека більша, якщо застосовувати щипці.

— А що, як чекати й нічого не робити?

— Рано чи пізно доведеться щось робити. Пані Генрі і так дуже знесилена. Що швидше зробити операцію, то буде безпечніше.

— Тоді робіть якомога швидше, — сказав я.

— Я піду й дам розпорядження.

Я зайшов до пологової зали. Медсестра була з Кетрін, яка лежала на столі під простирадлом, велика, дуже бліда і втомлена.

— Ти дав йому згоду? — спитала вона.

— Так.

— От і чудово. Тепер усе минеться за годину. Бо я вже не витримую, дорогенький. Я просто розвалююсь. Дай мені те, будь ласка. Воно не діє. Ой, воно вже не діє!

— Дихай глибоко.

— Я дихаю. Ой, воно вже не діє. Воно не діє!

— Принесіть інший балон, — сказав я медсестрі.

— Це новий балон.

— Я така дурепа, дорогенький, — сказала Кетрін. — Але воно вже зовсім не діє.

Вона почала плакати.

— Ой, я так хотіла мати цю дитинку, і щоб не завдати клопотів, але тепер я вже не витримую, просто розвалююсь, і ще воно вже не діє. Ой, дорогенький, воно зовсім не діє. Я волію померти, аби тільки це все скінчилось. Ой, дорогенький, прошу тебе, зупини це. І знову хапає. Ой, ой, ой!

Заливаючись сльозами, вона дихала під маскою.

— Воно не діє. Воно не діє. Воно не діє. Не зважай на мене, дорогенький. Не плач, будь ласка. Не зважай на мене. Я просто розвалююсь. Мій бідолашний. Я так тебе кохаю, і зі мною все буде добре. Цього разу все буде добре. Чому мені нічого не дають? Якби ж то мені щось дали.

— Я зроблю, щоб воно подіяло. Викручу до самого кінця.

— Дай мені вже.

Я повернув диск до кінця, вона стала дихати важко і глибоко, а її рука на масці розслабилась. Я відключив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася звідкілясь іздалеку.

— Було так гарно, дорогенький. Ой, ти такий добрий зі мною.

— Але буть відважною, бо я не зможу постійно це робити. Це може тебе вбити.

— Я вже не маю відваги, дорогенький. Я зломлена. Мене зламали. Тепер я це знаю.

— З усіма таке трапляється.

— Але ж це жахливо. На тебе тиснуть і тиснуть, аж поки не зламають.

— Через годину все минеться.

— Як гарно, правда? Я ж не помру, дорогенький, ні?

— Ні. Я тобі обіцяю.

— Бо я не хочу померти й залишити тебе, але я вже така втомлена через усе це і мені здається, що я помру.

— Дурниці. Усім так здається.

— Інколи я знаю, що помру.

— Ні. Ти не можеш померти.

— Але що, як помру?

— Я тобі не дозволю.

— Дай мені це швидше. Дай мені!

А після цього:

— Я не помру. Я не дам собі померти.

— Звичайно, ні.

— Ти будеш зі мною?

— Але не дивитимусь.

— Ні, просто будь поруч.

— Звісно. Я буду весь час поруч.

— Ти такий добрий зі мною. Знову, дай це мені. Дай трохи більше. Воно не діє!

Я повернув диск до цифри три, а тоді чотири. Не міг дочекатися, коли повернеться лікар. Я боявся тих цифр після двійки.

Нарешті прийшов інший лікар з двома медсестрами, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатками, і ми рушили коридором. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитися до стін, щоб звільнити місце; тоді нагору, з ліфта крізь відчинені двері й далі коридором на гумових коліщатках до операційної. Я не впізнав лікаря, шо був у шапочці й масці. Там ще був якийсь лікар і більше сестер.

— Нехай щось мені дадуть, — сказала Кетрін. — Нехай щось мені дадуть. Ой, лікарю, будь ласка, дайте мені щось таке, щоб мені стало легше!

Один з лікарів притулив їй до обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив яскраво освітлений амфітеатр операційної.

— Можете зайти в інші двері й сісти там нагорі, — сказала мені сестра.

За бар’єром були лавки, з яких було видно освітлений операційний стіл. Я подивився на Кетрін. Обличчя її було закрите маскою, і вона тепер лежала спокійно. Ноші викотили допереду. Я відвернувся й рушив коридором. До входу на галерею поспішали ще дві сестри.

— Кесарів розтин, — сказала одна. — Зараз робитимуть кесарів розтин.

Друга засміялася:

— Як ми вчасно. От пощастило, скажи?

Вони зайшли у двері до галереї.

Надійшла ще одна сестра. Вона квапилася теж.

— Заходьте сюди. Ось сюди, — сказала вона.

— Я почекаю тут.

Вона побігла далі. Я крокував туди-сюди коридором. Боявся заходити. Я визирнув у вікно. Там було темно, але в світлі від вікна я бачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати наприкінці коридора і почав розглядати наклейки на пляшках у скляній шафці. Тоді вийшов, став у порожньому коридорі й дивився на двері операційної. Вийшов якийсь лікар, а за ним медсестра. Він тримав у руках щось подібне на щойно оббілованого кролика, квапливо пробіг коридором і зник за іншими дверима. Я підійшов до цих дверей і побачив, як вони щось там роблять новонародженому немовляті. Лікар підняв його й показав мені. Тримав немовля за ніжки й поплескував його.

— З ним усе гаразд?

— Усе прекрасно. Важить кілограмів зо п’ять.

Я нічого не відчував до немовляти. Неначе він не мав до мене жодного стосунку. Я не відчував себе батьком.

— Ну, що, пишаєтесь синочком? — запитала сестра.

Його обмивали й загортали у щось. Я бачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помічав жодного руху й не чув його крику. Лікар знову почав йому щось робити. Він виглядав стурбованим.

— Ні, — сказав я. — Він мало не вбив свою матір.

— Дитинка в цьому не винна. Хіба ви не хотіли хлопчика?

— Ні, — сказав я.

Лікар і далі заклопотано займався ним. Підняв його за ніжки й плескав. Я не хотів цього бачити. Вийшов у коридор. Міг тепер піти й подивитися. Я зайшов у двері і спустився трохи галереєю. Сестри, що сиділи біля бар’єра, показали, щоб я зійшов до них. Я похитав головою. Мені і звідси було достатньо видно.

Я подумав, що Кетрін померла. Вона виглядала мертвою. Її обличчя посіріло принаймні видима мені частина. Там унизу, під лампою, лікар зашивав велику й довгу рану з широкими краями. Другий лікар у масці давав знеболювальне. Дві сестри в масках подавали речі. Це все нагадувало картину з часів інквізиції. Я знав, що міг би спостерігати за операцією від самого початку, але був радий, що цього не зробив. Не думаю, що міг би дивитися, як її різали, але тепер бачив, як швидко і вправно накладаються шви, немов стібки у шевця, а краї рани змикаються у дещо нерівний випнутий рубець. Коли рану зашили, я вийшов у коридор і знову почав блукати туди-сюди. Невдовзі вийшов лікар.

— Як вона?

— Нормально. Ви дивилися?

Він виглядав утомленим.

— Я бачив, як ви зашивали. Розріз мені здався дуже довгим.

— Ви так гадаєте?

— Так. А той шрам потім розгладиться?

— О, так.

За якийсь час викотили ноші на коліщатках і дуже швидко покотили до ліфта. Я йшов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її поклали до ліжка в її палаті. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті була медсестра. Я підвівся і став біля ліжка. У кімнаті було темно. Кетрін простягла руку.

— Привіт, дорогенький, — сказала вона.

Її голос був дуже кволий і втомлений.

— Привіт, кохана.

— То хто в нас народився?

— Тсс… не розмовляйте, — сказала сестра.

— Хлопчик. Він довгий, товстенький і темний.

— Усе з ним гаразд?

— Так, — сказав я. — Усе нормально.

Я помітив, що сестра якось дивно на мене подивилася.

— Я страшенно втомилася, — сказала Кетрін. — І в мене все пече, як у пеклі. А ти як, дорогенький?

— Усе гаразд. Не розмовляй.

— Ти був такий добрий зі мною. Ой, дорогенький, у мене все так жахливо болить. А як він виглядає?

— Як оббілований кролик зі зморшкуватим старечим личком.

— Вам треба вийти, — сказала сестра. — Мадам Генрі не повинна розмовляти.

— Я буду за дверима.

— Піди щось перекуси.

— Ні. Я буду за дверима.

Я поцілував Кетрін. Вона була землистого кольору, дуже квола і виснажена.

— Я можу поговорити з вами? — сказав я сестрі.

Вона вийшла разом зі мною в коридор. Я пройшов коридором трохи далі.

— Що сталося з дитиною? — спитав я.

— А ви не знаєте?

— Ні.

— Вона не була жива.

— Вона була мертва?

— Нічого не могли зробити, щоб вона почала дихати. Довкола шиї затяглась пуповина чи щось таке.

— Тобто, вона мертва.

— Так. Дуже шкода. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знали.

— Ні, — сказав я. — Ви краще вертайтесь до мадам.

Я сів на стілець перед столиком, де збоку висіли на скріпках рапортички сестер, і подивився за вікно. Нічого не було видно, крім темряви й дощу, що падав навскоси у смузі світла з вікна. Ось воно що. Малий помер. Ось чому лікар мав такий стомлений вигляд. Але чому вони виробляли з ним те все у кімнаті? Думали, мабуть, що він очуняє й почне нормально дихати. Я був невіруючий, але знав, що його треба було похрестити. Але якщо він узагалі не дихав? Бо так і було. Він навіть не був живий. Хіба що тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там штурхається. Але не останнього тижня. Може, він уже тоді задушився. Бідолашне дитятко.

Краще б мене так задушило до бісової мами. Ні, я цього не хотів би. Хоч тоді не довелося б проходити через усі ці помирання. Тепер ось і Кетрін помре. Та й із тобою це вже сталося. Ти вже помер. Навіть не зрозумів, що діється. Не мав коли дізнатися. Тебе сюди жбурнули і сказали правила, а першого ж разу, коли ти їх порушив, тебе просто вбили. Або як Аймо, безпричинно. Або нагородивши сифілісом, як Рінальді. Врешті-решт тебе однаково вбивають. У цьому можеш не сумніватися. Рано чи пізно вони тебе вб’ють.

Якось у таборі я підклав до вогнища колоду, в якій було повно мурашок. Коли вона почала горіти, мурахи вилізли назовні і спочатку кинулися досередини, де був вогонь, а тоді розвернулися й побігли назад, до краю колоди. Коли вони зовсім обліпили той край, почали падати у вогнище. Деякі встигали вибратися звідти, обсмалені і сплющені, а тоді відповзали, самі не знаючи куди. Але більшість сунула до вогню, а тоді назад, скупчувалася на прохолоднішому кінці колоди і врешті-решт падала у вогонь. Пригадую, я тоді ще подумав, ніби це наче кінець світу і чудова нагода для мене стати месією, забравши колоду з вогню й пожбуривши її подалі, щоб мурашки могли злізти на землю. Але я нічого такого не зробив, а тільки вилив на колоду воду з бляшаного кухлика, щоб налити туди віскі, а вже потім розвести його водою. Думаю, що та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах.

Отож тепер я сидів у коридорі й чекав, що мені скажуть про Кетрін. Сестра не виходила, тож невдовзі я сам підійшов до дверей, ледь чутно їх прочинив і зазирнув усередину. Спочатку я нічого не міг бачити, бо в коридорі було яскраве світло, а в палаті було темно. Тоді я побачив сестру, що сиділа біля ліжка, і голову Кетрін на подушці, а сама вона лежала пласко під простирадлом. Сестра приклала палець до уст, тоді підвелася й підійшла до дверей.

— Як вона? — спитав я.

— Нормально, — сказала сестра. — Підіть повечеряйте, а тоді, як захочете, приходьте знову.

Я вийшов у коридор, спустився сходами вниз, вийшов з лікарні і попрямував під дощем темною вуличкою до кав’ярні. Усередині було яскраво освітлено, а за столиками сиділо чимало людей. Усі столики були зайняті, але до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюха і показав мені столик, де було вільне місце навпроти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і запитав офіціанта, яка в них сьогодні була страва дня, plat du jour.

— Печеня з телятини… але вона вже закінчилася.

— Що ви тоді мене порадите?

— Яєчня з шинкою, яєчня з сиром, chourcroute.

— Chourcroute я вже їв на обід, — сказав я.

— Це правда, — сказав він. — Це правда. Ви вже сьогодні їли chourcroute.

Це був чоловік середніх літ з лисиною на потилиці, яку він приховував, ретельно начісуючи на неї своє ріденьке й масне волосся. Він мав добре обличчя.

— То що вам подати? Яєчню з шинкою чи з сиром?

— Яєчню з шинкою, — сказав я, — і пиво.

— Світле?

— Так, — сказав я.

— Я пригадав, — сказав він. — Ви й удень брали світле.

Я з’їв яєчню з шинкою і випив пиво. Яєчню й шинку подали у круглій тарелі, шинка була знизу, а яєчня зверху. Вона була дуже гаряча, і зробивши перший ковток, я мусив запивати його пивом, щоб охолодити рот. Я був голодний і замовив офіціантові ще одну порцію. Випив декілька склянок пива. Я ні про що не думав, а тільки читав газету в руках чоловіка навпроти мене. Там ішлося про прорив на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік зауважив, що я читаю ззаду його газету, він її склав. Я хотів попросити газету в офіціанта, але якось не міг сконцентруватися.

У кав’ярні було гаряче, й повітря було задушливе. Багато людей за столиками були знайомі між собою. На деяких столиках грали в карти. Кельнери діловито розносили від бару до столиків напої. Зайшли двоє чоловіків і не могли знайти вільного місця. Вони стали навпроти мого столика. Я замовив ще одне пиво. Не був ще готовий іти звідси. Повертатися в лікарню було ще зарано. Я намагався ні про що не думати і зберігати спокій. Чоловіки постояли, але ніхто не вставав з-за столиків, тож вони пішли собі геть. Я випив ще одне пиво. На столику переді мною вже назбирався чималий стосик тарілочок. Чоловік навпроти мене зняв окуляри, сховав їх у футляр, згорнув газету й поклав її до кишені, а тоді сидів собі, тримаючи в руці чарочку лікеру й розглядаючи кав’ярню. Раптом я відчув, що мені вже час іти. Я закликав офіціанта, розрахувався з ним, одягнув пальто й капелюха і рушив до дверей. Тоді попрямував під дощем до лікарні.

Нагорі я зустрів у коридорі медсестру.

— Я щойно дзвонила вам у готель, — сказала вона.

Щось обірвалося у мене в грудях.

— Що сталося?

— Пані Генрі мала кровотечу.

— Я можу зайти?

— Ні, не зараз. Там з нею лікар.

— Це небезпечно?

— Це дуже небезпечно.

Сестра зайшла в палату й зачинила за собою двері. Я сів неподалік у коридорі. У грудях була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона помирає і молився, щоб цього не сталося. Не дай їй померти. О, Господи, благаю тебе, не дай їй померти. Я все для тебе зроблю, тільки не дай їй померти. Прошу, прошу, прошу тебе, милостивий мій Боже, не дай їй померти. Милостивий Боже, не дай їй померти. Прошу, прошу, прошу тебе, не дай їй померти. Господи, зроби, будь ласка, так, щоб вона не померла. Я зроблю все, що скажеш, тільки не дай їй померти. Ти забрав немовля, але не дай померти їй. Це нічого, що ти забрав його, але не дай їй померти. Прошу тебе, прошу, милостивий Боже, не дай їй померти.

Сестра відчинила двері й кивнула пальцем, щоб я заходив. Я рушив за нею до палати. Кетрін не подивилася в мій бік, коли я зайшов. Я підступив до її ліжка. Лікар стояв з другого боку ліжка. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схилився над ліжком і заплакав.

— Бідолашний мій, — сказала ледь чутно Кетрін.

Мала посіріле обличчя.

— Усе гаразд, Кет, — сказав я. — З тобою все буде гаразд.

— Я помираю, — сказала вона, тоді помовчала і сказала:

— Я так цього не хочу.

Я взяв її за руку.

— Не доторкайся до мене, — сказала вона.

Я відпустив її руку. Вона всміхнулася.

— Бідолашний мій. Торкайся, скільки захочеш.

— Усе буде гаразд, Кет. Я знаю, що з тобою все буде гаразд.

— Я хотіла написати тобі листа на той випадок, якби щось сталося, але не зробила цього.

— Ти хочеш, щоб до тебе прийшов священник чи хтось інший?

— Тільки ти, — сказала вона.

А тоді трохи згодом:

— Я не боюся. Я просто так цього не хочу.

— Ви не повинні так багато розмовляти, — сказав лікар.

— Гаразд, — сказала Кетрін.

— Що я міг би зробити, Кет? Принести тобі щось?

Кетрін усміхнулася:

— Ні.

А тоді трохи згодом:

— Ти не робитимеш те саме з іншою дівчиною і не казатимеш тих самих слів, правда?

— Ніколи.

— Але я хочу, щоб у тебе були дівчата.

— Мені вони не потрібні.

— Ви забагато говорите, — сказав лікар. — Пан Генрі мусить вийти. Він може прийти пізніше. Ви не помрете. Не треба говорити дурниць.

— Гаразд, — сказала Кетрін. — Я буду приходити до тебе вночі, — сказала вона.

Їй було дуже важко говорити.

— Прошу вийти з палати, — сказав лікар. — Їй не можна розмовляти. — Кетрін з посірілим обличчям підморгнула мені.

— Я буду за дверима, — сказав я.

— Не журись, дорогенький, — сказала Кетрін. — Я зовсім не боюся. Це просто паскудний жарт.

— Ти моя відважна солодка кохана.

Я чекав за дверима в коридорі. Чекав дуже довго. Нарешті з палати вийшла сестра й підійшла до мене.

— Боюся, що з мадам Генрі дуже погано, — сказала вона. — Я боюся за неї.

— Вона померла?

— Ні, але втратила свідомість.

У неї почалися кровотечі, одна за одною. Їх не могли зупинити. Я зайшов у палату й був біля Кетрін, аж поки вона померла. Вона весь час була непритомна і помирала недовго.

За дверима в коридорі я спитав у лікаря:

— Чим міг би я сьогодні ще допомогти?

— Нічим. Нічого вже не зробиш. Може, провести вас до готелю?

— Ні, дякую. Я трохи ще побуду тут.

— Я знаю, тут нічого вже не скажеш. Я не можу висловити…

— Не треба, — сказав я. — Нічого вже не скажеш.

— На добраніч, — сказав він. — А може, я провів би вас до готелю?

— Ні, дякую.

— Це єдине, що ми могли зробити, — сказав він. — Операція виявила…

— Я не хочу про це говорити, — сказав я.

— Але я б хотів провести вас до готелю.

— Ні, дякую.

Він рушив коридором. Я підійшов до дверей палати.

— Вам сюди не можна, — сказала одна з медсестер.

— Можна, — сказав я.

— Ні, ще не можна.

— Ідіть звідси, — сказав я. — І та друга хай іде.

Та коли я їх випровадив, зачинив двері і вимкнув світло, краще мені не стало. То було те саме, що прощатися зі статуєю. Трохи згодом я вийшов з палати, а потім з лікарні і рушив під дощем до готелю.

Кінець