Заблудлий

Розділ 9

Було ще рано, але Нейтан побачив, що двоє дівчаток уже на тренувальному полі для виїзду коней. Кемеронові доньки. Якусь хвилю він спостерігав за ними, перш ніж залізти на пасажирське сидіння бездоріжника Гарі.

Ліз не мала ні сили, ні волі протестувати, отож Баб і Зандер обоє наполягли, що теж поїдуть на зустріч з міським сержантом біля Кемеронової машини. Ніхто не озвучував цього вголос, але Нейтан підозрював, що всі таємно сподівалися: Гленн Маккенна все ретельно огляне і зможе точно сказати, що ж сталося.

Сідаючи на заднє сидіння поряд із Зандером, Баб не розмовляв. Коли вчора ввечері Нейтан ішов геть від могил, там ще слабенько відгонило сечею, та коли він повернувся в будинок, Баб уже пішов до себе в кімнату й зачинив двері. Нейтан саме міркував, чи не постукати, коли почув попереджувальний крик Гарі. Генератор вимикається на ніч. Нейтан опустив руку. Така розмова не для темряви, в якій не видно облич. Натомість, коли генератор замовк і садиба поринула в темряву, він уже лежав на канапі, репетируючи, що скаже завтра. Але вранці, прокинувшись, збагнув, що всі його ідеї випарувалися, і те, що він начебто бачив, нині здавалося зовсім не таким ясним.

Гарі завів двигун і рушив під’їзною доріжкою. Коли проминали тренувальне поле, Нейтан махнув йому.

— Зупиніться на хвильку, Гарі.

Посередині поля восьмирічна Софі вела коня по колу, тримаючи однією рукою за повіддя. Друга рука була на перев’язі. П’ятирічна Ло сиділа біля паркану, похиливши голову і щось малюючи в альбомі. Дівчата підросли порівняно з тим, якими їх пам’ятав Нейтан, але ж і рік уже минув. Він бачив, як Ільза спостерігає за доньками з веранди. Біля її ніг мляво сиділа Кемеронова собака Дафі.

— Привіт, дівчата, — вистромився з вікна Нейтан, махаючи племінницям, а Гарі зупинив машину. — Не мав нагоди привітатися з вами вчора ввечері. Як ви? І ви ж пам’ятаєте Зандера, так?

Софі припнула коня, й дівчата неквапом підійшли. Ло взагалі дивилася на Нейтана, як на незнайомця.

— Ну ж бо, скажіть добридень своєму дядькові, — підказав Гарі, коли вони застигли, не усміхаючись.

— Привіт, дядьку Нейтане, — проспівала Софі. Ло, яка стояла на півкроку позаду, не промовила нічого. Вони дуже схожі на Кема, подумалося Нейтанові, особливо очима. Однакове русяве волосся, певно, з віком потемніє. Зандер теж такий був.

Нейтан поглянув на перев’язь Софі. Зроблена вона була з барвистої тканини, прикрашеної малюнками поні.

— Що з тобою трапилося?

— Впала з коня.

— Господи, все нормально?

— Невелика тріщина.

— Це недобре.

— Недобре.

То був легкий натяк на сарказм? Нейтан не мав певності. Дівча трохи замале для такого.

— Що ж, — мовив він, — пильнуй. Мабуть, побачимося пізніше.

Дівчата кивнули й, зиркнувши на Гарі, помчали назад на тренувальне поле.

— Вони трохи наче приголомшені, — мовив Нейтан, поки Софі брала повіддя здоровою рукою. — Та принаймні рука не вибила її з колії.

— Ні, — Гарі вже перевів очі на дорогу. — Ну, ти же знаєш Софі.

Насправді не дуже, подумав Нейтан, коли машина зрушила з місця. Проминули Ільзу, й вона вітально помахала рукою.

Їхали мовчки, поки будинок не лишився позаду. Гарі вирішив триматися дороги, а не зрізати через пасовиська, і Нейтан чув, як об днище стукаються камінці — гучніше й частіше, ніж учора. Гарі їхав швидше, ніж зазвичай їздив Нейтан, але, власне, більшість людей їздить швидше за нього.

Нейтанові заледве виповнився двадцять один рік, коли тато потрапив у аварію. Тоді Нейтан уже практично жив разом з Джекі, на її пропозицію, в тому будинку, який він нині називає домівкою. Тоді все було по-іншому: новизна додавала блиску, і секс був на першу вимогу. На Джекі було приємно дивитися, а в ліжку вона була ще краща, і довгий час Нейтан кохав її за це. Кемерон поїхав вивчати агробізнес, а Баб ще був маленький.

Аварія, яка збурила Нейтана, була найзвичайнісінька. Карл і Ліз Брайти поверталися додому з містечка, як уже сотню разів. На дорогу вибрела корова, і Карл вивернув кермо, як уже сотню разів.

Але цього разу чи то він зробив це занадто пізно, чи то машина їхала занадто швидко, чи то він крутнув кермо занадто різко — а може, недостатньо різко, — і вони зачепили корову. Машина перекинулася й зупинилася на даху. Карла затиснуло між кермом і дахом. Ліз знепритомніла й отямилася в темряві, спливаючи кров’ю з рани на голові, а її чоловік спливав кров’ю від смертельної травми. Ліз по рації викликала допомогу. Перша людина приїхала аж за сорок хвилин, а «швидка» — ще за тридцять. Приблизно чотири години минуло з моменту аварії, перш ніж Ліз і Карл отримали медичну допомогу. За весь цей час там не проїхала жодна інша машина.

Нейтан і Джекі спали, коли пролунав дзвінок. Поки він одягав сорочку і кросівки, вона співчутливо мугикала, водночас примудряючись дати зрозуміти, що роздратована тим, як він кидає її посеред ночі заради трагедії, що стосується його родичів. Озираючись назад, Нейтан часто думав: це просто кумедно, як тоді високо і яскраво затріпотів червоний прапорець.

Коли Нейтан нарешті приїхав, Ліз уже поклали в «швидку». Чергував Стів Фіцджеральд, тоді молодший, і він відкликав Нейтана вбік, щоб пояснити ситуацію. Карл досі лишався затиснутим у машині, але вже можна було не квапитися його діставати. Він давно помер. Проте помер не швидко й не безболісно, як згодом Нейтан випадково підслухав слова Стіва, який шепотівся по рації з диспетчером. Якби хтось зміг здійняти тривогу раніше, чоловік, може, й вижив би.

Усередині «швидкої» Ліз, закутана в ковдру, була майже невпізнанна під кіркою почорнілої крові.

«Їй пощастило, — сказав Стів. — Житиме».

Нейтан подивився на маму, напівсвідому й побиту, і подумав, що вона зовсім не схожа на людину, якій пощастило. А тоді він зазирнув у покручену груду металу, що лишилася від машини, й відтоді завжди їздив на кілька кілометрів повільніше, ніж потрібно.

Почувши, як Гарі крекнув, Нейтан глянув на нього. Вираз обличчя Гарі не змінився.

— З вами все гаразд?

— Так, — озвався Гарі. — Просто пригадав той раз, коли ви з Кемом у дитинстві втекли на могилу скотаря. Пам’ятаєш?

— Так, звісно.

Зандер нахилився вперед.

— Про що це ви?

Гарі глянув на нього у дзеркальце.

— Ти ніколи не чув цієї історії?

Зандер похитав головою. Гарі зиркнув на Нейтана, і той знизав плечима.

— Не збирався я йому розповідати. Це ж була жахлива дурість.

— Ага. Дурість, — мовив Гарі. — Але ж ви були ще діти. Скільки тобі було — років дванадцять?

— Одинадцять. А Кемові дев’ять.

На згадку про те, як братові запорошені ноги стирчали з-під набитого наплічника, у Нейтан всередині все перевернулося.

— А навіщо ви тікали? — поцікавився Зандер.

— Бозна. Не пам’ятаю, — збрехав Нейтан. Він відчував, що за ним спостерігає не тільки Зандер, а й Баб. — І для протоколу: ми тікали зовсім не на могилу скотаря. Це була технічна зупинка дорогою до міста.

Вони напакували наплічники й виїхали верхи задовго до світанку. Нейтан не був певен, на що вони сподівалися в місті. На щось краще. Але у них був план, він пригадував. Вони багато разів усе обговорювали, і деякі деталі Нейтан пам’ятав ще й сьогодні. Просто не хотів їх розповідати.

— То що сталося? — запитав Зандер.

— Для початку, далеко їм від’їхати не вдалося, — мовив Гарі. — Їхній тато здогадався, що саме вони замислили, приблизно за п’ять хвилин по тому, як виявилося, що вони зникли. Ми поїхали туди машиною, зупинилися біля могили й чекали, поки вони випірнуть з-за гребеня, — Гарі глянув на Нейтана. — Пам’ятаєш це?

— Ага. Пам’ятаю.

Оте відчуття, коли він побачив двох чоловіків, які вже чекали...

— І що було далі, коли ви їх знайшли? — запитав Зандер.

— Ми їх забрали й відвезли назад додому, — сказав Гарі. — Коней тримали за повіддя через вікно, й ті учвал бігли поряд з машиною.

— Тато розсердився? — почувся з заднього сидіння голос Баба. Це він уперше заговорив, відколи вони виїхали.

— Ага, — відповів Нейтан, не озирнувшись на нього. — Ага, розсердився.

— Можу уявити.

Атмосфера в машині поважчала, й усі замовкли. Нейтан побачив попереду кам’янистий схил. Уже недалеко.

Тоді їм з Кемом так не здавалося, але їм пощастило, що їх знайшли і забрали, подумалося Нейтанові. В таку пору року було б диво, якби вони дотягнули до ранку, навіть з усіма припасами. Небезпечний сезон. Нині він знав, яку дурість упоров. Правила в цій глушині можуть здатися брутальними, але вони писалися кров’ю. Он спитайте Кемерона... Нейтан не додумав думку, бо голова сіпнулася. Це Гарі натиснув на гальмо, в той час як Баб гукнув із заднього сидіння:

— Повертайте отут.

Нейтан подивився на скелі й на майже невидимий проїзд між ними. Приїхали. Почув, як на задньому сидінні посовався Зандер, і глянув на нього в бічне дзеркальце. Син спостерігав за Гарі з дивним виразом на обличчі.

Першою на очі потрапила поліційна машина, припаркована біля підніжжя схилу. Кемеронова автівка досі чекала нагорі, саме там, де вони її і покинули. Сержант Гленн Маккенна стояв поряд з нею, і коли вони рушили до нього, підніс руку.

— Легко знайшов? — кивнув Нейтан на «ленд-крузер».

Маккенна кивнув.

— Якщо їхати з міста, її трохи видно, недовго. Якусь хвильку, на підйомі дороги, де кінчається твоя земля, Нейтане.

— Справді?

— А ти хіба сам її не бачив?

— Я тою дорогою не їжджу, — Нейтан подивився сержантові прямо в очі. — Вона веде тільки в місто.

Маккенна витримав його погляд.

— І то правда. Слухайте, вибачте, що не зміг приїхати вчора. Як вам інший офіцер?

Нейтан і Баб обмінялися поглядом.

— Нормальний, — відповів Нейтан.

— Я чув про нього гарні відгуки, — мовив Маккенна й, нахмурившись, кивнув на дверцята машини. — Я гадав, вони були відчинені.

— Так, були, коли ми знайшли машину, — простягнув йому ключі Нейтан. — Він їх замкнув.

— Навіщо?

— Раптом хтось опиниться поблизу.

Маккенна був трішки здивований, але нічого не сказав, відмикаючи машину й зазираючи всередину. Він ретельно її обшукав, перевіривши ті самі місця, що і його колега, плюс ще кілька, про які той хлопець не здогадався. Як і Ладлоу, він завмер, побачивши в багажнику воду й харчі. Нейтан занюхав запах сандвічів і фруктів, які вже почали псуватися. Нарешті сержант захряснув дверцята багажника.

— Гадаю, більше ми тут нічого не знайдемо, тож коли вертатиметеся додому, можете забирати її з собою.

На Зандеровому обличчі майнуло сум’яття.

— А ви не збираєтеся відвезти її... ну не знаю... для розслідування абощо?

— Ні, приятелю. Вибач, — похитав головою Маккенна. — Слухай, от чесно, я б відвіз, якби вірив, що це допоможе. Я б запросив з міста хлопців з карного розшуку, щоб вони провели всі свої перевірки, але потрібно відкривати справу, а заради такого вони не прилетять. Нема ознак боротьби. Нічого не пошкоджено, цінне обладнання не вкрадене. Не знаю, що коїлося в Кемероновій голові, але твій дядько помер не в машині.

Хвилину всі мовчали. На вітру ляскала стрічка для огородження місця злочину.

— То що нам відомо? — запитав Маккенна, дивлячись на них чотирьох. — Кемерон сказав, що їде в Леманові гори, але з якоїсь причини передумав. І звідси до того місця, де він закінчив, далеченько. Він мав розуміти, на що підписується цієї пори року. Пішки, не взявши з собою води. О котрій годині він поїхав з дому в середу?

— Десь о восьмій, — мовив Гарі. — Його бачили Ільза і наймичка.

— Я розмовляв зі Стівом у клініці, — сказав Маккенна. — Розтин замовлений, але Стів гадає, що Кемерон був мертвий щонайпізніше в четвер уранці. Може, навіть трішки раніше, зважаючи на температуру.

Глянувши на Баба, він промовив лагідним голосом:

— Ти сказав сержантові Ладлоу, приятелю, що останнім часом Кемові було важкувато. Як гадаєш, через що?

— Не знаю.

Маккенна почекав, але Баб мовчав.

— Слухай, — утрутився Гарі. — Кем усе тримав під контролем, але ніколи ні з ким не ділився проблемами. Ти це знаєш. Проте Баб правий. Останні кілька тижнів він недогледів кілька речей.

— Яких саме? — запитав Маккенна.

— Нічого особливого. Просто казав, що зробить щось, але забував. Полагодити ворота в загоні для худоби, наприклад.

— А він ні з ким не сварився? З кимсь із міста? — запитав Маккенна, й Баб і Гарі обоє похитали головами. — А з кимсь із вас? Чи з жінкою?

Тут вони на мить наїжачилися, здалося Нейтанові, але знову обидва похитали головами.

— Це означає ні? — перепитав Маккенна. — Чи ви не знаєте?

— Ні, — сказав Гарі, а Баб водночас із ним мовив:

— Не знаю.

Сержант по черзі подивився на них, як учитель у школі, й Нейтан і сам почувся трохи винним. Поглянувши на присутніх, він запідозрив, що не він один. Винятком був тільки Зандер, який знову роздивлявся Гарі з дивним виразом на обличчі.

— Ну, я подумав, будь-хто, побачивши, що тут отак стоїть порожня машина, вчинив би правильно, якби повідомив про це... — Маккенна не договорив. Зиркнув на Нейтана, який подивився на нього незворушним поглядом. Якщо він опускатиме погляд щоразу, коли хтось про це згадуватиме, то взагалі ніколи не зможе звести на людей очі.

— Хай там як, — набрав повітря Маккенна і провадив, — ніяких дзвінків не надходило, тож я роблю висновок, що ніхто тут не проїздив.

— Гадаєте, дядько Кем зупинився допомогти комусь, хто вскочив у халепу? — запитав Зандер. — Туристові чи ще комусь?

— Слухай, не виключаю, — мовив Маккенна. — Але я не чув, щоб тут хтось проїздив.

Нелегко для чужака, знав Нейтан, проїхати в їхніх краях так, щоб місцеві не дізналися. На літо путівці в пустелі перекривалися, й залишалося рівно дві дороги на в’їзд і на виїзд. Два варіанти, які ведуть ще до двох крихітних містечок, що їх розділяють сотні кілометрів. Усі подорожні змушені на певному етапі зупинитися на дозаправку чи щось купити, а в цю пору року місцеві роздивляються чужі машини дуже прискіпливо. Але, подумав Нейтан, це не зовсім уже неможливо.

— А в господарстві все нормально? — запитав Маккенна, і Гарі кивнув. — І слухайте, нема сенсу вдавати, що це проста цікавість: у вас тут вогнепальна зброя в повному ладі?

— Так, — мовив Гарі з легким притиском.

— Уся перелічена? Надійно замкнена?

— Так.

— І де зберігається ключ? Понад сумнів, теж надійно замкнений відповідно до правил, — сказав Маккенна з кам’яним виразом обличчя. Всі знали, що зазвичай ключ висить біля дверей чорного ходу.

— Я зрозумів, — мовив Гарі, й Нейтан кинув на нього здивований погляд. — Останні три тижні ключ був на моїй зв’язці.

Маккенна подивився на нього.

— Ви його носите з собою з певної причини?

— Без особливої причини, — озвався Гарі. — Узяв якось, бо був потрібен, а потім забув повісити назад.

— Кемерон не просив ключа?

— Не було потреби просити. Міг би просто взяти. Але ні. Він не просив і не брав.

— Ясно, — нахмурився Маккенна. Вигляд мав такий, наче збирався ще щось додати, але передумав. Натомість поглянув на Нейтана. — А як щодо тебе? Ніяких змін на фронті вогнепальної зброї?

— Ні, — зустрівся з ним поглядом Нейтан. — Усе так само, як і минулого разу.

— Гаразд, — мовив Маккенна. — Як тримається Ільза?

Почувши її ім’я, Нейтан відчув легкий укол.

— Не дуже добре.

— А ваша мама?

— Теж не дуже добре.

— Що ж. Скажіть їм, що я подзвоню. А ви, хлопці... — Маккенна повагався. — Як ви самі? Важко, мабуть, о цій порі року. Стрес з усіх боків. Ви тримаєтеся?

Нейтан розумів, що саме він питає. «Чи не відчуваєте спокуси просто піти собі в нікуди?»

— Думаю, все нормально, — сказав він, коли ніхто не відповів. — Ну, зважаючи на обставини, нормально, наскільки це взагалі можливо.

— І ви же знаєте, що завжди можете подзвонити мені або Стівові в клініку. Навіть якщо просто захочеться потеревенити абощо.

Вони слухняно кивнули.

— Добре, — мовив Маккенна й жестом покликав Нейтана. — Ходімо зі мною. У мене в машині інформація, яку я маю вам передати.

Нейтан рушив за ним униз схилом, і вже в поліційній машині Маккенна заліз у бардачок. Дістав звідти жменю карток.

— У таких випадках я зобов’язаний роздати вам оце.

Нейтан узяв картки. Це були телефонні номери й веб-сайти — лінія довіри запобігання суїцидам і благодійна організація психічного здоров’я.

Маккенна ніяково спостерігав за ним.

— Ще щось? — запитав Нейтан.

— Слухай, приятелю. Це були не нападки. Ну, що ніхто не повідомив про машину. І я хотів сказати, що ти зазвичай об’їжджаєш містечко стороною...

— Ага. Вибору-то я не маю, правда?

— Ну, це неправда. Ти маєш вибір. За ці роки ти міг би приїхати і влаштувати скандал, але ти вирішив так не робити, і я ціную це.

— Радий, що бодай хтось цінує.

— І я знаю, ти кажеш, що уже звик, але якщо ти після всього цього відчуєш, що стає надто важко і що ти можеш... — Маккенна не договорив.

— Накласти на себе руки, як Кем?

— Ну, приблизно. Слухай, якщо відчуєш, що все погано, то знай, що можеш за потреби приїхати в місто.

Нейтан кивнув. Маккенна нормальний. Те, що сталося, не його провина — нічия провина, крім як Нейтанова, — і Маккенна був у тому інциденті об’єктивний, наскільки це можливо. Нелегко бути єдиним копом в околиці. Він за можливості замовляв за Нейтана слівце, намагався наводити мости. Не його провина, що це не допомогло.

— Дякую, приятелю, — сказав Нейтан. — Мені й на самоті непогано.

— Я чув, коли прийшов заклик до пошуків Кемерона, в тебе була вимкнена рація.

— То й що?

— Я думав, ми про це вже говорили.

Нейтан не відповів.

— І це вже не вперше.

— Не знав, що є закон, який зобов’язує тримати рацію ввімкненою.

— В наших краях це майже як закон. Не випендрюйся, — сказав Маккенна. — Хай там як, слухай, не соромся гукнути на допомогу, як раптом що.

— Ага. О’кей.

Більше начебто не було чого сказати, тож Нейтан почекав, поки Маккенна сяде в поліційну машину й поїде геть. Проводжав її поглядом, поки вона не поменшала, а тоді повернувся на схил до інших.

— Що це таке? — запитав Зандер, дивлячись на картки в його руці, й Нейтан роздав їх. Баб закотив очі.

Гарі задивився на захід, начепивши на обличчя звичну маску.

— Хочу поїхати додому путівцем. Зупинитися дорогою біля могили.

— Там нема на що дивитися, — мовив Баб.

— І все одно, — зронив Гарі. Він заховав картку з телефоном довіри в кишеню, зауважив Нейтан.

Усі подивилися на Кемеронову машину.

— Хто хоче відігнати її назад? — запитав Баб, і повисла мовчанка.

— Ми це зробимо, — сказав Нейтан, глянувши на Зандера, і той кивнув.

— Гаразд, — розвернувся Гарі й почав спускатися схилом до машини. — Не відставайте. На той раз, якщо у Кема справді виникли проблеми з двигуном.

— Не хвилюйтеся.

Ясно було, що ніхто з них у це не вірить.

Баб пішов за Гарі вниз, а Нейтан відв’язав поліційну стрічку від дверних клямок Кемеронової машини й заліз усередину. Водійське сидіння було витерте до гладкого; Нейтан опустив руку на важіль і посовав сидіння назад-уперед, обираючи найкращу відстань до педалей. Їхні контури були незвичні — їх розтоптував брат, а він значно тендітніший. Нейтан почав налаштовувати дзеркальце заднього огляду й побачив у віддзеркаленні власні очі. Вони були так схожі на Кемові, аж він відвів погляд.

— Гарі знав, де повертати, — почувся з пасажирського сидіння тихий голос Зандера.

— Що?

— Він знав, — Зандер кивнув на машину Гарі. — Коли ми їхали сюди. Він знав, який проїзд веде до Кемової машини.

— Бо Баб йому сказав. Я сам чув.

— Ні. Баб гукнув, коли Гарі вже й так починав повертати.

— Ні, — Нейтан спробував усе пригадати. — Він гукнув раніше.

Чи так це було? Він тої миті настільки поринув у власні думки, що не звернув уваги.

— Хай там як, Гарі знав, де буде машина. Йому ж розповіли.

— Знаю. Але ми з тобою теж знали вчора, а все одно проскочили. Другого разу, коли везли того копа, ми навіть приїхали сюди з Бабом — і все одно проскочили. Звідки Гарі знав, у який саме проїзд звертати?

— Він знає цю місцевість як свою долоню. Знає краще за всіх. Він би легко вгадав.

Біля підніжжя схилу заревіла машина Гарі, заводячись. Похитавши головою, Нейтан повернув Кемеронового ключа. Машина завелася ідеально, як і вчора. Обережно, тримаючи ногу над гальмом, Нейтан зрушив машину з місця й попрямував за Гарі й Бабом до могили. Гарі тримався ближче до огорожі, їдучи тим самим шляхом, який вони обрали вчора. Нейтан бачив обриси голів, які ворушилися в машині: чоловіки там розмовляли.

— Він міг зрозуміти з опису, — повторив Нейтан.

— Так, — нарешті мовив Зандер, відкинувшись на сидінні. — Так, мабуть. Вибач. Дивні були ці два дні.

— Знаю.

Машина Гарі почала відриватися, і Нейтан натиснув на газ, щоб не відставати. Він більше не бачив, щоб Гарі й Баб рухалися. Мабуть, сказали вже все, що хотіли. Нейтан побачив, що машина ще трохи відірвалася, й відчув легенький укол. Немов початок нервового збудження, ще легкого й терпимого, але вже не дуже комфортного. Він наказав собі заспокоїтися. Це ж дядько Гарі. Нейтан знає його буквально все своє життя. Якщо хтось і знає цю місцевість, то це Гарі. Не так уже й дивно, що він здогадався: це обґрунтована здогадка.

І все одно, прошепотів тихенький голос Нейтанові на вухо. Місцевість велика, а здогадка була ну дуже вже точна.