Заблудлий

Розділ 10

У багажнику вже трохи засмерділися Кемеронові покинуті харчі, й Нейтан на щілинку опустив вікно.

— Можемо викинути, — сказав Зандер, явно думаючи про те саме.

— Ага, — кивнув Нейтан, але не пригальмував. Ті речі в багажнику — Кемеронові аварійні запаси. З непоясненних причин здавалося на диво безрозсудним викидати його зараз.

Зандер і досі спостерігав за обрисами Гарі й Баба в передній машині. Нейтан нахмурився. Він довіряв Гарі, щиро довіряв. Довірив би, мабуть, своє життя, якби до цього дійшло. І все одно, коли Гарі обернув голову, щоб сказати щось Бабові, Нейтан зловив себе на тому, що програє подумки хвилину перед тим, як вони під’їхали до Кемеронової машини.

— Цікаво, що Гленн побачив Кемову машину біля твоєї межі, — мовив Зандер. — Бо з інших боків вона була доволі добре захована.

— Ага. Але те саме можна сказати про багато місць. Кем міг покинути її за білого дня посеред дороги, і все одно були б високі шанси, що її ще дуже довго ніхто не знайде.

Як часто тут хтось проїздить? Раз на тиждень? І знову ж таки, це або ми, або атертонці.

— І то правда, — мовив Зандер. — Просто тут кругом рівнина, тож якби я не хотів, щоб хтось побачив мою машину, я б теж залишив її за скелями, — поглянув він на порожній краєвид. — Прикро, що ніхто тут не проїхав і не пролетів раніше. Навіть якщо в четвер уже було запізно, в середу могло б ще пощастити.

Нейтан не відповів, але Зандер мав рацію. Якби машину знайшли раніше, миттєво здійняли б тривогу й викликали підмогу. Зненацька Нейтан подумав (не хотів про це думати, але не міг утриматися): цікаво, а щодо нього вчинили б саме так? Якби це його машину знайшли покинутою, а він би вскочив у халепу чи пропав. Місцеві, проїжджаючи повз, повідомили би про це? Чи виявилося б, що коли доходить до справи, всі ці люди, які досі відверталися від нього, не кращі за нього? Він щиро не знав відповіді.

Ільза не винна анітрішечки, але якби не вона, того дня Нейтан узагалі б не поїхав у місто. Це був третій поспіль візит на вихідні в паб. Нейтан припинив уже для себе виправдовуватися, наче має в місті справи, варті поїздки, і просто поїхав.

За другим разом вони з Ільзою сиділи одне навпроти одного в порожньому барі, й Нейтан незчувся, як почав розповідати їй про своє розлучення і про сина, який живе за тисячу п’ятсот кілометрів од нього. Ільза, своєю чергою, розповіла йому, як довелося покинути навчання і зробитися нянькою, коли стало ясно, що мамин рак смертельний. Вона була заручена, але наречений не витримав щоденних клопотів з присмертною хворою, і заки мама померла, Ільза більше не була заручена.

Вони ще випили, і якось так сталося (Нейтан і сам не знав, як до цього дійшло), що вони почали спершу всміхатися, а далі й сміятися. Не з того, що трапилося, а з інших речей, не таких тяжких, завдяки яким життя здавалося стерпним. Нейтан не міг відірвати від неї очей. Йому подобалася вона і подобалося, як вона дивиться на нього. Він сказав їй про піщані дюни. Вона, усміхнувшись, мовила, що залюбки з’їздила б якось із ним туди.

На третій раз Нейтан знову залишався до самого вечора, а коли допомагав Ільзі зачинятися, вона взяла його за руку. Дорога була порожня в обох напрямках. Ільза дозволила йому відвести її подалі від єдиного ліхтаря, щоб краще було милуватися розкішним нічним небом, і він, як і сподівався, опинився в темному куточку, де притиснув її до своєї машини, знайшовши вустами її теплі вуста. В запаморочливій суміші насолоди й недовіри від відчинив задні дверцята машини, де чекав на нього спальний мішок, уже розгорнутий. Шкіра під блузкою в Ільзи була м’яка й гаряча, і він відчув, як її руки лягли йому на джинси. Тоді він міцно її пригорнув, слухаючи її ритмічне прискорене дихання, а крізь запорошені вікна світили зорі.

А потім він лежав і дивився на неї, відчинивши дверцята, щоб впустити вітерець, і відкинувши спальник.

Ільза всміхнулася, світячи в темряві білими зубами.

«Що таке?»

«Нічого. Це було... — він спробував дібрати слово. Надзвичайно, живодайно, преображенно. — Чудово, — сказав він. Це було вперше відтоді, як пішла Джекі, але справа не тільки в цьому. Він багато років уже не почувався так добре. — Направду чудово».

«Дякую», — засміялася вона.

Він погладив її. «То що тепер?»

Вона знову всміхнулася. «Я майже впевнена, що в довіднику туриста написано: на цьому ти зникаєш на сході сонця, і більше від тебе й не чути».

Прийшла його черга сміятися. «Навіть не сподівайся, — пригорнув він її міцніше, відчуваючи, як іскриться її шкіра, торкаючись його, коли Ільза перекотилася й опинилася згори на ньому. — Такого не буде».

Як виявилося, вона мала рацію, а він помилявся. Але тої миті він говорив серйозно.

— Чого це вони стають? — зненацька гойднувся вперед Зандер на пасажирському сидінні, і Нейтан повернувся в сьогодення. Попереду машина Гарі вже зупинялася біля огорожі, але вони ще й близько не доїхали до могили скотаря. Вони взагалі ще нікуди не доїхали, наскільки бачив Нейтан.

У них на очах Гарі вистрибнув з машини, лишивши двигун увімкненим. Присівши, він перевірив землю, раз у раз торкаючись куряви пальцем.

— Що відбувається? — запитав Зандер.

— Не знаю... — Нейтан опустив вікно й вистромився. — Гарі! Що ви робите?

— Шукаю!

— Що?

— Що-небудь.

Коп із Сент-Геленса висловився приблизно так само, але з Гарі принаймні був шанс, що там і справді знайдеться щось корисне. Нейтан підняв вікно та знизав плечима.

— Ти його чув. Шукає.

Зандер, відкинувшись на кріслі, чекав. Спливали хвилини, і зрештою Гарі знову сів у машину. Рушили далі.

Ільза пішла одразу по світанку. Людей у місті, може, й мало, і живуть вони далеко одне від одного, зате прокидаються дуже рано. Застібаючи блузку, вона поцілувала його.

«Я довезу тебе додому», — сказав Нейтан.

«Нема потреби, — вказала вона на гуртожиток поряд з пабом. — Я тут».

«Так близько? Ми б могли піти туди».

Вистрибнувши з машини, вона широко всміхнулася. «А що таке? Тут ти погано розважився?»

«Та добре розважився».

«І я».

Дивлячись, як вона йде геть, він був як п’яний. Він одягнувся, й усмішка не сходила з його вуст цілий ранок, поки він їздив містом, залагоджуючи свої справи. Він майже закінчив, уже заправляв бак перед дорогою додому, коли хтось зупинився біля нього. Нейтан побачив шикарний бездоріжник — і вперше з його обличчя зійшла усмішка.

Нейтан не підводив голови, поки його тесть — колишній тесть — відчиняв дверцята й виходив з машини. Краєм ока, як здалося, Нейтан помітив, що Кіт Вокер вагається. Але вагався він недовго. На заправці було тільки дві колонки, й одну з них зайняв Нейтан. Якщо Кітові потрібне пальне, він не мав вибору. Він обрав порожню колонку.

«Нейтане!»

«Добридень, Кіте». Нейтан зосередився на шланзі. Він просто наповнить бак і поїде геть. І все.

Кіт подивився на нього. «Я вчора розмовляв із Джекі».

Нейтан спостерігав, як крутяться цифри на датчику.

«Ага», — мовив він без питальної інтонації.

«Слухай, вона веліла юристам боротися».

«Та невже».

«Нейтане, будь розважливий. Ти просиш такого контракту — для хлопчика Зандерового віку це забагато дзвінків і візитів».

«А мій адвокат вважає, що це доволі стандартний розподіл опікунства».

«Для розлучених пар, коли батько мешкає за рогом, — можливо. Але не так далеко, як тут».

«Це ж вона поїхала. Не я, — сказав Нейтан і стулив рота, але не втримався. — І взагалі, я гадав, ви зрадієте, що Зандер буватиме тут частіше».

Кіт, який мав чотири ділянки, був у країні найбільшим землевласником і, коли випадав добрий рік, навіть потрапляв у хвіст переліку багатіїв. Зараз він похитав головою, опустивши кутики рота. «Ми з Кеті бачимося з Зандером у Брисбені. Нема причини хлопчику їздити аж сюди».

«Я — його тато, Кіте». Колонка вимкнулася. Бак був повний. «Ось вам одна збіса гарна причина».

Нейтан уперше прямо подивився на тестя. Він був блідий і здавався трохи втомленим. Мабуть, не лягав допізна, рахуючи гроші, подумав Нейтан, ідучи на заправку розплачуватися. У вікно він бачив, як Кіт спостерігає за ним.

Нейтан досі не розуміє, чому той чоловік був так налаштований проти нього. Кіт не ладнав з Нейтановим батьком, але в цьому не було нічого незвичного. Нейтан і сам не ладнав з батьком. І Кіт здавався нормальним, коли вони з Джекі тільки зійшлися. Хоча, подумав Нейтан, можливо, він просто прикусив язика, чекаючи, що роман сам зрештою добіжить кінця і згасне.

Що краще справи йшли з Джекі, то гірше — з Кітом, і заки дійшло до весілля, Нейтан уже практично не розмовляв з новоспеченим тестем. Кіт неодноразово намагався відмовити Джекі від одруження, як згодом дізнався Нейтан під час сварок, коли Джекі горлала на нього через усю кімнату.

Але, подобається це комусь чи ні, а весілля відбулося, і згодом Кіт відрізав частину своєї дорогоцінної ділянки, назвавши це «жертвою замирення». Це була невелика смужка землі на кордоні з маєтком родини Брайтів, і Кіт підніс цей дарунок молодятам. Вважайте, що вже зачепилися за маєток Кірабі, пояснив він. Якщо впораються з цією ділянкою і переростуть її, згодом зможуть відкупити в нього більше.

Особисто Нейтан мав сумніви щодо цієї землі. Смужка з того боку огорожі ніколи його не приваблювала, але Джекі зраділа, тож він нічого не сказав. Вона заохочувала його вкладати в цю землю ресурси, щоб добре облаштувати родинне господарство й одним оком поглядати в майбутнє. Коли помер тато, Нейтан успадкував третину маєтку Берлі-Даунз і половину своєї частки продав Кемеронові.

Нова земля поглинала гроші швидше, ніж він устигав їх вкладати. Джекі цього не розуміла. Вона спонукала його продати решту частки в Берлі-Даунзі. Вкласти ще більше. Працювати тяжче. Тато заробляв з цієї землі великі гроші, чому ж Нейтан не може? Він відмовився продавати решту свого спадку, й це була їхня перша серйозна сварка як подружньої пари.

На кілька днів Джекі переїхала до батьків. Коли повернулася, Нейтан уголос озвучив свою думку: земля, яку подарував Кіт, ялова. Це була їхня друга велика сварка, і Джекі одразу сіла назад у машину та зникла в батьків ще на кілька днів. І Нейтанові, який спостерігав, як вона від’їжджає з цієї нікчемної землі, спало на думку, що саме на це і сподівався Кіт.

Нейтан відчув, що колеса наїхали на горбок, і звелів собі зосередитися. Дорога тут нерівна, а Кемеронова машина незнайома. Найменше їм зараз потрібно засісти в піску. Машина Гарі попереду знову пригальмовувала. Дорогою він зупинявся ще двічі, виходив перевірити землю під огорожею або робив повільно коло, озираючи все навкруги.

— І що він сподівається роздивитися на могилі? — промовив Зандер, коли вона з’явилася в полі зору.

— Не знаю, — озвався Нейтан. — Але він знав Кема з народження. Може, просто хоче побачити все на власні очі.

Коли зрештою Джекі пішла назавжди, Нейтан сумував за Зандером навіть більше, ніж очікував. Вона так довго цим погрожувала, що коли це сталося, то було майже полегшення. Їй набридло все. Нейтан був поганим чоловіком, поганим батьком, поганим годувальником родини, і все це Джекі йому висловила. Нейтан гадав, що зрадіє, коли вона піде, але розлука з Зандером була болюча, як фізичний удар.

Він постійно перебирав світлини. Дивився на щасливе Зандерове обличчя, на його маленькі рученята й густу чуприну, яка вже трохи починала кучерявитися. Нейтан сумував навіть за тим, як малий плакав серед ночі, нагадуючи мотор, що розігрівається. Коли Зандер був ще немовлям, Нейтан часто сидів у темряві поряд з його ліжечком і тихо награвав на гітарі. Деякий час здавалося, що тільки це його і заспокоює, і Нейтан здивувався, коли Джекі сказала, що це не так допомагає, як дратує.

Нейтан відмовлявся сваритися з нею у присутності Зандера. Дитина не винна, що вони з Джекі не ладнають. Мабуть, і Джекі була в тому не винна, в окремі моменти чесності зізнавався собі Нейтан. Ті кілька років були важкі — і коли вони побралися, і коли розійшлися, й відколи Джекі пішла, як виявилося, він і справді іноді почувався краще. Як-от коли лежав на задньому сидінні машини з милою голландською барменкою. Але він завжди сумував за Зандером.

Іноді Нейтан замислювався, як усе було б, якби того дня на заправці він проігнорував Кіта, сів у машину й поїхав просто додому. Міг би на зворотній дорозі просто струсити тестеву руку — міг дати йому в пику, — і в перспективі все вийшло б на краще.

Але він не зробив ні того, ні того. Він саме розплатився за пальне, коли з двору його покликав Кіт.

«Ти мусиш знати, Нейтане, ми з Кеті збираємося оплатити адвоката Джекі».

«Дурня». Нейтан завмер, не дійшовши кількох метрів до машини.

«Це правда».

«Я в біса не сумніваюся, що це правда, — змінивши напрямок, Нейтан підійшов ближче до Кіта. — Я кажу — дурня те, що ви в це влізаєте».

«Ми відчуваємо, що ти поводишся нерозсудливо...» «Я?»

«...і ми хочемо, щоб належним чином були представлені інтереси Джекі. І Зандера».

«У Зандера все гаразд, приятелю. Йому не потрібна ваша допомога. Йому лише потрібно час до часу бачитися з батьком, от і все».

«Нейтане...»

«Якщо ваша клята донька...»

«Агов, думай, що кажеш», — аж задихнувся Кіт.

«Ні, це ви думайте. Якщо все вийде так, як хоче ваша донька, я взагалі більше не побачуся з сином».

Кіт не відповів, але на його обличчі ясно читалася відповідь: так, в ідеалі.

Нейтан відчув, як у ньому ворухнувся страх. Він очікував, що в плані розподілу опікунства доведеться трохи поступитися, але не думав, що вони зайдуть так далеко. Вони ж не можуть повністю відрізати його від Зандера, правда? Він гадав, що ні, але у Кіта дуже глибокі кишені.

Нейтан зробив крок уперед, підніс палець і націлив його на колишнього тестя. Він бачив, що Кайлі, операторка заправки, крізь вікно спостерігає за ними. Згодом вона поквапиться сказати, що Нейтан поводився агресивно. Але тоді йому було байдуже.

«Кіте, приятелю, — Нейтан старався говорити тихим і врівноваженим голосом, — слухайте мене уважно, бо це найправдивіші слова, які ви почуєте за весь рік. Ви, може, здатні скупити і продати всіх корів до єдиної у наших краях, але вам не вдасться ізолювати мене від Зандера».

«Так хоче Джекі».

«Мені до сраки. Їй доведеться змиритися».

Кіт брязкотів ключами, мабуть, трішки нервово. «Ні, якщо я допоможу. Якби ти від самого початку був кращим чоловіком і батьком, ми б зараз не вели цю розмову».

«Приятелю, на цьому світі нема нічого, що ощасливило б цю жінку. Може, якби ви повсякчас не нашіптували їй на вухо, який я нікчема, вона б і не пішла від мене».

«Гадаєш, це я винен, що вона повелася нарешті розсудливо? Нейтане, я терпів тебе, скільки міг. Я дав тобі землю, хіба ні? Дав тобі шанс?»

Нейтан розреготався. «Ага, ну звісно, переконуйте себе далі. У мене клятого шансу не було з тою землею, і ви це знаєте. Ви хотіли, щоб я провалив справу, і хотіли, щоб Джекі це побачила, і ви домоглися бажаного, приятелю. Молодець. Та коли йдеться про Зандера, вам свого не домогтися».

«Побачимо».

«Ви реально зраділи б, якби я покинув дитину? Думаєте, так було б краще?»

«Чесно? Так. Не думаю, що Джекі чи Зандерові добре поряд з таким чоловіком, як ти».

«І чому? — Нейтан, попри гнів, відчув справжню цікавість. — Що такого в мені поганого? Ви ж ніколи навіть не намагалися познайомитися зі мною ближче».

«Знаю я таких чоловіків, як ви, — сказав Кіт. — Я все своє життя прожив у цій глушині і знаю, що тут відбувається. Знаю, чим займаються такі чоловіки, як ви».

«І що це має означати?»

Кіт відчинив дверцята машини. «Ми марнуємо час. Я не збираюся влізати в це. Мені пора їхати».

«Стривайте. Про що ви говорите? Про мого батька?»

«І не тільки».

«Агов! Ні! — Нейтан поклав руку на дверцята, перегороджуючи Кітові дорогу. Він був набагато кремезніший за свого візаві. — Це несправедливо».

«Ти впевнений? — Кіт підкреслено подивився на Нейтанову руку, поки той не опустив її. Похитавши головою, Кіт сів у машину. Опустив вікно. — І не намагайся подзвонити Джекі. Все спілкування має відбуватися через адвокатів».

«Господи, Кіте! — Нейтан зазирнув у вікно. Кайлі, яка спостерігала з-за каси, пізніше і це пригадала також. — Це між мною і Джекі. Не лізьте сюди зі своїми грошима. Ви мене слухаєте? Я не хочу, щоб ви втручалися у справи моєї родини».

«Ні, Нейтане, — по-справжньому розсміявся Кіт. — Це ти не слухаєш. Я виписуватиму ці чеки стільки, скільки знадобиться. Джекі й Зандер не твоя родина, а моя, і я подбаю, щоб їм нічого не бракувало. Отож послухай мене. Мені до сраки, чого хочеш ти. Головне — чого хочу я і чого хоче Джекі».

«І чого ж саме?»

«Ніколи більше і близько не підходь ні до мене, ні до моєї родини».

Нейтан міг би запхати руку у вікно і зламати чоловікові носа. До сьогодні він іноді питає себе, чи не слід було. Принаймні тоді усе б закінчилося й лишилося в минулому набагато швидше. Але десь посеред цієї розмови він раптом подумав про Ільзу. Магія попередньої ночі трохи розмилася через Кіта, але на якусь мить чоловік перед ним здався не таким уже й важливим. Він зі своїми грошима не здатен зіпсувати всього.

Нейтан примусив себе глибоко вдихнути. Без єдиного слова і з таким самовладанням, якого, певно, ніколи в житті не виявляв, він пішов до своєї машини й поїхав геть.

Нейтан зупинив автівку далі від могили, ніж Гарі. Місце чомусь здавалося ще самотнішим, ніж напередодні. На цей раз Баб теж виліз із машини й рушив за Гарі до надгробка.

Вони зупинилися пліч-о-пліч. Пісок і вітер майже цілковито замели сліди, як Нейтан і очікував. Уже важко було навіть уявити, що тут лежав Кемерон. Нейтан у лобове скло побачив, що Баб щось каже, а Гарі на це трішки нахмурився.

Нейтан обернувся до Зандера.

— Будеш виходити?

— Ні, — Зандер дивився куди завгодно, крім того місця, де напередодні лежало Кемеронове тіло. — А ти?

— Ні.

Вони сиділи в машині, а з багажника долинав сморід підгнилої їжі.

Нейтан помітив дорогий бездоріжник за кілька миль. Він поїхав із заправки, міцно вчепившись у кермо, а у вухах відлунювали Кітові слова. Ільза й учорашня ніч лишилися далеко в минулому, а зараз Нейтан був збуджений і роздратований. Він планував поїхати просто додому, але відчув, що брак сну дається взнаки, а на дорозі це недобре. Він зупинився біля пекарні й купив кави. Він досі почувався втомленим, та коли сидів у машині, попиваючи каву і пригадуючи причину, з якої він не виспався, на обличчя почала повертатися усмішка.

За двадцять хвилин він знову виїхав на дорогу й уже на півтори години від’їхав від міста, коли побачив бездоріжник, припаркований під кутом на гравійній трасі. Радше навіть не припаркований. Він просто зупинився, наполовину з’їхавши з дороги. Нейтан упізнав машину задовго до того, як побачив постать, що спиралася на капот.

Згодом Нейтан зміркував, що мав три-чотири хвилини на прийняття рішення. Так чи так, а рішення було не миттєве. Воно було прораховане, і врешті це тільки все погіршило.

Хай там як, а факт лишається фактом. Нейтан побачив Кітову машину, припарковану під кутом, а далі побачив Кіта. Однією рукою той махав, другою тримався за бік, а на обличчі зринуло глибоке розчарування, коли він збагнув, що за кермом — Нейтан. І все одно Кіт махнув удруге, трішки похилившись. Одна рука тріпотіла в повітрі, а друга висіла вздовж тіла, ближче до кишені, де він ховає гроші. Нейтанова нога вже торкнулася гальма, але, навіть не дозволивши собі до кінця замислитися про це, він відпустив ногу. Уявив Зандера, який тепер за багато миль від нього, відчув тиск у грудях і шумування крові в голові. І до цього всього додалися Кітові слова.

«Ніколи більше і близько не підходь ні до мене, ні до моєї родини».

«Як скажеш, приятелю».

Нейтан проїхав повз, не зупинившись.