Заблудлий

Розділ 37

— Не розумію.

— Все просто.

Нейтан пересунув руку Софі на грифі гітари та притиснув один палець до струни. Софі спробувала ще раз, і нота забриніла, досі не ідеально, але вже краще. Перев’язь лежала поруч на східцях веранди. Стів дав дозвіл знімати її на кілька годин на день, і Софі користувалася цим на повну. Майже полуденне сонце припікало в спину, Нейтан перемінив позу та ще раз поправив руку дівчинки на грифі.

— Спробуй ще раз. Так, уже краще.

Бачив, як Ло від цього звуку поморщилася, але нічого не сказала, зосереджена на своєму малюнку. Судячи з ароматів, які линули з кухні, підготовка до обіду йде повним ходом, і чути було, як Ліз грюкає каструльками та сковорідками. Нейтан з Бабом заходили, щоб запропонувати допомогу, але за двадцять хвилин роздратована Ліз їх вигнала, щоб не плуталися під ногами. Баб тільки зрадів. На Різдво йому подарували нову крикетну битку, й він умовив Гарі подавати йому за хатою м’яча. Зі свого місця Нейтан їх не бачив, проте інколи долітали «буц» і регіт.

Грюкнули сітчасті двері, й показався Зандер. Сідаючи поряд з Нейтаном, він тримав згорнутий аркуш паперу.

— Гарно звучить, Софі.

— Дякую, — всміхнулася та, зосереджено перебираючи струни. Справа була не лише у відсутності перев’язі. Після похорону неначе хмари розвіялися.

— Ось, — Зандер вручив Нейтанові аркуш. — Це не зовсім різдвяний подарунок, але я хотів віддати тобі оце.

— Що це? — розгорнув Нейтан аркуш. На ньому був написаний від руки перелік дат.

— Це дати початку й закінчення семестрів і екзаменаційні тижні на цей рік, — указав Зандер. — А ось і ось — потенційні канікули. І ще ось тут. Можемо щось запланувати.

— А!

Нейтан глянув на перелік, і написане трохи розпливлося перед очима.

— Дякую, приятелю. Але серйозно, якщо треба, краще лишайся в Брисбені, зосередься на навчанні, — усміхнувся Нейтан. — Хтозна? Якщо матимеш добрі оцінки, може, підеш стопами Мартіна у світ сліпучих металевих будівель.

— Ага, але цим я точно не займатимуся, — у відповідь усміхнувся Зандер. — Слухай, я, мабуть, справді переважно буду змушений сидіти вдома, тож ти маєш приїхати до мене в гості у Брисбен.

Нейтан завагався.

— Це мамина ідея, — мовив Зандер, прочитавши його думки.

— Справді?

— Так. Я її спитаю, чи можна тобі зупинитися в нас. Мартін збудував у дворі гостьовий будиночок.

— Справді?

— Ну, він накреслив і заплатив комусь там за будівництво, — розреготався Зандер. — Робити щось руками так, як ти, він не вміє. Хай там як, а ти маєш приїхати. Мені б дуже цього хотілося.

— Ага. Ну, дякую. Мені б теж дуже цього хотілося.

— От і добре, — підвівся Зандер. — Якщо захочеш, щоб я допоміг пакувати машину, лише гукни.

— Який ти нетерплячий. Ми їдемо тільки завтра.

— Знаю, — всміхнувся Зандер. — Просто не хочу спізнитися на літак. Новорічна ніч у Брисбені трохи веселіша, ніж тут, не знаю чому.

Нейтан помітив Ільзу, яка проходила за вікном свого кабінету. Легенько махнула йому.

— Не можу в це повірити.

— Повір, — мовив Зандер, і Нейтан провів його очима, поки не зачинилися сітчасті двері.

Почувся глухий удар і стукіт крикетного м’яча, і Нейтан розвернувся назад до дівчат. Софі досі перебирала струни, а Ло схилила голову над новим малюнком.

— Хочеш спробувати зіграти на гітарі, Ло? — запитав Нейтан.

— Я зайнята.

Нейтан підійшов поглянути на малюнки. Вони були розкладені по всьому ґанку і причавлені камінцями. Ло знову і знову малювала одну й ту саму сцену, побачив Нейтан. Це були варіації на тему батькової картини.

— Хочеш намалювати могилу? — запитав він.

— Не виходить як треба.

— А як на мене, дуже гарно.

Ло зиркнула на нього так, наче його художній смак викликає великі сумніви, але Нейтан бачив, що їй приємно. І він, до речі, не вигадував. Малюнки, зроблені дитячою рукою, всі копіювали Кемеронову картину, проте були на диво виразні. Кемерон більше налягав на тіні, а вона спромоглася вхопити світло.

— Сумуєш за татом? — запитав Нейтан, і Ло обмінялася поглядом із сестрою.

— Як думаєш, татові було страшно на самоті біля могили? — нарешті запитала Ло.

— Ні, — збрехав Нейтан. Хвильку подумав. — Він любив гуляти в різних куточках маєтку... — (І це була правда). — Але, гадаю, деякі речі в житті здавалися йому надто важкими.

Дівчата обміркували це.

— Мені не подобається могила скотаря, — за якийсь час сказала Софі. — Там страшно.

Нейтан похитав головою.

— Не варто її боятися. Про скотаря вигадують багато дурниць. Усе це неправда.

— Звідки ти знаєш?

— Одного разу я пішов у Державну бібліотеку[5] й почитав про неї.

Багато років тому він провів декілька годин у бібліотеці в Брисбені, коли Зандер був ще маленький і Нейтанові було дуже важко віддавати його назад у руки Джекі. Того разу передача була особливо складна, і Нейтан запізнився на рейс додому. Не знаючи, куди подітися, він блукав вулицями міста, поки не опинився перед бібліотекою, і йому зненацька закортіло дізнатися більше про єдину людину, що була, як йому здавалося, ще самотніша за нього. Бібліотекарка допомогла йому з пошуками, і Нейтан, читаючи стару газетну статтю у прохолоді кондиціонера, під стишене перешіптування інших відвідувачів, відчув умиротворення вперше за довгий час.

— То що сталося з тим чоловіком? — запитала Софі.

— Звали його Вільям Карлайл, і насправді він жив на цих землях з дружиною і дітьми. Мав двох хлопчиків — сімох і десятьох років, здається.

— А вони мешкали в нашому будинку? — запитала Ло.

— Ні, його тоді ще не збудували. Вони мешкали десь ближче до могили. Словом, одного дня поїхали вони всі кататися верхи, злізли з коней і сіли пообідати абощо, аж тут бачать — піщана буря насувається.

— О ні, — сказала Софі. — Ненавиджу їх.

— Я теж, — мовив Нейтан. Сама тільки картина, як червоніє небо й насувається височенна стіна куряви... Піщана буря поглинає все на своєму шляху, висмоктуючи кисень і здіймаючи в повітря різні уламки. Від неї починає розбігатися худоба, а видимість падає до нуля.

— Самі знаєте, як швидко вони налітають, — мовив Нейтан. — Отож скотар усадовив дружину й меншого сина назад на коней і звелів мчати додому. Але старший син пішов роздивлятися околиці. За гребінь абощо. Словом, зник з очей. Скотар побіг його шукати, мабуть, гукав, а буря все насувалася.

На хвильку Нейтан замислився. Пригадалося, як він сам у відчаї намотував кола у пошуках восьмирічного Зандера, і як калатало серце у вухах, і як охоплював холодний жах. «Тільки б з ним нічого не сталося!» Самотньому скотареві на коні, на межі стихійного лиха, було, певно, ще гірше.

— То він розшукав свого хлопчика? — запитала Софі.

— Так, зрештою розшукав, — мовив Нейтан, повагавшись. — Але синів кінь запанікував і скинув малого. Той не забився, та кінь утік.

— І що той чоловік зробив?

— Мабуть, вирішив, що його кінь не зможе обігнати бурю, якщо вони сядуть на нього вдвох, тож віддав свого коня синочку.

Нейтан уявив, як той чоловік каже — наказує — їхати далі без нього. Обіцяє, що розшукає другого коня й наздожене. Каже це, знаючи, що бреше.

— Хлопчик доїхав додому нормально? — запитала Софі.

— Так.

— А скотар — ні?

— Ні. Він, певно, знав, що так буде.

— Сумно.

— Так, сумно. Але, — мовив Нейтан і зробив паузу, — мені хочеться думати, що, зрештою, все не так уже й сумно. Він же принаймні знав, що його діти будуть у безпеці.

— Він так учинив, щоб урятувати родину, — сказала Софі.

— Саме так, — мовив Нейтан і обернувся до Ло. — Отож я розумію, що там буває страшнувато, але даремно. Не слід його боятися.

Ло поміркувала. Нарешті нахилилася ближче. Нейтан відчував на обличчі її дихання й бачив бризки фарби в неї на шкірі.

— Я боялася не скотаря, — прошепотіла вона. — Я боялася тата.

— О, — Нейтан узяв її за руку.

— Але він не повернеться, ні?

— Ні. Не повернеться, Ло, — він простягнув до неї руки, і вона обійняла його. Вона була маленька й тепла. — Усе буде гаразд. Ти тут у безпеці, й ми всі тебе любимо. І знаєш що? — він указав на її малюнок. — Як на мене, ти малюєш краще за тата.

Це викликало слабеньку усмішку.

— Ні, — озвалася вона тоном, який підозріло нагадував фальшиву скромність. — Татова картина здобула перемогу.

— Це ще нічого не означає. Твої малюнки не гірші.

— Та ні. Не верзіть дурниць.

— Це правда, — підвівся Нейтан. — Постривай.

Він зайшов у хату, погано бачачи, поки очі звикали після яскравого світла. З кухні, яку він проминав, линули чудові запахи. З вікна в коридорі видно було Баба й Гарі на траві. Тепер Баб подавав м’яча, а Гарі відбивав новою биткою. Двері в Ільзин кабінет були прочинені, й Нейтанові на мить закортіло зайти і побачитися з нею. Привітатися. Сказати, що скучив. Він повагався, але пройшов повз. Дівчата чекають.

У вітальні Нейтан зупинився перед Кемероновою картиною. Простягнув руки і, почуваючись злочинцем, зняв раму зі стіни. Картина здалася на диво легкою для речі, яка займає в будинку так багато місця. Нейтан хвильку почекав, але нічого не сталося: Кемеронів дух не прокинувся з потойбічного забуття, щоб пригрозити жахами за те, що він залишить на полотні відбитки пальців.

Посміхаючись сам до себе, Нейтан поніс картину в коридор, роздивляючись кольори землі, неба й могили. Він збагнув, що сказав Ло щиру правду. В картині не було геть нічого особливого. В ній не було життя. Це була пісна робота, створена без натхнення людиною, занадто сліпою, щоб бачити прекрасне навколо себе.

Нейтан вийшов на ґанок, сітчасті двері гримнули, і його зустріла приголомшена тиша. Ло натурально роззявила рота. Довгу мить ніхто нічого не говорив, і Нейтан тільки краєм вуха чув, що навіть удари крикетного м’яча об битку припинилися.

— О Господи, — ахнула Софі. — Що ти накоїв?

Але, попри жах, її очі сяяли від захвату перед таким скандальним учинком.

— Ага, — кивнув Нейтан, — я торкнувся картини.

— Тобі перепаде, — видихнула вона. Ло хихикала, затуляючи рота долоньками.

— Не перепаде. Бо це просто картина, Соф. І все. І так, вона непогана, не сперечаюся. Але питання у мене таке: невже вона краща за малюнки Ло?

Ло перестрибувала з ноги на ногу, однаково збуджена й налякана.

— О’кей, — мовив Нейтан. — Ло, потримай свій найкращий малюнок. Порівняємо.

Ло з широкою усмішкою обрала один.

— Софі, ти будеш суддею. Котра робота краща?

Нейтан перевернув Кемеронову картину другим боком. Підняв на рівень очей, лицем до дівчат. І раптом світ перекинувся. Регіт Софі заглушило стугоніння у Нейтанових вухах.

— Мій присуд: у Ло краща, — казала Софі. — Десять балів з десятьох.

Голос її, здавалося, лине здалеку, а коли Ло радісно заверещала, звук був наче під водою. Нейтан спробував кивнути, але голова була важка й паморочилася. Він збагнув, що дівчата спостерігають за ним.

— Я згоден, — промовив він, ледве ворушачи язиком. Він бачив, як усміхається Ло, та лише краєм ока. Погляд його прикипів до зворотного боку картини. А саме до того, що там було приклеєне. Щось потерте й поблякле, повне червоної куряви в складках поліетилену. Нейтан відчув, як під ногами гойднулася земля.

— Тут страшенно спекотно, дівчатка, — вичавив він. — Ідіть у хату й принесіть попити.

— Гаразд.

Почулося тупотіння, грюкнули двері.

У Нейтана трусилися руки, коли він поклав картину лицем униз на веранду. Поліетиленовий конверт був охайно приклеєний скотчем по центру рами. Нейтан пововтузився, не дбаючи, чи не завдасть шкоди самій картині, й відірвав його. Випростався.

Під курявою проглядалися кольорові краї банкнот, рельєфні літери на обкладинці паспорта й кілька згорнутих свідоцтв явно державного зразка. Нейтан відчув, як серце зробило перебій, неначе в грудях знагла утворилася пустка. Тої миті він зрозумів, що не очікував це тут знайти. Аж ніяк.

«Не чіпайте картину».

Нейтан окинув оком спорожнілий двір. З-за будинку більше не чулися удари м’яча об крикетну битку. Не чулося радісних вигуків Баба.

«Чорт, нізащо. Не чіпайте Кемів шедевр».

Удалині стояла темна й відлюдна хатина Гарі, її двері були міцно зачинені.

«Не смій у біса торкатися її. Ти вже достатньо лиха накоїв».

Здавалося, позаду Нейтана хтось нависає, затамувавши подих. Не чулося руху ні Ліз, ні Ільзи. Вікна кухні й кабінету були непорушні й порожні.

«Її місце на стіні».

За спиною Нейтан не так розчув, як відчув рипіння мостин і кроки в коридорі. За мить тихо вискнули сітчасті двері. Він не ворухнувся. Не міг примусити себе озирнутися.

«Золоте правило будинку».

Хто це його попереджав?

«Не торкайся картини».

Всі. Всі попереджали.

Кроки наблизилися.

— Тобі ж казали, — мовив голос. — Ніколи ти не слухаєш, Нейтане.

Він озирнувся.