Заблудлий

Розділ 8

Після цього вечеря закінчилася по-справжньому. Саймон підвівся, щоб допомогти Кейті, вони тихенько перемовлялися, поки родина розходилася. Нейтан бачив, як Саймон щось шепнув до Кейті, вони обоє глянули на нього й одразу відвели очі.

— Мама постелила Зандерові у твоїй колишній кімнаті, отож тепер сам вирішуй, де спатимеш ти, — мовив Гарі до Нейтана, виходячи з-за столу. — Крило для робітників порожнє, але там поламався кондиціонер.

У крилі для робітників буде гаряче, як у жерстянці.

— Я ляжу на канапі, — мовив Нейтан, зазираючи в холодильник у пошуках пива.

— Якщо тут немає, то є трохи в холодильній камері, — сказав Гарі.

— Чорт, — Нейтан випростався й зачинив холодильник.

— Що таке?

— Нічого. Просто дещо згадав.

У самого Нейтана холодильна камера останнім часом працювала з перебоями, й довелося чекати декілька тижнів, поки поблизу буде електрик. І він мав нарешті прийти саме сьогодні, пригадав Нейтан, відчиняючи важкі двері у велику родинну холодильну камеру, прибудовану до кухні. Електрик зможе зайти всередину, тут проблем не буде, але Нейтан і сам сподівався бути присутній. Він спробує йому подзвонити.

Принаймні з цією холодильною камеру проблем нема, подумав він, заходячи всередину, бо шкіра одразу вкрилася сиротами. Хвильку він постояв серед запасів заморожених харчів у промислових обсягах, насолоджуючись температурою, перш ніж дістати з гори ящиків пиво.

Повернувшись на кухню, він застромив голову в сусідні двері — в комору. Запасів було чимало, з полегшенням побачив він. Не те щоб він очікував чогось іншого, але якщо Кемерона щось відволікало, не хотілося б, щоб він забув поповнити запаси. Так само, як і в самого Нейтана вдома, комора нагадувала цілу крамницю. Полиці ломилися від запасів рису, макаронів і консервів, яких вистачить на багато місяців. На стінах висіли переліки, скільки всього є в наявності. Всі числа були двозначні.

Нейтан роззирався, потягуючи пиво. Якщо Гарі не помиляється щодо повені, слід перевірити власні запаси. Та взагалі-то всього має бути вдосталь. Як і майже всі мешканці цих країв, Нейтан регулярно робив замовлення в супермаркеті в найближчому великому місті, а що шість тижнів величезний авторефрижератор долав тисячу кілометрів з Аделаїди, везучи на північ замовлення на ціле містечко. Нейтан знав, що він їстиме на сніданок, обід і вечерю, на шість місяців наперед. У нього завжди було достатньо запасів, щоб пересидіти повінь, особливо коли він лишився сам, але якщо він скоро опиниться в пастці, ліпше підготуватися.

Він зачинив двері комори і, вийшовши в коридор, підняв слухавку стаціонарного телефону й набрав електрика. Поряд з телефоном, як він і очікував, лежав на столику Кемеронів гаманець. Дзвінок переключився на автовідповідач, і Нейтан, лишаючи повідомлення, взяв гаманець і проглянув. Кілька кредиток, готівка. Один-два побляклі чеки з заправки в місті. Нейтан дістав водійське посвідчення й поглянув на братову світлину. Кемерон не усміхався, що було для нього незвично, натомість покірно зробив нейтральне обличчя. Але в очах досі проблискував натяк на усмішку, тож Нейтан уявив, що брат щойно гарно посміявся разом з фотографом. Нейтан згорнув гаманець.

Узяв своє пиво й пішов у вітальню. За десятки років будинок майже не змінився. Канапа стояла та сама, що й у його дитинстві, й він спав на ній уже багато разів. Вона була непогана. Нейтан побачив, що Ліз залишила для нього чистий одяг, тож узяв його. Мабуть, це Кемеронів. Практичність узяла гору над сентиментальністю, та все одно дивно було тримати в руках сорочку та джинси покійного брата.

В кутку вітальні стояла різдвяна ялинка, поблискуючи ліхтариками. Під нею вже лежало кілька подарунків. Поряд, по центру стіни, висіла у важкій (і, знав Нейтан, недешевій) рамі картина могили скотаря, яка принесла Кемеронові перемогу.

Минуло вже чимало часу, відколи Нейтан бачив її востаннє, і він нахилився ближче, щоб роздивитися. Картина змальовувала могилу на світанні — глядачі іноді плутали його з заходом сонця, але Нейтан знав, що то ранок, з кута огляду і з того, як переломлювалося проміння на обрії. Кемерон багато уваги приділив тому, як танцювало на небі світло — тонкі мазки й багата палітра вловлювали всі деталі.

В порівнянні з цим сама могила здавалася другорядною. Її темні барви неясно вимальовувалися в нижній половині картини, й обриси могили радше вгадувалися, ніж поставали виразно. Навіть Нейтан, який ні біса не тямив у образотворчому мистецтві, розумів, чому вона така популярна. Коли вона здобула перемогу, він прочитав у інтернеті парочку дискусій і критичних нотаток, у яких люди по-різному тлумачили картину. Світло долає темряву або навпаки. Самотність, скорбота, відродження. Хтось написав, що бачить натяк на самого скотаря, який стоїть серед брудно-сірих тіней, де світло зустрічається з темрявою.

Особисто Нейтанові картина ніколи особливо не подобалася. Намальована вона була гарно, це він визнавав, але для нього вона ніколи не передавала краєвид по-справжньому. Контраст між темрявою і світлом здавався занадто різким. Коли він сам бував у тих місцях, особливо на самоті, перехід барв здавався плавнішим.

Нейтан плюхнувся на канапу і знову подивився на гірку братового одягу. Все було майже таке саме, як у нього (що й не дивно, адже всі Нейтанові знайомі ходили в ті самі крамниці), тільки на розмір-два менше. Нейтан і Кемерон із сімнадцятьох років однакові на зріст, тільки брат має — мав — струнку й атлетичну статуру, а Нейтан більш широкоплечий і кремезний.

Коли Нейтан залишився самотнім — не першого разу, коли пішла Джекі, а другого, вже по-справжньому, — він довгі години гарячково тягав стару пощерблену штангу, встановлену в одному з сараїв. За деякий час до нього дійшло, що ніхто ніколи його не бачить, а тим паче не цікавиться, який він має вигляд. І так в один день він покинув тягати штангу, а натомість почав годинами лежати на канапі, попиваючи пиво. Але вставати вранці до світанку було важко й без похмілля, а фізична робота в маєтку вимагала сили й гарної форми, тож і цю справу довелося покинути. Він відставив пиво й час до часу повертався до штанги, і зрештою вдалося знайти між ними баланс. Але він уже ніколи не став таким, як раніше.

Нейтан саме роздивлявся власну сорочку, досі червону від куряви, коли під вікном промайнула тінь. Ільза. Її сильветка в сутінках потягнулася до мотузки, щоб познімати прищіпки з простирадл. На вітру вони напиналися й билися об неї, неначе між ними хтось пробігав. Нейтан якусь мить спостерігав, а тоді, поклавши братову сорочку на канапу, вийшов надвір побалакати з братовою дружиною.

Ільзині очі одразу зупинилися на червоній куряві в нього на одязі. Тут, просто неба, вона якось більше звертала на себе увагу, ніж на кухні. Нейтан бачив, як Ільза, досі тримаючись за прищіпку, міркує щодо походження цієї куряви.

— Скоро виперу.

Ільза, нічого не відповівши, розвернулася назад до простирадл.

— Слухай, Ільзо, вибач за ту дурнувату легенду про скотаря за вечерею. Я не хотів тебе засмутити.

Вона відсунула простирадло, щоб глянути на нього.

— Я засмучена не через легенду, Нейтане.

— Ні. Гадаю, ні.

Вона потягнулася, щоб зняти наволочку. Судячи з малюнку, наволочки були з дівчачої постелі.

— Облиш, — мовив Нейтан. — Необов’язково робити це зараз.

— Обов’язково. Це для Ло. Вони ще відучора висять.

— І так уже запізнилася, — мовив Нейтан. Постіль висихає за п’ять хвилин по тому, як її вивісиш. Бавовна вже вкрилася дводенним піском. — Усе одно доведеться наново прати. Облиш це зараз.

— Ні.

— Тоді дозволь допомогти.

Ільза розтулила рота, немов збиралася запротестувати, а тоді безсило знизала плечима.

— Дякую, — покрутила вона прищепку в пальцях. — Нейтане, як гадаєш, що трапилося з Кемом?

Він стягнув з мотузки простирадло й відповів не одразу.

— Він відійшов далеко від машини випадково? — провадила вона, втупившись у прищіпку в нього в руках. — Чи було враження, наче він зробив це навмисно?

— Не знаю.

— Але ж ти був там. Що ти бачив?

— Там був коп із Сент-Геленса, він може все розповісти...

— Знаю я, — урвала його вона. — Але я питаю тебе. Будь ласка.

Нейтан зітхнув. Під шурхотіння простирадл він розповів їй, що міг, дивлячись, як поглиблюється зморшка в неї між бровами. Вона слухала, майже нічого не кажучи, з вологими очима і стиснутими вустами. Урвала тільки двічі: вперше — коли він розповів їй про неглибоку діру біля підніжжя могильного каменя, а вдруге — коли Нейтан згадав про воду й харчі, покинуті в багажнику Кемового бездоріжника. Ільза попросила пояснити це ще раз. Але і за другим разом це так само не мало сенсу.

Поки Ільза говорила, Нейтан спостерігав за нею. Минуло вже десять років, але іноді, за правильного освітлення, вона досі нагадувала дівчину за шинквасом, з якою він познайомився того вечора. Він теж був геть інакшим тоді, коли вчащав у єдиний бар у містечку. Долав довгий шлях занадто часто, якщо по щирості, коли рана від розлучення ще була доволі свіжа.

Його дружина (колишня дружина — нарешті надійшло свідоцтво про розлучення) за рік до того виїхала Баламарською трасою геть, забравши з собою п’ятирічного Зандера й не озирнувшись на прощання. Навіть не збиралася, як виявилося, дотримуватися домовленості щодо зустрічей з дитиною.

Нейтан пообіцяв Зандерові, що телефонуватиме йому в Брисбен щодня, але не міг додзвонитися занадто часто, щоб це було випадковістю. А коли таки вдавалося додзвонитися, Зандера забирали від телефону дуже швидко, ще не встигали вони нормально побалакати, і Нейтан лишався слухати гудки. З Джекі неможливо було узгодити дату обіцяного візиту. Нейтан примусив себе дати їй достатньо часу, щоб призвичаїтися до нового життя, потім дав ще трошки, але того конкретного вечора він заходив у Баламарський паб після того, як перевів на родинного адвоката захмарну суму.

Розлука з сином навіювала сум, а платня адвоката навіювала відчуття, що він жебрак, і того вечора Нейтан пішов у паб, не очікуючи, що його відчуття зміняться. Будьмо реалістичні: від кухля пива в порожньому пабі чоловік отримує небагато користі.

Але там була Ільза.

Вона була єдина з того боку шинкваса, а він — єдиний з цього боку, отож вона обслужила його з усмішкою, і Нейтан представився. Вона присіла навпроти, й вони побалакали. Ільза вже пропрацювала в пабі рівно три тижні й один день, розповіла вона, а приїхала сюди з наплічником за спиною рівно три тижні та два дні тому. Сама вона була голландка, але вивчала в Канаді довкіллєзнавство; спираючись на шинквас, вона з м’яким мелодійним акцентом навчала Нейтана правильно вимовляти її ім’я.

— Іл-са, — спробував вимовити він, і вона всміхнулася.

— Доволі близько.

Він тренувався, поки не вийшло правильно.

Її батьки були розлучені, й мама рік тому померла від раку грудей... на цьому Ільза змовкла й довгу хвилю стояла, втупившись поглядом у шинквас, і зрештою Нейтан нерішуче простягнув долоню й поклав їй на руку. Тоді Ільза всміхнулася, й у нього в грудях наче щось зрушило. Хай там як, сказала вона, це дало їй стимул нарешті вирушити в подорож. Зазнати пригод і трохи подивитися світ.

— І як тобі наша глушина? — запитав Нейтан, і вона розсміялася.

— Круто. Це наче край світу.

Він оплатив їм обом випивку й сидів разом з Ільзою в порожньому барі, переповідаючи їй місцеві плітки. В машині в нього лежала акустична гітара, отож (пізніше на згадку про це він помирав від сорому) він приніс її і заграв для Ільзи. Але вони сміялися під не відомі їй австралійські пісні, які він грав, а вона замовляла йому голландські пісні, про які він і не чув зроду.

«А як ще у ваших краях розважаються люди?» — згодом поцікавилася вона тоном, який трохи нагадав те, як колись до нього говорила Джекі. За старих часів, коли все ще було добре.

«Окрім як ходять сюди? — мовив Нейтан. — Дай-но поміркую. Іноді полюбляють побитися». Вона закотила очі. «Це правда, не варто недооцінювати. Торік парочка родичів з Атертону вовтузилася посеред вулиці чотири години. Люди повиносили крісла й дивилися бійку».

«Чотири години? — розсміялася вона. — Якщо це правда... а я в це не вірю, до речі... вони б’ються або дуже добре, або дуже погано».

Нейтан у відповідь широко посміхнувся. Є й інші речі, якими в цих краях розважаються люди. Наприклад, можна заїхати в піщані дюни з пляшкою вина і спостерігати захід сонця над пустелею. З правильною людиною це дуже навіть приємно.

Дивлячись на легенький нахил її голови й усмішку в неї на вустах, Нейтан був майже певен, що вона б на таке запрошення відповіла згодою. Необов’язково сприймати це надто серйозно — Боже правий, та він і не збирався одружуватися вдруге, — але ж він нині офіційно вільний і одинокий. І це просто поїздка в дюни з туристкою. Від цього до біса далеко до обручки на чиємусь пальці. Але (Нейтан не помітив навіть, як зринула гіркота) від обручки на пальці не так уже й далеко до чотиризначного рахунку від адвокатів. Отож Нейтан стулив рота й дозволив цій миті проминути.

Натомість вони ще раз випили і трохи посміялися, а під кінець вечора, коли Ільза вже зачинялася, вони зупинилися лицем до лиця на порозі, обоє зненацька зніяковівши, і Нейтан запитав, коли вона працюватиме наступного тижня. Як зазвичай, він переночував на задньому сидінні своєї машини, куди крізь вітрове скло світили зірки, а повертався додому з усмішкою на вустах уперше за довгий час.

Він приїхав до бару в наступні вихідні, потім ще в наступні. Але на треті вихідні не приїхав. На той час Нейтанові вже було заборонено відвідувати паб, крамницю й усе, варте відвідування в радіусі шестигодинної їзди. Тривалість заборони була невизначена. Коли він нарешті зламався й запитав, йому відповіли — безстрокова. На сьогодні минуло вже дев’ять років і чотири місяці, а заборона триває.

— А біля Кема не було записки? — запитала Ільза з-під мотузки, повертаючи Нейтана в сьогодення. — Або в машині?

— Ні, — озвався він. — А тут нічого?

Вона похитала головою.

— А в кишенях у нього не було нічого такого, що могло б пояснити, чому він опинився там, а не в Леманових горах?

— Ні. А як щодо рації? Він не зв’язувався?

— Я цілий день була в кабінеті, ніяких викликів. Я б почула.

Нейтан уявив великий кабінет, де за письмовим столом виконувалася робота, яка підтримувала справне функціонування господарства. Працювати доводилося сім днів на тиждень: замовляти ТМЦ, наймати підрядчиків, перевіряти нарахування зарплатні й рахунки від постачальників. Коли Нейтан був молодший, цим займалася Ліз, а нині ця справа перейшла до Ільзи.

— І Баб, і Гарі обидва сказали, що останнім часом Кем відчував деякий стрес, — мовив він.

— Що? Лише останнім часом? — роздратувалася Ільза.

— А це тривало довше?

— Сам знаєш, як воно — керувати цим місцем. Вони знають, як воно. У нього вічно стрес, навіть коли справи йдуть добре, — вона рвонула наволочку з мотузки й аби-як згорнула її пожмаканим квадратом. Потім зітхнула і, струснувши, розгорнула його і склала вдруге, цього разу вже охайніше. — Але я думаю, щось було негаразд. Гарі має рацію. Кем був напружений і часто не в гуморі. А ще він був неуважний, а на нього це не схоже. Я сподівалася, це минеться, проте це тягнулося вже зо шість тижнів, а може, й довше. І все тільки гіршало.

— А ти його не питала чому?

— Звісно, питала, — одразу почала захищатися вона. — А він сказав, що все гаразд. Тут завжди щось потребує уваги. І те, що Кемерон тяжко працював, ще не означає...

Вона не договорила: вони обоє угледіли якийсь рух у дворі й озирнулися подивитися. В сутінках вони побачили Баба, який ішов у дальній куток паркану, де земля починала підвищуватися. Зупинившись, він почав роздивлятися латку ґрунту. Навіть з такої віддалі Нейтан знав, де саме стоїть брат. Баб не озирнувся на мотузки з білизною, і Нейтан не був певен, чи він узагалі побачив їх серед простирадл.

— Що це він там робить? — нахмурилася Ільза.

— Бозна.

Баб стояв біля підніжжя батькової могили, й у нього над головою Нейтан бачив обриси евкаліпта, якого посадив разом з братами двадцять років тому, після похорону.

День був спекотний, робота тяжка, але це була ідея Ліз, тож вони викопали яму в узголів’ї могили. Дерево вже пристойно розрослося, і його віття гойдалося, чорне на тлі неба.

Ліворуч від могили Карла Брайта були розмічені ділянки для всієї родини, коли прийде їхній час. За нормальних обставин ділянка безпосередньо поруч з татом мала б належати Ліз, але нині там лежатиме Кемерон, збагнув Нейтан і аж здригнувся.

— Мені треба повертатися, — зненацька випросталася Ільза. З її виразу обличчя Нейтан запідозрив, що їй спало на думку те саме, що і йому. — Хочу перевірити, як там дівчата, перш ніж вимкнеться генератор.

Генератор вимикали щоночі для економії пального і грошей, отож на цілу ніч електрика відрізалася, а весь маєток поринав у цілковиту темряву. Нейтан звик до цього. Останнім часом він почав вимикати власний генератор усе на довше й на довше, тож від заходу до світанку лежав самотою в непроглядній пітьмі.

— Іди, — мовив Нейтан і кивнув на мотузку. — Я все принесу.

— Дякую.

Здавалося, Ільза збиралася ще щось докинути, але передумала. Вона рушила геть, і тут перед Нейтановим обличчям напнулося простирадло, ховаючи її з очей; коли він відсунув простирадло, Ільза вже зникала в будинку. Нейтан знову повернувся до мотузки. В сутінках, які дедалі поглиблювалися, біла постіль мала тьмяний червонувато-сірий відтінок.

На тому кінці двору Баб досі стояв біля розмічених могил, і видно було тільки його спину. Нейтан потягнувся по наступне простирадло, але зупинився: Баб зробив останній ковток з бляшанки, поставив її на землю й опустив руку до ширінки. За секунду почувся непомильний звук, з яким довгий струмінь сечі вдаряється в землю. Нейтан стояв цілком непорушно. Звук усе линув, поки нарешті дзюрчання не зменшилося й не затихло. Закінчивши, Баб застебнув ширінку й перевальцем рушив до будинку, навіть не глянувши на Нейтана. Тихі нотки в повітрі засвідчили, що він насвистує.

Нейтан не ворушився, поки брат не зник. А тоді підійшов до огорнутого тінями родинного цвинтаря, стараючись ступати обережно. Поглянув на землю, де похований тато і куди скоро ляже Кемерон, далі присів і помацав кінчиками пальців ґрунт. Той уже висох. Спрагла земля всотала вологу. Неможливо було визначити, на яку могилу насцяв Баб.