Заблудлий

Розділ 7

Ільза застигла на порозі з таким виглядом, наче мріє розвернутися й піти геть.

— Заходь і присядь, — покликав її Гарі, й вона зробила кілька кроків на кухню. — Дівчата прийдуть?

— Вони сплять. Ло в кімнаті Ліз. У своїй ніяк не заспокоювалася.

— Я принесу вам поїсти, — підвелася Кейті.

— Не треба. Я не... — почала була Ільза, але Кейті вже поставила тарілку на єдине вільне місце поряд з Нейтаном.

Вагання було настільки коротке, що Нейтан майже переконав себе: йому привиділося, бо вже відчув, як об його руку тернулася бавовна Ільзиної спідниці й долинуло тихе рипіння стільця, коли Ільза сіла поруч.

— Приємно знову побачитися, Нейтане.

— І мені.

Він досі пам’ятав, як уперше вгледів Ільзу на цій кухні. Це було дев’ять років тому, і тоді він з нею зустрівся лише вп’яте. Він увійшов і побачив жінку, яка самотньо стояла біля раковини, наповнюючи глечик для води. Нейтан звернув увагу на її сукню, на темно-русяве волосся, на вигин спини — перш ніж усвідомив, на кого дивиться.

Вона розвернулася, і так вони стояли без слів, обоє здивовані. Нейтан набрав повітря, щоб сказати... що саме? він і досі не відає... коли на кухні з’явився Кемерон і підійшов до Ільзи. Поклав долоню їй на талію і, перш ніж поцілувати її в щоку, прибрав одиноке пасмо з обличчя. Нейтан випустив з легень повітря й зусиллям волі стулив рота. Згодом Ільза заскочила його самого в коридорі.

«Не очікувала тебе тут побачити», — сказала вона.

Не дивно, подумав тоді він, я теж. «Ну, Кемерон — мій брат», — мовив він уголос.

«Я цього не знала, коли познайомилася з ним. Вибач».

Проте вигляд у неї був зовсім не вибачливий, а щасливий. Але більше Ільза не здавалася щасливою.

— Як дівчата, Ільзо? — запитав Гарі.

— Збентежені. У них багато питань. Як з усіма буває. Навіть не уявляю, як їм усе пояснити, — озвалася вона напруженим голосом і через стіл подивилася на Баба, який заклопотано підмітав усе з тарілки. — Тобі було приблизно стільки ж, коли помер ваш тато.

Бабова виделка пригальмувала.

— Мабуть.

— Тобі ніхто нічого не казав такого, щоб допомогло тобі зрозуміти, що відбувається?

Вже те, що Ільза питає, виказувало, в якому вона відчаї, подумав Нейтан. Баб знову заходився їсти.

— Не знаю, — мовив він, жуючи. — Та ні. Я нормально тримався.

Це було дуже далеко від правди, знав Нейтан. Нейтанові був заледве двадцять один рік, коли помер тато, а Кемеронові — на два роки менше. А от Бабові було всього вісім, і його мучили нічні кошмари. Нейтан, коли повернувся додому, сам усе бачив і чув: від його криків прокидався цілий будинок. Бабове обличчя блищало від поту і сліз, і він повторював, що тато живий, але закривавлений і розлючений через те, що з ним сталося. Кошмари тривали зо рік, Нейтан не певен, скільки точно. Були речі й набагато гірші за кошмари, і Баб тримався зовсім не нормально, аж ніяк.

— А хтось розмовляв з дядьком Кемом у середу перед тим, як він поїхав? — обвів Зандер поглядом стіл.

— Ми двоє вже поїхали, — Гарі обвів виделкою себе і Саймона, — але... — він указав на Кейті, й вона кивнула.

— Я його бачила. Мигцем. Ми з дівчатками гралися в шкільному класі... це в тій хатині біля стайні, — мовила вона. — Я пішла взяти щось у будинку й побачила Кемерона, який прямував до машини.

— Він нічого не казав? — запитав Нейтан.

— Тільки що він зустрічається з Бобом... даруйте, даруйте, Бабом... у Леманових горах. Я запитала, чи вони двоє збираються там ночувати, щоб мені не готувати на них вечерю. Він це підтвердив і сказав, що вони повернуться на другий день.

— І в якому він був настрої? — поцікавився Нейтан.

— Ну, я не настільки добре його знала.

— Ви просто скажіть, як вам здалося.

Вона й далі колупала нігті. Саймон, помітивши це, накрив долонею її руки.

— Якщо чесно, — нарешті промовила Кейті, — він здавався вельми збудженим. І квапився їхати, неначе попереду чекає якась справа, з якою йому б хотілося чимшвидше впоратися. Я тоді подумала, це стосується поїздки в Леманові гори.

— А він не казав, що не хоче їхати?

— Ні, нічого такого. Принаймні мені не казав. Сів у машину й поїхав, і саме тоді... — Кейті подивилася на Ільзу, сподіваючись, що та продовжить речення.

Але Ільза, яка сиділа дуже тихо, не підхопила розповідь.

— Ти теж бачила Кема? — обернувся до неї Нейтан.

— Так, — нарешті підтвердила вона. — Трохи далі на виїзді — я саме заводила одного з коней. Він не міг не проїхати повз мене.

— Він не зупинився перемовитися? — запитав Баб. Відколи згадали про Леманові гори, він припинив їсти й почав дослухатися, усвідомив Нейтан.

— Звісно, зупинився. Він же мій чоловік, — відтяла Ільза. Зітхнула. — Вибач, Бабе.

— Та нічого. І що він сказав?

Ільзине обличчя напружилося. Нейтан розумів, що їй, можливо, не хочеться ділитися з усіма останньою приватною розмовою з чоловіком, але бажав дізнатися, як і всі решта.

— Сказав: побачимося, коли він повернеться.

— І все? — перепитав Баб. — А що відповіла ти?

— Попросила їхати обережно і сказала, що скоро побачимося.

— А! — розчаровано зронив Баб, і зненацька Ільзині очі заблищали, й погляд став жорстким.

— Ну вибач, а чого ти очікував? Я ж не знала... — вона дістала з кишені серветку й висякалася.

Нейтан обернувся до Баба.

— А Кем точно казав, що збирається зустрітися з тобою в Леманових горах?

— Ага. Ми напередодні розмовляли по рації.

— Але не в середу вранці?

— Ні. Не було потреби, приятелю. Я й так знав, що робити.

Гарі спостерігав за Бабом.

— А який у нього був тоді голос?

— Та я вже казав. Здавався нормальним.

— Здаватися нормальним і бути нормальним — це різні речі, — почувся з дверей голос, і всі, озирнувшись, побачили на порозі Ліз. Вона знову плакала. Цікаво, подумав Нейтан, чи давно вона там стоїть. Вона досі дивилася на Баба з легким відчаєм, але той лише знизав плечима, наче ніякої різниці у сказаному нею не бачить.

— А ти бачилася з дядьком Кемом перед його від’їздом, бабусю? — запитав Зандер.

— Ні, — мовила вона з жалем, і від його ваги атмосфера на кухні стала ще тяжчою. — Але було очевидно, що з ним щось негаразд.

Нейтан побачив, яким жорстким стало Ільзине обличчя.

— А де ти була? Їздила верхи? — поцікавився Нейтан і відчув полегшення, коли Ліз кивнула. Мама їздила верхи майже щоранку все своє життя. Нейтан у душі вважав це індикатором її здоров’я і знав, що Кем теж так вважав. Він підкреслено подивився на стіл, де досі стояла її тарілка, чекаючи, але Ліз похитала головою.

— Ні. Я йду спати.

— А хто дзвонив? — поцікавився Гарі.

— Керолайн з пошти.

— Отже, новина дійшла в місто.

— Так. Схоже на це.

— Чого вона дзвонила?

— Як і всі. Сказала, що хоче допомогти, — похитала головою Ліз. — Та насправді їм усім кортить знати, що трапилося.

Ліз обвела поглядом кухню, неначе відповідь може звідкись матеріалізуватися, але Нейтан бачив навколо лише розгублені обличчя.

— І що ти їм кажеш? — нарешті мовив він.

— Не знаю. Я не знаю, що їм казати, — її обличчя скривилося. — Мені треба спробувати поспати, побачимося вранці.

Вона пішла, і проріз дверей знову спорожнів. За хвильку Кейті підвелася й заходилася збирати тарілки.

— А ви що з Саймоном робили, дядьку Гарі? — запитав Зандер.

— Перевіряли кілька північно-східних свердловин... Дякую, Кейті, — передав їй свою тарілку Гарі. — Ми поїхали ще вдосвіта, тож розминулися з Кемом.

— То великий район, — мовив Нейтан. — Ви там усе закінчили, чи потрібна допомога?

— Думаю, майже все зробили, — озвався Гарі. — Я взяв східну частину, а Саймон — північну.

Розділитися — це найкращий спосіб, подумав Нейтан. Таким робом можна охопити кілометрів на сто більше, навіть якщо працювати доведеться в одні руки. Вони, либонь, цілий день один одного не бачили. Переводячи погляд із Саймона на Гарі, Нейтан подумав, чому це йому раптом спало таке на думку.

Баб допив склянку води.

— Це до біса дивно, що Кем опинився біля могили. Трохи нагадує історію про справжнього скотаря.

— Бабе, приятелю. Заради Бога, — пирхнув Гарі.

Саймон, нахмурившись, поглянув на Баба.

— Це ти про що?

Гарі похитав головою.

— Це просто смішно.

— Не смішно, — мовив Баб і кивнув до Нейтана. — Ану розкажи, ти добре її знаєш. Оту з багаттям і подорожніми.

— Ні, — мовив Нейтан.

— Та ти знаєш, про котру я кажу. Оту з кіньми.

— Так, я знаю, — мовив Нейтан, відчуваючи, як Ільза перемінила позу. — Але не зараз.

— Як там вона починається? Був собі гурт хлопаків чи як там, — буркнув Баб. — Ніколи я не міг її добре запам’ятати. Та розкажи вже, чорт забирай, Нейте. Давай, чи мені доведеться.

На кухні було тихо, туристи дивилися очікувально. Нейтан зітхнув.

— Це просто дурнувата легенда, яку в наших краях розповідають дітлахам, — мовив він. — Трапилася вона, кажуть, у 1890-і, і скотар насправді був не скотар, а крадій худоби.

Кейті вимкнула воду в раковині й теж дослухалася.

— Він входив у банду, — провадив Нейтан. — Хлопаки побачили весь цей обшир, помітили, що власників ніде не видно, й вирішили, що це шанс заробити кілька баксів. Нічого особливого — просто трималися подалі від головних шляхів, оточували худобину, яка відіб’ється від стада, й забирали собі. Коли набралося багатенько, погнали в Аделаїду. Вирішили: якщо вдасться, зведуть тавро, якщо не вдасться, продадуть задешево.

Він зупинився.

— А тоді одного дня коні подуріли, — підказав Баб.

— Так, дякую, приятелю, — нахмурився Нейтан. — Отож, так, одного дня, коли вони були в наших краях, почалася біда з кіньми. Капризували, знаєте, неможливо було їх укоськати, наче хтось їх перелякав. У скотаря кобила поводилася найгірше, і дійшло до того, що він почав відставати від своїх. Отож він попросив усіх зупинитися й лишився облаштовувати табір, поки решта підготує худобу до ночівлі... — Нейтан помовчав. — У легенді говориться, що сам-один він залишався не більш як годину. Та коли інші повернулися, його постіль була розстелена, а багаття розпалене.

— Над багаттям висів казанок, але вода цілком википіла, — вклинився Баб. Він значущо понизив голос. — А скотаря ніде не було видно.

Туристи поглянули на Нейтана, який знизав плечима.

— Як Баб і каже. Ні слідів хлопця, ні слідів боротьби. Кобила його досі була прив’язана, та ледве-ледве. Вона металася й шарпалася, як-от коли їм не терпиться втекти. Отож його приятелі розділилися й почали об’їжджати околиці, та не могли його знайти. Шукали до темряви — і нічого. Чекали на нього наступного дня, але він не повернувся, і зрештою їм довелося рушати далі, бо ж у них досі була вся ця худоба. Хай там як, а за два дні вони наскочили на родину мандрівників, які їхали на північ, і запитали, чи не бачили ті їхнього приятеля. Мандрівники трохи розхвилювалися, а тоді підвели їх до одного з возів. На возі лежало тіло скотаря, загорнуте в покривало. Родина буцімто знайшла його на узбіччі три дні тому, за сто кілометрів на південь звідти. Везли його в найближче містечко, щоб попитати, чи не знає його там хто-небудь. Схоже, його тіло лежало біля дороги без видимих ушкоджень, і при ньому не було ні води, нічого.

— Та якщо вони казали правду, його знайшли мертвим того самого дня, коли він зник, — відкинувся на стільці Баб. — І дуже далеко — він би не зміг туди не тільки дійти пішки, а й навіть доїхати, тож як він туди потрапив?

Саймон зиркнув на Кейті, яка, тримаючи перед собою руки в гумових рукавицях, знизала плечима. Саймон похитав головою.

— Я не знаю.

— Ну, ніхто з тих хлопаків теж не знав, — мовив Нейтан. — Отож вони трішки перестрашилися, поховали його просто там, де були, й на тому все б і закінчилося. Але поповзли плітки, і зненацька люди почали розповідати, що бачили мертвого скотаря то тут, то там на дорозі, що він буцімто вештається ночами і все таке. Зрештою робітники почали відмовлятися їхати сюди, бо тут привиди. Трапилося кілька нещасних випадків. Серйозних, декілька людей загинуло. Все настільки погіршилося, що тогочасний власник цих земель був змушений поставити надгробок, щоб нарешті втихомирити привида й покласти край пліткам. Не дуже-то це спрацювало. Легенда стверджує, що якби хтось почав копати під надгробком, то нічого б не знайшов. Могила порожня.

У тиші лише цокав кухонний годинник. Туристи обоє дивилися на Нейтана.

— Дурня, — прошепотів Саймон.

— Та звісно, — сказав Нейтан. — Це ж просто клята легенда.

— І все одно. Дуже дивно. Що він зник, а тоді отак з’явився за багато миль звідти.

— Ага. Ну, можете спати спокійно, це все неправда... — почав був Нейтан, але не закінчив, коли Ільза зненацька підвелася, шкрябнувши стільцем об підлогу. Вона розтулила рота, немов збиралася щось сказати, але знову його стулила, розвернулася й вийшла з кухні.

Запала тиша.

Під Бабом рипнуло крісло, коли він відкинувся назад, хитаючи головою.

— Гарна історія, Нейтане.