Заблудлий

Розділ 20

Вранці Ільзи вже не було вдома.

Нейтан прокинувся пізніше, ніж зазвичай: коли розплющив очі, денне світло крізь фіранки вже пробивалося у вітальню. Вони з Зандером затрималися допізна, сидячи в гаражі й у світлі «гасниці» витріщаючись на Кемеронову записку.

«Пробач».

Зрештою Нейтан узяв листівку та сховав у кишеню.

— Покажеш Ільзі? — запитав Зандер.

— Ага. Завтра.

Та коли Нейтан одягався, в будинку стояла тиша. З вікна можна було роздивитися крихітні фігурки Софі й Ло, які гралися в садку в якусь гру, а Ліз спостерігала за ними. Навіть з такої віддалі Нейтан бачив, як похилилися її плечі і як від виснаження згорбилася спина. Ільзи ніде поблизу не було.

Не було її і на кухні, де Кейті прибирала на самоті, не було і в кабінеті. Нейтан повернувся назад у коридор і перевірив, як там Зандер: той досі спав. Розслаблено лежачи на подушці, він здавався молодшим з обличчя, ніж учора ввечері. Нейтан зачинив двері. Навпроти містилася кімната дівчат. У Нейтановому дитинстві там була Кемеронова спальня. Нейтан стояв, пригадуючи всі ранки, коли він удосвіта, ледве продерши очі, відчиняв двері й опинявся віч-на-віч з братом. Відколи Кемерон перебрав на себе управління господарством, він спав у батьківській спальні в кінці коридору. Разом з Ільзою. Ліз перебралася в меншу спальню поряд з дівчачою, де, як вона казала, почувалася щасливішою.

Двері в батьківську спальню були відчинені, тож Нейтан підійшов і зазирнув усередину. Великі меблі, здається, не змінювали ще з тих часів, коли спальня належала його татові й мамі, але загалом кімната справляла враження незнайомої. Хтось (мабуть, Ільза) перефарбував стіни й додав світлини дівчаток і ще декілька особистих штрихів.

Видно було, що кімната доглянута, одначе нині вона здавалася — Нейтан пошукав слово — розхристаною. Ліжко застелене, але неохайно, а глибокі вм’ятини в подушках натякали на неспокійний нічний сон. На тумбочці, з Ільзиного боку ліжка, як здогадався Нейтан, стояли старі кавові чашки, які лишили цілий розсип круглих слідів. Серед них була пляшечка знеболювального з відкритою кришечкою. Поряд з чашками валялося кілька пігулок.

Нейтан озирнувся на дівчачу спальню, потім глянув на пляшечку на тумбочці. Повагавшись, зайшов, і під його чоботами гучно зарипіли мостини. Нейтан зібрав розсипані пігулки, вклав назад у пляшечку й заклацнув кришечку. Подивився на наліпку. Виявилося, що це простий парацетамол, який продається без рецепта, але пігулок у пляшечці було чимало. Якусь хвилю постоявши, Нейтан повернув пляшечку на тумбочку, де її знайшов.

Вийшов назад у коридор — і крекнув, важко зіткнувшись із кимсь у півтемряві. Вони обоє заточилися. За такого слабкого освітлення Нейтан лише за якусь мить упізнав людину, що стояла перед ним.

Саймон.

Саймон кинув погляд Нейтанові за спину, в спальню, а тоді на його обличчі застиг вираз, який важко було витлумачити.

— Я вас шукав, — мовив Саймон.

— А я шукав Ільзу.

Нейтан учув у власному голосі вибачливу нотку й прочистив горло. Він не повинен нічого пояснювати.

— З годину тому вона поїхала покататися верхи в паддоці далі по дорозі.

— А! Дякую. А ви чого хотіли?

— Вам дзвонять.

— Мені? — Нейтан навіть не уявляв, хто б це міг хотіти з ними поговорити. — А хто?

Саймон знизав плечима.

— Схоже, хтось, до кого ви намагалися додзвонитися.

Виявилося, що це електрик.

— Дейве, — промовив Нейтан, почувши голос чоловіка, — як там моя холодильна камера?

— Не знаю, приятелю. У п’ятницю, як ми й домовилися, я приїхав до тебе додому, але не зміг потрапити всередину.

— В холодильну камеру?

— В будинок. Двері були замкнені.

— Але... — Нейтан міцно заплющив очі. — Чорт.

Єдиний час, коли Нейтан не лінувався замикати двері, це коли приїздив Зандер. Шанси, що вкрадуть ноутбук малого, були нульові, та Зандерові, здається, так було спокійніше. Голос Дейва чувся ідеально чітко. Це не провіщало нічого доброго. Мабуть, він уже в якомусь людному місці. — Сподіваюся, ти ще в наших краях...

— Ні, вибач. Довелося повернутися додому. На Різдво до дітей.

— Господи.

Нейтан три тижні чекав, заки електрик набере достатньо замовлень, щоб окупилася подорож із Сент-Геленса.

— А ти не міг вломитися?

— Ну, міг, — у голосі Дейва вчулася легка образа. — Але я не був певен, як ти на це відреагуєш.

— Я б на це відреагував чудово. Мені ж та клята штука потрібна в робочому стані.

Дейв мить помовчав, цим підкреслюючи своє незадоволення Нейтановим тоном. Нейтан зітхнув.

— Вибач, приятелю. Ти не винен. Коли знову приїдеш?

— Не раніше першого тижня лютого.

— Лютого!

— І то лише в тому разі, якщо наберу ще парочку замовлень.

— Я не можу стільки чекати. Мені треба полагодити її зараз. Гарі вважає, що вода вже піднімається.

— Якщо почнеться повінь, я не зможу приїхати ще довше.

— І що ж мені діяти?

— Слухай, я можу дати тобі кілька порад, — мовив Дейв. — Маєш ручку?

Нейтан помацав навколо і знайшов ручку під телефоном. На тумбочці лежав пошарпаний обліковий журнал, і Нейтан розгорнув його на чистій сторінці ближче до кінця. Й почав записувати.

— Це я вже пробував, — промовив він за кілька хвилин.

— Ясно, що ж, у такому разі... — Дейв знову почав пояснювати. Вже за кілька слів Нейтан припинив записувати. Це він теж уже пробував. Він був практично певен, що в холодильній камері слід замінити якісь деталі. Він уже почав згортати журнал — і зупинився. Дейв ще продовжував говорити йому у вухо, а Нейтан перегорнув кілька сторінок.

Будь-хто, виходячи за паркан навколо будинку, мусив записати, куди він зібрався й коли повернеться. В теорії журнал мав заповнюватися повсякчас. На практиці це робилося лише тоді, коли люди не забували записуватися.

Слухаючи упіввуха, Нейтан прочитав останні записи. Гарі сьогодні поїхав перевірити свердловину, а Ільза — Нейтан провів пальцем по її запису — і справді катається в паддоці далі по дорозі, як і сказав Саймон. Це був той самий паддок, де вона їздила в ранок зникнення її чоловіка, пригадалося Нейтанові. Там Кемерон востаннє зупинився перемовитися з нею, перш ніж поїхати.

— Мені шкода, приятелю, — промовив тим часом Дейв, і Нейтан знову включився в розмову. Дейв явно очікував на відповідь.

— Дякую, спробую ще раз сам полагодити, — озвався Нейтан.

— Я не про холодильну камеру, — сказав Дейв, і навіть через телефон відчувалося, що він хмуриться. — Я казав, мені шкода через те, що сталося з Кемероном.

— А! Ясно. Дякую.

— Він мені дуже подобався. Добрий був чолов’яга.

— Ага.

— Уявляю, який це був жахливий шок.

— Так.

— Не знаєш, чому він, ну, вчинив так?

Нейтан погортав журнал до дати Кемеронового зникнення. Побачив братові тверді великі літери: «ЛИМАНОВІ ГОРИ». Нейтан відчув тиск у грудях. Відповідно до журналу, Кемерон розраховував повернутися наступного дня до вечері, якщо не раніше. Нейтан дістав із задньої кишені Кемеронову листівку. Одне слово тим самим почерком. «Пробач».

— Ні, — відповів Нейтан. — Гадки не маю.

Рядок над Кемероновим записом був заповнений прописними літерами Ліз, яка зазначала, що взяла напрокат кобилу Софі, поверне по обіді. В рядку над цим записом Гарі повідомляв, що вони з Саймоном їдуть перевіряти свердловини й мають повернутися до вечері. Попереднього дня Баб з помилками нашкрябав, що переночує на північному пасовиську, а тоді поїде в Леманові гори на зустріч з братом. Нейтан провів пальцем по навколишніх записах. У день Кемеронового зникнення більше записів не було. Він погортав кілька сторінок назад, потім уперед і нарешті згорнув журнал.

— Ну гаразд, приятелю, — говорив Дейв. У його голосі відчувалася ніякова нотка. — Я розумію, що зараз у тебе не найкращий час, але мені все одно доведеться виставити тобі рахунок.

— Зрозуміло, — вихопилося в Нейтана з більшою гіркотою, ніж він думав.

— Боюся, я не маю вибору. Я на північній дорозі витратив сотню тільки на бензин.

— Знаю.

У Нейтана аж серце опустилося, як завжди, коли йшлося про гроші.

— Слухай, оскільки це Різдво, я зроблю тобі знижку.

— Правда? Дякую.

— Нема за що. У четвер мені все одно треба було в Атертон, тож я не зовсім змарнував час.

— Ти їздив у Атертон?

Якась думка майнула в голові. Він спробував її зловити, але вона розтанула раніше, ніж устигла сформуватися.

— Так, проблеми з генератором. І ще раз: мені шкода через Кема. Страшенно прикро, що ніхто не натрапив на нього вчасно і не встиг допомогти.

Знову щось його шарпнуло. Цього разу різкіше, але теж швидко промайнуло.

— Дякую, Дейве.

— Щасти з холодильною камерою.

Тільки на щастя й лишається сподіватися. Повісивши слухавку, Нейтан довгу хвилю дивився на телефон. Нарешті обернув голову — і здригнувся, побачивши людину, яка стояла, прихилившись до дверей Ільзиного кабінету та спостерігаючи за ним. Знову Саймон. Цікаво, подумав Нейтан, скільки він уже тут стоїть.

— Ви ще чогось хотіли? — Нейтан почав уже його обходити, але Саймон водночас із ним нерішуче зробив півкроку — й вони обоє ніяково застигли.

— А в поліції більше нічого не кажуть про те, що, на їхню думку, сталося з Кемероном?

— Ні. А що?

— Просто поцікавився. Він мені дуже подобався. Але поліція серйозно поставилася до справи?

— Здається. Та в наших краях усім займається фактично один коп.

— Знаю. Це так дивно, — Саймон коротко засміявся. — А він приїде сюди допитувати усіх нас?

— У маєток? — перепитав Нейтан. Чоловік аж вібрував від нервової енергії, і Нейтан роздратувався. — А навіть якщо приїде, яка проблема?

— Ніякої. Звісно, ніякої, — мовив Саймон і розтулив рота щось додати, проте передумав. Вони дивилися один на одного.

— А як, ви кажете, ви познайомилися з Кемероном?

— У пабі. Коли ми приїхали в місто.

— З заходу.

— Щира правда.

— Важкувато доїхати сюди з заходу о цій порі року, — мовив Нейтан. — Дороги в пустелі переважно перекриті.

— І не кажіть! Нам довелося їхати мальовничою трасою. Зробили петлю на південь.

— Ясно.

У цій австралійській глушині завжди більше роботи, ніж туристів, готових до неї взятися, але Нейтанові стало цікаво, чому Кем найняв саме цю парочку. В цю пору року навіть роботи не так уже й багато. Йому пригадався телефонний дзвінок, який він зробив учора ввечері. «Дякую вам за те, що зацікавилися „Північними квітами“!»

— А нагадайте, звідки ви двоє приїхали?

— В Англії? З Гемпширу.

— Це на півночі?

— Ні. На півдні. А що?

— Та нічого.

— Це якось пов’язано з тою жінкою, про яку ви говорили? З Дженною? — запитав Саймон тихим голосом, і Нейтан обернув голову.

— Ви щось знаєте про це? Чи про неї?

Саймон помітив його тон.

— Ні. Звісно, ні. Звідки?

— Це ж ви про неї заговорили.

— Слухайте... — Саймон глянув у бік кухні, звідки чувся брязкіт тарілок, які переставляла Кейті. — Я неправильно повів розмову. Ви нас не знаєте, я це розумію. Але хай що сталося з вашим братом... — Саймон ще стишив голос. — Непокоїтися вам слід не через нас із Кейті.

Нейтан нахмурився. Чоловік був такий непередбачуваний, що неможливо було його зрозуміти.

— Про що ви? Мені слід непокоїтися через когось іншого?

— Ну, може, не зовсім непокоїтися...

— Ви ж так сказали.

— ...знаю, я хотів сказати, якби вам слід було...

— Заради Бога, приятелю, вже або кажіть, або ні.

Саймон ковтнув, і його борлак підстрибнув.

— Я чув, як Кемерон сварився. З Гарі. За тиждень до смерті.

— І? — зронив Нейтан, не знаючи, як ще на це відповідати.

Знадвору почувся далекий голос, який кликав його на ім’я:

— Нейтане!

Ільза. Нейтан обернувся на голос, але тут-таки примусив себе знову зосередити увагу на Саймоні.

— Просто подумав, що вам буде цікаво, — говорив Саймон. — Якось увечері Гарі збирався вимкнути генератор. Я почув їх з фургона. Нічого конкретного, я не старався підслухати, але сварка, без сумніву, мала місце.

— Нейтане!

На дерев’яних сходинках веранди загупали Ільзині чоботи.

Саймон підступив на півкроку.

— Слухайте, мені здалося, Кемерон був роздратований. Я ще таким його не бачив. І Гарі теж сердився й казав, що він прожив тут понад сорок років — більше, ніж Кемерон. Якось так: «Я знаю про все, що тут коїться, більше, ніж ти гадаєш».

— І що б це могло означати?

— Не знаю, — знизав плечима Саймон. — Але на цьому сварка й обірвалася. Здається, Гарі зразу пішов геть. І я про це й не думав би, але...

Він не договорив, бо в кінці коридору відчинилися сітчасті двері. На порозі в прямокутнику світла з’явилася Ільза.

— О, добре. Ось ти де, — сказала вона трохи засапано. — Гарі нема поблизу. Ти вільний? Потрібна допомога.

— Так. Одну секундочку, — мовив Нейтан і обернувся назад до Саймона. — Але що? Тільки швидко.

— Але Гарі про це нікому не обмовився.