Заблудлий

Розділ 29

За годину Ліз дбайливо вклали в затемненій спальні, напоївши слабеньким заспокійливим, наданим Стівом, і Нейтан зловив себе на тому, що самотньо стоїть на порозі вітальні. Він ще ніколи не бачив у кімнаті стільки людей, і попри спеку, частина присутніх вийшла в коридор і на веранду. Але навколо Кемеронової картини гості ніяково залишили вільний простір, зауважив Нейтан.

— Принаймні до неї ніхто не лізе, — почувся поряд голос. Ільза повз Нейтана дивилася на картину.

— Я вважав, що ліпше її зняти.

Вона нахмурилася.

— Ні, не на похороні. Почалися б питання. Це ж Кемів скарб. Він би хотів, щоб вона була в усіх на очах.

В Ільзиному голосі прозвучала нотка, яку через гамір важко було розчути й розтлумачити.

— І Баб так сказав.

— Справді?

— Так. І мама.

— І вони мали рацію.

Мабуть, таки мали, подумав Нейтан. Може, гості й трималися на шанобливій відстані, але всі крадькома кидали погляди на картину. Цікавилися, та не хотіли, щоб їхня цікавість видалася нездоровою. Нейтан побачив, як Кейті з тацею бутербродів протиснулася в двері й зайшла між людей. Замість роздати бутерброди, вона просто поставила тацю на стіл і одразу ж вийшла.

Ільза спостерігала за нею прищуленими очима.

— Господи, вони безнадійні. Обоє, — сказала вона й помовчала. — А я ж можу їх вигнати, — раптом додала вона таким голосом, наче до неї оце щойно дійшло.

— Може, й не доведеться. Гадаю, вони й самі збираються поїхати.

— І все одно. Я б могла їх вигнати. Якби схотіла.

— Ага. Ну, мабуть.

З протилежного кінця кімнати жінка з рудувато-білявим волоссям до плечей зловила Ільзин погляд і легенько махнула їй рукою.

— Хто це? — поцікавився Нейтан.

— Не знаю. Я думала, вона тобі махнула.

— Навряд чи.

Жінка махнула знову, цього разу наче вагаючись, і Ільза зітхнула.

— Мабуть, слід мені піти поговорити трохи з людьми. А з тобою побалакаємо пізніше.

Вона рушила до жінки в кутку, а Нейтан, попиваючи пиво, провів її очима. Ільза простягнула жінці руку, вони обмінялися кількома словами, схиливши голови одна до одної, щоб краще чути в гаморі. Тоді Ільза обернулася й указала на Нейтана. Мовила ще щось, і жінка, подякувавши їй, крізь юрму рушила до нього.

— Нейтане, добридень. Узагалі-то я махала тобі, — заговорила жінка, поставши перед ним. Засоромлено всміхнулася. — Ти не пам’ятаєш мене. Нічого страшного. Я — Мелані. Берч. З Атертону.

— Мелані... — Нейтан намагався пригадати.

— Ну, з Атертону? Принаймні мешкала там кілька років тому. А тепер повернулася, — ніяково розсміялася вона. — Нічого страшного, я була на пару років молодша за тебе, тож навряд чи ти взагалі мене помічав. Але я дружила з Джекі, коли ви двоє зустрічалися.

— А! Правильно. Я не... — він так і не міг пригадати, але принаймні вона досі всміхалася. — Ми з Джекі давно розлучилися, тож...

— О! Я теж, — стенула вона плечима. — Міський хлопець. Не склалося, хто б міг подумати... отож після цього я трохи подорожувала. Кілька років жила на заході, а нині знову сюди повернулася. Досі працюю з кіньми.

— Ясно.

Нейтан почав пригадувати дівчину, яку іноді бачив на манежі: вона була не дуже близькою товаришкою Джекі. Рудувато-білявий хвіст і веснянки влітку. В цих краях небагато молоді, але вона змінюється з неочікуваною частотою: люди виїжджають учитися і працювати й переїжджають на нові місця. Нейтан навіть не був певен, чи колись знав, що цю дівчину звати Мелані, бо ж очей не відводив від Джекі. Але Мелані була гарненька. І тоді, і тепер.

— Прикро чути щодо вас із Джекі. Шкода, я гадала, у вас усе складеться. Ви були така гарна пара! — вона завагалася, наче вирішуючи, чи варто продовжувати, а потім усміхнулася кутиком рота. — Ми всі їй страшенно заздрили, бо навколо було повно козлів, а гарних хлопців катма, а вона отак швидко тебе заарканила. Вона вічно розповідала, як вам двом весело разом і як ти її смішиш.

— Справді?

Це зовсім не було схоже на Джекі. Принаймні наприкінці. Хоча на початку — спогади заховані надто глибоко — так і було, мабуть. На початку Нейтан, певно, міг те саме про неї сказати. Нарешті він уважно глянув прямо на Мелані.

— То як, радієш поверненню?

— Тут так тихо! Я вже й забула.

— Ага. Щира правда. Тихо-тихо.

У Нейтана в голові було геть порожньо. Він гадки не мав, про що говорити. Побачив, як Ільза з того боку кімнати зиркнула на нього і зразу швидко відвела очі. До неї говорила старша жінка, якої Нейтан не впізнавав.

— Ну гаразд, — мовила Мелані. — Слухай, мені дуже прикро через Кемерона, і я усвідомлюю, що зараз не найкращий час, але я не знала, коли ми з тобою ще зустрінемося, тож просто хотіла привітатися. Хочу сказати, я ж навіть не знаю, чи буваєш ти в місті...

— Не буваю. Практично ніколи.

— О! — кліпнула вона й одразу опанувала себе. — Ну, якщо раптом заїдеш і захочеш випити абощо, дай мені знати.

— А. О’кей.

— Можеш дзвонити мені в Атертон. Мене звати Мелані.

— Мелані. Так, я запам’ятав.

— Добре. Ну, гаразд, — усміхнулася вона і, розвертаючись іти геть, легенько торкнулася його руки, як ніхто вже не торкався довгий час. Тепло її пальців довго трималося на його шкірі — таке ясне й гостре, аж болісне. Нейтан дивився, як вона знову розчиняється в юрмі, й коли поряд з ним зненацька з’явився Гарі, аж здригнувся.

— Буду відвертий, приятелю: я не впевнений, що ти в тому становищі, щоб набивати собі ціну, — вручив йому нове пиво Гарі.

— Господи, Гарі. Сумніваюся, що вона саме це...

— Ну, ніколи не дізнаєшся, якщо не спитаєш, правильно? Подзвони їй. Починай потроху показуватися в місті.

— Її довго не було. Вона й не знає...

— Про ту справу з Кітом? Знає. Якщо вона живе в Атертоні, їй там уже точно щось розповіли. Понад сумнів.

— І все одно... Не знаю. Я подумаю.

— Подумай. Бо ти не полегшуєш справи, приятелю.

— Не полегшую для кого?

— Для всіх. Для них. Для себе. Принаймні дай їм шанс тебе пробачити, — кивнув Гарі на присутніх.

— Я молив їх про це десять років тому. Не спрацювало.

— Ніхто не просить тебе про таке. Просто зроби крок назустріч. Може, трохи більш як один крок. Багато часу минуло.

— А обличчя ті самі.

— Деякі. А деякі вже ні, — Гарі понизив голос. — І кількоро про тебе запитувало. Молодий Том. Джеф. Питали, чим ти займаєшся. Поглянь на них. Вони знають, що в отій могилі цілком міг опинитися ти. І ще можеш опинитися, якщо вони не схаменуться. А потім їм доведеться з цим жити. Такі речі змушують поглянути на все під іншим кутом, налаштовують на прощення.

— Справді? Ну, я за них радий.

— Просто раджу, приятелю.

Нейтан стенув плечима. На тому боці кімнати він побачив Баба, який теревенив з гуртом чоловіків його віку. А в кутку Ільза, яка втекла від старшої жінки, розмовляла зі Стівом.

Вони стояли окремо від інших присутніх, на нейтральний території під картиною. Ільза схилила голову до Стіва і, схоже, розмовляла стишеним голосом. Вона щось говорила, її обличчя було незвично збуджене, а Стів підібгав губи. Коли Ільза змовкла, фельдшер похитав головою. Розтулив уже рота, щоб відповісти, але вона перебила його і знову зашепотіла, цього разу ще схвильованіше. Присутні перегрупувалися, і Нейтан утратив їх двох з поля зору.

Він прихилився до стіни. В кімнаті було гаряче, і зненацька розмови здалися занадто гучними. Нейтан відставив пиво й потягнувся по глечик води на найближчому столі. Той був порожній, і так само ще два, які він побачив неподалік.

— Піду води наберу, — мовив Нейтан до Гарі. Той знизав плечима.

— Кажу тобі, приятелю. Ти собі тільки гірше робиш, отак сьогодні ховаючись.

Нейтан не відповів.

На кухні було не прохолодніше, але бодай тихше. Біля раковини стояла самотою Кейті, задивившись у вікно. Вона здригнулася, коли Нейтан поставив глечики на крило мийки.

— Ой. Вибачте, — мовила Кейті. — Я думала, це Саймон.

— Ні. До речі, де він?

— Не знаю.

Нейтан зазирнув у холодильник. Там охолодженої води не виявилося. Він повернувся до мийки. З обох кранів лилася гаряча вода, але що вже поробиш.

— Слухайте... — Нейтан підставив глечик під кран. — Ви двоє плануєте скоро їхати, але ж сьогодні ви ще на роботі.

— Знаю. Вибачте. Я погано почуваюся, — зіперлася Кейті на кухонну тумбу, і Нейтан зауважив, що вона трохи бліда з обличчя. Може, не варто було змушувати її сьогодні подавати страви.

— Вам зле?

— Це, мабуть, через спеку.

— Тут є фельдшер. Хочете покличу?

— Ні. Дякую, — вона підійшла до столу й узяла чергову тацю бутербродів.

Нейтан дивився, як вона з болісним виразом обличчя одразу ж поставила її назад.

— Слухайте, — мовив він. — Ми самі впораємося. Ідіть і приляжте, якщо вам недобре...

— Кому недобре? — з’явився у дверях Саймон з порожньою тацею в руках.

— Нікому, — озвалася Кейті. — Я просто трохи перегрілася. Повертаймося до роботи, — вона обміняла порожню тацю в Саймонових руках на повну. — Ти неси це, я візьму це, — підхопила вона глечики й усміхнулася. Усмішка була майже щира. — І всі задоволені.

Кейті вийшла з кухні, а за хвильку за нею рушив і Саймон. Нейтан провів їх поглядом. А коли й собі вийшов у коридор, почув, що балачки погучнішали: дедалі більше людей залишало переповнену вітальню.

Нейтан упізнав кілька облич. Може, варто підійти та спробувати заговорити. Або навіть піти пошукати Мелані. Цього разу вигадати якусь тему для розмови. Цілком можливо, що Гарі має рацію. Може, люди пробачать Нейтана.

А може (останнім часом Нейтана швидко опановували чорні думки), може, не пробачать. Він багато часу — роки — витратив на те, щоб звикнути до такого життя. Те, як різко його відштовхнули люди, було боляче, особливо коли рана була свіжа, та ще гірше те, що ця рана довго гноїлася. Він заледве впорався з цим першого разу і знав з цілковитою впевненістю, що вдруге не витримає. З вітальні вийшов гурт чоловіків і рушив у його напрямку. Нейтан швидко відчинив найближчі двері й зайшов усередину. Ільзин кабінет.

Зачинивши двері, Нейтан видихнув. Тут було тихо, гамір у вітальні й коридорі перетворився на приглушене дзуміння. Нейтан хвильку постояв, насолоджуючись тишею, а далі підійшов до вікна. На веранді Софі гралася в якусь гру з дітьми Кайлі, а Ло спостерігала за ними. Неподалік був і Зандер — притулившись до стояка, теревенив з дівчиною приблизно його віку. Вона всміхалася.

У протилежному кінці двору хтось стояв самотою біля могил. Баб. Принаймні цього разу з застібнутою ширінкою, подумав Нейтан, а це вже щось. Брат навіть не опустив погляд до землі. Стоячи біля паркану, спиною до хати, він задивився вдалину. Нейтан ще хвилинку поспостерігав за ним, а відтак відвернувся й поглянув на стінний календар. Бабові плани з об’їзду пасовищ. Вписані, а потім твердо викреслені.

Нейтан сів на запасний офісний стілець і потягнувся до щоденника на столі. Перегорнув на ту сторінку, яку показала йому Ільза, й почав читати плани об’їзду пасовищ. Вони були детальні, з усіма змінами в графіку, які це викличе. «За» і «проти», ризики й переваги. Нейтан перечитав їх двічі, а потім відкинувся на стільці, замислившись. І Баб, і Кемерон обидва були по-своєму праві. План був гарний, але залишалися зазублини, які ще потрібно згладити, перш ніж братися до справи. І хоча нині зостався тільки Баб зі своїми аргументами, це не означало, що Кем не мав рації.

Нейтан уже почав згортати щоденник, але зупинився. Неуважно перегорнув сторінки до цього тижня. Тут не було призначено майже нічого. Вся діяльність призупинилася через Різдво й Кемеронову смерть. Сторінки були майже порожні, а якщо і траплялися якісь записи, складалося враження, що їх робили багато тижнів тому.

Нейтан перекинув сторінку назад — до того дня, коли зник Кемерон. Тут Ільзиним почерком було вписано доволі багато пунктів. Нагадування про кілька телефонних дзвінків, які слід зробити, і про деякі рахунки, які потрібно закрити до кінця року. В попередні тижні такого було багато. День смерті Ільзиного чоловіка здавався просто черговим напруженим днем за шість напружених місяців.

Нейтан погортав туди-сюди ще кілька сторінок. Усе, що записувала Ільза, видавалося доволі стандартним. Нейтан і сам робив такі дзвінки й замовлення, просто не занотовував їх так дбайливо. Можливо, Ільза й не напрошувалася на цю роль, подумалося Нейтанові, а Бабові це не сподобається, але вона змогла б чудово керувати господарством, якби довелося. І тепер їй, схоже, доведеться. Він уже хотів знову згорнути щоденник, коли око зачепилося за щось унизу сторінки.

В кутку стояла галочка, біля якої було вписано час. Нахмурившись, Нейтан відгорнув кілька сторінок назад, потім ще кілька. Наскільки він бачив, така сама позначка з’являлася щодня протягом цілого року. Ніякої додаткової інформації, тільки галочка й цифри. Час варіювався приблизно на дві години — між сьомою і дев’ятою вечора. Нейтан довго вдивлявся в цифри. Глибоко в підсвідомості заворушився здогад.

Нейтан досі намагався скласти все докупи, коли за дверима почувся шум. Звівши погляд, побачив, що у двері заходить Ільза, а з нею — Дафі. Угледівши Нейтана, Ільза здригнулася.

— О Господи, — притиснула вона руку до грудей. — Ти мене налякав.

— Вибач, — озвався він. — Я... — він показав щоденник.

— А, ясно. Добре.

Вона зачинила двері та прихилилася до них спиною; обличчя в неї розчервонілося.

— Що трапилося?

— Похорон мого чоловіка, — огризнулася Ільза.

Нейтан кліпнув. Такого тону від неї він ще не чув.

— А ще що?

Перетнувши кімнату, Ільза плюхнулася в крісло за столом.

— Скільки ти вже тут ховаєшся?

— Недовго.

Вона кивнула.

— Дивно там, правда? Слухати оті всі балачки про те, який чудовий був Кемерон і як усі за ним сумуватимуть, — похитала вона головою. — Декого я взагалі не впізнаю, а декого не бачила багато років. Вони ніколи не заїжджали в гості, ніколи не дзвонили. Та вони його заледве знали, як по правді.

— Так. Мабуть.

Дафі, яка обнюхувала стіл, підбігла до Нейтана, й він нахилився. Відчував на собі Ільзині очі. В голові досі паморочилося від зневоднення. Скільки пива він випив? Небагато, але більше, ніж потрібно, щоб почуватися комфортно поруч з Ільзою.

— Вибач, — почав він підводитися. — Не заважатиму.

— Ага. І правильно.

Гостра нотка в її голосі змусила його завмерти вдруге. Він утупився в Ільзу, а вона у відповідь утупилася в нього.

— Іди вже. Не хочу тебе затримувати, — різко кивнула вона на двері. — Ти вже провів тут зі мною — скільки? — цілі дві хвилини? Це навіть більше, ніж зазвичай.

Нейтан стояв.

— Хочеш, щоб я залишився? — нарешті запитав він.

Почекав. Довший час Ільза нічого не відповідала. Нарешті зітхнула.

— Я розмовляла зі Стівом. Про Кемерона і... — вона опустила погляд. — І Дженну.

— Він сказав щось таке, що тебе засмутило?

Ільза гірко пирхнула.

— Ні. Навіть навпаки. Він не сказав нічого. Я хотіла дізнатися, що, на його думку, трапилося в минулому, але він не схотів нічого розповідати, — нарешті Ільза поглянула на Нейтана. — Ти казав, він сприйняв її розповідь серйозно. Чому ж зараз він такий потайний?

— Ну, ти ж сама сказала, — знизав плечима Нейтан, — це ж похорон твого чоловіка. Може, він намагається тебе захистити.

— Мене? — її обличчя розчервонілося ще дужче. — Він не мене захищає. А Кемерона. Як завжди. Він помер, а ми досі витанцьовуємо навколо нього. Не торкайся картини. Не реалізуй Бабів план. Не говори про... — вона замовкла. — Вибач. Я сьогодні ледве тримаюся.

— Знаю. Все це дуже важко.

Вона глибоко зітхнула.

— Слухай, не зважай на мене. Звісно, можеш іти, якщо хочеш.

— Ільзо, справа не в...

— Та знаю. Я все розумію. Все гаразд, — відмахнулася вона. — Хай там як, а тобі ліпше вийти між люди. Гарна нагода, щоб вони тебе побачили.

— І Гарі так само сказав.

— Дослухайся до нього, — мовила вона й зробила паузу. — Хтозна? Може, тебе вже шукає твоя подруга.

— Мелані?

— Це так її звати?

— Схоже на те. Я не дуже добре її пам’ятаю.

— А вона тебе пам’ятає.

— Ну, — вишкірився він і знизав плечима. — Що тут дивного?

Нарешті Ільза всміхнулася.

Нейтан відставив стілець.

— Мабуть, час мені вертатися, — сказав він. — А то Гарі й Зандер помітять мою відсутність і чогось там собі надумають.

— Ну, щасти, — сказала Ільза. — Може, все виявиться не так і складно, як тобі здається.

— Може. Але... — Нейтан досі чув за дверима гамір. — Як ти й сказала: більшість цих людей я роками не бачив. І може, вони й забули, як я вчинив, але тепер я маю забути, як вчинили вони? Минуло десять років. Страждав Зандер, страждала моя худоба, хтось отруїв мою собаку...

Ільза звела погляд.

— Справді? Це так Келлі здохла? Я не знала.

— Так, — мовив Нейтан. — Хоча ніхто мені не вірить.

— А чому ні?

— Бо більше ніхто не скаржився, що хтось труїть псів. Гленн і Зандер вважають мене параноїком.

Ільза легенько крутнулася на кріслі. Вона хмурилася.

— Стривай. Нагадай-но мені... Коли це трапилося?

— Зо вісімнадцять місяців тому.

— Торік Баб узявся труїти динго.

Нейтан завмер.

— Правда?

— За винагороду. Хотів поїхати геть і намагався наскладати грошей. Звісно, Кем сказав йому не робити цього біля нашої худоби. Але Баб усе одно приносив додому чимало скальпів, отож він точно труїв собак деінде. Я думала... — Ільза затнулася. — Кем сказав, що попередить тебе.

— Ну, не попередив.

Запала тиша. Нейтан відчував, як у скронях наростає тиск і які напружені в нього м’язи на шиї і плечах.

— Я в біса думав, що з’їжджаю з глузду, — мовив він. — Думав, що я собі навигадував.

— Ні, — поглянула на нього Ільза й повільно похитала головою. — Ні, навряд чи. Мені шкода, Нейтане.

— І поки ти не почала говорити, що Кем просто випадково забув...

— Я не збиралася цього говорити.

— О!

— Ні, взагалі-то я підозрюю, що Кем зробив це навмисно, — ясним і незмигним поглядом подивилася Ільза. — Він трохи дивно поводився щодо тебе. І випадково щось таке не проґавив би.

Нейтан не знав, що й казати.

— Але послухай, — Ільза посунулася на кріслі вперед. — Постарайся не дуже гніватися на Баба, добре? Хай там як, а він, мабуть, відчув докори сумління, бо одного дня враз кинув труїти динго. Не пояснив чому, але було враження, що він їх більше й не торкнеться.

Нейтан відчув, як напруження з плечей перетекло у груди. З вікна більше не було видно Баба. Паркан біля могил був порожній. Нейтан боявся заговорити, щоб голос його не зрадив.

— Піду я вже краще.

— Залишайся, — мовила Ільза. — Якщо хочеш.

— Ні, все гаразд. Дякую.

— Просто...

— Що?

— Хай що ти надумав робити, будь ласка, не роби цього зараз. Не коли тут усі ці люди.

Нейтан стояв у дверях.

— Будь ласка, Нейтане. Облиш це поки що. Заради мене.

Він вийшов. У коридорі було тихо, і Нейтан зачинив двері й нахилився. Коли Дафі лизнула його в обличчя, він пригадав той день, коли здохла Келлі. З усіх боків здавалося, що це початок кінця. Саме після цього Нейтан вирішив не поновлювати дозвіл на зброю, вимкнув рацію і практично припинив відповідати на телефон, аж Гарі довелося вручити йому маячок і наказати щодня звітувати: «У мене все добре; у мене проблеми».

Тоді Нейтан точно не почувався добре. По смерті Келлі він відчував, як життя вислизає з рук. Він тримався дуже довго, але це було занадто складно, й він утомився. Вперше він відчув, що просто здається. Це відбулося не водномить і не самохіть, а поступово, день у день, потрошку.

І поки це все відбувалося, кляті брати знали все про те, що трапилося. Нейтан глянув ліворуч, у бік повної людей вітальні, та праворуч, у бік двору. З Кемом він свій шанс уже проґавив, але де зараз може бути Баб? Двері в кабінет на спиною в Нейтана досі були зачинені. Він глибоко вдихнув і змусив себе подумати про те, що сказала Ільза. «Заради мене».

Він уявив, як вона сидить за письмовим столом, і дзвіночок у Нейтановій голові знову теленькнув, зненацька так близько і ясно, що він аж здивувався. Ільза працює за столом до пізньої ночі, після всіх тих довгих і напружених днів, розписаних у щоденнику. І знагла Нейтан зрозумів, що то були за галочки в нижньому кутку щоденника.

Нейтан завжди вважав, що це Ліз послала до нього Гарі з маячком. Дві кнопки: все гаразд або щось негаразд. Щовечора Нейтан тиснув одну й ту саму, хай як іноді кортіло натиснути іншу. Він думав, що ніхто більше за цим і не стежить: про це більше ніколи не заходила мова. Але він усе одно тиснув щовечора одну й ту саму кнопку, просто для себе самого. «Все гаразд». Один і той самий сигнал, що посилався крихітним промінчиком у нічне небо. Вистрілював у супутник, а з нього падав знову на Землю. Зв’язок крізь тисячі кілометрів простору. Нейтан стояв під дверима кабінету, а з того боку була Ільза, й уперше на довгій пам’яті він не почувався таким самотнім.