Заблудлий

Розділ 11

Не те щоб це когось хвилювало, але для протоколу: Нейтана швидко замучило сумління. За тридцять хвилин він розвернувся, але заки доїхав знову до Кіта, півгодини перетворилося на годину. Бездоріжник досі стояв під дивним кутом, але самого Кіта ніде не було видно. Розхвилювавшись, Нейтан викликав його по рації. Минуло чимало часу, поки йому відповіли. Нарешті йому повідомили, що Кіта забрала «швидка».

«З ним усе гаразд?» — запитав Нейтан. Знову довга пауза. Глухі перешкоди чулися понад хвилину.

«Запізно, приятелю», — нарешті сказав голос. Мабуть, це був хтось знайомий, але Нейтан його не впізнав.

«Запізно для Кіта? Чорт, серйозно?»

«Ні. Запізно вдавати, що тобі не байдуже. Він розповів нам, що ти його покинув».

І на цьому Нейтанова рація замовкла.

Нейтан глянув на Зандера, який спостерігав за Бабом і Гарі, що стовбичили над могилою скотаря. Баб стояв спиною, а Гарі присів біля надгробка, досліджуючи маленьке заглиблення, яке лишилося від ямки біля його підніжжя. Він сидів так довгий час, але зрештою підвівся й оглянув краєвид в усіх напрямках. Нейтан навіть не обернув голови. Він і так знав, що там. Анічогісінько на милі й милі.

У Кіта стався інсульт. Він замалим не помер. Замалим. Але не помер, і не завдяки Нейтанові. Навіть стукаючи у двері смерті, лежачи у «швидкій», Кіт зібрав сили, щоб стягнути кисневу маску з рота й розповісти рятувальникам, як Нейтан проїхав повз. Залишивши його помирати.

Кіта за п’ятнадцять хвилин після Нейтана побачив водій, який робив доставку. Всі казали, що йому збіса пощастило. Один шанс на тисячу, що там узагалі хтось проїде. Огида й огуда висіли в повітрі. Лишити когось у біді на глухій дорозі — це не питання поганого виховання, це питання життя і смерті в буквальному сенсі. Нейтан власноруч примудрився зробити немислиме й об’єднати все місто — білих, аборигенів, старих, молодих, давніх ворогів, вірних друзів. Люди забували тридцятирічну ворожнечу, коли треба було обговорити Нейтанів переступ.

Лише в цьому єдиному питанні ціла громада Баламари була непохитна. Залишити товариша на поталу стихії... такого практично не можна уявити, а тим паче пробачити. І якщо Нейтан Брайт, який народився і виріс у цій глушині, цього не розуміє, тоді життя в цій віддаленій громаді не для нього.

Нейтан вибачився, щиро і намагаючись усе пояснити. Так само від його імені вибачилися Гарі й Ліз, а за деякий час і Кемерон. Джекі відповіла на телефон тільки для того, щоб накричати на нього, а тоді повісила слухавку й подзвонила своїм адвокатам. Принаймні вона розмовляла з ним, згодом подумав Нейтан. Одна з небагатьох.

Присуд громади був швидкий. Скликали збори мешканців містечка, і на цих нестерпних зборах Нейтан стояв перед шістдесятьма парами осудливих очей і з папірця читав перепрошення. Він нервував, і його слова навіть для нього самого звучали ніяково і порожньо. Він спробував пояснити, що веде боротьбу за опікунство й відчуває великий стрес. Але це не виправдання. Навіть якщо в тебе пожежа й ти сам напівмертвий, ти все одно повинен зупинитися й допомогти. Немає жодної причини на світі, яка могла б виправдати те, як він учинив. Якщо це щось і доводить, то тільки те, що застереження Джекі щодо опікунства були небезпідставні. Її адвокати згодом отримали стенограму його промови й використали її проти нього.

Сама Джекі дала собі труд написати мейл (Нейтан і досі не може спокійно про це думати), який її мати прочитала тремким голосом на зборах громади, в подробицях описавши, як окошився на родині Нейтанів учинок. Її виступ сприйняли винятково прихильно. Нейтан навіть заскочив Баба за тим, що той у деяких місцях співчутливо киває.

Хтось навіть гаряче перешіптувався, що сержант Маккенна повинен висунути Нейтанові звинувачення в замаху на життя, але, на щастя, до цього не дійшло. Отож натомість містяни розвернулися до Нейтана спиною і зімкнули ряди. Нейтана, як ракову пухлину, видалили, щоб громада одужувала без нього.

Водномить його припинили пускати в усі громадські заклади в містечку. Заправка й поштове відділення зрештою змушені були погодитися обслуговувати його (після Гленнового наказу), але всі розрахунки робилися без зорового контакту. Дуже скоро плітки дійшли до вух його наймитів, і вони один по одному звільнилися. Він змушений був пропонувати вищу платню за нижчу кваліфікацію, і все одно не міг знайти заміну. Він самотужки не міг упоратися з усією худобою, тож довелося скоротити поголів’я. Його звичні об’їзники пасовиськ не відповідали на дзвінки і згодом зізналися, що їм погрожували бойкотом, якщо вони матимуть справу з ним. Хоча вони й так не збиралися цього робити. Який гівнюк може лишити людину помирати? Довелося шукати допомогу далеко від дому й платити набагато більші гроші за набагато меншу роботу.

Якось уранці, за кілька місяців по тому, як це сталося, Нейтан прокинувся від дивної тиші в маєтку. Він лежав, стривожений і збентежений, і тут до нього дійшло. Він був цілком один. Жодного робітника. Нічого, крім перешкод у рації. Нейтан утупився в стелю. В радіусі кількох годин їзди в усіх напрямках від нього не було жодної людини. Він цілком і повністю був покинутий напризволяще.

Зандер старався не дивитися на могилу, натомість перебираючи вміст Кемеронового бардачка. Обидва копи вже його оглянули, а от Нейтан його не відчиняв. У бардачку все було дуже організовано й практично. Так само, як і в усьому господарстві під функціональним Кемовим керівництвом, подумав Нейтан з натяком на гіркоту.

— Є там щось цікаве?

— Та ні, — похитав головою Зандер. — Але, схоже, він збирався навідатися до ретранслятора. У нього тут інструкція з його ремонту.

— Справді? — Нейтан узяв її. Покрутив у руках. — Може, це для відводу очей? Щоб ніхто не здогадався, що насправді він планує їхати сюди?

— Може, — сказав Зандер. — Але тут багато інформації. Він роздрукував інструкцію й відмітив усі інструменти, які приготував.

Нейтан нахмурився.

— Може, він дорогою передумав?

Нічого не відповівши, Зандер знизав плечима: його очі тепер були прикуті до Гарі й Баба.

Нейтан спробував подзвонити Ільзі. Він довго тягнув, боячись того, що їй могли наговорити, і сам не знаючи, що їй сказати. Мабуть, «не вір найгіршому». Але чому б їй не повірити. Це ж правда.

Він навіть шукав її очима на тих жахливих місцевих зборах і відчув водночас полегшення й дивне розчарування, що її не було. Заки нарешті він набрався мужності й подзвонив у паб під час її звичайної зміни на вихідні, минуло вже кілька тижнів. Відповів менеджер. Він упізнав Нейтана по голосу і сказав: якщо він ще раз побачить його чи почує, то не в поліцію телефонуватиме, щоб допомогла вирішити проблему... Нейтан зрозумів натяк?

Нейтан зрозумів, але все одно поїхав у місто на наступні вихідні, а потім ще й на наступні. Спробував вирахувати, які двері в гуртожитку можуть належати Ільзі, й просунув під них записку. Він і не знає, чи отримала Ільза ту записку. Якщо й так, він від неї більше не чув. Нейтан раз у раз паркував машину в сутінках подалі від дороги і з безпечної віддалі дивився на освітлені вікна пабу. Зайти не міг, але не їздити сюди теж не міг.

Він ще довго так робив у наступні роки, приїжджаючи туди, може, раз на шість місяців. Просто щоб почути інші голоси, окрім власного голосу в голові. Паркувався в темному кутку, дослухаючись до приглушених балачок, а іноді до музики, яка линула з пабу. Більше він так не робить. Минуло майже десять років, тепер він уже й не певен, хто буде в барі й чи впізнає його хтось узагалі. Але Нейтан підозрював, що його ім’я люди пригадають. Схоже, історію продовжують переказувати. Він перетворився не більш як на застереження.

Одного вечора, невдовзі по тому, як це все сталося, він побачив, як з пабу виходять Кемерон і Баб, сміючись і потискаючи руки кільком хлопцям, які при зустрічі дивилися крізь Нейтана, не помічаючи. Відтоді, як вибухнув скандал, Нейтан старався триматися подалі від братів. Вони не дорікали йому вголос, але він знав, що його вчинок заплямував і їх. Він тримався подалі, щоб їм не довелося просити його про це.

Він спостерігав за братами під пабом, і перше відчуття, що його зрадили, змінилося на інше, обережно-оптимістичне. Але дзвінок від Кема, на який він так сподівався («Агов, приятелю, я все залагодив. Усе пояснив. Вони зрозуміли, що ти шкодуєш»), так і не пролунав. За тиждень Нейтан знову приїхав під паб і побачив те, на що — як він збагнув — він весь цей час і сподівався.

Ільзу, яка закінчувала зміну, освітлював єдиний ліхтар. Нейтан уже поклав руку на клямку дверцят і приготував недоріке вибачення, коли слідком за нею з пабу вийшли менеджер і двоє скотарів, розмовляючи між собою, поки вона замикала двері. Вони затрималися на вулиці, коли вона вже пішла, і Нейтан змушений був провести її очима, відчуваючи гіркий і гострий жаль. Після цього він, проковтнувши гордість, прямо попросив Кемерона замовити за нього слово в пабі.

«Приятелю, та я там майже не буваю, — сказав Кем. По телефону здалося, що він хмуриться. — Їжджу тільки для того, щоб Бабові було з ким поговорити».

«Будь ласка, Кеме. Запитай, чи можна мені повернутися. Там є дівчина. Гарна. Працює в барі». Він розмовляв мовою, яку брат мав зрозуміти.

Кемерон розсміявся. «О так. Бачив її. Вона нічогенька».

«Ага, слухай, то ти запитаєш? Може, мене пустять назад?» Нейтан затамував подих, чекаючи на відповідь.

«Вибач, приятелю. Ще зарано. Я нічого не можу вдіяти, тебе там не хочуть бачити».

Нейтан повісив слухавку. Після того він три місяці не розмовляв з братом.

Зандер повернув папери в бардачок і посовався на сидінні. Нейтан бачив, що з нього вже досить і він хоче чимшвидше забратися геть. Нейтан і сам так почувався. Подумав, чи не поїхати їм уперед, але відчув дивну неохоту залишати Баба й Гарі біля могили. Похиливши голови, вони розмовляли про щось, чого Нейтан не міг чути.

— За хвильку поїдемо, — мовив він, і Зандер кивнув.

У душі Нейтан завжди відчував задоволення, що Зандер так ніколи і не прихилився до свого дідуся. Щойно він достатньо підріс, Джекі розповіла йому свою версію подій, отож Нейтан не міг не розповісти йому свою. І одразу пошкодував, що зробив це. Його версія звучала не краще. Хай там як, а Кіт уже мертвий. За чотири роки після першого інсульту він дістав другий, у якому навряд чи був винен Нейтан, але це не завадило звинувачувати його. Кітова вдова переїхала до Брисбена, щоб бути ближче до Джекі й Зандера, і зараз мешкала в будинку для літніх. Якийсь час Нейтан сподівався, що Кітова смерть покладе край його вигнанню, але все, здавалося, тільки погіршилося. Неначе Кіт, постраждалий від злочину, єдиний мав владу зняти обвинувачення, але більше вже не міг цього зробити.

На початку Нейтан щодня повторював собі, що все минеться. За десять років по тому він і досі чекав на це. Але, як по правді, він більше не думав про це щодня. Більшість днів він проводив, розглядаючи різні «якби». Наприклад, а якби Кіт і справді помер того дня на дорозі? Якби зробив люб’язність і тихенько впав, тримаючи руку при боці та стуливши рота?

Крізь вітрове скло Нейтан дивився, як Гарі постукав носаком черевика по землі неподалік могили.

Якби не було Кіта з його звинуваченням, для Нейтана все було б інакше. Мерці не балакають, і ніхто б ніколи не дізнався, як він учинив. Нейтан був би вільний і чистий.

Нарешті Гарі щось сказав до Баба, і той кивнув. Разом вони розвернулися спинами до могили й рушили до машини. Запрацював двигун, і Нейтан завів свій. Кинув останній погляд на могилу, на якій знайшли Кемерона.

Мерці не балакають.

Нейтан, мабуть, передумав це сотню разів за ці роки, та коли проїжджав могилу, ця думка дещо трансформувалася, набравши дивної і незвичної форми. І лишила неприємний слід, запавши в дальній куточок свідомості.

Нейтан зрушив з місця, й колеса підстрибнули на нерівній землі. Він не озирався, а натомість дивився вперед. Очі майже несамохіть зупинилися на машині попереду. А саме на обрисах двох чоловіків і на дзеркальці заднього огляду, в якому Нейтан розгледів пару очей. Гарі дивився на нього.