Заблудлий

Розділ 18

Коли Нейтан повернувся в будинок, Зандерова кімната була порожня, а з ванної долинало шумування душу. На ліжку лежала розгорнута на середині книжка. З роздратуванням Нейтан побачив, що це така сама книжка, яку він купив синові на Різдво. Листівка, яку використовували як закладку, свідчила про те, що це — подарунок від Зандерового вітчима Мартіна, архітектора, чиї витвори зі сліпучо-дзеркальними металевими поверхнями іноді описували в газетах як «суперечливі». Нейтан глибоко зітхнув, зачинив двері й пішов назад у вітальню.

У вікні досі можна було розрізнити темні обриси фургона туристів. Якусь хвильку Нейтан спостерігав за ним, міркуючи про те, що сказала Софі, а тоді відвернувся й увімкнув домашній комп’ютер, що стояв у кутку на письмовому столі. За десять хвилин спромігся увійти в інтернет і чекав, як той натужно відкриває сайт соціальної мережі. Коли сайт нарешті завантажився, Нейтан поставив курсор у пошукове віконечко та ввів ім’я і прізвище Кейті.

Комп’ютер кректав, а Нейтан повільно прокручував результати пошуку — один раз, потім ще двічі. Нічого. Пошук виявився невдалим. Було чимало людей з таким самим прізвищем, як у Кейті, але жоден профіль і жодне фото, здається, не пасували. Нейтан глянув на годинник. Незабаром уже вимкнуть на ніч генератор. Тоді Нейтан вбив ім’я і прізвище Саймона, а результата прокручував з усією швидкістю, на яку тільки була здатна рипуча техніка. Він був уже на третій сторінці, коли в коридорі зарипіла підлога. На порозі з’явився Гарі. Глянув на комп’ютер, але з того місця, де стояв, не бачив екрана.

— Я поговорив з Бабом, — мовив Гарі. З його обличчя Нейтан здогадався, про що йшла мова.

— Та ну?

— Ми обидва знаємо, що іноді Баб може щось неправильно зрозуміти.

— Іноді.

— Отож я дуже сподіваюся: Баб неправильно зрозумів, що ти більше не маєш дозволу на зброю.

— Не дійшли руки поновити.

— Не бреши. Вперше в житті вилетіло з голови?

Нейтан нічого не відповів.

— Ти віддав усю зброю Гленнові?

— Такі правила, Гарі.

— Це базове спорядження, приятелю...

— Я поновлю дозвіл.

— Ти бозна-де сидиш сам-один. Іноді на кілька днів поспіль вимикаєш рацію...

— Господи, Гарі, я же сказав, що поновлю.

— А мама знає, що ти ото так живеш?

— Я певен, що ви їй скажете.

— А Зандер?

Питання повисло в повітрі.

— Ви ще чогось хотіли, Гарі? — нарешті поцікавився Нейтан холодним тоном.

Гарі незворушно дивився на нього, аж поки Нейтан перший не відвів погляду.

— За десять хвилин вимикаю генератор, — заявив Гарі та зник з порогу, а Нейтан продовжив вдивлятися в екран, поки не засльозилися очі. Він кліпнув, ще раз перевірив час. Справа рухалася повільно, але Нейтан уже достатньо побачив, щоб переконатися: в інтернеті про туристів нічого не знайшлося.

Не те щоб це була нечувана річ. Але незвична. Нейтан на пальцях однієї руки міг полічити знайомих туристів, що не піддалися спокусі завантажити для родичів, які лишилися вдома, низку однотипних світлин скель, і неба, і корів. Нейтан ще раз поглянув на годинник, а потім з усією швидкістю, на яку був здатен комп’ютер, відкрив нове пошукове віконце та вбив інакше прізвище. Результатів на Дженну Мур у Британії було багатенько. Нейтан міг би просіювати їх декілька годин, якби хтось не провів уже такого пошуку до нього.

Вгорі переліку йому трапилося посилання, яке відрізнялося кольором, а це свідчило про те, що на нього бодай раз уже заходили з цього комп’ютера. Нейтан гадки не мав, чи можна довідатися, коли це було. Може, Зандер знає, як це робиться. А поки що він просто ще раз натиснув на посилання.

Вона стала квіткаркою. Мала власний бізнес, і на фотографії вона висаджувала в горщик щось високе й зелене. Коса зникла, а на обличчі додалося двадцять років, але це була вона.

Усмішка на світлині була широка, та не зовсім природна, й у Нейтана склалося враження, що довелося робити декілька кадрів, перш ніж вийде те, що треба. Дженна частково занурила пальці в землю, але Нейтан бачив, що обручки немає. Йому стало цікаво, чим нині займається Дженнин тодішній хлопець, але він не міг пригадати його імені. Навіть певності не мав, що взагалі його знав. Він поглянув на Дженнине обличчя. Вгорі на екрані був указаний телефонний номер. Нейтан узяв ручку, записав його й підвівся.

Коли він підняв слухавку й набрав номер, у коридорі було порожньо, а на кухні та в Ільзиному кабінеті — темно. Слухаючи дзвінки, він збагнув, що гадки не має, яка зараз година в Англії, аж тут хтось відповів.

— Доброго ранку, «Північні квіти», — цвірінькнув голос.

— Будь ласка, закличте Дженну Мур.

— Боюся, вона у відпустці. Можу я вам чимось допомогти?

Нейтан завагався.

— Вона намагалася зв’язатися з моїм братом, — мовив він і почекав, але на тому кінці ніяк не відреагували. — Я хотів переказати їй інформацію. У неї є інший номер, на який можна подзвонити?

— О! Ні, вибачте, — вибачливим тоном озвалася вона, і це прозвучало щиро. — На жаль, я не можу дати вам номер. Але він би й не допоміг, бо вона за кордоном, і там не ловить мобільний.

Нейтан подивився на дріт стаціонарного телефону в себе в руці.

— Справді?

— Якщо хочете, можете залишити свій номер.

— Як по правді, то й у мене тут мобільний не ловить.

— Та ну? — здивувалася такій новині дівчина. — Сподіваюся, ви не в йога-пансіонаті на Балі випадково?

— Ні, — озвався Нейтан. — Ні, не там.

— Гадаю, це був би занадто неймовірний збіг, — засміялася дівчина. В другому вусі в Нейтана почулося тихе електронне «дзум» — і він поринув у темряву. Генератор вимкнувся. Світло в коридорі зникло, лишивши в очах примарне світіння. Тимчасово осліплий, Нейтан кліпнув.

— А де ви територіально? — запитав він, а сірі обриси меблів поступово почали чіткішати.

— В кінці Белл-стріт.

— Даруйте, я мав на увазі — в якому місті.

— А, в Манчестері.

Нейтан точно не знав, де це. Десь на півночі, здогадувався він.

— Хай там як, — провадив голос, — якщо схочете їй ще раз подзвонити, вона повернеться в крамницю — наберіться терпіння — за одинадцять днів.

У цю мить Нейтан почув звук. Не в телефоні. Щось із цього боку, ледь чутне в нічній тиші. Може, Гарі? Вікно поруч з Нейтаном було як чорний квадрат. У шибці Нейтан не бачив нічого, крім власного віддзеркалення.

— А Дженна точно ще на Балі? — запитав він. Знову почув звук і озирнувся через плече. Може, це в будинку? Нейтан затамував подих. Знову якесь слабеньке «гуп». Ні, це знадвору. Він ще раз обернувся до вікна. Нічого так і не було видно.

— Так. І зовсім не хоче повертатися в нашу холоднечу. Уявіть, вона каже, там навіть занадто спекотно.

— Справді? — Нейтан визирнув у чорнильну темряву. — Що ж, дякую за допомогу.

— Нема за що. І дякую вам за те, що зацікавилися «Північними квітами»!

Нейтан повісив слухавку. Двір за вікном був чорний. Нічого не рухалося. Нейтан почекав хвилину, другу. Нічого. Він уже збирався відвернутися, коли знову почув звук.