Заблудлий

Розділ З

Нейтан стояв біля могили скотаря вдруге за день, спостерігаючи за наближенням ще однієї машини. Вона почала стишувати хід.

Це було повнопривідне авто на промислових шинах, з кенгурятником попереду, як майже всі машини в цьому районі, але тут ще були й ноші в кузові. На сонці зблискували світловідбивні знаки «швидкої допомоги» спереду та з боків.

Нейтан, Баб і Зандер стояли на верхівці скелі, поряд з Кемероновим «ленд-крузером», поки хмара куряви не набула чітких обрисів. Тоді вони без жодного слова спустилися зі схилу й поїхали назад до могили скотаря — чекати.

Коли «швидка» зупинилася й фельдшер вітально здійняв руку, Нейтан уперше за весь ранок відчув полегшення. Нарешті хоч якась допомога.

Стів Фіцджеральд був жилавим чолов’ягою трохи за п’ятдесят, який іноді розповідав байки про свої поїздки з Червоним Хрестом. Половину життя він провів у Афганістані, Сирії, Руанді й деінде, а другу половину їздив на виклики, працюючи сам-один у клініці в Баламарі, в малонаселеній австралійські глушині. Таке випробування йому до душі, зронив він одного разу, а Нейтанові подумалося, що випробування — це ще м’яко сказано. Стів випірнув з машини разом з поліціянтом, якого Нейтан ще не бачив.

— Де Гленн? — миттю запитав Нейтан, і коп спохмурнів.

Стів відповів не одразу. Оглянув могилу, брезент і похитав головою.

— Господи. Сердешний Кемерон, — присів він навпочіпки, але нічого не торкався. — Гленн відучора застряг у Гаддон-Корнері. Якась родина з дітьми взяла напрокат машину й засіла десь у пісках, але сама не знає де. Він уже їх знайшов, та сюди зможе дістатися не раніше, ніж завтра.

— Завтра?

— У нього лише одна пара рук, приятелю.

— Чорт.

Це була правда: сержант Гленн Маккенна був одним-єдиним поліціянтом на терені завбільшки зі штат Вікторія. Іноді бував поблизу, іноді — ні, та він бодай знав характер місцевості. Нейтан роздивлявся нового копа. Той уже встиг обгоріти, а на вигляд здавався не старшим за Зандера.

— Звідки ти прилетів?

— Із Сент-Геленса. Сьогодні вранці. Сержант Ладлоу.

— Ти там на стажуванні?

— Ні, — Ладлоу завагався. — У Брисбені.

— Господи. В місті? — Нейтан розумів, що поводиться грубо, але йому було байдуже. — Скільки часу ти провів у Сент-Геленсі?

— Місяць.

— Чудово, — зронив Нейтан і почув, що цього разу зітхнув навіть Баб. Глянув на Стіва, який відчиняв свою медичну валізку. — Може, слід дочекатися повернення Гленна?

— Ви тут можете чекати скільки заманеться, хлопці, — беззлобно мовив Стів, — але ми з сержантом Ладлоу беремося до справи просто зараз.

Нейтан зустрівся очима з Бабом. Жодної реакції.

— Ага, ну гаразд, — сказав він. — Вибач, приятелю, це не через тебе, це...

— Я розумію, — мовив Ладлоу. — Боюся, вибір був або я, або нікого взагалі.

Поки зважували такий вибір, запала ніякова мовчанка.

— Але я, певна річ, зроблю для вашого брата все, що тільки зможу, — докинув він.

Нейтан зненацька відчув, що поводиться, як козел.

— Ага. Добре. Дякую, що прибув так здалеку.

Помітивши натяк на полегшення на обличчі хлопця, Нейтан почувся ще гірше. Він як слід представив усіх присутніх і дочекався, поки коп дістане з торбинки фотокамеру.

— Я збираюся... — Ладлоу вказав на об’єктив, потім на могилу, і всі відступили, а він почав походжати навколо, під різними кутами знімаючи брезент і все довкруж нього. Зрештою, коли вже і коліна, і сорочка в нього були в куряві, він підвівся.

— Він увесь ваш, — сказав коп до фельдшера.

Стів опустився навколішки біля могили й так відгорнув краєчок брезенту, що Нейтан не міг зазирнути під низ. Його накрила хвиля вдячності. Баб відійшов і прихилився до своєї машини з затіненого боку, втупившись у землю, в той час як сержант, мружачись, роздивлявся цифрові фото.

Нейтан і Зандер стояли трохи оддалік один від одного, спостерігаючи за роботою фельдшера. Нейтан зловив себе на думці, що Кем не зрадів би. Кемерон і Стів Фіцджеральд ніколи особливо не ладнали. Стів раптом звів погляд на Нейтана, неначе відчув ці думки й у нього почали горіти вуха.

— Як у тебе справи останнім часом, приятелю?

— Нормально.

— Так? Усе гаразд? Ну, не рахуючи цього, звісно... — Стівів голос звучав дружньо, але в тоні відчувалася професійна нотка. Це було питання, а не проста люб’язність.

— У мене все добре. Це Баб тут провів цілу ніч.

— Знаю. Просто я давно тебе не бачив... — І знову це прозвучало не як люб’язність. — Ти не прийшов у клініку на призначений прийом.

— Я подзвонив.

— Але ідея була в тому, щоб ти саме прийшов.

— Вибач, — стенув плечима Нейтан. — Був заклопотаний.

— Але у тебе все добре?

— Так. Я ж сказав, — Нейтан докірливо глянув на Стіва, мовляв: «Не в присутності малого». Та було запізно, й він зловив Зандера на тому, як той зиркнув на нього і зразу відвів очі. Минуло, здалося, чимало часу, перш ніж Стів обтрусив руки й сів навпочіпки.

— Ну... — він жестом покликав сержанта й Баба, щоб приєднувалися. — Вчора я перемовився з пілотом і сьогодні не побачив жодних сюрпризів. На мою думку, це зневоднення. Слід буде, звісно, відіслати його в Сент-Геленс на розтин — чоловік ще молодий і здоровий, нагла смерть, вони там схочуть усе перевірити, — але наявні всі ознаки, — Стів звів погляд. — Що він тут робив?

— Ми й самі не впевнені, — мовив Нейтан.

Сержант Ладлоу гортав записник.

— Отож, е-е-е... — він глянув на Баба. — Ви з ним мали зустрітися в середу, так?

— Ага.

Сержант чекав, обгоріле обличчя червоніло дедалі більше, але Баб просто дивився на нього.

— Не могли б ви розповісти детальніше?

Баб трішки здивувався, але, затинаючись і з постійними підказками, переповів ту саму історію, якою вже поділився раніше з Нейтаном. У переказі вона звучала не зовсім зв’язно, і навіть Нейтан місцями збентежено хмурився. Баб давно закінчив, а сержант Ладлоу ще довго шкрябав люто в записнику, потім відгорнув назад сторінку, і його очі забігали рядками.

— Чому ви запізнилися? — запитав він безтурботно, неначе це щойно спало йому на думку, але Нейтан відчув певність, що питання зріло вже кілька хвилин. Він глянув на копа з його обгорілою шкірою і великими очима і зненацька спитав себе, чи не недооцінив його.

— Що? — кліпнув Баб.

— Чому ви запізнилися до брата на домовлену зустріч у Леманових горах?

— А! Двічі спустили...

— Колеса?

— Ага.

— Колеса спускали двічі?

— Ага.

— Оце не пощастило, — посміхнувся сержант, проте в його тоні з’явилася якась нова нотка.

— Так буває, — швидко мовив Нейтан і з полегшенням побачив, що Стів киває на згоду. — Це не так уже незвично — винні спека й каміння. Лускає колесо, а часом і два. А в цю пору року, щоб замінити колесо, піде сорок п’ять хвилин, ба й година.

Відчувши, що тарабанить, він затнувся.

Сержант Ладлоу і далі дивився на Баба.

— Саме так і сталося?

На Нейтанове полегшення, Баб тільки мовчки кивнув. Сержант, відірвавшись від записника, кинув на нього оцінювальний погляд, тоді нашкрябав кілька слів. У нього було відкрите обличчя, але знову в Нейтана виникло відчуття, що насподі щось ховається. Він метнув погляд на Бабову машину. Обидва передні колеса здавалися новішими. Він зловив Зандера на тому самому, й обидва одразу відвели очі.

Сержант нарешті перевів увагу з Баба на Стіва.

— Є думки щодо часу смерті?

— На око — десь учора вранці. Зважаючи на температуру і на відсутність тіні й води, я б здивувався, якщо він зміг протриматися більш як добу. Розтин покаже.

— Малувато якось, — нахмурився сержант Ладлоу. — Скільки йому — під сорок?

— Сорок уже, — відповів Нейтан.

— Він ще довше протримався, ніж дехто в його ситуації, — сказав Стів. — Доба — це ще, може, занадто оптимістично.

— Далеко ми від Кемеронової домівки? — Ладлоу знову поглянув на братів.

— Якщо пішки, то за п’ятнадцять кілометрів по прямій, на північний захід, — сказав Нейтан. — Якщо машиною, то треба спершу їхати ґрунтівкою на захід, а потім повернути на північ, коли не хочеш застрягнути в піску, тож там набіжить, певно, понад тридцять. А найбезпечніший маршрут ще на десять кілометрів довший: на схід звідси до скель, а потім трасою на північ.

Скелі й дорога — ті, де вони знайшли Кемову машину. Нейтан обмінявся поглядом з Бабом, і Ладлоу помітив це.

— Отож навіть найкоротшим шляхом додому йти декілька годин? — мовив Ладлоу.

— Йти неможливо, не за цієї погоди, — сказав Стів приглушеним голосом. Він знову зазирав під брезент. — Саме це і згубило тих трьох підрядчиків, які застрягли в піску під Атертоном кілька років тому. Пам’ятаєш, Бабе? Ти ж брав участь у пошуках, так?

Баб кивнув.

— По скільки їм було? Років по двадцять п’ять? — мовив Стів. — Спробували повернутися назад пішки. Здолали зо сім кілометрів, ба й менше. Двоє з них померли вже за шість годин.

— А що тут ще є? — Ладлоу підійшов до огорожі й поклав руку на дріт. — Це ваша земля на тому боці? — запитав він у Нейтана.

— Ага.

— Може, брат сподівався знайти вас?

Нейтан побачив, як Баб і Стів обидва обернулися до нього.

— Ні.

— Ви кажете це так упевнено.

— Бо я впевнений.

— Але... — Ладлоу знову розгорнув записник. — Кемерон знав, що ви з сином перевірятимете огорожу?

— Так, я завжди так роблю в цю пору року. Тільки ми були не тут.

— І Кемерон знав це напевне?

Запала довга пауза.

— Ні.

Ладлоу провів рукою по верхньому дроту, а потім, розтуливши долоню, подивився на куряву.

— А не здогадуєтеся, навіщо ваш брат міг прийти на це місце?

— Я не знаю навіщо, — нарешті відповів Нейтан, — але знав він його добре.

— Часто тут бував?

— Останнім часом — не думаю, — Нейтан зиркнув на Баба, а той знизав плечима. — Але раніше вчащав.

— І крім того, це — єдине джерело тіні на багато миль навколо, — мовив Стів. — Може, він інстинктивно його шукав.

Сержант Ладлоу поміркував, роздивляючись обриси фігури на землі. Навіть під брезентом безпомильно вгадувалася людина.

— В якому настрої був ваш брат останні кілька тижнів?

Питання прозвучало ненав’язливо, й лише за мить Нейтан зрозумів, що воно адресоване йому.

— Не знаю. Я його вже кілька місяців не бачив.

— А точніше?

— Чотири, десь так. Відколи ми всі працювали на тих шляхових роботах, так, Бабе?

Тут Нейтан збагнув, що саме тоді востаннє бачився з обома своїми братами. Баб дивився порожнім поглядом.

— Чотири місяці, — мовив Ладлоу. — Це десь серпень-вересень, так?

— Мабуть, трохи раніше, — Нейтан спробував пригадати. — Стривайте! Це було десь у час першого матчу «Рідного штату»[2]. Бо ми якраз його обговорювали.

— Червень, — в унісон сказали Ладлоу й Баб.

— Так, напевно.

— Отже, шість місяців, — мовив Ладлоу.

— Ага, либонь, тоді. Іноді ми розмовляли по рації.

— Часто?

— Частенько.

— А була якась причина, чому ви не бачилися?

— Ні. Ніякої причини. Я живу майже за три години їзди, якщо від дверей до дверей. Ми всі дуже зайняті, — Нейтан обернувся до Баба по допомогу, проте не отримав її. — Ти ж бачишся з ним щодня вдома, що скажеш?

Нейтан очікував на потиск плечей, але Баб натомість, здається, замислився.

— Останнім часом Кем був трохи заведений.

Нейтан вражено втупився в нього. Наскільки ж усе було погано, якщо помітив навіть Баб?

— Що значить — заведений? — запитав Ладлоу.

Цього разу Баб таки потиснув плечима. Він здавався трохи знервованим.

— Не знаю. Те і значить.

Усі чекали, але він, схоже, не мав чого додати з цього приводу.

Ладлоу звірився з нотатками.

— З Кемероном у маєтку хто ще проживає?

— Я, — почав Баб загинати пальці. — Мама, Ільза... це Кемова жінка... двоє їхніх дівчат, дядько Гарі...

— Гарі Бледсо, — втрутився Нейтан. — Насправді він нам не дядько, просто друг родини. Працював у маєтку ще до нашого народження.

— Отож він фактично найманий працівник? — поцікавився Ладлоу.

— Фактично, але ніхто його так не сприймає, — мовив Нейтан. Баб кивнув.

— І ще з нами зараз парочка туристів.

— Що роблять? — запитав Ладлоу.

— Як завжди. Обробляють землю, пораються у хаті. Що треба. Їх Кем найняв кілька місяців тому.

— А він часто наймав людей?

— За потреби, — сказав Нейтан. — Протягом року підрядчики й робітники приходили та йшли, залежно від обстановки. Гленн — сержант Маккенна — все це знає.

Ладлоу лише занотував собі щось у записник.

Підвівся Стів й обтрусив коліна.

— Гаразд. Я б хотів його вже перенести у «швидку». Ми з сержантом і самі можемо впоратися з ношами, хіба що хтось із вас дуже хоче допомогти?

Нейтан і Баб одностайно похитали головами. Нейтан відчув полегшення. Він підозрював, що потім до кінця життя не забув би вагу цієї ноші.

Стів знову присів.

— Зараз я повністю скину брезент, тож можете відвернутися.

Нейтан хотів щось сказати Зандерові, але той уже й так відвертався. Розм’як у місті, подумав Нейтан, але був радий. Бабові очі були прикуті до обрію.

Нейтан занадто довго вагався, й рішення прийняли за нього. Брезент сповз, і Кемеронове обм’якле тіло підняли на ноші. Баб мав рацію. Брат не мав ніяких ушкоджень, принаймні у звичному сенсі. Але спека і спрага роблять з людьми жахливі речі. Він уже не керувався логікою, тож почав роздягатися, й уся шкіра порепалася. Хай які думки крутилися в Кемероновій голові за життя, а в смерті він не здавався умиротвореним.

Нейтан ще довго дивився на ноші вже після того, як їх помістили у «швидку». Сержант Ладлоу обернувся до могили, несвідомо обтрушуючи руки об штани. Раптом він застиг, а тоді зробив крок уперед, роздивляючись місце, де лежав Кемерон. Земля була піщана, з ріденькими кущиками трави. Сержант нахилився нижче.

— Що це?

Нейтан відчув, як до нього з одного боку підійшов Баб, а з другого — Зандер. Вони всі подивилися туди, куди вказував Ладлоу.

Біля підніжжя могильного каменя, де на землі відпечаталася Кемеронова спина, виднілася неглибока ямка.