Заблудлий

Розділ 6

Втома навалилася повною мірою, щойно він переступив поріг. Зандер уже пішов на кухню, а Нейтан затримався в напівтемному коридорі, відчуваючи всередині порожнечу. Він звик починати робочий день ще затемна, але останні кілька годин виснажили його. Раптом хтось зачепив його за лікоть: це Баб пройшов повз нього та зник на кухні. Він був такий самий змучений.

До Нейтана підійшла Кемеронова собака Дафі, яка й досі мала сиротливий вигляд. Вона була з того самого виводку, що і Нейтанова Келлі, й зараз тицьнулася йому носом у ногу, точно як це робила Келлі. Нейтан присів біля Дафі — й одразу йому пригадався той жахливий торішній ранок. Він прокинувся й миттю відчув — щось не так. Урешті-решт він відшукав Келлі, яка ховалася в одному з сараїв, закочуючи очі та скавулячи від болю. Нейтан, який із собакою проводив більше часу, ніж з будь-якою іншою живою істотою, взяв її на руки й поніс у будинок. Вона здохла дорогою. Її отруїли, сказав Нейтан Гленнові, коли нарешті трохи заспокоївся та зміг подзвонити в поліцію. Голос тріснув, але йому було байдуже. Хтось прийшов до Нейтана в маєток і отруїв собаку.

До честі сержанта, він приїхав до Нейтана й допоміг пошукати докази. Нічого не знайшли. Мішенню була вона, наполягав Нейтан. «Я здатен відрізнити отруєного пса. Хтось зробив це з нею умисно».

Гленн співчував, але був налаштований скептично. «Більше подібних випадків не траплялося. Та й далеченько треба їхати, щоб це зробити».

«Не думаєш, що хтось міг би так учинити? Щоб дістати мене?»

Гленн поклав руку йому на плече. «Я не кажу, що не міг. Просто я не впевнений, що це і справді хтось зробив».

А зараз Нейтан затримався в сутінковому коридорі, поклавши одну руку на голову Дафі, й почув за рогом шепіт:

— ...але вони мусять приїхати...

Жінка. Нейтан не впізнав голосу.

— Ні, не думаю. Кажу тобі, не таке тут місце. Він якраз розмовляв по телефону — питав, чи хтось приїде...

Цього разу шепотів чоловік.

— Сюди, в маєток?

— Ага, але коп, здається, сказав: ні...

Голос раптово замовк, бо його власник завернув за ріг і побачив у коридорі Нейтана. Чоловік так і застиг з розтуленим ротом, не вимовивши напівсформоване слово. Було йому під тридцять, так само як і жінці, що йшла поряд. Судячи з акценту, вони були англійці. Нейтан роздратувався. Ще цього в біса бракувало! Парочка іммігрантів-туристів.

— Боже, ну ви нас налякали, — першим оговтався чоловік. — Ви, певно, Нейтан.

— Так. Про кого ви говорили?

— Тобто?

— Людина, яка розмовляла по телефону. З поліцією.

— А! — завагався чоловік, зиркнувши понад Нейтановим плечем на кухонні двері — там нікого не було. — Це був Гарі. Перепрошую. Я не підслухував, просто... почув.

— Ясно... — Важко було добре роздивитися пару за такого поганого освітлення. — А ви, даруйте, хто будете?

— Саймон і Кейті, — чоловік показав пальцем, хто є хто, неначе Нейтан міг переплутати. — Ми тут випадково.

— Та ні, мабуть, невипадково, коли вештаєтеся в коридорі будинку мого покійного брата, підслуховуючи телефонні розмови.

Нейтан розумів, що необов’язково грубіянити, але просто не зміг стриматися.

Жінка нарешті здобулася на слово.

— Нас найняв Кемерон.

— Так, Баб казав. На які роботи?

— Серед іншого, допомагати вашій мамі по господарству, — відповіла вона, киваючи на кухню. — Отож, якщо ви не проти...

І не встиг Нейтан відповісти, як вона обійшла його, й він несамохіть рушив слідком за ними на кухню. Гарі й Баб уже сиділи за великим дерев’яним столом. Нейтан відсунув крісло поряд із Зандером і через стіл подивився на англійця — Саймона, чи як там його... У того були світлі очі, дуже прямий ніс і густа темна чуприна, яка блищала на диво неприродно. Нейтанові важко було б відвести від нього погляд, якби не дівчина.

Кейті була — Нейтан не зміг дібрати іншого слова — приголомшлива. На яскраво освітленій кухні він зміг роздивитися, як сяють у неї шкіра й волосся і як чудово її облягає футболка. Коли вона всміхнулася, на щоці з’явився натяк на ямочку. Вона пройшла позаду Нейтана, й він ледве стримав поривання потягнутися й узяти її за руку. Нахмурившись, він поклав долоні на стіл.

Баб з рабською відданістю спостерігав, як Кейті переносила з кухонної тумби на стіл тарілки з яловичиною і рисом. Навіть Зандер представився з таким ентузіазмом, якого Нейтан у нього ще не чув, а поволока в його очах трохи нагадала Баба. Лише Гарі, схоже, лишався незворушний: кам’яний вираз його обличчя не змінився. Кейті нахилилася щось дістати з нижньої шухляди, і Нейтан подумав: а як до неї ставилася Кемеронова дружина?

— Ми не чекаємо на Ільзу? — поцікавилася Ліз, яка застигла перед відчиненим холодильником, наче не могла пригадати, що вона тут робить.

— Вона ще з дівчатками, — відповів Гарі. — Сказала починати без неї.

— А!

Кейті виставила останню тарілку.

— А це для тебе, Боб.

— Дякую, Кейті.

— Його звати Баб, — автоматично виправив Нейтан.

— Перепрошую?

— Просто... — Нейтан відчув на собі сердитий погляд Баба. — Через акцент мені здалося, що ви сказали «Боб».

— Я так і сказала.

— А він Баб. Бо малюком був жвавим, як бабка.

— О, — наморщила чоло Кейті. Вона глянула на Баба, який своїм тридцятирічним ротом так і молотив їжу. — Вибач.

— Та я не проти, — мовив Баб з почуттям.

— Мені так соромно, — ніяково засміялася Кейті. — Я весь цей час називала тебе не тим іменем.

— Ну, його справжнє ім’я Лі, — зітхнула Ліз. Нарешті вона зачинила холодильник і сіла за стіл. — Отож не ти єдина.

Баб обдарував Кейті такою усмішкою, аж вона відвела очі, а відтак обернувся до Гарі.

— Що казав Гленн про завтрашню зустріч?

Гарі метнув погляд на Ліз.

— Не зараз, приятелю.

Тут Нейтан помітив, що Баб перевдягнувся. Він глянув на свій одяг, потім через стіл на Зандера. У складки їхніх сорочок набилася червона курява з місця Кемової смерті, й від цього кольору в нього знагла шкіра взялася сиротами. Він потер ще одну червону пляму на джинсах. Руки одразу стали шорсткі, як від піску.

— Я потім усе виперу в машинці, — тихо сказала Ліз, і Нейтан збагнув, що вона теж дивиться на куряву.

— Дякую.

Більше ніхто не розмовляв, і деякий час чути було тільки стукотіння приборів по тарілках. За кілька хвилин Зандер звернувся до туристів, як і очікував Нейтан. Малий живе в місті. Він не може витерпіти тиші, як усі решта.

— Скільки ви вже подорожуєте? — запитав Зандер у Саймона, який, здалося, відчув полегшення, що урвалася мовчанка.

— Майже рік.

— На Різдво не поїдете додому?

— Не планували... — почав був Саймон, а Кейті водночас із ним мовила:

— Це занадто дорого.

Вони зустрілися очима, й між ними пробігло щось таке, чого Нейтан не зміг відчитати.

— Тож вас Кем найняв? — запитав Нейтан, і вони подивилися на нього. — Ви заздалегідь домовилися чи...

— Ні. Просто пощастило, — Саймон ковтнув і відклав виделку. — Ми були в пабі в місті й розговорилися з ним. Я вдома працював на різних роботах, тож тут я допомагаю лагодити огорожі та свердловини і все таке.

У Гарі ледве-ледве, на якусь волосинку, ворухнулося обличчя, і Нейтанові стало цікаво, наскільки ж реально допомагає цей новий хлопець.

— А вона — вчителька, — кивнув на Кейті Саймон, — отож добре влаштувалася тут з дівчатами. Допомагає їм з дистанційним навчанням.

Кейті легенько всміхнулася. Вона відклала ножа й неуважно колупала ніготь на великому пальці.

— Вам тут подобається? — запитав Зандер.

— Дуже, — озвався Саймон. Кейті не відповіла.

— Це, мабуть, серйозна зміна в ритмі життя, — мовив Нейтан.

— Так у цьому й фішка, — сказав Саймон, як Нейтанові здалося, трохи покровительським тоном. — Вдома такого й не знайдеш. Ми, коли тільки приїхали, були приголомшені розмірами маєтків. У Західній Австралії ми проїздили один, який завбільшки був з половину Вельсу.

— А, — зронив Нейтан, який не уявляв розмірів Вельсу, але був зовсім не здивований. — То ви працювали і в інших маєтках?

— Так, у кількох.

— А де?

— Переважно на заході.

— Так, ви казали. Але захід збіса великий.

— Не думаю, що ви чули про те місце.

— А ви перевірте.

— Армістед.

Нейтан, до власного роздратування, й не чув про нього.

— А де це конкретно?

— Ну, трохи на схід від Перта[3].

— Все трохи на клятий схід...

Ліз із брязкотом поклала ножа на тарілку.

— Господи, Нейтане.

— Дай їм спокійно поїсти, приятелю, — мовив Гарі.

— Та ні, я сам винен, — сказав Саймон. — Погано пояснив, знаю. Але тут дуже важко щось описувати. Замало орієнтирів.

І це таки правда, якщо ти не розумієшся на тонкощах краю, подумав Нейтан.

Зандер, який сидів навпроти, проковтнув їжу й запитав:.

— А що привело вас у Квінсленд?

Саймон набрав у рот води й без поспіху ковтнув.

— Погода.

— Справді?

— У Західній Австралії до чортиків спекотно.

— Але ж ви знаєте, що офіційно це — найспекотніша частина Австралії?

— О! Взагалі-то я не знав. І все одно це краще, ніж морозний туман удома, правда? — Саймон глянув на Кейті, яка кліпнула, виринаючи з задуми.

— Вибач. Що?

Вона дивилася на щось там у вікно. Западав вечір, і небо сутеніло.

— Я казав...

Його урвало гучне тринькання стаціонарного телефону з коридору. Мабуть, новина почала поширюватися, подумав Нейтан.

— Я відповім, — почав підводитися Гарі, але Ліз уже вийшла в коридор, залишивши тарілку майже повною. Гарі якусь мить дивився на порожній дверний проріз, а тоді похитав головою.

— Нам дуже прикро через Кемерона, — сказав Саймон у простір, ні до кого конкретно. Кеті знову колупала ніготь. — Він був чудовий. Коли ми в місті шукали роботу, то чули про нього багато гарного, й люди не брехали. Вони всі казали, нам пощастило, що він узяв нас на роботу.

Мабуть, це таки правда, подумав Нейтан. У Кемерона була репутація чудового начальника.

— Я спершу не уявляв, що ви самі живете так близько до міста, Нейтане, — провадив Саймон.

— Не так уже й близько — майже три години їзди.

— Ну, відносно. У мене було враження, наче ви переїхали кудись далеко.

— Ні.

Кейті теж підвела голову, й вони з Саймоном обоє з інтересом роздивлялися Нейтана. Цікаво, подумав він, що ще говорять люди в місті, окрім як хвалять Кема. Хоча що тут цікавого. Неважко здогадатися. В повітрі повисла ніяковість, але Нейтан нічого не зробив, щоб розвіяти її. Він просто незворушно дивився, поки Саймон не опустив очей. Турист обернувся до Зандера.

— Ти мешкаєш з татом?

— Ні, — відповів Зандер. — Навчаюся в Брисбені.

Як завжди, дипломатичний, подумав Нейтан, відчувши водночас гіркоту й ніжність. Три слова, які згладили напруження десятирічної війни між ним і його колишньою дружиною Джекі, а тепер ще і її новим чоловіком. Складні телефонні розмови, листи адвокатів, судові постанови, графік візитів і постійні, постійні рахунки від адвокатів. Зандер напівусміхнувся до Нейтана, немов здогадався, про що він думає.

— Ти також візьмешся згодом до господарства, як гадаєш? — запитав Саймон.

— О... Ні. Не думаю. Це не зовсім... — Зандер побачив, що на нього дивляться Нейтан, Баб і Гарі, й завагався. — Я хочу вступити в університет. А опісля — не впевнений.

Він трохи засоромився, але його врятував рух у кухонних дверях. Усі поглянули туди. На порозі стояла Кемеронова дружина, свіжоспечена вдовиця. Однією рукою Ільза трималася за клямку дверей і стояла похитуючись. Її нечесане темно-русяве волосся було наспіх затягнуте на потилиці гумкою. Обличчя розчервонілося та блищало, і ясно було, що вона плакала.

Нейтан не сів рівніше на кріслі. Не розпростав плечей, не пригладив долонею чуприну, не поправив сорочку. Інстинктивно хотів зробити це, але стримався, хоч це було важко, як затамовувати подих. Однак він не ворухнувся. Просто сидів, притлумлюючи мимовільну реакцію. Зрештою він долічив до трьох і дозволив собі підвести очі й разок глянути на Ільзу.

Вона й не дивилася на нього.