Заблудлий

Розділ 13

Коли Нейтан зазирнув у кухонні двері, туристи накривали стіл до вечері. Він лишив Ліз сидіти під евкаліптом, а сам пішов у будинок. Саймон і Кейті обоє підвели голови, побачивши його на порозі, і брязкіт приборів на мить затих. У Нейтана склалося чітке враження, що вони різко урвали розмову.

— Перепрошую, — мовив він, сам не розуміючи, навіщо взагалі вибачається. — Ви не бачили Баба?

Саймон похитав головою.

— Я гадав, він поїхав з вами й Гарі.

— Ясно. Дякую.

Приглушена розмова відновилася тільки по тому, як він вийшов з кухні.

Баба він розшукав у вітальні: сидів на канапі, закинувши ноги на Нейтанів спальний мішок. Він грався у відеогру — в якісь стрілялки, де бігав чоловік у масці. Зі стіни на них дивилася Кемеронова картина, і її супокій створював разючий контраст.

— Привіт, — мовив Баб, не відриваючи очей від гри, коли ввійшов Нейтан.

— Що робиш?

— Нічого. Оце, — він кивнув на екран. — Не хочеш на двох гравців?

— Ні, дякую.

Нейтан витягнув з-під Бабових ніг свій спальник.

— Це моє ліжко, між іншим.

— Це взагалі-то канапа, приятелю.

Повз відчинені двері пройшла Кейті й за мить повернулася з чистим чайним рушником. Баб провів її жадібними очима.

— Я просто в біса закоханий у неї, — театрально зітхнув він.

— Та невже? І яке в неї прізвище?

Баб широко посміхнувся.

— Не знаю, але знаю, яке буде.

Нейтан не стримав посмішки.

— Боюся, ти трішки запізнився, приятелю. Схоже, вона вже зайнята.

Бабове обличчя трохи потемніло.

— Це справжній злочин — така дівчина, як вона, з таким англійським вилупком. Він навіть не може зробити її щасливою.

— Звідки тобі знати?

— Вона тобі здається щасливою?

— Я про це й не замислювався.

— А я б зробив її щасливою, — мовив Баб, значущо кивнувши: на той раз, якщо Нейтан не зрозумів серйозності його намірів.

— Ага, добре. Але я не про це... — (На екрані пролунали постріли). — Слухай, ти не міг би... — Нейтан простягнув руку й поставив гру на паузу.

— Ти що робиш? — вигукнув Баб, але його роздратування минулося так само швидко, як і спалахнуло. — Щось трапилося? Це стосується Кема?

— Ні. Ну, так, трохи. Хотів з тобою побалакати. Це... — Нейтан затнувся. — Я бачив тебе вчора ввечері.

— Що? Коли? — Баб метнув погляд на двері, де перед тим проходила Кейті, і його щоки почервоніли. Нейтанові стало цікаво, про що він думає.

— Надворі, — підказав він.

Баб нахмурився.

— Ти сцяв на могили.

— А, це! — просто розреготався Баб. — То й що?

— І що, на твою думку, ти робив?

— Я тільки на татову. Можна подумати, ти такого ніколи не робив.

Насправді Нейтан такого не робив. Мабуть, тому, що йому таке й на думку не спадало.

— А ти...

— Я — що, приятелю?

— Ти часто таке робиш?

— Час до часу, коли проходжу повз і є чим.

— Але... навіщо?

— Нейте, приятелю. Та годі тобі.

Нічого більше не кажучи, Баб повернувся до гри.

Нейтанові, може, ніколи б і не спало на думку помочитися на могилу, але він знав, що Баб має трошки більше мотивів. Ключик до Карла Брайта був простий: ще в ранньому дитинстві ти швидко навчався триматися подалі від нього, коли це можливо, а решту часу не підводити голови. Баб, який народився останнім, так цього до кінця й не навчився. Навряд чи він винен у тому, що став випадковою дитиною, але це не зарадило. Ліз зроду й натяком не прохопилася, що Бабове народження за десять і дванадцять років після братів не надто порадувало родину, а от Карл ніколи цього не приховував.

Усе було б не настільки погано, якби Баб народився після Нейтана, а не Кемерона, який дратував Карла значно менше. Але від Бабового тугодумства і від необхідності добирати з ним слова тато починав лютувати. А ще Баб абсолютно не мав нюху на те, коли це станеться. Нейтан намагався йому допомогти, показуючи ознаки наближення бурі, та Баб нічого не засвоював, і Нейтан просто впадав у відчай. Кем теж спробував допомогти, але це ні до чого не призвело. Баб реально не бачив, коли треба рятуватися.

І зараз Нейтан дивився на Баба — вже старшого, проте досі багато в чому колишнього.

— Слухай, татова могила — це одне, але ж поряд лежатиме й Кем, ти знаєш.

— Та ще не лежить, — мовив Баб; він розпочав гру по другому колу і приклеївся поглядом до екрана. — Хай там що, а на Кемовій могилі я б такого не робив, правильно?

— Хтозна, — мовив Нейтан, і Баб різко звів очі.

— Ми з Кемом добре ладнали, не треба. Краще, ніж ви двоє.

Нейтан уже розтулив рота, але його врятував заклик з кухні. Вечеря була вже на столі.

— Дерево всохне, якщо так і далі продовжуватимеш, — пробурмотів він, виходячи з вітальні, але Баб знизав плечима.

— Наче мені не байдуже. Це ж просто дерево.

Атмосфера за кухонним столом була пригнічена. Коли Нейтан сідав біля Зандера, до нього обернулася Ільза.

— Як усе було? — запитала вона нейтральним тоном. Обабіч неї сиділо двоє доньок, і вона силкувалася зберігати бадьорий вираз обличчя.

— Нормально. Гленн тобі подзвонить, — відповів Нейтан. — Він дозволив нам забрати Кемову машину. Вона У дворі.

— Дякую, — коротко кивнула Ільза.

Нейтан відчув на плечі м’яку руку й посунув стільця, щоб дати Ліз пройти на своє місце. У штучному освітленні вона мала ще гірший вигляд. Шкіра навколо очей набрякла й почервоніла від плачу. Кейті поставила перед Ліз тарілку, й мати подивилася на ту з трохи зачудованим виразом. У коридорі задзвонив телефон, і Ліз і Гарі водночас відсунули стільці.

— Я відповім, — мовила Ліз. — Це, може, Гленн.

— А що він узагалі вам сказав? — спитала Ільза, коли Ліз вийшла з кухні.

— Нічого такого, чого ми й без нього не знали, — озвався Гарі. — Розпитував трохи, в якому стані був Кем. І як ішли справи в господарстві.

— І що ви йому розповіли? — Ільза пильно дивилася на Гарі.

— Як і очікувалося. Що тут усе було нормально, але Кем був чимось стривожений.

— А він запитав чим?

— Звісно.

— І?

Вираз Гарі ледь помітно перемінився, проте очі й далі не відривалися від Ільзи.

— І ніхто з нас не міг нічого особливо пояснити. Тож, гадаю, він захоче розпитати й тебе.

Ільза окинула оком доньок, які спостерігали за розмовою.

— Мабуть, ліпше поговорити про це пізніше.

Кілька хвилин чути було тільки стукотіння приборів по тарілках і цокання кухонного годинника. Потім Нейтан, прочистивши горло, обернувся до Гарі.

— Я подумав, що завтра можна буде поїхати в Леманові гори. Спробувати полагодити ретранслятор.

— Було б непогано. Баб може тобі допомогти, — глянув Гарі на Баба, і той кивнув.

— Та не треба, — сказав Нейтан. — Я візьму Зандера.

Гарі похитав головою.

— Дорога далека, а рація не працює. Беріть і Баба також.

Нейтан саме розтулив рота для відповіді, коли в дверях з’явилася Ліз із дивним закам’янілим обличчям.

— Гленн хоче поговорити з тобою, — мовила вона до Ільзи, і та підвелася й вийшла з кухні.

— Що трапилося? — запитав Гарі.

— Нічого. Все гаразд, — силувано всміхнулася Ліз до дівчат. — Але можна тебе на два слова, Гарі, якщо ти не проти?

Нейтан бачив, як на обличчях Баба й Зандера відбилося таке саме збентеження, яке відчув і він. Гарі рушив за Ліз надвір, почувся брязкіт сітчастих дверей, а за хвильку з веранди долинули приглушені голоси. Туристи обмінялися поглядами, забувши про їжу на тарілках.

Минула хвилина, ще одна. Ніхто не повертався. Присутні на кухні повільно побрали виделки і продовжили їсти.

Минуло чимало часу, перш ніж Нейтан почув у коридорі кроки й рипіння сітчастих дверей. На веранді додався ще один приглушений голос; розібрати нічого не можна було, але в тоні відчувалася тривога. Ільза, подумав Нейтан. Він почекав, та на кухню досі ніхто не повернувся. Нарешті він відсунув стільця від столу, й шість пар очей прикипіло до нього.

— Я на хвильку.

Коли він вийшов на веранду, розмова різко урвалася. Гарі замовк на півслові, а Ліз підвела очі. Вона міцно обхопила себе обома руками. Ільза, яка перед тим переводила погляд з Гарі на Ліз і назад, зараз зупинила очі на Нейтані. Він не був певен, що саме вона йому намагається дати зрозуміти — якщо взагалі намагається. Жовте світло на ґанку додавало присутнім хворобливого відтінку.

— Що відбувається?

Ніхто не відповів.

— Хто-небудь, агов? — знову заговорив Нейтан. — Що сказав Гленн?

Гарі метнув погляд на Ліз.

— Він сьогодні по обіді складав рапорт і переглядав поліційні записи — і знайшов запис про Кемерона.

— Кем щось накоїв? — нахмурився Нейтан.

— Ні, — відтяла Ліз, а Ільза зціпила зуби.

— Схоже, місяці зо два тому дзвонили на дільницю й розпитували про Кемерона, — мовив Гарі й поглянув на Ліз. — Ти йому розкажи. Це ж ти розмовляла з Гленном.

Ліз різко й напружено хитнула головою і зиркнула на Ільзу, яка нетерпляче махнула рукою.

— Господи, просто скажіть йому, Гарі.

Гарі зітхнув.

— Подзвонили на дільницю, але слухавку взяв не Гленн. Він тоді був два тижні на лікарняному, пригадуєш?

— Та начебто, — мовив Нейтан. — Його підміняв Метт.

Метт завжди приїздив із Сент-Геленса на підміну. Нормальний чолов’яга.

— Так. Ну, Гленн помітив якийсь незначний запис у журналі й запитав про нього у Метта. Метт пригадує, що дзвонила жінка, яка сказала, що вона — давня Кемеронова знайома й хоче запитати, чи він досі працює на своєму господарстві.

Ільза задивилася в ніч порожнім поглядом.

— Отож Метт відповідає: так, — провадив Гарі. — І пропонує переказати повідомлення від неї, але вона говорить щось типу: «Ні, не треба. Якщо Кемерон досі там, я з ним сама зв’яжуся».

Нейтан відчув, як зернятко тривоги прокльовується і розростається.

— О’кей...

— Метт не надав цьому особливої ваги, але за два дні, в місті, він при зустрічі переказав усе Кемерону. Думав, це колишня дівчина абощо.

Ільза міцно схрестила руки на грудях.

— Але, схоже, Кем не дуже зрадів, почувши про це, — мовив Гарі. — Сказав Меттові, що не хоче, аби вона з ним зв’язувалася. Просив не давати їй ні свого телефону, ні мейлу. А якщо вона знову подзвонить, позбутися її. Метт подумав: буває. Точно давня подружка. А може, нова, — Гарі зиркнув на Ільзу. — Але це не його справа. І це все. Короткий запис у журналі, нема про що говорити.

Зморшки на обличчі Гарі поглибшали.

— Поки не сталося оце, ясна річ, — провадив він. — Гленн в обід побачив цей запис, довідався всю історію від Метта й вирішив зателефонувати нам і спитати, чи не говорить нам про щось ім’я тої жінки.

— Досить уже зберігати кляту інтригу, приятелю, — мовив Нейтан. Ліз розглядала дошки підлоги, а Ільза задивилася в ніч.

— Це була Дженна Мур.

— Чорт, — видихнув Нейтан. Він понад двадцять років не чув цього імені, й довелося добряче попорпатися в пам’яті. Заховане й запорошене, воно випливло з глибини років і стало на своє місце у Нейтана в голові, і на той час це ім’я не просто йому про щось говорило, а волало, як сирена.