Заблудлий

Розділ 12

Навіть з відстані Нейтан побачив материну реакцію, коли під’їхав на Кемероновій машині. Ліз сиділа під деревом біля могили покійного чоловіка й, почувши двигун, застигла. Вона почала підводитися — і знову осіла, коли з машини випірнув Нейтан, а не Кемерон.

Він припаркувався поряд з автівкою Гарі, в якій не було і сліду ні Гарі, ні Баба. На зворотній дорозі Нейтан так відстав, що вони зрештою майже зникли з очей.

— Я піду перемовлюся з бабусею, — мовив Нейтан до Зандера, виходячи з машини.

— За мене не хвилюйся. Я буду в себе в кімнаті.

Зандер попрямував геть, наче мав щось на думці. Провівши його очима, Нейтан пішов до Ліз. Біля її ніг сиділа Дафі.

— Що сказав Гленн? — звела погляд Ліз. Вона знову плакала.

— Він тобі подзвонить. Переказував співчуття.

— А його співчуття включали які-небудь відповіді?

— Ні.

Він сів праворуч від матері: вона погано чує лівим вухом. Дафі ворухнулася, щоб покласти йому голову на коліна.

Ліз простягнула руку, і Нейтан узяв її. Побачив давній шрам: колись червоний, з віком він зблякнув. Нейтан проігнорував його як щось звичне, натомість задивившись на новий, який розцвів нижче, червоний і свіжий. Навіть не питаючи, він зрозумів, що тут видалили рак шкіри. Більшою чи меншою мірою його мали всі. Всі до єдиного білі дорослі в цих краях. Коли в місто прилітали фахівці, завжди вишиковувалася черга охочих видалити або випалити підступні ділянки їхньої шкіри. А тоді, схрестивши пальці, чекати наступного разу. Нейтан і сам мав чимало шрамів.

— Тут уже все чисто? — запитав він, указуючи на червоний рубець.

— Гадаю, так. Поки що, — Ліз перевернула руку, щоб син не бачив шраму. — Але якби знаття!

Неподалік почулося виття динго, й вони обоє озирнулися на звук.

— Вони тут давненько крутяться, — сказала Ліз. — Осміліли.

Нейтан повагався.

— Хочеш, я спробую їх повідстрілювати?

— Баб сам. Він це любить. Гроші любить, — швидко додала вона. Міська рада платить тридцять доларів за кожну шкуру динго, принесену в дільницю: Гленн їх лічить і заповнює папери.

Ліз зітхнула.

— Баб нормально тримається — як тобі здається?

Нейтан пригадав, як брат стояв у темряві, поливаючи струменем сечі землю.

— Не знаю. Баб — це Баб.

— Тобі не здалося, що він почувається гірше?

— Як по щирості, він такий самий, як завжди.

Ліз поглянула на землю поряд з Карловою могилою.

— Ніколи в житті я не думала, що тут ляже Кемерон. Не можу припинити перебирати в голові події. Де я повинна була вчинити інакше.

— Не муч себе. Мабуть, так і так нічого не можна було змінити.

— А від цього стає ще гірше, — похитала головою Ліз. — І навіщо тільки я пішла того ранку кататися! Але хтось повинен був виїздити кобилу Софі... Вона її скинула, Софі тобі розповідала?

— Вона казала, що впала.

— Не певна я, чия це провина — її чи кобили. Софі цього року готується до змагань, але матиме проблеми, якщо не зможе контролювати кобилу. Я вирішили, що слід перевірити, як та поводиться під час виїзду, але, можливо, якби я не поїхала... — Ліз не договорила. В її очах стояли сльози. — Може, якби я сіла з Кемероном і нормально з ним поговорила... От ти пам’ятаєш, про що ви двоє розмовляли останнього разу?

Нейтан спробував пригадати.

— Мабуть, про наведення мостів.

— Справді?

Побачивши її обличчя, Нейтан мало не розсміявся, збагнувши, що вона його неправильно зрозуміла.

— Я не про те. Мав на увазі реальний ремонт мостів. Як ми з Кемом поділимо витрати.

— А! Ну звісно, — вона опустила погляд. — Дзвонив Стів з клініки. Тіло віддадуть за пару днів, хіба що розтин виявить, що він помер не від зневоднення, а від чогось іншого. Якщо хочемо, зможемо влаштувати похорон у середу.

— На святвечір? Так рано?

— Або тоді, або доведеться чекати до нового року. Ільза сказала, що не знає, як краще, тож я вирішила, що зробимо на святвечір. Краще з цим покінчити, подумала я, — вона відвернула напухлі очі до будинку, до вікон дівчачих спалень. — Як гадаєш, я правильно вирішила?

— Гадаю, правильно. Вибір невеликий.

— Тоді слід сповістити сусідів.

— А вони приїдуть? Напередодні Різдва?

— Звісно, приїдуть, — у голосі Ліз прозвучала різка нотка.

Нейтан знав, що це таки, мабуть, правда. Люди любили Кемерона, а навіть якщо й не любили, всі завжди стараються вшанувати померлого. Похорон — одна з небагатьох подій, яка могла виманити його матір з маєтку. Переважно ховали місцевих, у радіусі одного дня їзди, але кілька місяців тому вона полетіла аж у Вікторію на похорон до свого брата.

Нейтан практично не слухав, коли мама подзвонила сказати, що дядько помер. Малкольм Дікон помер від інфаркту в сімдесят один рік. Нейтан не вдавав, що йому не байдуже. Він бачився з дядьком лише раз, двадцять років тому, на похороні його доньки. Тоді на похорон поїхали всі троє братів, бо їх примусила Ліз.

«Це ваша двоюрідна сестра», — сказала вона й цим залагодила справу. Карл прямо відмовився їхати і був просто приголомшений, коли це не перемінило планів дружини. Натомість Ліз і хлопчики спершу здійснили переліт, потім довго їхали машиною аж до самої Ківари, якоїсь глухої діри в дупі штату Вікторія. Коли вони приїхали, Нейтан одразу зрозумів, чому мама втекла звідти буквально того самого дня, коли їй стукнуло вісімнадцять. Містечко було більше за Баламару, але щось у цьому місці було нездорове. Місцеві, слабаки, тільки те й робили, що нарікали на спеку, а брати Брайти гуляли в сорочках на довгий рукав, насолоджуючись прохолодою.

Родина вистояла заупокійну службу по дівчині, якої ніколи не бачила, в оточенні незнайомців. Нейтан знав, що його сестрі сімнадцять, вона була всього на кілька років молодша за нього, але, побачивши труну, здивувався, якою юною раптом здалася сестра. Ближче до переднього ряду сиділо двоє хлопців і дівчина такого самого віку; видно було, що вони приголомшені й не можуть у це повірити. Баб, якому на той час було вісім, схлипував у долоньки, наче знав сестру.

Після служби Нейтан, Кемерон і Баб затрималися, спостерігаючи за холодним возз’єднанням Ліз із братом. Поряд вештався кузен по іншій лінії, витріщаючись на них затуманеними очима людини, яка тяжко пиячить. Він здавався повним козлом, і Нейтан радий був, що він тримається подалі. Пізніше парубок бовкнув щось таке, що засмутило Баба, то Нейтан і Кем затисли його в кутку туалету й трохи потовкли. Не дуже, це ж бо був похорон, а вони не звірі якісь, але достатньо, щоб він запам’ятав. Коли йшли з поминок, мама похитала головою і щось буркнула собі під ніс.

«Що таке?» — спитав Нейтан.

«Нічого. Просто слід нам було подбати про бідолашну дівчину».

Щойно все закінчилося, вони тої-таки хвилини виїхали з містечка: вочевидь, Ліз не мала наміру лишатися навіть на одну ніч у фермерській громаді, в якій виросла. Той рік був наче позначений смертю. За кілька місяців довелося видобувати Нейтанового тата з-під груди потовченого металу й ховати його в дальньому кутку двору.

Після цього Ліз і не ступала на літак, аж доки три місяці тому не оголосила, що їде на похорон до брата. Нейтан був просто вражений. Сам він не відчував у зв’язку з дядьковою смертю нічого, крім натяку на полегшення, й гадав, що і мама так само.

«На біса тобі туди їхати?» — запитав він.

«Це мій брат».

«Так, але...» — почав був він, та не знав, як закінчити. Мама знала все те саме, що й він. Як по щирості, Нейтан гадав, дядькові ще збіса пощастило, що інфаркт доконав його раніше, ніж це зробила б система правосуддя.

Але для Джекі ці подробиці були неважливі. Для неї день, коли вона почула, в чому звинувачують Нейтанового дядька, став просто святом душі: вона одразу вхопилася за можливість не відпускати Зандера на узгоджені візити, цитуючи судовий процес і посилаючись на те, який це поганий приклад для дитини, і всіляку іншу бридню. Нейтан змушений був заплатити адвокатові тризначну суму, щоб той надіслав Джекі листа на шість рядків, нагадуючи про її зобов’язання відповідно до судової постанови. Тож якщо чоловік нарешті ліг у могилу, Нейтан був тільки радий.

Але Ліз була рішуче налаштована летіти, і Нейтан хвилювався, як вона здійснить таку довгу й тяжку подорож самотою. Він вагався занадто довго, й коли нарешті неохоче сказав, що полетить разом з нею, йому відповіли, що їй уже пропонував Кемерон, але Ліз і йому сказала не турбуватися.

«Та заради Бога, — мовила Ліз. — Мел не вартий був одного перельоту, не те що двох. Ні раніше, ні тим паче тепер».

Далі були довгі приготування, і врешті-решт з нею поїхав дядько Гарі.

«Ну, як там було?» — згодом поцікавився у нього Нейтан.

«Тихо», — озвався Гарі.

«Багато людей?»

«Та практично тільки ми. Ще з’явилася парочка копів».

«Офіційно?»

«Не думаю. Один був місцевий, з Ківари. Доволі дружній, на лікарняному. Він був такий... — Гарі жестом обвів обличчя, — обпечений. А другий, високий парубок, сказав, що колись жив там, але зараз працює в Мельбурні. Більше нічого не розповідав і, здається, був страшенно роздратований через усе це. Гадаю, вони прийшли переважно лише для того, що пересвідчитися, чи старий покидьок справді мертвий».

Нейтан підозрював, що мама поїхала з тої самої причини.

На думку про Гарі Нейтан миттєво пригадав сьогоднішню поїздку. Те, як чоловік з однієї спроби знайшов прихований проїзд між скелями.

— Кем не згадував нічого конкретного, через що непокоївся? — запитав він. — Навіть якихось дрібниць? Проблем з Гарі? Чи з Бабом?

— Здається, ні. Як ти й казав: Баб — це Баб.

— А Гарі?

Ліз нахмурилася.

— Наскільки знаю, все було гаразд. А що?

— Не знаю. Нічого. Просто Гарі сказав, що у Кема був стрес. І я подумав...

— Подумав що?

— Не знаю. Може, вони погиркалися абощо.

— Я про таке не знаю, — спохмурніла Ліз ще більше. — Гарі — гарна людина. Завжди добре ставився до нашої родини.

— Знаю.

— Він з нами довше, ніж ти. І завжди чинив з нами справедливо, хіба ні?

— Так. Звісно.

— То що ти намагаєшся сказати?

— Нічого. Забудь.

Запала пауза.

— Гаразд, — нарешті мовила Ліз, але Нейтан бачив, як вона метнула погляд на машину Гарі.

— Слухай, а що буде з Кемовою часткою майна? — спитав Нейтан, змінюючи тему. Вийшло надто в лоб, але Ліз начебто не помітила.

— Переходить до Ільзи, — з деякою напругою в голосі відповіла вона. — А як усе працюватиме, я не знаю. Слід буде вирішити, хто зрештою керуватиме господарством.

Вона мить помовчала, наче очікувала, що Нейтан щось запропонує.

— Наймемо управителя, гадаю, — нарешті сказала вона.

— То це буде не Баб?

— Ні, — швидко відповіла Ліз. — Побачимо, що скаже Гарі, але особисто я проти. Та постарайтеся не вести з Ільзою розмов у Баба за спиною, гаразд?

— Так, звісно, — мовив Нейтан. На тому кінці двору від побачив дитячий велосипед, прихилений до будинку. — Як сьогодні дівчата? Вранці вони здалися трохи... — він спробував дібрати слово і не зміг, — дивними.

— Бозна. З Софі сказати важко, а от Ло дуже засмучена. Вона й до цього була вся накручена. Забрала собі в голову, що в нас привид.

— Чий?

— Не знаю. Скотаря, мабуть. Він завжди головний підозрюваний. Ви дітьми теж усі проходили цей етап.

Над рівниною пролетів вітер, і Нейтан удалині побачив вихор куряви, що здіймався, наче примара.

— Неважко зрозуміти, чому вона так гадає, — сказала Ліз, простеживши за його поглядом. — Коли я щойно переїхала сюди, тут був скотар — справжній, живий, — який вважав, що всю цю місцевість обсіли привиди померлих дітей перших поселенців. Тих, які сконали нагло. Під час пологів, від нещасних випадків чи хвороб, я гадаю.

Обирати було з чого, подумалося Нейтанові. В ті часи дитяча смертність зашкалювала. Жодна біла дитина, народжена в містечку до 1920-х, не вижила.

Очі Ліз блищали від сліз.

— Він любив говорити, що заблудлі діти гукають найгучніше. До кінця життя їхні мами чутимуть, як дітки плачуть на вітру. Гадаєш, це правда?

— Що тут є привиди?

— Що матері в завиванні вітру чують плач своїх дітей.

— О! — Нейтан знову взяв маму за руку. — Ні.

Він справді так не думав. Якби це була правда, в австралійській глушині стояв би в повітрі такий плач, що курява не всідалася б ніколи.