Заблудлий

Розділ 31

— Приятелю, що ти хочеш від мене почути? Що Кемерон у дюнах напав на туристку, потому як вони обоє напилися на вечірці?

Стів утупився твердим і незмигним поглядом, і Нейтанові важко було дивитися йому в очі.

— Ні. Господи! Я не знаю.

Нейтан провів рукою по чуприні й зітхнув. Повітря було липке й задушливе. Фельдшера Нейтан розшукав у вітальні й узяв під руку. Бачив, що Ліз це помітила й у її очах майнула іскра надії, коли він без слова вивів Стіва на веранду й повів за ріг будинку, де можна було побалакати спокійно. Але зараз розмова давалася йому неймовірно тяжко.

— Я просто хочу знати, що сталося насправді, — мовив Нейтан.

— Цього я тобі сказати не зможу. Ні, слухай... — Стів підніс пальця, не даючи йому перебити. — Я скажу тобі те саме, що сказав перед тим Ільзі (думаю, це не збіг, що ви обоє про це питаєте): про те, що сталося тієї ночі, я знаю не більше за вас.

Нейтан розчаровано пирхнув.

— Але тоді ти...

— Так, тоді я мав свою думку, як і всі.

— Саме про це я й запитую.

— Але важливо, щоб ти розумів...

— Я розумію. Переходь до справи.

Стів примружився в палючому пообідньому промінні. Вдалині виднілися могили. Одна стара, друга новісінька. Стів облизав зуби.

— На внутрішній частині Дженниних стегон були слабенькі синці. І ще один на руці. Отут, — Стів торкнувся м’якої шкіри в себе трохи далі від пахви. — Ні розривів, ні крові не було, але це ще нічого не означає.

— Проте складалося враження, що все було... як? — у Нейтана пересохло в роті. — Грубо?

— Можливо. А можливо, просто незграбно. Невміло, так би мовити. Деякі люди отримують синці в ситуаціях, коли інші їх би не отримали, — Стів стиснув вуста. — Але ось що я намагаюся тобі сказати. З фізичних ознак я б сказав, що зробити однозначний висновок було неможливо. І, як по правді, сумнів можна було тлумачити на користь Кемерона.

Нейтан чекав, що прийде полегшення, але воно не прийшло. Він переступив з ноги на ногу. Перед будинком видно було якийсь рух. Виходили поодинокі люди, щоб їхати вже додому. Нейтан знов обернувся до Стіва.

— А що ще було?

— Якщо чесно, нічого. Все зводилося до її слів, — мовив Стів, спостерігаючи, як ще кілька людей вийшло надвір, загороджуючи очі від сонця. — Її хлопець (справжній англійський хлопчина, що ніколи не підвищує голосу) переконав її заявити, і я знаю, що більшість людей вважала: він так учинив, бо розсердився, але наскільки я бачив, справа була не в цьому. Він хвилювався за неї, навіть трішки боявся. Неначе гадки не мав, як діяти далі. Мабуть, і не мав, думаю, він учився на ботаніка абощо. Пам’ятаю, він усе кліпав на мене з-за своїх окулярів, наче я мав змогу все виправити, — похитав головою Стів. — Думаю, вони потім недовго пробули разом. Хай там як, а він чекав під дверима, поки ми з Дженною розмовляли, отож усе, що вона мені розповіла, йому б не сподобалося.

— І що вона розповіла?

— Ти вже й так знаєш, — мовив Стів. — Ти ж чув цю історію. Що вона випивала, що почала фліртувати з малим, бо знудилася, а більше нікого не знала й сердилася на свого хлопця, бо залишився в маєтку, а не пішов на вечірку. Кемерон був ще юний, — нахмурився Стів, пригадуючи. — Вона сказала мені: думала, що він сумирний. Просто трішки розважилася, щоб убити час. Та й навколо було багато людей, тож вона почувалася в безпеці. Пам’ятаю, що вона саме так і сказала.

Юрма перед входом у будинок зростала. Нейтан чув, як грюкають дверцята й заводяться двигуни, але не дивився туди. Він зосередився на Стіві.

— А далі Кемерон запропонував відвезти її назад у місто, — в голосі фельдшера майнула похмуріша нотка. — Вона багато випила, казала вона. Нетвердо стояла на ногах. Вочевидь, гадала, що йде з ним до машини, а потім виявила, що опинилася з ним наодинці в дюнах. Він почав цілувати її — продовжив з того місця, на якому вони закінчили біля багаття. Дженна сказала йому: досить уже, просила зупинитися.

Стів поглянув на Нейтана.

— Кемерон зупинятися не хотів. І я знаю, що йому було всього сімнадцять, та він уже був не дитина, принаймні в сенсі фізичного розвитку.

Нейтан пригадав, як під ним борсалося теля. Коліно в потрібне місце, лікоть. Трішки натиснути. Опір можна подолати.

— Дженна не могла від нього втекти?

— Якщо по щирості, то вона, мабуть, і не намагалася. Сказала, що просто закам’яніла. Гадаю, їй було трохи соромно, але так дуже часто буває. Так чи так, вона опинилася сама в дюнах наодинці з наполегливим здорованем, — Стів поглянув на Нейтана. — Люди іноді вирішують, що піддатися — це в їхніх інтересах, але вибір можна вважати по-справжньому вибором тільки тоді, коли існує реальна альтернатива. В іншому разі це маніпуляція і спроба скористатися своєю перевагою, — він знизав плечима. — Це зґвалтування.

Нейтан подумав про Кейті. Легше було погодитися, ніж сказати «ні».

Стів спостерігав за ним.

— Вибач. Знаю, це важко слухати.

Вітер приніс вибух сміху, хрипкого й гортанного. Цього разу Нейтан обернув голову. Люди вже виходили надвір цілими групками. Він побачив Мелані: її коси сяяли червоним золотом у сонячному промінні. Зустрівшись із Нейтаном поглядом, вона помахала йому.

— Я вже їду, — гукнула вона, вказуючи на гарний «ленд-крузер», куди вже сідала атертонська пара. — Приємно було побачитися.

— Так. Мені теж.

Вона всміхнулася, і перед очима зненацька постав образ молодшої Мелані: вона під нічним небом щось попиває.

Цікаво, подумалося Нейтанові, а тої ночі вона теж була на вечірці біля дюн? Він чесно не міг пригадати. Збагнувши, що вона досі чекає, він прочистив горло.

— Може, ще побачимося.

— Сподіваюся.

Вона, здавалося, була задоволена і, ще раз помахавши, побігла до автівки, що чекала на неї.

Нейтан знов обернувся до Стіва, який досі проводжав її поглядом.

— Тобі слід їй подзвонити, — мовив Стів. — Вона для тебе стане кращими ліками за все, що можу прописати я.

— Мені це всі кажуть, — нетерпляче відмахнувся Нейтан. — Слухай, якщо Дженна так боялася, то чого дозволила Кемові після всього відвезти її назад у місто?

— Скільки кілометрів від дюн до міста?

— Дванадцять.

— Довга прогулянка пішки поночі, коли ти ще й приголомшена і самотня.

— Можна було попросити когось іншого.

— Я так зрозумів, вона там більше нікого не знала.

Нейтан нічого не відповів. Вона справді нікого більше не знала. Тільки Джекі, яка поїхала раніше з Нейтаном. Він уявив, як Кем і Дженна їдуть назад у місто. Зупиняються під пабом, де їх угледів Роб, господар.

— Роб бачив, як Дженна цілувала Кема в машині, вже в місті, — нарешті промовив Нейтан.

— Справді? — уважно поглянув на нього Стів. — А може, він бачив, як Кемерон цілував Дженну, а вона терпіла, щоб він нарешті випустив її з машини?

— Господи, Стіве, звідки ж мені таке знати?

— Нізвідки. І я цього не знаю. І Роб, який визирав у вікно пабу, теж цього не знає. Я ж казав: я можу висловити тільки власну думку.

Нейтан нахмурився. В натовпі він побачив Гарі, поряд була Ліз. Вона вчепилася в нього, як у рятувальну шлюпку, а люди хапали її за руки й тягнули до себе, щоб обійняти. Хвилями плинули прощальні вигуки. Зловивши погляд Нейтана, Гарі жестом покликав його. Нейтан не звернув уваги.

— Дженна не поспішала комусь розповісти, — обернувся він знову до Стіва й сам був здивований виправдальній нотці у своєму голосі. — Вона собі не допомогла, вдавши, що все гаразд.

Стів мало не всміхнувся, але похопився.

— Що таке? — запитав Нейтан.

— Просто чути це від тебе — це в біса безцінно, — сказав Стів. — Нейтане, люди вдають, що в них усе гаразд, постійно. День у день, рік у рік.

Він указав на гостей, які роз’їжджалися, пітніючи в парадних костюмах, вдягнених для похорону: попереду їх чекало багато годин їзди.

— Життя тут тяжке. Ми всі намагаємося триматися, скільки можемо. Але повір мені, тут нема жодної людини, яка б у чомусь не брехала собі.

Серед присутніх з’явилася Ільзина голова: до розпашілого обличчя прилипли незакріплені пасма. На секунду Стів зупинив на ній очі та вдихнув, наче хотів щось сказати, але передумав і випустив повітря з легень. Обернувся назад до Нейтана.

— А ти в цьому плані даси фору всім іншим у наших краях. З тобою все настільки жахливо, що тобі страшно самому собі зізнатися, наскільки справи погані. А тим паче мамі чи синові. До речі, вони обоє просили мене побалакати з тобою і оглянути тебе.

— Знаю. Добре.

— Справді? Прийдеш на прийом? Не сперечатимешся?

Нейтан похитав головою. Він розумів, що десь перетнув межу — чи то за останні кілька годин, чи то за минулі кілька років, — і зненацька та межа видалася йому дуже далекою. Більше не хотілося залишатися з цього боку межі на самоті. Він лише сподівався, що йому ще вдасться відшукати дорогу назад.

З будинку випірнули ще люди, й серед них Саймон. За кілька кроків позаду йшла Кейті. Вони трималися окремо, і від людей, і одне від одного, і Кейті час до часу поглядала на Саймона з трохи збентеженим виразом обличчя, неначе намагалася щось зрозуміти. На Ільзу, яка з утомленим виглядом переходила від гурту до гурту, вона не подивилася жодного разу.

— Якби все це вирішилося ще тоді, було б краще для всіх, — сказав Нейтан. Могили на тому боці двору стояли тихі й самотні. Зараз біля них нікого не було. Весь рух був пов’язаний з живими. — Включно з Кемом.

Стів кивнув.

— Іноді я думаю, що мені слід було заохотити Дженну зразу написати офіційну заяву. Але тут я прийшов на своє перше робоче місце. Я був молодший, не так давно отримав диплом. Зараз я вчинив би інакше, але тоді я старався, як міг. Дженна сказала, що їй потрібно подумати, і я вирішив, що маю поважати її вибір. А потім, за кілька днів, вона поїхала з міста, і проблема поїхала разом з нею, — знизав плечима Стів. — Але ти краще за мене знаєш причини.

Нейтан нахмурився.

— Про що ти? Я не знаю, чому вона вирішила поїхати.

Прийшла черга Стіва хмуритися.

— Не знаєш?

— Звісно, ні. Звідки?

Останні гості розсідалися по машинах. Прощання з Кемероном добігало кінця.

— Ти, можливо, просто не усвідомлюєш, Нейтане, — Стів метнув багатозначний погляд через двір на дві могили під евкаліптом. — Але невже не можеш здогадатися?

Нейтан уже розтулив рота, щоб заперечити, але завмер, почувши вдалині грюкіт дверцят. Потім ще один. Він повільно стулив рота.

Двадцять три роки тому він був на цьому-таки дворі, неподалік місця, на яке зараз дивився Стів. Там, під парканом, Нейтан і семирічний Баб вовтузилися з крикетною биткою, коли земля в тому місці була ще рівна й неторкана. Баб тренувався відбивати, а Нейтан подавав йому назад м’яча.

Минув цілий день після жахливого телефонного дзвінка від міського сержанта і після того, як Нейтан і Кемерон стояли похмуро в коридорі, а батько вимагав відповідей. Цілий день після того, як Нейтан на мить запізнився стати на захист брата, і відтоді Кем з ним не розмовляв.

Нейтан проґавив крикетного м’яча, коли брудний бездоріжник Карла Брайта з гурчанням з’явився на під’їзній доріжці та, здригнувшись, зупинився під будинком. Нейтан затримався, зберігаючи дистанцію, як робив це завжди, коли мав вибір. Карла не було майже весь день. Не те щоб це було незвично. Так само, як і те, що він не записав, куди їде. Він роздратовано грюкнув дверцятами з такою силою, що машина затрусилася.

З будинку вийшов Кемерон.

Нейтанові закортіло свиснути — вони з братом роками так попереджали один одного. «Обережно, тато йде». Але він не свиснув. Він не був певен, що зараз почнеться, і не хотів по можливості, щоб це побачив Баб. Натомість Нейтан підкинув у повітря крикетний м’яч і, замахнувшись биткою, відправив м’яча далеченько в інший бік. Баб помчав за ним, лаючись і нарікаючи.

Обернувшись, Нейтан зрозумів, що попереджати вже запізно. Кемерон побачив тата, який тупав до нього під’їзною доріжкою. А тато, безперечно, побачив Кема. Кемерон зупинився. А потім, замість розвернутися та зникнути в лабіринті будинку, він спустився дерев’яними східцями й чекав унизу. Проминаючи середнього сина, Карл Брайт навіть не сповільнив кроку. Пройшов повз, лише раз обернувши голову. І, перш ніж зникнути в хаті, Карл коротко кивнув до Кемерона.

«Питання вирішене».