Заблудлий

Розділ 38

— Тобі ж казали.

Нейтан знав цей голос незгірше за власний. Він розвернувся. За кілька кроків стояла мати — її обличчя частково ховалося в тіні веранди.

Очі Ліз метнулися з картини на землі на поліетиленовий конверт у Нейтанових руках. Потім вона звела погляд на сина. Цей погляд був твердий — зовсім не такий, як в останні дні.

— Це було мило, — тихим голос промовила вона. — Те, що ти розповів дівчатам про скотаря. Я чула через вікно.

У Нейтана заціпеніли руки — здавалося, конверт от-от вислизне з пальців.

— Це правдива історія, — озвався він, трохи спотикаючись на словах.

Ліз зустрілася поглядом із сином.

— Можна я розповім тобі іншу історію?

З коридору долинуло тупотіння дівчачих ніг, і Ліз миттєво зробила крок уперед і висмикнула конверт з Нейтанових рук.

— Не тут. Ходімо зі мною, Нейтане.

Вона твердо взяла його за руку, зіперла картину на стіну будинку, а конверт сховала в кишеню фартуха.

Вони перетнули двір; під полуденним сонцем тінь Ліз змаліла до крихітної темної цятки в неї під ногами. Вони рушили до евкаліпта й зупинилися під лагідним погойдуванням його гілля. Під ногами біч-о-біч лежали могили.

Втупившись у землю, Нейтан відчував, як у вухах стугонить кров. Сухий ґрунт поруч зі свіжоперекопаною землею. У Нейтана було стільки запитань, що він не знав, з чого почати.

— Я поїхала кататися верхи, — нарешті заговорила Ліз. — Після того, як Софі зламала руку й сказала, що її скинула кобила. Ми не могли більше такого допустити. Софі ж хотіла виступати на манежі. Отож я вирішила сама виїздити кобилу.

Зненацька Нейтанові перехотілося це чути. Але він, заплющивши очі, примусив себе дослухати її розповідь. Того дня, коли Кемерон не повернеться додому, говорила Ліз, вона зробила те, що і щодня. Осідлала коня. Цієї звички вона набула за роки шлюбу. На коні вона була вища, спритніша, і бодай кілька годин її ніхто не чіпав.

Того дня вона їхала на кобилі Софі. Поки у Софі гоїлася рука, кобилу слід було комусь тренувати. Ліз каталася довше, ніж зазвичай, шукаючи проблеми, які можуть виникнути з твариною. Але їхати було зручно, кобила реагувала добре. Думаючи про руку Софі, Ліз додала швидкості, ще активніше шукаючи негаразди. Вона вже заїхала далі, ніж збиралася, коли вперше закралася ця думка, слизька й чорна.

— Ніяких проблем з кобилою не було, — сказала Ліз, і на її обличчі заграли тіні від евкаліпта. — Я не помітила нічого особливого. Це було незрозуміло.

Нейтан подумав про Ільзину машину, покинуту в гаражі. З нею теж усе було незрозуміло, поки не стало зрозумілим.

— Отож я просто їхала далі, — провадила Ліз.

Вона скакала вперед, з кожним кроком почуваючись дедалі незатишніше. Пригадалося, як трусилася бліда Софі, притискаючи ушкоджену руку. Плакала і казала, що їй страшно. Але готова була заскочити на свою кобилу тої-таки хвилини, коли їй нарешті дозволять. Усі хвалили її за сміливість, але Софі на це майже ніяк не зреагувала.

Коли Ліз побачила чоловіка, який стояв біля могили скотаря, її серце упало в п’яти, як бувало багато разів. Вона притримала кобилу. Зір у неї останнім часом став уже не такий гострий, і якусь хвилю під сліпучим сонцем чоловік був дуже схожий на декого іншого.

Ліз зупинилася, спостерігаючи, потім ступою під’їхала ближче. Впізнавши бездоріжник, що стояв поруч, вона видихнула. Звісно, це був зовсім не той чоловік, на якого вона спершу подумала, — просто ніяк не міг ним бути. Це був її син Кемерон.

— Що він робив? — запитав Нейтан. Він розплющив очі та втупився в землю.

— Він копав.

У Кемерона була в руках лопата, і він перегортав м’яку землю. Ліз неспішно під’їхала. Останнім часом Кемерон був мов не при собі, й зараз він копав як одержимий, нервуючи Ліз. Вона злізла з кобили й зачепила повіддя за бічне дзеркальце машини.

Кемерон випростався, стискаючи лопату обіруч. Метал зблиснув на сонці, й це знову нагадало Ліз про іншого чоловіка. Було щось у його очах. Він не зрадів, побачивши матір.

«Можна візьму води — напоїти кобилу?» Ліз підійшла до багажника машини, де він зберігав припаси.

Кемерон відмахнувся, знову зосередивши всю увагу на м’якій землі в нього під ногами, а Ліз відшукала відро й налила води. Поки кобила пила, Ліз обернулася.

«Що ти робиш?»

Кемерон нахилився. «Дещо перевіряю».

«Що саме?»

«Навіщо моя клята дружила тягає сюди дітей».

Ліз завагалася. «Я думала, ти їдеш до ретранслятора».

«Я їду».

«Баб чекає».

«Спершу маю закінчити тут».

Кемерон ще раз занурив лопату в пісок — і зупинився. Гортанно крекнув.

— Він щось знайшов, — ледве чутно промовила Ліз.

Звук, який видав Кемерон, був не те щоб тріумфальний — була в ньому якась утробна нота. Ліз зненацька пошкодувала, що не поїхала того ранку в іншому напрямку. Кобила вже напилася, з полегшенням побачила вона. Ліз заховала відро назад у багажник і, обернувшись, якраз побачила, як Кемерон зігнувся й риється руками в піску. Коли він підвівся, то тримав поліетиленовий конверт, матовий від червоної куряви.

«Що це?»

Кемерон так вищирився, що у Ліз замлоїло в животі.

«Закопаний скарб».

— Я зрозуміла, що це, — потерла Ліз долонею руку, і Нейтан побачив свіжий шрам він раку шкіри і старий шрам, який вони ніколи не обговорювали. Один з багатьох. Такі шрами були в усіх: у Ліз, у Нейтана, у Баба. І в Кемерона. Шрами, які вони ховали і про які нікому не зізнавалися.

— Я миттю зрозуміла, що саме знайшов Кемерон, — провадила Ліз. — У мене самої було щось схоже.

У випадку Ліз це була стара жерстянка від печива, й ховала вона її у відрі з кінським кормом. Ховала, поки її не знайшов Карл. Від удару в неї луснула барабанна перетинка в лівому вусі, й слух так ніколи до кінця не відновився. Але вона затямила урок і більше не робила і спроби. Хлопці ще були маленькі, й вона занадто боялася наслідків.

Але, стоячи біля могили скотаря і спостерігаючи за своїм середнім сином, вона подумала, наскільки гіршими були наслідки через те, що вона більше не робила спроби.

«Облиш це», — почула вона власні слова і здивувалася.

Кемерон теж здивувався, його погляд закрижанів. «Ти навіть не знаєш, що це».

«Знаю, Кемероне. Я знаю».

«Тоді ти повинна знати, що тебе це не стосується».

Тут він випростався на повен зріст. Руки розслаблено тримали держак лопати, і штих звисав збоку. Вільно звисав. Кемерон не підняв його анітрішки. Він не погрожував Ліз, не погрожував, та коли він стояв отак, легенько погойдуючи лопатою, і метал поблискував на сонці, Ліз розуміла, кого Кемерон їй нагадує. Більше він не був її маленьким хлопчиком. Точніше, був не тільки її хлопчиком. Він був також і сином свого батька.

І вона зрозуміла (і завжди розуміла в глибині душі) те, що намагалася сказати їй Ільза. І чому так непокоївся Гарі. І чому в Ло такі сумні малюнки. І чому рука Софі на перев’язі. І чому все повториться знову. А може, буде ще гірше.

Ліз несамохіть здригнулася, коли Кемерон рушив повз неї до своєї автівки. Він кинув лопату в багажник, хряснув дверцятами, а потім жбурнув конверт крізь вікно на пасажирське сидіння. Кобила сахнулася, потягнувши за повіддя, зачеплене за дзеркальце, й Ліз зашепотіла до неї, заспокоюючи.

«Мені час їхати, — мовив Кемерон, не дивлячись на неї. — Багато справ».

«Ти їдеш до ретранслятора?» Голос Ліз прозвучав дивно навіть для її власних вух.

Кемерон повернувся до могили й почав загрібати ногою землю назад у яму.

«Збирався, але... — його злість замерехтіла, як розжарене повітря. — Спершу, мабуть, заїду додому. Побалакаю з Ільзою».

«Кемероне. Будь ласка». Струмочок страху перетворився на бурхливий потік. «Удома дівчатка».

Він нічого не відповів, а потім нарешті звів погляд. «То й що? Може, їм теж корисно це послухати».

Від його тону й від того, як зблиснули на сонці його очі, Ліз раптом повернулася на тридцять років назад: вона дуже добре, без тіні сумніву, знала, що трапляється, коли чоловіки в такому гуморі повертаються додому.

Навіть не усвідомлюючи, навіщо це робить, вона відчула, як її рука тягнеться вперед. Рішення сформувалося в голові цілком підсвідомо. Рішення, яке стало інстинктивним багато років тому. Воювати чи втікати. Син стояв метрів за п’ять від неї, може, за шість. І неуважно дивився униз, буцаючи пісок, щоб приховати шкоду, якої наробив.

Не встигла Ліз і перший вдих зробити, як уже сиділа на водійському місці, а з другим вдихом уже повертала ключа.

Кемерон звів погляд, але на той час її нога вже була на педалі газу. Ліз опустила вікно й відчепила повіддя від дзеркальця. Щойно вона від’їхала, тримаючи повіддя, кобила слухняно рушила за нею. Не дуже і швидко. В цьому не було потреби: достатньо, щоб кінь їхав клусом — і людині його не наздогнати.

— Але Кемерон спробував, — спустошеним від жаху голосом провадила Ліз. — Він дуже старався.

Справді старався: загорлав і погнався за нею. Він зрозумів, що відбувається, і знав, чим це закінчиться. Ліз довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не притопити педаль газу, тікаючи від жахливого звуку. Натомість вона їхала з рівномірною швидкістю, стараючись не слухати і дивлячись прямо вперед. І зрештою, уже згодом, коли вона таки сповільнила рух і глянула в дзеркальце, позаду нікого не було. Вона лишилася сама-одна.