Заблудлий

Розділ 17

Нейтан сидів на ґанку, спостерігаючи, як підкрадається вечір. Червона земля й червоне небо злилися в одне й поступово почорніли. Ло не могла — чи не хотіла — надати більше ніякої корисної інформації, і зрештою Ільза вклала її спати.

Ховаючи в шафу в коридорі Кемеронові інструкції з ремонту, Нейтан побачив там гітару. Зандер читав у своїй кімнаті, тож Нейтан узяв із собою Дафі та присів на веранді. Гітара була розладнана, й поки Нейтан підтягував струни, вухо різали негармонійні ноти. На тому боці двору, у фургоні туристів, досі горіло світло й чулося мурмотіння голосів. Нейтан не міг розрізнити слів, але з інтонацій було схоже на сварку. Далі за фургоном не було видно нічогісінько. Він саме стиха награвав, намагаючись правильно витримати кінцівку твору, коли почулося, як відчиняються сітчасті двері, й Нейтан звів погляд.

— Це моя гітара.

Софі притулилася до дверей, і жовте світло осявало її, як німб.

— Вибач. Я її випадково знайшов.

— Та нічого. Це ти сам цю пісню склав? — сіла вона навпроти Нейтана, коли він знову заграв.

— Ага. Майже десять років тому.

— А як вона називається?

Він написав її для Ільзи.

— Ніяк, — відповів Нейтан. — Без назви. Як тобі вона?

— Не знаю. Звучить трохи сумно. Але з надією. Трохи. Можна її назвати «Схід сонця» абощо.

— Гарна назва.

В будь-якому разі краща, ніж «Ільзі». Він знову заграв.

— Приємна. Але кінцівка не пасує.

— Ні. Я знаю. Так і не зміг знайти правильну тональність.

— Якщо не зміг за десять років, може, варто вже здатися.

— Мабуть, твоя правда, — усміхнувся до неї Нейтан. — То ти граєш?

— Тільки без оцього, — Софі підняла свою перев’язь, а потім послухала пісню ще трохи. — А ти гарно граєш.

— У мене повно часу, щоб практикуватися, — озвався він, стараючись, щоб у голос не проникла гіркота.

— Ти граєш щодня?

— Якщо є змога. Мабуть, десь із твого віку.

— Це дуже довго, — мовила вона настільки приголомшено, що Нейтан не стримав сміху. — І щодня?

— Майже. Окрім кількох років, коли в мене не було гітари.

— А чому не було?

Нейтанова усмішка згасла.

— Пошкодив її.

Це був найчіткіший спогад про батька, що було дивно, зважаючи, що спогад цей не найгірший. Це був саме той день, коли Нейтан і Кем зробили спробу втечі, а Карл Брайт зловив їх на могилі скотаря. Нейтан досі пам’ятає, як сидів у пікапі, дивлячись татові в потилицю й воліючи, щоб той нарешті розкричався. Тиша лякала Нейтана. За всю дорогу додому їм не трапилося жодної машини й жодної людини, чітко пам’ятає він. У цьому не було нічого незвичного, але того дня він звернув на це увагу. Навколо більше нікого не було.

Нейтан був певен, що добре знає, чого очікувати після повернення додому, але, на його подив, Карл вийшов з машини без єдиного слова, лишивши синів, які тільки й могли перезиратися. Цілий день вони, чекаючи неминучого, ходили навшпиньках. Лише пізно ввечері, коли Гарі побажав усім на добраніч і пішов до своєї хатини оддалік будинку, Карл нарешті подивився на синів. Це було майже полегшення, коли він буркнув собі під ніс: «Надвір, обидва».

Нейтан узяв себе в руки, намагаючись контролювати свою реакцію. Карл не любив, коли сини виказували страх. Він звелів їм розкласти багаття, і хлопці тільки роти роззявили, поки він не повторив це гучніше, не схопив Нейтана за плече й не підштовхнув до дровітні. Збентежені, вони пошкандибали туди.

Карл не промовив більше ні слова, поки сини не розпалили пристойне багаття. Його обличчя сяяло у відблисках полум’я, коли він неприємно тихим голосом звелів обом іти в хату та принести свою найулюбленішу річ. Виводячи надвір велосипед, Нейтан відчував у грудях тверду гарячу грудку.

— Гарна спроба, — схопив його тато за руку так міцно, що він просто відчував, як у тому місці розквітає синець. — Наступного разу не помилися, бо я палитиму все, що ти виноситимеш, поки ти не зробиш як слід.

Нейтан надовго повернувся в хату й нарешті вийшов зі своєю улюбленою гітарою. Спітніла рука ковзала по дерев’яному грифу, і хоча Нейтан знав, що зробить цим тільки гірше, все одно, плачучи, заблагав тата не робити цього.

Ліз також вийшла зі сльозами на очах. «Будь ласка, Карле, — спробувала вона зупинити чоловіка. — Можна він залишить гітару?»

Чоловік проігнорував її, і вона спробувала ще раз, поки він нарешті не відвернувся від синів і не поглянув на неї.

«Хочеш, щоб я їх по-іншому провчив?» — сказав він таким тоном, аж Нейтан зрадів, що Ліз не питала втретє.

Нейтан простягнув гітару, практично нічого не бачачи крізь сльози, але тато примусив його власноруч кинути її в багаття. Нейтан зрештою так і вчинив, а тоді рефлекторно спробував її звідти висмикнути. Обпік руку — шрам лишився до цього часу.

А Кемерон, звісна річ, з першого разу зробив правильний вибір. Він виніс ілюстровану історію з оповіданнями про Другу світову війну. Нейтан вважав, що книжка до біса нудна, але Кем був від неї у захваті. Жбурляючи книжку у вогонь, Кемерон навіть наважився подивитися Карлові в очі — для цього йому довелося закинути голову. А тоді він щось буркнув собі під ніс. Потріскування полум’я майже заглушило слова, але все-таки не до кінця.

Карл закам’янів. «Повтори».

Кемерон завагався, а далі розтулив рота. Коли заговорив, то навіть трішки підвищив голос. «Нациста палили книжки».

Ліз, піднявши плечі, так різко хапнула ротом повітря, аж у грудях свиснуло. Запала жахлива мовчанка, а тоді, на Нейтанів подив, Карл майже всміхнувся. Скупо ворухнув вустами, оголивши зуби. Зачудовано подивився на Кемерона. Стиснув і розтиснув кулака, буквально один раз, а відтак розтулив рота.

«Неси решту».

Кемерон виконав наказ, навіть не здригнувшись. Зник у будинку, а за кілька хвилин повернувся зі стосом книжок у руках. Нейтан сидів на сходах разом з Ліз, спостерігаючи, як Кем одну по одній жбурляє книжки у вогонь. Кемерон дивився, як вони горять, цілком сухими очима.

«Вибачся перед татом», — сказала Ліз після перших п’ятьох. Кемерон, проігнорувавши її, кинув у полум’я ще одну книжку, а Карл спостерігав за сином з таким виразом, якого Нейтан ще в нього ніколи не бачив. Його вразила здогадка, що якоюсь мірою вони обидва отримують задоволення від вистави.

Вся процедура забрала понад годину. Нарешті, коли горіла остання книжка, а Нейтан нервово поглядав на будинок, питаючи себе, що ж буде далі, Кемерон подивився Карлові в очі.

«Вибач, тату», — опустив він погляд, нарешті розкаявшись.

Нейтан відчув, як розслабилася Ліз. Навіть Карл, здавалося, зітхнув з полегшенням, поки в гарячому нічному повітрі світилися жарини. Батько дивився на Кемерона, немов намагаючись щось зрозуміти, а далі розвернувся до Нейтана зі значно звичнішим виразом обличчя.

«Якщо хтось із вас ще раз спробує утнути таку дурню, обіцяю, буде вдесятеро гірше. І не лише для вас двох».

Нейтан відчув, як Ліз знову напружилася, і після цього довгий час Нейтан і Кемерон виконували все, що їм скажуть.

І зараз, сидячи на веранді навпроти Софі, Нейтан припинив перебирати пальцями струни. Розхотілося грати. Софі помітила це не одразу. Вона дивилася на будинок, на темне вікно сестриної спальні.

— Ти не в курсі, про що Ло говорила за вечерею? — запитав Нейтан.

— Ні, — Софі посмикала перев’язь. — Вона, мабуть, і сама не знає. У неї бурхлива уява.

— Вона здавалася наляканою, — мовив Нейтан.

— Так і є. Вона вважає, що хтось її хоче викрасти.

— Хтось уявний? Як-от скотар? Чи вона справді вірить, що навколо шастає злодій?

— Не знаю. Я їй казала, що їй нема чого хвилюватися. Але вона все одно боїться.

— Мабуть, важко вам двом після того, що сталося з вашим татом.

Софі кивнула, але не озвалася.

— А тато ніколи не розповідав тобі про могилу скотаря? — запитав Нейтан. — Не казав, що вона для нього чимось особлива?

— Здається, ні. Звісно, є ота картина. Але я не знаю, чому він її намалював: він вважав, що скотар був дурний. І це правда.

— Та ну?

— Сам випадково застрелився. Перелазив через паркан і втратив пильність. Нога послизнулася — і він мимохіть зніс собі голову з власної рушниці.

— Хто тобі таке розповів?

— Тато.

— Ясно.

Все було не так, але Нейтан вирішив, що зараз не час виправляти її. У неї і так залишаться про батька суперечливі спогади, то не варто Нейтанові ще й розвінчувати такі дрібні вигадки.

Зітхнувши, Софі поглянула на гітару.

— А можеш зіграти щось інакше?

— Залюбки приймаю замовлення.

Софі назвала не відому йому пісню гурту, про який він і не чув, отож вона її наспівала, і Нейтанові вдалося підібрати ноти. Врешті-решт Софі почала слабенько всміхатися — переважно на його помилки.

— Я почну практикуватися, коли рука загоїться, — сказала вона. — І коли не буде школи.

Вона мала на увазі дистанційне навчання через «Радіо-школу», знав Нейтан. Він сам це все проходив: байдикував у той час, коли мав слухати тріскучий голос далекого вчителя по радіо. Весь навчальний процес переважно покладався на того, хто керував домашнім господарством, і Нейтан пригадував, як бідолашна Ліз силкувалася вмовити Нейтана зосередитися, як це робив Кемерон. Зараз усе робиться через інтернет, якнайближче наслідуючи розклад семестрів і план занять реальної школи. Кілька визначених годин на тиждень учителі можуть поспілкуватися з учнями бодай у відеочаті, а це краще, ніж радіо, вважав Нейтан. Дещо згадавши, він нахмурився.

— То вашими заняттями вдома керує Кейті?

— Ага. Раніше це робила мама, а тепер Кейті. Поки ми на канікулах, вона за нами наглядає.

Нейтан побачив вираз її обличчя.

— Тобі не подобається?

— Нудно. У неї нема жодних цікавих ідей. Того дня, коли зник тато, вона просто змусила нас сидіти в класі й цілий час дивитися фільми.

— А вона була з вами?

— Ага, вона теж була в класі, але нічого не робила. Повсякчас виходила на перерву й була не в гуморі.

— А шкільні заняття вона краще веде?

Софі зморщила носа.

— Та не набагато. Вона не знає, що саме ми повинні проходити, тож не перевіряє, чи ми не відстаємо від програми. Я чула, як мама казала татові, що не слід було її наймати, бо вона... — понизивши голос до шепоту, Софі роззирнулася, — бездарна.

Нейтан придушив посмішку.

— Мама так і сказала?

— Серед іншого. Але я гадаю, мама права, вона... бездарна, — Софі нахилилася ближче. — Не думаю, що вона взагалі справжня вчителька.

— Ні? — (У фургоні досі світилося). — А чому ти так кажеш?

— Вона нас підстригала, — мовила Софі. — Дуже гарно. Думаю, вона перукарка.

Нейтан поглянув на зачіску Софі. Kapé до плечей з розчухраними кінчиками. Нейтан на цьому не дуже розумівся: сам він зазвичай чекав, коли його густа й кошлата чуприна відросте так, що з нею вже неможливо буде впоратися, й тоді просто голив її над раковиною у ванній. Але навіть на його око стрижка здавалася професійною.

Нейтан знову кинув погляд на фургон. Видно було, як за тонкими фіранками хтось рухається у світлі лампи. Линули слабенькі голоси. Там і досі сперечалися. Перукарка, не вчителька, як цікаво. Для туристів не дивина прибріхувати у своїх резюме. Взагалі-то дивина була б, якби вони не прибріхували. Але це завжди викликало закономірне питання: якщо вони не ті, за кого себе видають, тоді хто вони?

— Одного дня ми повернулися з прогулянки верхи, а вони обоє вже тут, — сказала Софі. — Тато навіть не попередив, що вони приїдуть. Думаю, саме через це мама роздратувалася.

— Через що я роздратувалася?

Легенько зарипіли сітчасті двері, і з’явилася Ільза.

— Через приїзд Саймона й Кейті.

— А! — нахмурилася Ільза. — Ні. Я просто здивувалася, і все. Не ходи й не розповідай усім такого, Софі. Вони подумають, що їм тут не раді.

— Як Ло? — запитав Нейтан.

— Спить у кімнаті вашої мами... А тепер твоя черга, — махнула вона рукою до доньки.

— Але...

— Софі, будь ласка, не сьогодні.

Софі знехотя підвелася.

— Добраніч, — побажала вона й задерикувато подивилася на матір. — Ти прийдеш підгорнути мені ковдру?

— За хвильку, — відповіла Ільза. — Йди готуйся.

Сітчасті двері грюкнули. Ільза, яка вийшла на веранду й зіперлася на бильце, здавалася виснаженою навіть у поганому освітленні, що падало ззаду. Вона розтулила рота, але нічого не промовила, наче не знала, з чого почати.

— Що думаєш про те, що сказала Ло? — запитав Нейтан, починаючи перший.

— Навіть не знаю, що й думати. Мені Кемерон нічого не казав. Як бачиш, — мовила Ільза, задивившись у темряву, й у її голосі прозвучала гірка нотка. — Не кажу вже про ту жінку, яка намагалася з ним зв’язатися.

— Але про Дженну Кем тобі розповів?

— Звісно, — її обличчя захмарилося. — Сказав, що він колись давно познайомився з нею на вечірці, а в неї виявився ревнивий хлопець. З його розповіді це звучало кумедно. Як непорозуміння.

Нейтан нічого не відповів. Це непорозуміння було яке завгодно, але не кумедне.

— Останнім часом у нього явно був стрес. Він... — Ільза втупилася в темряву. — За останні кілька тижнів щось перемінилося. І тепер я розумію, що це почалося приблизно в той час, коли вона спробувала з ним зв’язатися.

— Мабуть, для нього це був шок.

— Так, уявляю.

Ільза поглянула на Нейтана. Чути було легке шарудіння нічного вітру. З хати долинув дитячий голос.

— Мамо, я готова.

— За хвильку буду, — гукнула Ільза й розвернулася до Нейтана, тепер уже стривожена. — Слухай, ніхто ж насправді не повірив у те, що та дівчина сказала про Кемерона, правда?

— Ні. Звісно, ні.

Він розтулив рота щось додати, але промовчав.

— Що таке? Говори.

— Та нічого особливого. Я просто хотів сказати... — він завагався. — Можливо, Стів їй вірив, принаймні якийсь час.

— Стів Фіцджеральд? З клініки?

— Ага. Можливо. Не те щоб вірив, — мовив Нейтан, намагаючись пригадати. — Я хотів сказати — сприйняв серйозно, мабуть. Але така в нього робота, правильно? Як у фельдшера. Та й характер у нього такий.

Нейтанові пригадалося, як Стів не давав йому спокою. Як навідував його без попередження, безперервно розпитував, наполягав, щоб Нейтан приїхав у клініку. Його настирливість була на межі втручання в особисті справи.

— Але не настільки серйозно, щоб перетворити це на офіційну справу, — мовила Ільза.

— Ні. До такого не дійшло.

Ільза повільно видихнула.

— Кемерон не дуже ладнав зі Стівом.

— Ні. Ну, людині притаманно пам’ятати погане.

Знову долинув голос Софі:

— Мамо!

Цього разу Ільза проігнорувала її, не спускаючи очей з Нейтана.

— Ти завжди вірив Кемові?

— Так. Цілковито.

— Взагалі не мав сумнівів?

У цьому була якась дивна нотка, якої Нейтан не зміг витлумачити. У слабенькому світлі на ґанку важко було роздивитися вираз Ільзиного обличчя, і Нейтан мимохіть скулився, відчуваючи, як прокидається давно притлумлена провина. Можливо, Кемерон не все розповідав дружині, але зараз, дивлячись на неї, Нейтан міг закластися, що деякі речі він їй таки розповів.

— Ні, — нарешті твердо сказав Нейтан. — Жодних сумнівів.

Вираз Ільзиного обличчя трішки змінився, але й зараз Нейтан не зміг його зрозуміти. Знову залунав голос Софі.

— О Господи Боже. Краще я піду вже, — відчинила двері Ільза, але на мить затрималася. — Добраніч, Нейтане.

— Добраніч.

Вона зникла в будинку, а Нейтан поглянув униз на Дафі, яка лише виляла хвостом, бо не могла нічого сказати. Нейтан посидів ще хвилину, тоді відклав гітару Софі, спустився з веранди і вийшов у темряву двору, а Дафі побігла за ним. Нейтан почекав, поки очі призвичаяться. У фургоні туристів усе було тихо. Мабуть, помирилися, принаймні на деякий час.

Коли очі вже почали розрізняти могилу Карла Брайта під евкаліптом, Нейтан підійшов туди й зупинився на краю, не в змозі позбутися відчуття, що завалив усю справу. Він хотів заспокоїти Ільзу, але розумів, що йому це не вдалося. Хотів захистити Кемерона, та не досягнув своєї мети, й уже не вперше. Нейтан поглянув туди, де лежав його тато.

«Що це за бридню мені тут розповідають про якусь дівчину, га?» — спитав Карл. Договоривши з сержантом, він викликав двох своїх старших синів.

Нейтан пам’ятає, як закам’янів, спиною підпираючи стіну, поки Кемерон, затинаючись, намагався все пояснити. За хвилину Карл обірвав його й обернувся до Нейтана.

«А де був ти, коли це відбувалося? Бігав за тою сусідською сучкою?»

«Ти хотів сказати — за Джекі».

Від різкого ляпасу Нейтанова голова втелющилася в стіну. Піднімаючи руку й розмахуючись, Карл навіть не дивився на нього, цілком зосереджений на Кемероні. Удар був настільки несподіваний, що Нейтан не встиг захиститися — хоча так і так він би навряд чи захищався. Іноді так було легше. Він збагнув, що Карл досі чекає на відповідь, і цього разу Нейтан просто кивнув: так, я був з Джекі.

«Ти чому не дивився за братом?»

Нейтан гадки не мав, що на це відповідати.

«Але ти їх бачив? — загорлав на Нейтана Карл, указуючи на Кема. — То вперед. Розповідай. Він нічого такого не зробив, через що мені слід непокоїтися?»

Карлові очі нарешті втупилися в нього. Останнім часом Нейтанові очі були вже на одному рівні з батьковими, і Нейтан не розумів, чому його досі затоплює жах, який він відчував усе життя. Почуття, яке з’являлося щоразу, коли Карл піднімав на нього голос, чи руку, чи те і те. Коли Нейтан був змушений спалити свою гітару...

Це не зміниться ніколи, збагнув Нейтан з жахливою ясністю. Карл не зупиниться, і Нейтан, схоже, не здатен його зупинити, отож вони, мабуть, приречені на це до кінця життя. На думку про це він відчув спустошення. Голова боліла від удару. Нейтан поглянув на Кемерона — і зненацька збагнув, що йому вже поперек горла стоїть те, що зробив чи чого не робив брат.

Йому вже нічого не хотілося. Це не він є джерелом постійних проблем удома. В нього бодай вистало здорового глузду пересвідчитися, що Джекі кивнула, перш ніж він почав стягувати з неї труси. У Нейтана досі дзвеніло в голові, коли він перевів погляд з Карла на Кемерона — і знагла відчув, що хоче опинитися подалі від них обох. Хоче лишитися сам-один у далекому краю. Він думав про це, коли Кемерон легенько зачепив його ліктем, і це ривком повернуло його до реальності. Нейтан зрозумів свою помилку, розтулив рота і зробив те, чого для себе очікував би від Кема. Підставив йому плече.

«Ні, — мовив Нейтан. — Кем нічого такого не зробив».

Але в реальності відповідь на мить запізнилася. Навіть не на мить — на пів миті. Ця затримка була настільки крихітна, що майже непомітна. Проте Карл її помітив, і його очі ковзнули з одного сина на другого.

«Ясно, — сказав він голосом, з якого відчувалося, що він бодай раз чудово розуміє своїх хлопців. — Іди. Мені треба побалакати з твоїм братом». Нарешті Нейтана відпустили.

Тоді він сів у машину і зачинив дверцята, щоб не чути голосів з будинку. Побачив, як звідти висковзнув Баб, і відімкнув пасажирські дверцята, впускаючи брата. Видно було, що Бабові кортить поставити кілька питань, і Нейтан відчував, що слід спробувати на них відповісти, але ані він, ані брат не змогли дібрати потрібних слів, тож просто сиділи вдвох у присоромленій тиші.

Нейтан, і так уже почуваючись винним, скористався цим часом, щоб подумки дібрати слова, які він скаже Кемеронові. «Я не навмисно завагався. Це було випадково». Він ще змалечку навчився спершу думати, а потім говорити, бо Карл не любив отримувати неправильну відповідь. «Я злякався, Кеме. Злякався тата. Вибач. Я знаю, що ти нічого поганого не зробив». Нейтан хотів сказати Кемеронові все це і не тільки, і згодом він усе це повторював йому декілька разів. Але не допомогло.

Ще дуже довго Кемерон не дивився Нейтанові в очі. А коли знову почав дивитися, то крізь пелену зради, яка за наступні двадцять років так і не відступила.