Заблудлий

Розділ 35

Нейтан роздивлявся Кемеронову картину. В будинку було ще тихо, але це ненадовго. Вони з Ільзою, перешіптуючись, пролежали під ковдрою, обійнявшись, на задньому сидінні його машини, скільки могли, але небо світлішало. Нарешті довелося розірвати обійми. Це різдвяний ранок. Скоро піднімуться дівчата.

— Може, це динго викопав, — сказав Нейтан тихим голосом, застібаючи джинси. Попри все, він досі, дивлячись на Ільзу, відчував тепле поколювання.

— Знаю, — прочесала Ільза пальцями волосся. — Я теж так подумала. Завжди боялася, що це може трапитися. Динго міг розкопати яму, правда ж? Витягнути конверт?

— Ага.

А потім, втративши інтерес, міг десь покинути. Мабуть, той конверт уже піском замело.

— І Баб казав, що навколо бігають динго, винюхують.

— А, правильно. Що ж, так і буде.

Вони обоє водночас замовкли.

— Знаю, Баб якийсь час пробув там на самоті, але... — Нейтан уявив пом’ятий брезент і Бабове обличчя після того, як забрали Кемеронове тіло. — Він здивувався, як і всі, побачивши ямку.

Хоча це зовсім не означає, що він не міг поцупити щось із Кемеронових кишень, подумав Нейтан. Уголос він цього не сказав.

— Думаю, Баб уже щось сказав би мені, якби знайшов конверт, — прошепотіла Ільза, бо вони вже наближалися до будинку. — Особливо зважаючи на те, як він дратується через маєток.

На сходах веранди вони завагалися. Нейтан вдихнув.

— Не може ж такого бути, щоб Дженна...

— Якщо дивитися реалістично, вона не могла...

Вони заговорили водночас і водночас замовкли. Не договорили ні він, ні вона.

— Я правда не думаю... — почав Нейтан.

— Ні, — твердо похитала головою Ільза. — Я теж. Не думаю.

Вони ще мить постояли, просто дивлячись одне на одного, а тоді пішли всередину. Коли він притримав перед нею сітчасті двері, вона, проходячи, провела пальцями по його руці.

— Дякую, Нейтане, — ввічливо мовила вона.

— Будь ласка, Ільзо.

Він бачив, як вона всміхається до себе, зникаючи в коридорі.

А зараз Нейтан сидів на канапі, дивлячись на Кемеронів витвір. Він міг би точно позначити місце біля надгробка, де в реальному житті земля була перекопана. На картині ця ділянка гладенька й неторкана. В кутку кімнати від протягу затрепетала різдвяна ялинка. Хтось уже поставив її назад після вчорашнього.

В коридорі почулося тупотіння маленьких ніжок, і в кімнату ввалилися дівчата. Під пахвами вони тримали подарунки, і навіть Ло бодай раз у житті здавалася зацікавленою. За ними ввійшла Ліз, несучи тацю з горнятками кави. В глибині коридору почулося, як змивається унітаз, і за хвильку показався Баб. Він затримався на порозі, притулившись до дверей. У руці мав пиво.

— Що таке? Сьогодні Різдво, — сказав він, коли Ліз нахмурилася.

Вона обернулася до Нейтана.

— Де Зандер?

— Піду покличу його.

— Ми не чекатимемо й почнемо розгортати, дядьку Нейтане, — долинув позаду голос Софі, коли він підвівся.

— Навіть на це й не сподівався.

Зандер міцно спав у ліжку, волосся темніло на тлі подушки, і Нейтан відчув укол ностальгії. Завжди саме Зандер будив його різдвяного ранку, це бувало через рік. Цілком можливо, що це останнє Різдво, яке вони проведуть разом, подумав Нейтан. Так чи так, а наступного разу син уже буде зовсім дорослий. Кімната здалася якоюсь голою, і Нейтан збагнув, що Зандер уже почав пакувати речі. Подивившись на його наплічник, Нейтан зітхнув.

— Що ти робиш?

Озирнувшись, Нейтан побачив, що Зандер уже прокинувся.

— Дивлюся, як ти спиш, мій син і спадкоємець.

— Це дико, — усміхнувся Зандер.

— Тоді слід було прокидатися раніше. З Різдвом!

— І тебе, — озвався Зандер; принаймні сьогодні він був наче в кращому гуморі, ніж учора. Він кивнув на Нейтанів синець. — Ну й око!

— Та все гаразд. Бачив би ти другого бійця!

— Я бачив. Учора ввечері. Баб був у нормі, — Зандер спостерігав за Нейтаном зачудованим поглядом. — Що це з тобою сталося?

— В сенсі?

— Не знаю. Ти якийсь... щасливіший.

— О! Ну... Це ж Різдво, хіба ні?

— Ага. Мабуть.

— Отож. Дівчата розгортають подарунки.

Зандер сів, спираючись на подушку.

— То ми реально святкуємо Різдво? Неначе нічого не трапилося?

— Вони ж діти, приятелю. Ти в їхньому віці теж радів, — мовив Нейтан і рушив до дверей. — Одягайся й виходь, коли будеш готовий.

— Тату... — Зандер набрав повітря. — Не думаю, що Софі зламала руку, коли їздила верхи.

Нейтан знову сів.

— Я вчора з нею розмовляв, і коли я про це заговорив, вона немов... забула. А тоді на її обличчі зринув дивний вираз, наче вона бовкнула зайвого.

Похорон відчинив усі шлюзи, подумав Нейтан. Тепер, коли Кем надійно похований у землі, всі неначе відчули, що можуть говорити те, чого не могли сказати при ньому. Нейтан подивився на сина. З багатьох поглядів він уже був майже дорослий. Більше вже не дитина. А в будинку занадто довго зберігали занадто багато таємниць.

— Це Кемерон її вдарив, — сказав Нейтан. — Мені Ільза вчора розповіла.

Довгу хвилю Зандер не відповідав.

— Софі ж зовсім маленька, — мовив нарешті. — Як він так міг?

— Не знаю, приятелю.

— Як гадаєш: Кемерон шкодував про це?

— Сподіваюся.

— Може, це пояснює, чому він покинув машину.

— Ага. Можливо.

— З дівчатами все гаразд?

Нейтан чув з коридору голоси й думав про Кемерона, похованого надворі.

— Думаю, так, принаймні зараз. Може, підеш приєднаєшся до них?

Він підвівся.

— Тату...

— Так.

— Вибач за останні кілька днів, — Зандер прошелював крізь пальці покривало, як робив це в дитинстві. — Я просто хвилювався.

— Знаю. І ти вибач, — мовив Нейтан. — І слухай, твоя правда. Я піду на прийом до Стіва. І подумаю — по-справжньому подумаю — про переміни. Не можу пообіцяти, що я поїду звідси, приятелю...

Зандер був розчарований, але Нейтан хотів бути з ним чесний. Це ж правда. Він не може просто взяти й поїхати — з багатьох причин. Фінансових. Практичних. І не в останню чергу тому, що іноді — дуже часто — відчував зв’язок з цією глушиною, і йому це подобалося. Було щось у цій лютій спеці, коли сонце стоїть високо в небі, а ти спостерігаєш за повільним плином черід. Дивишся на відкриті рівнини й бачиш, як у куряві змінюються барви. Тільки в такі моменти Нейтан відчував щось схоже на щастя. Якщо Зандер сам цього не відчуває, — а Нейтан розумів, що не всім це дано, — то пояснити це неможливо. Цей край суворий і немилосердний, але рідний.

— Усе покращиться, обіцяю, — Нейтан рукою пригорнув сина. Зандер обійняв його у відповідь. — Повір мені.

— Ага. Знаю.

Вони розімкнули обійми, і Нейтан лишив Зандера вставати й одягатися. В коридорі досі чулися теревені, які линули з вітальні. Це були приємні звуки. Нейтан рушив туди, але зупинився, побачивши стаціонарний телефон. Озирнувся на Зандерову кімнату, а потім, особливо не замислюючись, підійшов і набрав номер. Минуло чимало часу, і з першого разу він помилився. Набрав ще раз.

— Алло? — прозвучав голос, водночас знайомий і чужий.

— Джекі? Це Нейтан.

Збентежена пауза, а тоді:

— З Зандером щось трапилося?

— Ні, все гаразд, — сказав Нейтан і почув, як у слухавці зітхнули з полегшенням. — Я хотів поговорити з тобою.

— О... — ще одна пауза. — О’кей.

Це прозвучало здивовано, але зовсім не так вороже, як раніше. Інтонація була зовсім не та, що в мейлах і повідомленнях через адвоката.

— Слухай, Джекі, я хотів перед тобою вибачитися за те, що покинув твого тата. Хай що відбувалося між тобою і мною, а я вчинив жахливо, і якби ж я тільки міг повернутися й усе виправити!

— О... — ще довша пауза. — Дякую.

— І вибач за те, що я виявився не таким, як ти хотіла — для себе й для Зандера.

Цього разу він очікував на мовчання і просто чекав.

— Ти завжди забезпечував Зандерові все, що треба, — нарешті промовила Джекі. Чути було, як вона набрала повітря. — Вибач, Нейтане, мушу запитати: у тебе рак шкіри? Погані аналізи?

— Що? Ні.

— Що ж тоді тебе спонукало?

— Я просто... — він затнувся. — Відчув, що вже час.

І це правда, збагнув він. Гніватися десять років — тяжка праця. Джекі також утомилася. Вони ще трохи поговорили. Розмова рухалася незграбно й туго, неначе стара деталь у механізмі. Нейтан уявив, що її можна полагодити. Джекі висловила співчуття щодо Кемерона. Нейтан, зціпивши зуби, ввічливо запитав про Мартіна. У того, схоже, все було чудово, його зірка продовжувала сходження в галузі металоцентричної архітектури. Поки Джекі намагалася вести ніякову бесіду про ремонт, який вони зібралися робити в Зандеровій кімнаті, Нейтан блукав поглядом навколо. Його очі зупинилися на вішалці для ключів над родинним журналом. Кемеронові ключі від машини висіли на ремінці, де їх кілька днів тому почепив Нейтан.

Мовчання на тому кінці дроту підказало йому, що він щось проґавив.

— Вибач, що ти казала?

Там розчаровано зітхнули. Це викликало кілька спогадів, але Нейтан відмахнувся від них.

— Я казала: дякую за розуміння, що Зандерові слід готуватися до іспитів і більше бути вдома, — мовила Джекі й помовчала. — Знаю, ти сумуєш за ним.

— Ага.

— Він теж за тобою сумує.

— Справді?

— Звісно. Ти ж його тато.

Нейтан відчув теплу іскру між ними й на мить пригадав, за що колись кохав золотокосу дівчину з того боку паркану.

— Зустріч із Зандером — найкраща мить у році. Він чудовий, ти маєш пишатися.

— Ну... І ти теж, Нейтане.

Почувся рух, і Нейтан побачив у коридорі сина. Підкликав його помахом руки.

— Ось він тут. Я дам йому слухавку. З Різдвом, Джекі.

Зандер узяв телефон, роззявивши рота, від чого Нейтан почувся трішки винним, і водночас йому стало трішки краще. Слід було зробити це багато років тому.

Відвертаючись, він знову зачепився оком за вішалку, простягнув руку та зняв Кемеронові ключі. Рушив коридором, прошелюючи ремінець крізь пальці. Той і досі був припорошений червоною курявою, і Нейтан несамохіть уявив, як ключі валялися на передньому сидінні Кемової машини того жахливого дня, коли його знайшли. «Не валялися», — шепнув тихий голос у голові. Вони були охайно згорнуті, як ніколи не робив брат.

Нейтанові думки розполохав крик, з яким Софі й Ло вискочили з вітальні та промчали повз нього. За ними вийшла Ільза з усмішкою на вустах і з мішком на сміття, повним подертого пакувального паперу. Опустивши ключі в кишеню, Нейтан усміхнувся у відповідь. Вийшла Ліз, і Нейтан з полегшенням побачив, що сьогодні в неї кращий вигляд, ніж напередодні. Вона попрямувала на кухню і дорогою стиснула йому руку. Ну, бодай пробачила його.

— Пора готувати обід. Я дала туристам вихідний, отож можеш допомогти, — сказала вона, а тоді обернулася і гукнула: — Софі!

— Га? — пролунав у відповідь голос.

— Будь ласка, збігай і скажи Сеймонові та Кейті, що обід буде о дванадцятій.

— О’кей.

Знову тупотіння. З’явилася Софі й на мить зупинилася.

— Можна мені збити вершки на «Павлову»[4]?

— Ні! Я хочу збити! — закричала Ло.

— Обидві можете збивати, — закотила очі Ліз. — Але ще все одно зарано.

Вона пішла на кухню, а Софі вибігла надвір. Спочатку було тихо, а тоді веранда знову загуркотіла. У дверях постала Софі, й Нейтан з її обличчя здогадався, що тут щось не так.

— Її немає, — збентежено зронила Софі.

Біля Нейтана з’явився Гарі.

— Кого немає? — запитав він.

— Машини туристів.

— Вони поїхали?

— Фургон стоїть. А машини немає!

Гарі нахмурився, і Нейтан рушив за ним надвір.

І, певна річ, пом’ятої машини туристів — їхньої особистої автівки, на якій вони приїхали, — ніде не було. Вчора ввечері ще стояла поряд з фургоном, як і всі дні перед тим. А тепер там було тільки порожнє місце. Софі підбігла туди й розкинула руки.

— Бачите? — крикнула вона. — Я ж вам казала.

Двері фургона відчинилися, і Саймон, вистромивши голову, здивувався, побачивши, що на нього витріщаються Нейтан, Гарі й дівчата. Озирнувшись, Нейтан угледів, що Ільза й Баб теж вийшли на веранду подивитися, що тут за рейвах.

Саймон примружився від сонця. Було враження, наче він щойно прокинувся.

— Кейті вже в будинку? — запитав він. Минула ще мить, поки він збагнув, на що всі витріщаються. Очі його розширилися, сон як рукою зняло. — Де наша клята машина?

Він вибіг, підтягуючи шорти. Зупинився на порожньому місці, розвернувся в один бік, потім у другий. Машина не з’явилася.

— А де були ключі, приятелю? — запитав Гарі.

Саймон припинив крутитися й кинувся назад у фургон. Повернувся він ще більш приголомшений, якщо таке можливо.

— Вони були отут, у шафці, а тепер їх немає!

Він знову вибіг на порожнє місце.

— І Кейті з тобою теж немає? — швидко спитав Гарі, поки Саймон знову не почав крутитися.

— Немає! Вона теж зникла! І її наплічник! — Саймон став як стій і витріщився на них. — Стривайте. Кейті забрала мою машину?

— Я б сказав, приятелю, що дуже схоже на те.

— Але... навіщо? — Саймон вибалушив очі, але з неймовірною швидкістю, яка здивувала Нейтана, вираз його обличчя спохмурнів. — Це ж було моє авто. Як вона могла так зі мною вчинити?

Нейтан прочистив горло.

— Вона згадувала, що дуже хоче поїхати нарешті геть, — сказав він нейтральним тоном.

— То й що? Вона собі може просто вирішити і все? — Саймонові очі зблиснули, і він почав міряти порожню ділянку кроками. — Чорт. Чорт! Не можу повірити.

— Ти не чув, як вона поїхала? — запитав Гарі. Його це трохи розважало.

— Я ввечері випив снодійне, — огризнувся Саймон. — Останнім часом дуже хвилювався. Чорт, — знову забігав він. — Ніхто більше не чув, як вона поїхала?

Нейтан притлумив бажання озирнутися на Ільзу. Зараз, коли Саймон про це заговорив, Нейтан наче пригадував, що в якийсь момент смутно чув торохтіння двигуна. Нейтан уже засинав, і йому наснилося, що це генератор. А коли він розплющив очі, побачив Ільзу, яка спала поруч, і про все забув.

Він спостерігав за Саймоном, який ходив туди-сюди й бурмотів собі під ніс щось дуже схоже «дурна сучка», й на саму думку про те, що Кейті втекла під покровом темряви, у Нейтана зринуло особливе тепле відчуття. Якщо так подумати, вона заслуговує на краще, але для початку й цього вистане.

— І як я маю вибиратися з цього задуп’я без машини? — уже горлав Саймон. Крик був на межі вереску. Нейтан почув, як Баб на веранді марно намагається придушити смішок.

Гарі зловив Нейтанів погляд. Мимолітна усмішка змусила ворухнутися риси його грубуватого обличчя.

— Можу тебе завтра вранці підкинути в місто, приятелю, — мовив Гарі люб’язно.

— А далі в біса що? — огризнувся Саймон.

— Не знаю, приятелю. Але думаю, там ти щось вигадаєш.

Саймон кинув ще один погляд на них, потім ще один погляд на порожню ділянку, розвернувся й потупав у порожній фургон, де колись була його дівчина, і з силою хряснув дверима.

Нейтан досі чув, як посміюється Баб, разом з Ільзою і дівчатами зникаючи в будинку. Вони з Гарі обмінялися зачудованими поглядами.

— На цій ноті... — почав Гарі, рушаючи до будинку. — Ти йдеш з нами?

Нейтан відчував, як кишеню відтягують Кемеронові ключі.

— Гарі, — його усмішка згасла, — з Ільзиною машиною все гаразд, проблем немає.

Почувши це, Гарі обернувся.

— Ні?

— Ільза підозрює, це Кем її псував, от чому вона була така ненадійна, — мовив Нейтан, спостерігаючи за його обличчям. — Ви ж так і думали?

Якусь мить Гарі помовчав, а далі кивнув.

— Ага. Так і думав. Зрештою, небагато є поламок, здатних загнати мене в глухий кут, але ця клята машина... — він похитав головою.

— Ільза вважає, він і інші речі робив.

— Які це? — запитав Гарі.

— Такі ж, як робив тато, — сказав Нейтан. Почекав. — Щось ви не здивовані.

— Справа не в тому, — зиркнув Гарі на будинок. — Слухай, Кемерон був хлоп розумний. Набагато розумніший за Карла, та ти це й сам знаєш. Карл був жорстоким агресивним покидьком і ніколи не переймався, хто про це дізнається. А Кем був не такий. Хотів, щоб люди його любили й поважали. І так і було, хіба ні? Але насподі... — Гарі замовк так надовго, аж Нейтан уже був подумав, що провадити він не збирається. — Я давно почав підозрювати, що Кем більше схожий на вашого тата, ніж хоче це показати. Може, навіть гірший, бо розумніший. Умів краще це приховувати.

— А ви ніколи його ні за чим не застукали?

— Ні, але деякі ознаки я бачив. Оті збіса сумні малюнки Ло. Історія з рукою Софі теж мені відгонила брехнею, але вона присягалася, що так і було.

— Господи, Гарі, слід було щось робити!

— Агов, — тицьнув Гарі мозолястим пальцем у Нейтана. — Ти сюди рік носа не показував, приятелю. Не тобі розповідати, що мені слід було робити, а чого не слід. Я тримав при собі ключа від сейфа з рушницями — на той раз, якщо Кемові щось у голову стрельне. Я відсилав його подалі від хати на які тільки можна роботи. Намагався поговорити з ним. Коли це не спрацювало, посварився з ним — саме цю сварку й чув твій клятий приятель-турист.

— Ви ж могли подзвонити в поліцію.

— І ти міг, — зненацька мовив Гарі. Він утупився в Нейтана ясними очима. — Скільки разів ви з братами й мамою могли так вчинити? Ви вже достатньо дорослі були, щоб підняти слухавку і комусь зателефонувати. То чого ж не зробили цього?

Нейтан розтулив був рота, але зразу стулив.

— Не знаю, — нарешті зронив він.

Але збагнув, що насправді він знає. Він нікому не подзвонив і не попросив допомоги просто тому, що це ніколи не спадало йому на думку. Він знав неписане правило: не розповідати нікому, навіть один одному. Та якби навіть він і додумався попросити допомоги, навряд чи в цьому був сенс, коли просити її нема в кого. Може, Нейтан і небагато знає в житті, але одна істина глибоко вкорінилася в його свідомості. Тут, у пустелі, ти сам-один.

— Одного разу я таки подзвонив у поліцію, — сказав Гарі, і його обличчя знову стало непроникним. — Коли стосунки між вашими батьками геть зіпсувалися. Ви з Кемом були в пансіоні. Але можеш запитати в Баба — гарантую тобі, що він пам’ятає. Потім твоя мама змусила мене пообіцяти, що я так більше ніколи не зроблю. Це спричинило багато проблем, які один візит сержанта не виправив, і закінчилося все не дуже добре.

— Для мами?

— Для Баба.

Довгу хвилю вони обидва дивилися на могили в кінці двору.

— Знаю, з Бабом буває нелегко, коли він вирішує виявити впертість, — мовив Гарі. — Але в дитинстві йому дісталося ще більше, ніж вам з Кемом, ясно? Ви з Кемом не єдині, кому було важко.

Хвилину Нейтан мовчав.

— Так. Я знаю.

Зараз Гарі дивився на будинок, і Нейтан, простеживши за його поглядом, мигцем побачив Ліз у кухонному вікні. Усміхаючись, вона поглядала вниз — мабуть, розмовляла з однією з дівчат. Поки Гарі дивився на них, обличчя його розслабилося, а очі вперше стали такі відкриті й беззахисні, якими Нейтан їх ще не бачив. Спостерігаючи за тим, як Гарі спостерігає за його матір’ю, Нейтан уперше подумав, чи, бува, нема якоїсь іншої причини, ніж земля і стиль життя, яка спонукає Гарі стільки років залишатися в маєтку. А тоді Ліз відійшла од вікна, й віконниці на очах Гарі так швидко зачинилися наглухо, аж Нейтан подумав, чи не привиділося йому це все.

У гарячому повітрі стрепенувся евкаліпт, і вони обидва знов обернулися до могил.

— На похороні я розмовляв зі Стівом, — мовив Нейтан. — Він вважає, що Кемерон тої ночі таки напав на Дженну.

Гарі лише кивнув.

Нейтан відчув у кишені ключі, гострі й зубчасті.

— Як гадаєте, коли вона подзвонила, що саме хотіла вона йому сказати?

— Не знаю. Та що завгодно.

— Але, на вашу думку...

— Слухай, я скажу тобі свою думку, приятелю, — обірвав його Гарі. — Іноді — чи то випадково, чи ні — іноді, гадаю, все виходить на краще. І коли тобі пощастило, не варто починати докопуватися, як воно так сталося, розумієш?

Він востаннє кинув погляд на могили, навколо яких вітер носив куряву.

— Отже, — Гарі твердо розвернувся назад до будинку. — Ти йдеш, приєднаєшся до всіх?

Нейтанові у шкіру вгризався метал ключів.

Ільзин конверт поцупили динго.

Дженни Мур тут немає.

Ремінець, уже розмотаний, був колючий від піску. Кемеронова машина самотньо стояла на під’їзній доріжці.

Нейтан похитав головою.

— Ще ні.