Заблудлий

Розділ 22

Дорогою назад практично не розмовляли. Нейтан вів машину, а Ільза дивилася у вікно, гризучи нігті й покручуючи в руках Кемеронову листівку.

— Тобі слід розповісти Гленнові, — заговорив Нейтан. — Про те, що Кемерон намагався додзвонитися до Дженни.

— Я хотіла, — озвалася Ільза, не обертаючись. — Але вчора ввечері, коли я зателефонувала, його не було в поліційній дільниці.

— А ти залишила повідомлення?

— Ні. Мене перемкнули на диспетчерську в Брисбені. Я не схотіла... — Ільза зітхнула, і досі роздивляючись краєвид, який пролітав за вікном. — Я спробую ще раз.

Більше вона не промовила ані слова, допоки перед очима не з’явилася садиба.

— Я вийду тут, — сказала вона, коли проїжджали стайню. — Я перед тим завела кобилу поквапом, хочу перевірити, як вона.

Нейтан зупинив машину.

— Ільзо... — промовив він, коли Ільза хотіла вже вийти. Вона затрималася. Нейтан хотів сказати їй, що все буде гаразд. Натомість похитав головою. — Нічого.

Ільза зачинила дверцята, й Нейтан провів її поглядом. Під’їхавши до будинку, він побачив дівчат, які їздили у дальньому тренувальному дворі. За ними спостерігала Ліз, а Зандер сидів неподалік у тіні, гортаючи альбом у нього на колінах.

Нейтан підійшов і став поряд з мамою, зіпершись на поруччя. Чекав, що вона зараз скаже Ло тримати п’ятки нижче, але вона мовчала. Погляд у неї був згаслий.

— Усе гаразд? — запитав Нейтан.

— Дзвонив Стів з клініки. Роз... — Ліз спіткнулася на слові, — розтин закінчено. Можемо готувати похорон.

Нейтан подумав про Кемеронів дзвінок у медичний центр Сент-Геленса.

— А в нього ніяких проблем зі здоров’ям не знайшли?

Ліз слабко похитала головою, навіть не поцікавившись, чому він питає. А от Зандер звів очі.

— Хочеш відпочити? — запитав Нейтан. — Я допоможу дівчатам з кіньми.

Чекав, що Ліз заперечить, але вона лише кивнула. З видимим зусиллям вона відштовхнулася від поруччя й пошкандибала до будинку.

— Вона отака цілий ранок, — мовив Зандер. Голос у нього був прохолодний. — Ло нещодавно мало не впала, а вона й не помітила.

— Ясно, — озвався Нейтан. — Приятелю, послухай: вибач, що я поїхав без тебе...

— Та нічого страшного.

Нейтан підозрював, що це не так, але Зандер, відірвавши очі від альбому, дивився неуважно.

— Ти показав Ільзі листівку від дядька Кема?

— Ага.

Нейтан розповів йому те, що сказала Ільза. Повагавшись, розповів і про дзвінки в Сент-Геленс. Зандер нахмурився.

— Кем вважав, що Дженна може бути в Сент-Геленсі?

— Хтозна. Можливо.

Зандер знову опустив очі до альбому на колінах. Альбом був з малюнками Ло.

— А що ти дивишся? — запитав Нейтан.

Зандер вручив йому альбом, розгорнутий на сторінці, яку він роздивлявся. Нейтан пробіг очима по малюнку. Двоє дівчат з русявим волоссям, одна трохи менша за другу. Важко було сказати, скільки їм років, але більша дівчинка мала руку на кольоровій перев’язі.

Дівчата стояли на передньому плані, ногами на жовтогарячій землі. А позаду них перекривала обрій велика темна сильветка. Змальована юною, але вправною рукою, вона була цілком упізнавана.

— Могила скотаря, так? — зронив Нейтан. Біля надгробка Ло зобразила ще дещо. Це була радше непромальована тінь, але в ній вгадувалася людина. Жінка, подумав Нейтан, сам не знаючи, на чому базується його певність. Дівчат на малюнку впізнати було дуже легко, а от риси жінки були безформні й нечіткі. Нейтан відірвав погляд від аркуша. Кемеронові доньки їхали зараз біля протилежного кінця паркану.

— Не знав, що вони були на могилі, — Зандер указав на перев’язь на руці намальованої дівчинки, — ще й нещодавно.

— Я теж.

Нейтан, підвищивши голос, покликав:

— Дівчата!

Від його тону вони миттєво натягли повіддя.

— Їдьте сюди. Хочу з вами поговорити.

— У нас проблеми? — запитала Софі, під’їхавши клусом і зупинившись перед ним у хмарці куряви.

— Ні. Я хотів розпитати про цей малюнок, Ло.

Ло нахилилася, та коли він підняв малюнок, її обличчя перемінилося. Вона не простягнула руку взяти альбом. Софі позаду неї витягнула шию. Її кінь тривожно кружляв на місці. Нейтан бачив, що вона накрутила повіддя на здорову руку, і шкіряний ремінь вгризається в кісточки.

— Що ти тут намалювала, Ло? — спитав Нейтан.

— Це ж очевидно: могилу скотаря, — кинула Софі. Балакуча дівчинка, якою вона була вчора ввечері, зникла. Вираз її обличчя був насторожений, і Нейтан побачив, що вона здоровою рукою ще міцніше стисла повіддя.

— Не знав, що ви там бували.

— Одного разу. З мамою.

Нейтан указав на жінку-тінь.

— Це ваша мама там?

— Звісно, — втрутилася Софі, не встигла Ло й відповісти. — А хто ще це може бути?

— Не знаю, — чесно промовив Нейтан. — Може, її подруга?

— У мами нема подруг, — сказала Ло, і Софі кинула на неї сердитий погляд. — А що таке? Ні в кого з нас нема.

— То ви туди їздили з мамою? — перепитав Зандер. — А коли?

— Сто років тому, — мовила Ло.

— Ні, не сто років тому, а зразу по тому, як я зламала руку.

Кінь Софі знову крутнувся, і вона змушена була обернутися, щоб подивитися на Нейтана.

— А що ви там робили?

Сестри перезирнулися, але Нейтан відчував, що вони не намагаються навмисно уникнути відповіді.

— Нічого. Ми туди приїхали, а потім... — Софі нахмурилася. — Просто повернулися додому. Мама казала, що хотіла влаштувати пікнік.

— Але ніяких харчів ми з собою не мали, — мовила Ло.

— Мали. Пізніше, пам’ятаєш, ми все з’їли біля стайні?

Ло нахмурилася, скрививши крихітне личко.

— Біля могили ми були всього кілька хвилин, — сказала Софі.

— Ага, — кивнула Ло. — Мені там не сподобалося.

— І більше нічого не було? Зовсім? — Нейтан дивився, як племінниці хитають головами. — Гаразд. Дякую, дівчата.

Кінь Софі й досі хвилювався і закочував очі, аж видно було білки. Відпустивши повіддя, вона рвонула через двір.

Ло затрималася: її поні був сумирніший.

— У мами будуть проблеми?

— Ні. З чого б це?

— Бо ти засмучений.

Справді?

— Вибач, — Нейтан спробував надати обличчю більш нейтрального виразу. Вже хотів згорнути альбом, але зупинився. — А чому ти не домалювала маму на цьому малюнку?

Ло невпевнено зиркнула на сестру, але та була вже на тому кінці двору й нічого не могла чути. Ло затнулася, а потім схилилася ближче до поні.

— Татові не сподобалося, — прошепотіла вона.

— Ти про що?

— Він побачив мій малюнок і розсердився на маму. Я не хотіла все ще погіршувати.

Заки Нейтан завів дівчачих коней до стайні, Ільзи там уже не було. Ло була неуважна, не могла зосередитися й кілька разів утрачала контроль над поні. Вона не знає, чому тато засмутився, розповіла вона, просто їй так здалося. Нейтан і Зандер обмінялися поглядами, й Ло ще більше розхвилювалася, тож Нейтан більше не тиснув. Коли Ло вдруге мало не впала, Нейтан попросив Зандера забрати дівчат у будинок і знайти для них безпечнішу розвагу. Сам він повів коней до стайні й без поспіху влаштував їх там, тим часом міркуючи про справи.

І саме на зворотній дорозі, доволі довгій, він почув звук. Нейтан був під вікном однієї з хатин і зразу зупинився. Тихий схлип. Хтось плакав. Нейтан обійшов хатину й піднявся сходами нагору.

Інтер’єр хатини здивував його. Її цілковито перетворили на класну кімнату, з дошкою і маленькими партами, з алфавітом на стінах. Чимало з плакатів було саморобних, і Нейтанові здалося, що він упізнає в цьому Ільзину руку.

У великому кріслі-мішку в куточку-читальні сиділа Кейті. Коли Нейтан увійшов, вона витерла очі.

— Вибачте, — мовив він. — Я почув вас знадвору.

— Та все гаразд, — вона висякала носа в подерту серветку. З невеличким зусиллям підвелася з крісла. — Мені все одно час повертатися.

— Що трапилося?

— Нічого.

— Хочете, покличу Саймона?

— Ні. Все гаразд.

Біля стійки з приладдям для малювання він побачив рулон паперових рушників і відірвав їй один рушник.

— Не поспішайте.

— Спасибі, — вдячно взяла рушник Кейті й витерла очі.

Поки вона оговтувалася, Нейтан блукав кімнатою. Клас був набагато кращий, ніж у їхньому з Кемероном і Бабом дитинстві. Домашні завдання тоді переважно робилися за кухонним столом або не робилися зовсім. А зараз на вчительському столі Нейтан побачив ноутбук з жовтими наліпками, заповненими, як він зрозумів, рукою Кейті.

Лежала розгорнута товста вчительська папка, надана «Радіошколою», і Нейтан пригадав свою розмову з Софі на веранді.

«Не думаю, що вона взагалі справжня вчителька».

Він звів погляд. Кейті знову сякала носа. Нейтан перегорнув кілька аркушів у папці. Всі уроки були розроблені для домашнього навчання під наглядом наставника.

«Представте новий навчальний модуль, — прочитав Нейтан. — Підніміть книжку та скажіть до учнів: „Сьогодні ми почитаємо книжку в малюнках. Познайомимося з героями цієї оповідки“. Покажіть учням обкладинку. Попросіть уголос прочитати назву».

Нейтан нахмурився. Продовжив читання. В папці були всі потрібні вказівки. Якщо дотримуватися їх, не так і складно бути наставником. Він подумав, що і сам би так зміг, якби довелося. Згортаючи папку, він побачив, що Кейті спостерігає за ним.

— Краще? — спитав він.

— Так, — її голос прозвучав занадто оптимістично, а макіяж трохи розмазався, тож очі набули на диво театрального вигляду. — Я просто скучила за рідною домівкою. Все буде гаразд.

— Ви повертаєтеся в будинок? — поцікавився Нейтан. — Я вас проведу.

Вона відчинила двері хатини, і він вийшов слідом за нею на ґанок, на сліпуче світло дня.

— Ви тепер тут головний? — дорогою запитала Кейті.

— Я? Ні.

— А хто ж тоді?

Слушне було питання.

— Мабуть, Ільза. Залежить від того, яка у вас справа.

Нейтан кинув на неї погляд і встиг помітити вираз, який пробіг обличчям жінки.

— Нам із Саймоном незабаром треба буде вже їхати. Не через те, що тут сталося, — швидко додала Кейті. — Я, до речі, говорила про від’їзд із Кемероном, але... — вона затнулася.

— Ясно, — мовив Нейтан. — І коли ви надумали їхати?

— Точно не знаю. Скоро. Мабуть, наступного тижня. Слід поговорити з Саймоном.

— Просто обов’язково попрощайтеся, перш ніж поїхати. Якщо зникає працівник, ми зобов’язані про це доповісти — раптом він... — Нейтан не закінчив речення: «...лежить мертвий хтозна-де». — Для вашої ж безпеки.

— Це не тому, що ми не вдячні за роботу, — швидко сказала Кейті.

— Та все гаразд. Ніхто не залишається назавжди. Ви повернетеся в Англію?

— Я б хотіла, але... — Кейті похитала головою. — Саймон ще не готовий. Йому подобається тут.

— Ясно, — повторив Нейтан. У нього було чітке відчуття, що він щось проґавив. — А ви двоє давно разом?

— Три роки, — озвалася вона абсолютно безвиразним голосом. — Ми заручені.

Може, це й правда, але Баб хоч раз не помилився, подумав Нейтан з подивом: вона не щаслива.

— Якщо вам захочеться з кимсь поговорити, — зрештою промовив він, — з кимсь не з маєтку, я хотів сказати, ви завжди можете звернутися до Стіва в клініку.

— Чому ви так вирішили? — спитала Кейті з несподівано жорстким виразом обличчя.

— Та просто. Іноді у працівників виникають питання, які їм не хочеться дбговорювати з господарями. Ось і все.

— А, — кивнула вона. — Вибачте. Зазвичай я так не розклеююся, чесно. Просто мені трохи важко через усе, що трапилося.

— Та все гаразд. Нічого дивного.

— У мене в голові повна каша, — мовила Кейті. — Знаю, Кемерон — ваш брат, а я знала його всього кілька місяців, але я не можу викинути з голови те, що сталося.

Через двір виднілися вікна будинку, які від яскравого денного світла здавалися темними. Навколо нікого не було, і Нейтан почувався так, наче вони тут самі-одні. Машина Гарі досі не з’явилася на під’їзній доріжці.

Нейтан повагався, трохи почуваючись зрадником.

— Саймон сказав, що чув, як одного вечора Кемерон і Гарі сварилися.

— А! Так, — озвалася Кейті. — Він про це згадував. Але навряд чи це була серйозна сварка. Я її всю проспала.

— Гадаєте, Саймон міг усе неправильно витлумачити?

— Не знаю. Саймонові дуже подобався Кемерон. Він вважав його чудовим босом, йому подобалося тут працювати. Цілком можливо, що він перебільшує те, що почув. З іншого боку...

Вона пригальмувала, а відтак і зовсім зупинилася.

— Що таке? — спитав Нейтан.

— Слухайте, я лише працюю тут, — нарешті мовила Кейті. Вона поглянула через двір. — На роботу я наймалася не для того, щоб заводити друзів чи втручатися в чужі справи, а тим паче не хотіла я бути причетна до цього всього. Я просто намагаюся трохи підзаробити, — вона обернулася, щоб подивитися на Нейтана. — І я не знаю, що тут відбувається, але з тим, що сталося з Кемероном, явно не все чисто.

Нейтан чекав, тиша стала гнітючою.

— Коли отого останнього ранку я бачилася з Кемом, він сказав, що повернеться на другий день, — мовила Кейті. — І я не можу цього пояснити, отож не питайте, чому я маю певність, що він збирався-таки повернутися. Я не знаю, що сталося далі, але того ранку Кемерон планував приїхати назад додому. Шкода, що тоді ніхто, крім мене, його не бачив. Наприклад, Саймон, ба навіть дівчата. Вони б вам підтвердили.

— Ну, була ще Ільза, — повагавшись, промовив Нейтан. — Вона його бачила.

— Ага. Ну, мабуть.

Кейті знову рушила до будинку.

— Із її слів, їй він сказав приблизно те саме, що й вам. Що він повернеться наступного дня.

— Ну, — легенько знизала плечима Кейті. — Я була задалеко, не могла нічого розчути, тож доведеться повірити Ільзі на слові.

— І вам.

Почувши його тон, Кейті звела погляд, а тоді жорстко всміхнулася.

— Щира правда. Хоча...

Вона зненацька замовкла, зиркаючи на будинок. Нейтан, простеживши за її поглядом, побачив тінь в одному з вікон, які перед тим були порожні. Саймон. Він спостерігав за ними, але у відблисках скла неможливо було роздивитися вираз його очей.

Кейті прискорила ходу, і Нейтанові довелося підбігти кілька кроків, щоб наздогнати її.

— Хоча що? — перепитав він. — Що ви збиралися сказати?

— Та нічого. Це не має значення.

— Має.

— Чесно, я не хочу спричинити проблеми. Стараюся займатися тільки своїми справами.

— Та ну, Кейті, — Нейтан зупинився. — Будь ласка. Він же мертвий.

— Я знаю, — сказала вона, але пригальмувала. — Гаразд. Якщо це єдині слова, якими того ранку обмінялися Кемерон та Ільза, вони явно робили це неквапом... — Кеті якусь мить зважувала, чи продовжувати. — Плюс, коли він від’їжджав, Ільза не помахала йому на прощання.

— І що? Це ще нічого не означає.

— Може, й не означає, — у темних від розмазаної туші очах Кейті майнув вираз, якого Нейтан не зміг розшифрувати. — Та коли їдете ви, вам вона махає.

Вони подивилися одне на одного, і Кейті знизала плечима.

— Я ж вам казала, тут нічого особливого, — вона запхнула серветку в кишеню джинсів. — До речі, дякую за турботу. Я вже почуваюся краще.

Вона пішла, і Нейтан провів її поглядом. Коли він знову подивився на будинок, Саймона вже не було, а всі вікна стояли темні.