Заблудлий

Розділ 32

«Питання вирішене».

Ну звісно.

Карл Брайт ніколи не кивав до синів. Ні вітально, ні тим паче схвально. На кілька годин він зник з маєтку, а вже наступного ранку Дженна та її хлопець пішли до свого роботодавця і сказали, що їдуть геть. Без причини й без попередження, просто хотіли чимшвидше поїхати.

Кіт намагався їх відмовити, розповідала згодом Джекі Нейтанові. Кіт, звісно, чув про те, що сталося на вечірці, й запитав, чи це якось пов’язано. Ні, відповіла Дженна. Сталося непорозуміння. Їй було соромно, і вона все перебільшила...

Нейтан сидів на канапі у вітальні, втупившись у ліхтарики на різдвяній ялинці, які слабенько поблискували у вечірньому присмерку. Навколо залишилися сліди поминок: порожні тарілки й чашки громадилися на всіх поверхнях. Стів поїхав одним з останніх, утиснувши Нейтанові в руку талон на призначений прийом. Заки він розпрощався, родичі вже розійшлися у своїх справах і тупотіли будинком, який зненацька здався занадто великим і порожнім.

Кітове ставлення до Нейтана різко змінилося після того, як Дженна виїхала в такому поспіху. Нейтан нечасто бачився з Кітом, тож помітив це далеко не одразу. Але якщо раніше Кіт завжди був увічливий, хай і холодний, знагла він став жорстким і неприязним. Нейтанові візити сприймали з дедалі більшою ворожістю, поки нарешті вони з Джекі не припинили бачитися в неї вдома. Але вони й далі зустрічалися, сміючись із Кітового несхвалення, сп’янілі від забороненої близькості.

Нейтан і досі пам’ятав, яке обличчя було в Кіта багато років тому на заправці.

«Знаю я таких чоловіків, як ви».

Можливо, думав Нейтан, сидячи на канапі, Кіт мав рацію. Ця думка глибоко засмутила його.

В коридорі почувся шум, і на порозі з’явився Баб. Сорочка пом’ята, а сам мружиться в слабкому світлі.

— Де всі?

— Роз’їхалися. Все закінчилося.

— Вже?

— Довго ти спав.

— О! — Баб плюхнувся на канапу, і Нейтан занюхав перегар від нього. Баб потер обличчя рукою, потім подивився на Нейтана почервонілими очима. — Що з тобою?

Нейтан, який не знав, з чого почати, поглянув на брата й моментально уявив свою собаку Келлі — як він тримав її, мертву, на руках. За останні кілька годин цей спогад перемістився на задній план, але зараз знову вийшов наперед. Нейтан розтулив рота, але з деяким зусиллям зітхнув.

— Нічого.

— Не схоже, що нічого.

Нейтан стенув плечима.

Позіхнувши, Баб обвів поглядом кімнату.

— Багатенько людей приїхало, еге ж?

— Ага.

— Як гадаєш, до нас би стільки приїхало?

— Ні.

— І я так думаю, — смиренно промовив Баб. — Чортів Кем. Не знаю, як йому це вдавалося. Він був такий самий козел, як і всі ми, просто вмів краще це приховувати.

— Ось як ти думаєш?

— Так, звісно, — Баб якусь мить витріщався на стіну. Голос у нього був хрипкий, а слова звучали не зовсім чітко. — І це правда, хіба ні? Ну, тобто тато був козел, Кем був козел. Я козел. І ти.

Нейтан мало не розсміявся.

— З цим я не сперечаюся, приятелю. Але деякі речі значно гірші за інші.

— Як скажеш, — Баб притлумив відрижку.

— Я так і кажу.

— Ну, тобі ліпше знати, — підвівся Баб з канапи й рушив до телевізора. — Ну, тобто Кем був засранець, але ж це ти покинув чувака помирати.

— Це було десять років тому. Й він не помер.

— Не завдяки тобі. Але, можливо, це не твоя провина. Я ж кажу: родина козлів. Небагато ти міг з цим удіяти, — зупинився Баб перед телевізором, розплутуючи дроти до комп’ютерної гри.

— Люди змінюються, приятелю.

— О’кей.

— Ні. Слухай. Я і близько не такий покидьок, як Кем.

— Авжеж, — навіть не підвів погляду Баб. — Пригадаєш це, коли ви з Ільзою кинете мене на мою частку.

— Господи, Бабе, ніхто не намагається тебе кинути.

— Побачимо.

— Агов, — стишив Нейтан голос, — у чому конкретно проблема?

— Не знаю. По-перше, я не знаю, що відбувається з моїм майном. По-друге, не маю права голосу. По-третє, маю таких братів, як ви з Кемом.

— Ну, відтепер ти маєш тільки мене, ось тобі хоч одна добра новина, — мовив Нейтан, відчуваючи, як у ньому наростає злість. Він підвівся, щоб іти геть. — До речі, нічого не хочеш розповісти мені про мою собаку?

— Яку собаку?

— Ти збіса добре знаєш, яку собаку. Келлі.

Бабові руки досі тримали комп’ютерні дроти.

— Ні. Гадки не маю, про що ти.

— Ні?

— Ні.

— Тобі нічого сказати про те, як біля мого маєтку труїли собак? Отут нічого не зринає? — Нейтан простягнув руку й постукав Баба по скроні. Той відштовхнув його руку.

— Йди в сраку.

— Ні, це ти йди в сраку. Келлі перед смертю дуже мучилася. А я мусив на це дивитися. Не міг нічим зарадити, — Нейтан відчув, як на очі накочують сльози, й довелося кілька разів сильно кліпнути.

— Це ж була просто собака.

— Я її любив. Це був мій найкращий друг.

— Тоді тобі слід більше бувати на людях.

Нейтан змусив себе вдихнути. Він відчував, як наростає лють, яка зовсім не стосувалася Баба. Але... Це ж Баб стояв просто перед ним.

— Гаразд, — сказав Нейтан. — Добре. Та коли ми з тобою та Ільзою сядемо обговорити господарство, я дивитимуся на тебе і пригадуватиму те, що ти зробив з Келлі, тому ще добре подумаю, як мені за це відплатити, — він зробив крок до брата. — Ти не розумієш, чому Кем тобі в біса не довіряв ні з господарством, ні з грошима, ні з чимось іншим? Подивися на себе. Може, він був і засранець... гірше, ніж засранець... та в нього бодай не було такої каші в голові.

Нейтан не бачив, звідки прилетів удар, поки не стало запізно. Кулак врізався йому збоку в голову, перекинувши його навзнак. А потім Нейтан відчув ще один дужий поштовх під ребра, і знагла Бабова рука схопила його за шию.

— Ну ти гівнюк, приятелю. І Кем теж, — видихнув Баб йому перегаром в обличчя. — Думаєш, можеш отак сюди заявитися і попихати мною, поводячись так, наче все за всіх знаєш краще?

Вони врізалися в стіну, втратили рівновагу та гримнулися на підлогу, і Нейтан відчув, як йому забило дух. Кулак втелющився йому в щоку, а Нейтан запізно підніс руку, захищаючись, і проґавив ще один удар.

— Ви з Кемом завжди в біса думаєте, що кращі за мене, але ж ви не кращі! Він здох, а ти в повній сраці!

Баб зацідив Нейтанові просто в око, його зле обличчя було все пітне та слизьке. З шаленим виразом в очах він ще раз приклався кулаком.

— Думаєш, якщо посядеш Кемове місце й почнеш поводитися, як він, люди зразу тебе заповажають? — казав Баб.

— Ні, — спробував відштовхнути його Нейтан, але врізався головою в підлогу. Побачив рух у дверях.

— Думаєш, у місті з тобою раптом почнуть розмовляти?

— Геть від мене, — штовхнув його Нейтан, і вони, покотившись, врізалися в канапу й маленький столик. Щось злетіло на підлогу й розбилося.

— Агов! — почувся крик Гарі, а потім звідкись долинув і зойк Ліз.

— Вони ігнорують тебе не тому, що ти не Кем, приятелю, — вривалися у вухо гарячі Бабові слова. — І навіть не тому, що ти покинув того як-там-його помирати. Вони з тобою не розмовляють, бо ти трохи дивакуватий, приятелю. Ти — дивакуватий самотній невдаха, і ніхто не хоче мати справи з...

Цього разу Нейтанові нарешті вдалося добре йому зацідити, й вони знову покотилися й кудись врізалися. Щось захиталося, й водночас у дверях хтось ахнув. Різдвяна ялинка нахилилася — і рухнула, перетворившись на купу мерехтливих прикрас, пластмасової глиці й дощику. Падаючи, вона зачепила Кемеронову картину, й рама, гойднувшись, небезпечно перекосилася.

— От чорт, — вилаявся Баб, та його голос майже заглушили крики Ліз, яка кинулася в кімнату. Але Гарі встиг перший і притиснув раму до стіни, вчасно зловивши картину.

— Господи, — зронив він. — Мало не впала.

Біля нього вже стояла Ліз — водила руками по рамі, перевіряючи, чи нема пошкоджень. Нейтан бачив, як ходять ходором її плечі: вона важко дихала, й видно було, що силкується не розплакатися. Нарешті вона вирівняла картину на стіні.

— Господи, і це в такий день, — горлав Гарі. — Ви усвідомлюєте, що у вас брат помер, ні? Не можете шанувати його пам’ять бодай кляті п’ять хвилин?

— Вибачте, — мовив Нейтан, відштовхуючи Баба й підводячись. Він простягнув руку до картини. — Вона не постраждала?

Гарі ляснув його по руці, відштовхуючи її.

— Не смій у біса торкатися її.

— Гей! Я просто хотів...

— А не треба! Ти вже достатньо лиха накоїв.

— Припиніть! — обернулася Ліз зі сльозами на очах. Вона перевела погляд з Нейтана на Баба, який досі лежав на підлозі, слабенько поблискуючи, вкритий обривками дощику.

— Невже для вас двох сьогодні ще недостатньо поганий день? — спитала Ліз. — Що з вами обома? Мало ще нам нещастя? Треба ще один на одного кидатися?

— Вибач, мамо, — мовив Нейтан.

Вона не відповіла. Витирала очі.

— Вибач, — зробив ще одну спробу Нейтан. Він не звертав уваги на Баба, який спинався на ноги. — Я все виправлю.

Ліз зітхнула.

— Не хочу я, щоб ти щось виправляв. Я вже сита по горло, Нейтане. Не хочу бачити тебе — обох вас — сьогодні більше взагалі.

— Але...

— Нейтане. Бабе. Будь ласка. Просто йдіть собі й дайте мені спокій.

Вона знов обернулася до картини й не ворухнулася, коли сини виходили з кімнати.