Ямка, завбільшки зо три кулаки, була порожня. Ладлоу зробив серію світлин, а далі Нейтан побачив, як він опускає в ямку один захищений рукавичкою палець. М’яка земля посипалася, і стінка одразу почала рушитися. Земля була мов жива, і Нейтан знав, що за день-два тут і сліду не залишиться. Ладлоу пошкрябав, заглиблюючись, і Нейтанові раптом смутно подумалося: цікаво, а наскільки глибоко похований скотар?
— Нічого не видно, — Ладлоу витер долоні об штани й нахмурився до Стіва. — Ви оглянули його руки?
Стів зник у кузові «швидкої», а за хвилину з’явився знову.
— Нігті поламані, й під ними понабивалося трохи землі й піску. Він міг викопати яму руками, якщо ви про це.
— Навіщо марнувати на таке енергію?
— Бо в нього вже мізки до біса розплавилися, ні?
Коли пролунав голос Баба, всі озирнулися. Він спостерігав, згорбивши плечі та схрестивши руки на грудях.
— А що таке? — знизав він плечима. — Це ж очевидно, ні? Вчора було плюс сорок п’ять. Не знаю, навіщо Кем покинув машину, але з тої хвилини, як він це зробив, він був приречений. Кінець історії.
Ладлоу поглянув на Стіва, і той коротко кивнув.
— Слухайте, його правда. Зневоднення дуже швидко призводить до сплутаної свідомості.
Довгий час вони всі роздивлялися вириту ямку. Ладлоу перший звів погляд.
— А тепер я хочу побачити машину.
Нейтан запропонував підвезти сержанта, й Баб не заперечував. Він з полегшенням залишився зі Стівом, який хотів зібрати зразки й помістити їх у холодильник, поки вони геть не зіпсувалися.
Нейтан разом з Ладлоу й Зандером перелізли через огорожу і сіли в його «ленд-крузер». Бодай раз було приємно опинитися по свій бік огорожі. Неприродний вигляд Кемеронового тіла, простертого на землі, якось зрушив баланс цього місця, неначе повітря стало токсичним.
Узявшись за кермо тремтячими руками, Нейтан силкувався пригадати, як востаннє бачився з Кемом — у червні чи коли там. Кем, либонь, усміхався, бо він зазвичай усміхався. Нейтан по черзі розім’яв долоні. Перед очима стояло обличчя під брезентом. Він уже шкодував, що не відвернувся. Заводячи двигун і від’їжджаючи від могили, він збагнув, що Ладлоу щось говорить.
— Перепрошую?
— Я питав, чи ви з братом спеціально купили ділянки поряд.
— А! Ні. Маєток Берлі-Даунз належав татові, тож ми з Кемом і Бабом там виросли. Потім мені виділили трохи землі з цього боку огорожі, коли я... е... коли я одружився... — Нейтан бачив у дзеркальце заднього огляду, що Зандер відвернувся до вікна, вдаючи, що не слухає. — Це було років двадцять тому. Приблизно тоді помер наш тато, і зрештою Берлі-Даунз перейшов до Кема.
— Тож він належав Кемерону?
— Він ним керує. І має нині найбільшу частку.
— Справді?
— Ага, але даремно ви так зацікавилися. Це триває вже багато років. Коли тато помер, ми всі отримали по третині, тож усе було чесно і справедливо. Невдовзі по тому я продав половину своєї частки Кемеронові, й він усім керує. Організовує щоденну роботу і складає більшість довгострокових планів. Баб має третину, а я досі маю шосту частину.
Ладлоу зробив якісь нотатки.
— А Берлі-Даунз великий?
— Три з половиною тисячі квадратних кілометрів і череда з трьох тисяч герефордських корів.
— І родина сама все це обслуговує?
Щось було дивне в тому, як розмовляв Ладлоу. Нейтан уже розтулив рота, щоб відповісти, коли до нього дійшло. Чоловік розмовляв з ним цілком нормально. Ні недомовок, ні підтекстів, ні погроз, ні — навіть зрідка — занепокоєння. Цікаво, подумав Нейтан, як скоро Стів усе йому вибовкає. Мабуть, у «швидкій» на зворотній дорозі до міста. Ця історія чудово пасує до пустопорожніх балачок, і це ж ніяка не таємниця. Як по правді, то вона вже стала місцевою легендою, наскільки міг судити Нейтан.
Ладлоу посовався на сидінні, й Нейтан збагнув, що він досі чекає на відповідь.
— За потреби наймають помічників, як я вже казав. Це завжди треба, коли збираєш череди на пасовиськах, але існують фірми, куди можна подзвонити й замовити команду підрядчиків. Сьогодні все переважно робиться на гелікоптерах і мотоциклах. Кем брав підрядчиків, коли треба було допомогти з технічними питаннями чи поставити паркан абощо. Але щоденна робота переважно на родині. Особливо в період затишшя. От, наприклад, зараз нічого не відбувається, бо ринки та м’ясокомбінати зачинені на різдвяні свята.
— А не потрібна допомога, щоб доїти всіх цих корів?
У дзеркальце Нейтан побачив, як Зандер придушує посмішку.
— Тут у нас переважно яловичина, а не набіл.
— То що — у вас холодильники забиті стейками?
— І молоком тривалого зберігання. Але ні, ми працюємо не так, як з худобою на фермі. На таких площах, як у нас, череди переважно пересуваються вільно. П’ють воду зі свердловин, пасуться, а коли приходить час, їх зганяють разом.
Багато в чому корів можна вважати дикими. Деякі з них і людини-то не бачили від народження до забою.
— А ваша ділянка якого розміру?
— Близько семисот квадратних кілометрів.
— Поменше буде, ніж Берлі-Даунз.
— Ага.
— Чому ж так?
Нейтан завагався. Зандер знову відвернувся до вікна.
— Довга історія. Та якщо коротко: складне розлучення.
Ладлоу, дивна річ, прийняв це без питань, і Нейтанові подумалося, чи не має схожого пояснення той факт, що коп раптом отримує призначення за півтори тисячі кілометрів від Брисбена.
— Хто ще з вами живе? — поцікавився Ладлоу.
Нейтан відповів не одразу.
— Постійно — ніхто. Я там сам.
Ладлоу, обернувши голову, витріщився на нього.
— Ви один?
— Ага. Театр одного актора. Ну, беру підрядчиків і робітників, коли треба.
І коли є гроші.
Сержант роззявив рота.
— І ваша ділянка — сімсот квадратних кілометрів? А скільки худоби?
— Десь п’ятсот-шістсот голів.
— Господи, це все одно багато.
Нейтан не відповів. Це і багато, і ні. Достатньо, щоб витоптати його хирляву смужку землі на голий пісок. Але недостатньо, щоб не просто вийти в нуль, а заробити.
— Але... — Ладлоу окинув поглядом безмежний і порожній виднокрай з кінця в кінець. — Вам не самотньо?
— Ні, — Нейтан знову кинув швидкий погляд у дзеркальце. Зандер спостерігав. — Ні, нормально. Я не проти. Якщо води вистачає, в іншому худоба сама про себе подбає.
— Не в усьому.
— Так, не в усьому, та останні пару років на пощастило з Гренвілем, — мовив Нейтан, якому хотілося змінити тему.
— Це що? Річка?
— Ага. Вона збирає з дощівкою всі поживні речовини, тож коли розливається, добре живить землю. Розливалася торік, і ще пару років перед тим.
Ладлоу примружився на сонце.
— І скільки ж то треба дощу?
— Тут вона розливається і без дощу, — сказав Зандер із заднього сидіння, й Ладлоу озирнувся.
— Справді?
Нейтан кивнув. Сорок два роки він уже спостерігає це, та все одно дивно бачити, як тишком-нишком підіймається вода під безхмарним блакитним небом. Річка вихлюпується на береги, напоєна дощем, який випав багато днів тому за тисячу кілометрів на північ. Нейтан указав у вікно.
— Коли вона розливається, майже все оце йде під воду. Місцями річка стає десять кілометрів завширшки. Без човна не переплисти. Всі будинки й містечко стоять на височині, а от дорога зникає.
Ладлоу був вражений.
— А як ви звідси вибираєтеся?
Нейтан почув Зандерів сміх.
— Ніяк. Чимало маєтків перетворюється на острови. Одного разу я застряг у себе вдома на п’ять тижнів.
— Сам-один?
— Ага, — підтвердив Нейтан. — Та в цьому нічого страшного. Просто слід підготуватися. Вибору немає, це географія.
Він подивився на червону землю, що простерлася навколо них. Важко це уявити, але мільйони років тому це все було дном великого внутрішнього моря. З цієї землі викопують кістки водоплавних динозаврів, а в пустелі досі є місця скупчення скам’янілих молюсків, висушених сонцем. Нейтанові зненацька пригадалося, як вони з Кемероном у дитинстві ходили полювати на динозаврів, взявши з собою лопати й торби, щоб складати кістки. Через багато років прийшла Зандерова черга, й у Нейтана кишені були повні пластикових динозаврів, оскільки справжні до нього погратися чомусь не виходили.
Сержант знову щось писав у нотатнику.
— А хто ваші сусіди? — поцікавився він.
— Найближчий маєток — Атертон, — Нейтан тицьнув на північний схід. — На південь звідти — місто, а на схід від нього — ще кілька господарств. Друге найбільше господарство тут — маєток Кірабі, він межує зі мною. Зараз він уже належить компанії.
Та колись він належав родині. А саме Нейтановому тестеві. Колишньому, нагадав собі Нейтан, бо йому подобалося, як це звучить. Наближалися до місця в огорожі, де був проїзд, і Нейтан натиснув на гальмо. Зандер вискочив з машини і відчинив ворота, й вони підстрибом проїхали вперед і знову опинилися на Кемероновій землі.
— Вже недалеко, — мовив Нейтан до Ладлоу.
— А пам’ятаєте, ви сказали, що ваш брат добре знав місцевість навколо могили? — глянув на нього сержант. — Якось дивно проводити в такому місці час.
— Дядько Кем змалював її на картині, — сказав Зандер, залазячи назад у машину. — Зробив її знаменитою. Принаймні на місцевому рівні.
— Та ну?
Нейтан кивнув.
— Він аматор... тобто був аматором... але малював він дуже непогано. Захопився цим ще в дитинстві. Було небагато розваг, отож нам лишалися дивацькі старечі забави. Збирання марок і все таке. Я малював як курка лапою, а у Кема добре виходило. Він не покинув малювання — думаю, повертався до нього час до часу, але картину з могилою скотаря він створив років зо п’ять тому.
Один з тогочасних сезонних робітників сфотографував її і, повернувшись додому до Франції чи Канади, чи звідки там він був, виставив її в інтернет. І зненацька Кемеронові посипалися дзвінки — люди хотіли замовити репродукцію. Зрештою, на мамину пропозицію, він подав картину на конкурс і здобув перше місце в штаті.
— В міській крамниці продаються листівки з нею, — сказав Нейтан.
— Отож могила багато означала для вашого брата? — спитав Ладлоу тоном, який свідчив, що це здалося йому важливим.
— Я б сформулював не так, — відповів Нейтан. — Гадаю, картину він любив більше за саме місце. Просто одного дня йому пощастило з тим, як упало світло.
— Там доволі дивно, — мовив Ладлоу. — Одинока могила невідь-де. Я такого ще не бачив.
— Тут їх декілька, — нахилився вперед Зандер. — З давніх часів, коли люди вмирали наглою смертю. Їх тоді ховали просто на місці, а пізніше родичі або ще хтось могли поставити могильний камінь. Для туристів у інтернеті є карти й фотки.
— І хто ж поїде аж сюди заради цього?
Нейтан знизав плечима.
— Ти б знав, скільки таких!
— І скотаря відвідують?
— Іноді. Коли ще гриміла Кемова картина, щороку по кілька людей приїздило. Зараз менше. За Атертоном є популярніша могила.
— І що в ній такого привабливого?
— Гадаю, це тому, що вона сумніша. Дитяча. Маленький хлопчик. З 1900-х.
Ладлоу наче стривожився, і Нейтан подумав, чи не має він дітей.
— А що з ним сталося?
— Та звичайна історія для цих країв, — Нейтан постарався говорити рівно. — Не ту стежку обрав і заблудив.
Уже виїхавши на дорогу, Нейтан за першим разом проскочив проїзд серед каміння. Вилаявшись, він здав назад, а тоді спрямував бездоріжник у непомітну прогалину в скелях. Опинившись на тому боці, він вражено роззирнувся. Кемеронової машини ніде не було. На одну дивну мить йому здалося, що машина справді зникла. А потім Зандер постукав по запорошеному склу.
— Ми задалеко заїхали, — мовив він, указуючи назад.
Нейтан повернувся на дорогу і зробив ще одну спробу.
Потрібний проїзд був майже ідентичний. Нейтан зупинився на тому самому місці, де перед тим ставав Баб, а потім вони всі разом піднялися схилом. Нагорі вони з Зандером трималися осторонь, а Ладлоу вдягнув рукавички. Він обійшов Кемеронову машину по колу, зробивши навіть більше знімків, ніж перед тим. Біля відчинених водійських дверцят зупинився.
Нейтан кахикнув.
— Коли ми приїхали, дверцята були відчинені, але ключі лежали на сидінні. Я пробував, чи заводиться двигун.
— Не слід було нічого чіпати.
— Вибач.
— Ви попробували, і...
— Все працює.
Ладлоу заліз у салон і сам повернув ключа. Дав двигуну кілька секунд погарчати, а тоді вимкнув.
— А машина ця взагалі надійна? — запитав він. — Модель доволі стара.
Нейтан знав, що автівці вісімнадцять років. Приблизно стільки ж, як і його власній.
— У цих краях старі машині їздять краще. На всіх нових моделях — електронні дисплеї і різні штуки, які не люблять куряви. Вона залітає в щілини — й забиває всю систему. А Кем свою машинку пильнував.
— А рація? — Ладлоу вказав на підставку на панелі.
Нейтан показав, як перемикаються частоти.
— Як на мене — все нормально. Аварійний радіомаяк, мабуть, також є під сидінням.
Потягнувшись під сидіння, Ладлоу дістав персональний аварійний радіомаяк. Він досі був у коробці й не активований.
— А ви не користуєтеся ручними раціями? — запитав він.
— Ні. Рації кріпляться до машини.
— Тобто якщо покинути авто, лишаєшся без рації?
— Ага.
— А який радіус прийому?
— По-різному. Отам далі, де стоять передавачі, буває, що й двадцять кілометрів, але трапляються прогалини, — пояснив Нейтан. — Переважно це зона прямої видимості.
Сержант продовжив оглядати машину, водячи руками в рукавичках по салону. Зазирнув під сонцезахисні щитки, в бардачок, під сидіння, потім перевірив усе ще раз.
— Здається, гаманця немає, — підвів голову Ладлоу. — В кишенях теж не було.
— Ні. Знайдете вдома.
— Він не носив його з собою?
Нейтан, чий власний гаманець лежав на кухонному столі в незамкненому будинку за кількасот кілометрів звідси, обвів рукою краєвид. Навіщо тут гаманець?
На обличчі Ладлоу промайнуло зніяковіння. Він розгорнув інструкцію з ремонту й погортав сторінки.
— Що ви шукаєте? — зрештою запитав Нейтан.
Ладлоу завагався.
— Що-небудь.
«Він сам не знає, — подумав Нейтан. — Він гадки не має, що все це може означати». Він бачив, як нахмурився Зандер. Мабуть, подумав те саме.
— А ви не збираєтеся знімати відбитки абощо? — поцікавився Зандер.
— Для цього сюди має прилетіти Служба карного розшуку.
— А вони прилетять?
— Тільки якщо виявимо ознаки насильницької смерті.
Вони всі звернули погляди на машину. Вікна не були розбиті, на сидіннях тільки трохи куряви, та й усі дзеркальця повернуті під правильними кутами.
Ладлоу обернувся до Зандера.
— Перепрошую.
І він продовжив методичний огляд, застигнувши на мить лише тоді, коли відчинив дверцята багажника. Він стояв, як і вони перед тим, роздивляючись воду й харчі, охайно складені, в себе перед очима.
— Він усе це покинув?
Нейтан не мав на це відповіді. «Це ж начебто твоя робота — все з’ясувати», — подумав він.
Ладлоу озирнувся.
— Вам не спадає на думку якесь прийнятне пояснення?
— Я чув, люди... — заговорив Нейтан, і це прозвучало жалюгідно навіть у його власних вухах. — Іноді люди з якоїсь причини залишають машину — шукають заблудле теля абощо — й заходять далі, ніж розраховували. Женуться за ним. Не усвідомлюючи, як далеко зайшли, й раптом втрачають орієнтацію.
Ладлоу зняв рукавички.
— Думаєте, саме так і сталося?
— Та ні. Я не знаю, просто розповідаю. Але я не думаю, що Кем міг би заблукати в цих краях.
— Ясно, — мовив Ладлоу. — Як на мене, машина в доброму стані, але уявімо, що з нею щось трапилося. Порада на випадок поламки — залишатися біля автівки, хіба ні? Золоте правило, мені казали.
— Ну, так.
Сержант уловив у Нейтановому голосі якусь нотку й підвів голову. Він явно пильніший, ніж здалося на початку, подумав Нейтан.
— Так, але що? — запитав Ладлоу.
— Нічого. Просто і здоровий глузд слід вмикати. А Кем це добре знав. Ну, я про те, що он поряд дорога, чорт забирай. У нього було повно води. Якби машина зламалася й довелося кудись іти пішки, то тільки на дорогу, без сумніву. І він узяв би з собою воду.
— То чому ж...
— Не знаю я чому, — Нейтан відчув, що підвищує голос. — Я просто кажу. Він би вчинив саме так. Але швидше за все, він би залишився в машині з увімкнутим кондиціонером і викликав по рації допомогу. А якщо вже йому аж так конче треба було покинути машину, він пішов би на дорогу, а не в пустелю.
— Так би вчинив Кемерон, — мовив Ладлоу.
— Так.
— Якби хотів, щоб його знайшли?
Слова Ладлоу повисли в повітрі.
— Так, це ж очевидно, приятелю, — наїжачився Нейтан. — Слухай, я бачу, куди ти хилиш, можеш просто сказати прямо.
До його честі, коп лише коротко кивнув на згоду.
— Я просто обдумую те, що сказав інший ваш брат. Що Кемерон, можливо, опинився в стресовій ситуації.
— Мав доступ до зброї.
— Кемерон?
— Ага. Мав удома сейф з рушницями, як і всі.
— А в машині зброї немає.
— Ні, ну, він же не возив із собою рушницю повсюди. Але вдома проблем би не було, розумієте? Якби раптом йому чогось такого захотілося.
— Отож, ви думаєте...
— Нічого я не думаю. Просто кажу. Якщо ви подумали саме про це — чому він не... — Нейтан затнувся. Не промовив цих слів уголос.
— Гарне зауваження, — кивнув Ладлоу. — Але ви бачили рани від пострілу, знаєте вигляд?
— Звісно. На тваринах, — докинув він.
— І брат ваш також, либонь, їх бачив.
— То й що?
У Ладлоу на обличчі майнув вираз, від якого він на диво постарів.
— Може, й нічого. Але іноді помилково вважають, що рушниця — це легкий вихід, а це не так. Цей ментальний бар’єр важко переступити. Для деяких людей і неможливо. Іноді... — не договоривши, Ладлоу нахмурився. Повільно роззирнувся, вбираючи навколишній краєвид. У всіх напрямках простягалася безмежна земля. — Тут одна з найвищих точок?
— Це оголення порід і є найвищою точкою в наших краях, — мовив Нейтан. Колись його називали спостережним пунктом, і не те щоб жартома. — Іноді що?
Ладлоу не відповів, а зробив кілька кроків до скелястого краю. Визирнув униз. Нейтан не пішов за ним. Він і так знав усе, що внизу.
— Іноді що, приятелю? — повторив він. — Що ти збирався сказати?
— Просто іноді людям потрібен вихід. А прямолінійний підхід не для всіх.
Зробивши кілька кроків, Нейтан приєднався до сержанта на краю спостережного пункту. Відчував, що Зандер спостерігає за ним. Обрив закінчувався внизу піщаною подушкою. Нейтан знав, що тут заледве можна ногу зламати, не те що шию. Замала висота, щоб людина у відчаї шукала втечі саме тут.
А от в іншому напрямку... Нейтан обернувся й подивився понад синовим плечем. На захід. Скільки сягало око, простягалася земля, безмежна й відкрита, аж до самої пустелі. Бездоганне море порожнечі. Якщо хтось шукав забуття, саме там його можна було знайти.