Заблудлий

Розділ 28

Нейтан прокинувся від головного болю: від зневоднення пульсувало у скронях. Він примружився у світанковому промінні й потягнувся по склянку води біля канапи, але вона була порожня. Мабуть, випив за ніч, хоч і не пам’ятав цього. Схоже було на похмілля, тільки без приємних спогадів. Нейтан спробував пригадати, скільки вчора випив води. Явно замало.

Він занадто швидко підвівся — й довелося прихилитися до стіни, бо в голові запаморочилося. Він почекав, повільно кліпаючи, поки відчуття не минулося. Роззирнувся. Щось було не так.

Погляд упав на Кемеронову картину, й Нейтан нахмурився. Вона висіла перед очима така, як і завжди. Він підступив ближче, у голові калатало. Сцена була цілком знайома: і кольори, і форми ті самі. Перед очима пливла темна могила на тлі ясного неба. Прозора пляма теж була на місці, така сама нечітка, як і завжди. Що ж відрізнялося? Горизонт трохи перекошений? Нейтан не був певен, отож простягнув руку — й одразу все лише зіпсував, бо рама перекосилася ще більше, тільки в інший бік. Він квапливо її поправив, намагаючись вирівняти.

— Обережніше.

На порозі стояла Ліз. Вона була вся в чорному, вирізнялися тільки почервонілі очі.

— Кемерон любив її.

— Може, на сьогодні її ліпше зняти. Я міг би десь її покласти.

— Що? Ні. Навіщо?

Вона підійшла, лагідно простягнула руку й вирівняла картину. Нейтан одразу побачив, що так набагато краще.

— Щоб її не зіпсували, — сказав він.

— Але ж усі захочуть на неї подивитися. Її місце тут, на стіні. Кемерон хотів би саме цього.

— Мабуть. Я просто подумав, ну розумієш, тема...

— Все одно картина прегарна, — витерла Ліз щоку зворотом долоні. Нейтан і не помітив, що вона плаче. — І хай які в Кемерона були проблеми, він усе одно чудово малював. Картина мені нагадує про найкращі його риси. Не хочу я її ховати.

— Ну гаразд, — знизав плечима Нейтан. — Я лише висловив думку.

— Як там Зандер? — озирнулася Ліз.

— Я з учорашнього вечора ще з ним не розмовляв. Він і досі сердитий на мене за те, що я вчора так затримався.

— А ти здивований?

Нейтан зважив її слова. Взагалі-то він і справді був трішки здивований. Зандер рідко зачаював на когось образи. Та й, коли по правді, рідко сердився.

— Не сталося ж нічого особливого, щоб він так панікував. Коли я повертаюся додому, то постійно їжджу всюди сам-один.

— У цьому-то й одна з твоїх проблем, Нейтане, — обернулася до нього Ліз. — Слухай, я б хотіла, щоб ти сьогодні побалакав зі Стівом. Попроси його призначити тобі прийом.

— Що? Навіщо?

— Нехай пропише тобі щось для голови.

— Не треба мені...

— Треба. Бо якщо ти гадаєш, що це нормально — отак зникати, аж син лякається, що ти там собі надумав, то в тебе серйозні проблеми, — Ліз підвела голову і прямо поглянула на нього. — Будь ласка, Нейтане. Втратити й одного з вас — жахливо. Сьогодні буде найгірший день мого життя. Двічі пройти через це я не зможу.

Нейтан не міг дивитися їй в очі, тож просто кивнув.

— Гаразд.

З коридору почувся шум, і вони обоє, озирнувшись, побачили в дверях Баба. Стояв він не зовсім твердо, тож Нейтан запідозрив, що брат уже почав пити. А може, вчора занадто пізно закінчив.

— Що це ми робимо? — Баб зіперся для рівноваги рукою на лутку. — Милуємося Кемовим шедевром?

Від його сарказму Ліз зіщулилася. Точно пив, подумалося Нейтанові.

— Ми вирішуємо, чи варто її зняти, — сказав він.

— Чорт, нізащо. Не чіпайте Кемову картину. А то його бісів привид усе життя вас за це переслідуватиме, — мало не розреготався Баб, і Нейтан відчув, як напружилася Ліз.

— Чого тобі, Бабе? — запитав він.

— А, так! Дзвонили з похоронного бюро.

— І?

— Тіло вже їде.

Нейтанові довелося вдягнути батьків старий костюм. Ліз звідкись його видобула і без слова вручила йому. Костюмові було вже років двадцять п’ять, але тканина лишалася цупкою, як у всіх мало ношених речей. Він був чорний і добре пасував. Нейтан опустив руку в кишеню — і знайшов там перелік покупок, написаний татовою рукою. Нейтан зім’яв його, не читаючи, й заледве притлумив бажання здерти з себе костюм.

У вітальню зайшов Баб і, побачивши брата, впустив пиво.

— Чорт. На секунду мені здалося... — Баб аж на крок відступив, оговтуючись. Нахилившись, він підняв пляшку й витер підлогу брудною серветкою, стараючись не дивитися на Нейтана. — Ти бачив себе, приятелю? Викапаний він.

Обернувшись, Нейтан подивився на своє темне й розмите відображення в телеекрані. Він себе не впізнавав. Знагла піджак Карла Брайта почав тиснути йому, і Нейтанові забракло повітря. Стягнувши піджак, він ногою закинув його під канапу.

Зайшов Зандер, убраний у єдиний Кемеронів костюм, і завмер у дверях, бо і Нейтан, і Баб витріщилися на нього. Костюм пасував ідеально, і в ньому Зандер здавався вищим, ширшим у плечах і старшим — таким його Нейтан ще не бачив.

— Бабуся звеліла вдягнути, — пояснив Зандер, опустивши очі. — Але, може...

— Та все гаразд, — сказав Нейтан. — Дуже гарно, приятелю.

Зандер допоміг зав’язати краватки спершу Бабові, а потім Нейтанові. Нейтан стояв лицем до лиця з сином, спостерігаючи, як той в’яже тканину у вузол. Чув його дихання й бачив крихітний кущик щетини, проґавлений сином під час гоління. Бачив маленький шрам на чолі, де починає рости волосся: це Зандер у п’ять років упав з коня. Роздивлявся трохи розкосі очі, що були сині, як у Джекі, коли син народився, але за рік потемніли до карих, як у Нейтана. Зненацька Нейтанові закортіло, щоб Зандер знову став маленький і його можна було взяти на руки та пригорнути. Натомість він стояв, почуваючись скуто в позиченому костюмі.

— Зандере, слухай, щодо вчорашнього...

— Ось і все. Отак ліпше, — затягнув Зандер краватку й відступив. Поглянув на Баба, який роздивлявся Кемеронову картину. — Гей, а вам не здається, що картина сьогодні може засмутити людей? Ця історія про те, як загубився скотар...

— Ніхто в ці нісенітниці не вірить, — мовив Баб, не обертаючись. Ковтнувши пива, він горлечком пляшки вказав на могилу. — Він зґвалтував дівчину-аборигенку, за це його і вбили — всім відомо. Не розумію, за що йому така слава.

— Це правда? — спитав Зандер, озирнувшись на Нейтана, який похитав головою. Чимало білих хлопців чинило і так, і ще гірше, це правда, проте не в цьому разі. Нейтан уже розтулив рота, але йому завадив гамір надворі.

Баб визирнув у вікно.

— Приїхали, — мовив він.

Нейтан і Зандер приєдналися до нього біля шибки. На під’їзній доріжці саме зупинявся чорний бездоріжник агента похоронного бюро. Машину переобладнали, щоб у неї в кузові вміщався шестифутовий вантаж. Якщо вона й блищала, виїжджаючи з Сент-Геленса, то за час подорожі вкрилася шаром куряви, як і все навкруги. Біля воріт маєтку автівку зустрічала Ільза, з двох боків оточена маленькими постатями доньок. Разом вони нагадували зграйку пташок: усі в чорному, ще й вітер тріпав подоли суконь, наче пір’я.

А вдалині Нейтан розгледів хмару куряви. Це починали з’їжджатися сусіди.

Церемонію вів панотець із Сент-Геленсу: він говорив коротко й по суті, розуміючи, що хай як усі сумують за Кемероном, але сонце від того не починає палити менше. Нещодавно викопана земля навколо могили вже підсихала й репалася, а тіні евкаліпта було явно недостатньо, щоб захистити людей у костюмах, які вдягаються раз на рік. Нейтан стояв у сорочці на короткий рукав і гарно зав’язаній краватці та з дивною відстороненою цікавістю роздивлявся присутніх.

Налічив їх зо сорок: метушилися в одязі для виходу в місто й найкращих капелюхах. Непогана явка. Ба навіть чудова. Більшість із них Нейтан не бачив уже багато років, але зо дві третини впізнавав. Старий Том, молодий Том, Кайлі з заправки (нині в супроводі парочки дітлахів) і Джеф, який був її хлопцем, а тепер, схоже, став чоловіком. Йолоп-інженер, який багато років працює в Атертоні, — Нейтан не міг пригадати його імені, бо в Атертоні тих йолопів аж забагато. Стів з клініки, певна річ. Гленн не приїхав, але це й не дивно.

Вранці Нейтан подзвонив на дільницю, та його знову перемкнули на когось іншого. Сержант Маккенна і досі розгрібає ту справу з аварією автобуса на півночі. Нейтан не хоче залишити ще одне повідомлення? «Просто скажіть йому, щоб подзвонив мені», — нарешті попросив він і повісив слухавку.

Панотця Нейтан не знав, а з загальних фраз, на які той налягав, упевнився, що чоловік не був особисто знайомий з Кемероном. Нейтан переважно не слухав церемонію, а роздивлявся сусідів, помічаючи сиве волосся й додаткові кілограми. Здебільшого вони у відповідь роздивлялися його — з цікавістю й деяким спантеличенням, неначе геть забули про його існування.

Ліз протрималася майже всю церемонію. Жасне голосіння прорвалося з горла, коли панотець підходив до завершення, й переросло в моторошне крещендо, коли запросили Софі й Ло посадити молоденьке деревце в узголів’ї могили. Ліз заховала обличчя в долонях, плечі ходили ходором, а схлипування звучали приглушено. Гарі щось прошепотів, беручи її за руку й намагаючись вивести геть, але вона люто скинула його руку.

З розширеними очима Ло, у якої в долоньці тремтіла лопатка, кинула один погляд — і собі почала плакати, а Софі одразу підхопила. Ільза швидко підійшла до них, пригорнула до себе й повела в будинок.

— А як же деревце? — долинув голосок Ло, високий від плачу. — Ми ж повинні посадити деревце.

Не мовлячи ні слова, Ліз підняла загублену нею лопатку й опустилася навколішки. І почала копати, важко та швидко, заганяючи штих у пухку землю та здіймаючи куряву, яка сідала на темну тканину її сукні. Її горе було справжнє й неприкрите, і люди ніяково відводили очі. Поминальний жест перетворився на нездорове дійство, і Нейтан більше не міг цього витримувати. Він вийшов наперед, узяв другу лопатку й почав копати разом з матір’ю. Коли яма була вже величенька, Ліз узяла паросток і встромила всередину, а тоді присипала зернистою землею. Воно не виживе, подумав Нейтан, бо посаджене недостатньо глибоко, та принаймні все закінчилося. Підвівшись, він допоміг Ліз повернутися в будинок, ігноруючи сусідів, які проводжали його витріщеними очима.