Заблудлий

Розділ 27

Двері в Зандерову кімнату були зачинені.

Нейтан постукав.

— Можна ввійти?

Відповіді не було. Він почекав, а тоді все одно відчинив двері. Син читав, лежачи на ліжку. Навіть очей не підвів.

— Нарешті повернувся.

Нейтан присів у ногах ліжка.

— Вибач, що пробув так довго.

Зандер утупився в сторінку, але очі не рухалися, й нарешті він опустив книжку на груди.

— Перевірив свою теорію? — спитав він зовсім не дружнім голосом.

— Так.

— Видно було прапорці з дороги?

Двічі з трьох разів.

— Не завжди.

— І що це означає?

— Не знаю.

Зандер відкинувся на ліжко і знову взяв книжку.

— Бабуся каже, ти хвилювався.

Відповіді не було.

— Я дуже перепрошую, приятелю.

Зандер утупився в сторінку. Нейтан чекав, скільки міг, але цього разу саме він порушив мовчанку перший.

— Я не хотів...

— Та все гаразд, — перегорнув сторінку Зандер.

— Але ж насправді негаразд, так? Якщо ти незадоволений.

Жодної відповіді.

— Зан...

Зандер роздратовано пирхнув.

— Що ти хочеш від мене почути? Я читаю.

— Хочу просто...

— Що?

— Не знаю. Помиритися.

Зандер перегорнув ще одну сторінку.

— Не переймайся. З тобою нема сенсу сперечатися. Мамина правда. Ти завжди так поводишся.

— Як?

Зандер похитав головою.

— Забудь.

— Приятелю, можеш сказати мені...

— Ні, — Зандер заховав обличчя за книжкою. — Роби як знаєш. Мені вже байдуже.

Нейтан чекав. Спливали довгі хвилини. Нарешті Зандер перегорнув ще одну сторінку, і Нейтан підвівся й вийшов з кімнати.

Ільзин бездоріжник, як і очікувалося, ховався під шаром куряви. Це була єдина автівка в малому гаражі, й перед нею хтось навалив гору порожніх ящиків. Здавалося, вони вже тут давненько лежать. «Скільки вже машина не на ходу?» — подумав Нейтан, дістаючи з підлоги під водійським сидінням ключі.

Сівши за кермо, він змушений був пристосувати крісло під себе, і це знову нагадало йому, як він робив це в покинутій Кемероновій машині. Так і не знаючи, як це розцінювати, він відмахнувся від цієї думки й завів машину. Після довгої бездіяльності вона трохи почмихала, але завелася. Нейтан дослухався до гудіння двигуна. Чисте й рівномірне.

Увімкнувши лампу, щоб розігнати вечірні сутінки, він відчинив капот. Нахилився й почав перевіряти все, починаючи з типових проблемних вузлів і переходячи до не таких очевидних місць. За годину він лежав горічерева під машиною з ліхтариком у руці, але так і не міг нічого знайти.

Поки працював, думки полинули до Зандера. Зринув напівстертий спогад кількарічної давнини, коли синові було зо вісім років. Якось, під час одного з Зандерових перших візитів без супроводу, вони заночували просто неба, і Нейтан, прокинувшись на задньому сидінні «ленд-крузера», виявив, що спальний мішок Зандера порожній. Нейтан полежав, дослухаючись, чи не почується дзюркотіння сечі по землі або шелестіння пакетика пластівців. Не почувши ні того, ні того, та й узагалі нічого не почувши, Нейтан погукав. Відповіді не було.

Він сів; повітря вже ставало задушливим, і одяг липнув до пітного тіла. Нейтан знову покликав, цього разу з тривогою в голосі. Жодного відгуку.

Страх накрив миттєво й цілковито. Зіп’явшись на ноги, Нейтан стояв біля машини, майже засліплений жахом, і роззирався, а кров стугоніла у вухах. До опівдня температура підніметься вище сорока. Така маленька дитина, як Зандер, може протриматися пів дня, і то якщо матиме воду й трохи щастя. Скільки його вже немає? Нейтан не знав. І набагато молодші за Зандера діти, які ледве зіп’ялися на ноги, бувало, забрідали на кілька кілометрів. Декого знаходили за багато миль від домівки. Комусь пощастило, а когось розшукали запізно.

Нейтан відчув, як палить сонце. Впевнившись, що сина не видно в жодному напрямку, він ледве поборов бажання кинутися навмання його шукати. Але примусив себе сісти в машину й почав нарізати дедалі ширші кола.

Зандера він знайшов за п’ятнадцять хвилин, за невисоким пагорбом: син був геть розгублений, бо зайшов задалеко, прямуючи за коровою з телятком. З ним усе було гаразд, хіба що він трохи збентежився, побачивши паніку на татовому розчервонілому обличчі. Але в Нейтановому житті то були найгірші п’ятнадцять хвилин. Він міцно пригорнув Зандера, а потім, тремтячи від полегшення, висварив його так, як ніколи ні до, ні після...

А зараз Нейтан лежав, роздивляючись знизу Ільзину машину. Нахмурившись, він вимкнув ліхтарик. Уже почав вибиратися, коли почув у гаражі тихі кроки. Сівши, Нейтан поглянув на двері, кліпаючи в темряву. З’явився Гарі.

— Ось ти де. Тебе мама шукає, — мовив Гарі й подивився на запорошену автівку. — Що ти робиш?

— Ільза сказала, машина комизиться.

— Знову?

— Схоже на те.

Підвівшись, Нейтан витер від мастила долоні.

Гарі вийшов на світло. З руки в нього звисав дротяний гак, на гостряк якого були наштрикнуті два закривавлені скальпи динго. Гарі так довго роздивлявся вузли під капотом, аж Нейтан почав дратуватися. Було вже пізно, й він утомився.

— А що хотіла мама? — запитав він.

— Пересвідчитися, що з тобою все гаразд, — озвався Гарі, який стояв під дивним кутом, майже перегородивши прохід. — Ти як — завтра витримаєш?

— Думаю, так.

Звідси не було видно свіжої могили надворі.

— Хто копав яму для Кема?

— Переважно ми з Бабом. Зандер і Саймон теж допомагали.

Думка про те, що в такій справі Нейтанове місце заступив якийсь турист, розсердила.

— Це я повинен був допомагати.

— Ага. Повинен був, — мовив Гарі. Тонкі цівки крові на скальпах здавалися в сутінках чорними. — Хай які у вас двох були проблеми, він усе одно був твоїм братом.

У його голосі прозвучав такий осуд, що Нейтан аж обернувся.

— Це ви до мене? А самі? Чув, ви сварилися незадовго до Кемової смерті.

Гарі кинув на нього гострий погляд.

— Про що це ти?

— Вас чув Саймон. Одного вечора, коли ви генератор вимикали.

Гарі нахмурився, і зморшки на обличчі поглибилися.

— Я б не назвав це сваркою, — він провів великим пальцем по кінчику гака. — Ми з Кемом іноді сперечалися. Як і ви двоє. Сам знаєш.

— І про що ж?

— Усе як завжди. Як керувати господарством, — опустив голову Гарі, й у темряві було вже не розрізнити виразу його обличчя. — Я тобі казав, що з Кемом щось коїлося, і це відбивалося на роботі. Він геть не міг зосередитися, доводилося бігати за ним, усе двічі перевіряти.

— Саймонові здалося, ви злилися.

— Це перебільшення. Було пізно. Я, скажімо так, був трохи роздратований.

— І ви сказали якось так: мовляв, ви знаєте, що тут відбувається.

— Ага, — невесело всміхнувся Гарі. — Ну, так воно і є, хіба ні? Гадаю, з цим ніхто не сперечатиметься.

Не сперечатиметься, подумав Нейтан. Гарі, мабуть, розуміється на господарстві краще і за нього, і за братів. Але попри все, хай що там коїться в маєтку, а це їхні імена в документах. Якщо так подумати, то становище Гарі вельми незахищене, збагнув Нейтан. Можливо, тут його домівка й усі вважають його членом родини, але сержант Ладлоу мав рацію: Гарі — найманий працівник. І Кемеронові — а тепер Ільзі — достатньо було б сказати одне слово — і найманого працівника звільнили б.

— Гарі, — промовив Нейтан, — Кем погрожував вас вигнати?

— Ні, приятелю.

Це був постріл навмання, але відповідь прозвучала так недбало, що у Нейтана закралося зерно сумніву. Він подумав про Кемерона, який так уміло керував маєтком. Тримав усе під контролем, як висловився сам Гарі. Чи дозволив би Кемерон, щоб йому кинув виклик працівник, навіть якщо цей працівник — Гарі?

Нейтан поглянув на нього.

— Ви впевнені?

— Я впевнений, — озвався Гарі. — Слухай, коли я забувався, він нагадував мені, хто тут головний. І він волів, щоб я переймався своїми справами. Та коли він не може зосередитися й це додає нам роботи, це стає моєю справою, подобається це мені чи ні. Й мені не лишається нічого, окрім як сказати про це, тож так я і вчинив.

— Це тому ви нічого не розповіли нам?

— Я нічого не розповів, — мовив Гарі, — тому що все це мені було — і є — неприємно. Я думав, Кемеронові корисно буде вислухати те, що я маю сказати, але не знаю... Може, мені слід було більше слухати. Я не знав ані про те, що ота жінка, ота Дженна, з ним намагалася зв’язатися, ані про те, наскільки він через це нервувався. Якби ж то він сказав!

Нейтан хвильку помовчав.

— А чому ви гадаєте, що він дуже через неї переймався?

— Не знаю. В минулому Кем казав, що нічого поганого не зробив, і я йому повірив, — Гарі глянув на Нейтана. — Повірив і тобі, коли ти підтвердив те саме.

— Вона зараз не в Англії. Вже тижні зо два її там немає. Схоже, полетіла на Балі.

Гарі завмер.

— Справді?

Запало мовчання.

— Слухай, — нарешті зронив Гарі, вже лагідніше. — Ця вся справа з Кемом... Здається, що все складно, та якщо так подумати, то я вважаю, що все до біса просто.

— Просто?

— Ага. Він не почувався щасливим, приятелю. Зовсім. І зараз мені здається, що почалося це вже давненько, — зітхнув Гарі. — Швидше б уже його поховати. Тоді все стане легше.

— Можливо.

— Стане. Так завжди буває. Повір мені, — мовив Гарі й нахмурився, дивлячись на Ільзину машину. — Ти ще довго тут працюватимеш? Якщо хочеш, я не вимикатиму генератора.

Нейтан похитав головою.

— Поки що перервуся.

— Ти з’ясував, що з нею не так?

— Ні.

Нейтан перевірив усе, що тільки можна. Як на нього, все з машиною було гаразд.

— Ага, я теж ніколи не міг знайти ніяких проблем, — знову втупився Гарі у двигун під відчиненим капотом. — Але була в мене одна ідея...

— Я вас уважно слухаю.

Гарі завагався, й тут у темряві почулися кроки на веранді, а тоді пролунав голос Ліз:

— Гарі!

— Та то таке, — він поплескав по машині. — Спершу я сам ще раз подивлюся. Поспіху немає. Ільза ненавидить цю машину, тож нікуди на ній не поїде.

— Гарі! — знову долинув голос Ліз.

— Я їй скажу, що ти в нормі, — мовив Гарі й кивнув на закривавлені скальпи в себе на гаку. — Мені ще з цими щось треба зробити.

— То ви їх таки підстрелили?

— Ага. Хотів устигнути до того, як завтра з’їдуться люди. Вони тут щось занадто розгулялися.

— А я гадав, це хотів зробити Баб.

На обличчі Гарі промайнув вираз, який мовби промовляв, що Баб теж занадто розгулявся.

— Я мав нагоду — і зробив справу, — сказав Гарі. — Якщо ти вже тут закінчив, я вимикаю генератор за десять хвилин. Мені треба виспатися, — він трішки погойдав гак. Скуйовджене хутро і шкіра вже почали трохи закручуватися по краях. — Завтра важкий день.