Заблудлий

Розділ 21

Три кілометри тому вони з’їхали з траси, й тепер Нейтанова машина підскакувала на нерівній землі.

— Сподіваюся, воно ще не вирвалося, — сказала Ільза, коли оддалік у полі зору з’явилася загорода.

— Ага.

Нейтан теж на це сподівався. Одна справа — коли нога просто заплуталася у дроті з огорожі, а ловити теля, яке бігає, обмотане дротом, це справжній геморой.

— Ось воно. Бачу, — вказала Ільза крізь закурене лобове скло. Це були перші слова, якими вони обмінялися за п’ятнадцять хвилин.

На сидінні між ними лежала розгорнута й забута Кемеронова листівка. «Пробач».

Нейтан оглянув стадо. Почувши гуркіт мотору, корови нашорошилися й майже одностайно, хвилею, зрушили з місця. Лишилася єдина тварина, яка спостерігала, як її теля бореться з дротом, у якому заплуталася його задня нога.

— Я побачила, коли їздила верхи, — пояснила Нейтанові Ільза ще в коридорі. — Не мала ніяких інструментів, щоб його звільнити.

— Ясно, — озвався тоді Нейтан. В ідеалі такою проблемою все одно повинно займатися двоє людей. — Дай мені хвильку. Зустрінемося біля твоєї машини.

На мить Ільза завагалася.

— Моя не на ходу. Візьмемо твою?

— Гаразд. Ключі на сидінні.

«До речі, а де Ільзин бездоріжник?» — подумав Нейтан, проводжаючи її поглядом. Відколи приїхав, він ще її машини не бачив.

Нейтан записав у журнал біля телефону, куди вони їдуть, і нашкрябав записку для Зандера. Глянув на Саймона, який досі стовбичив у коридорі.

— Ви впевнені, що чули саме сварку між Кемом і Гарі? — спитав Нейтан. — Не намагаєтеся посіяти незгоду?

— Ні. Ні! Навіщо це мені?

— Ви нікому не казали? Бабові чи ще комусь?

— Ні.

— А чому ні?

— Баб і Гарі, здається, тісно дружать.

— Гарі тут з усіма дружить.

— З вами не так. Ви трохи... — Саймон стенув плечима. — Бог з ним. Слухайте, я не дуже близько знав Кемерона, але він добре з нами обходився. І мені хочеться вірити, що я — гарна людина, — поглянув він на Нейтана. — І я ставлю на те, що ви також.

Нейтан не знав, як на це відповідати. Зрештою він відвернувся й рушив за Ільзою надвір, лишивши Саймона проводжати його поглядом.

Ільза вже завела машину й пересіла на пасажирське сидіння. Нейтан заліз у салон, з полегшенням відчувши, що кондиціонер увімкнений. Вони виїхали на довгу під’їзну доріжку. Вперше заговорили, тільки коли будинок залишився далеко позаду.

— Ільзо, я знайшов дещо від Кема...

— Про що це ви розмовляли з Саймоном?..

Заговорили в унісон, й Ільза нахмурилася.

— Що ти сказав? — перепитала вона. — Щось від Кемерона?

Нейтан дістав із задньої кишені листівку, й Ільза буквально вихопила її в нього. Пояснюючи, як саме вони з Зандером знайшли листівку й родинну світлину в рамочці, Нейтан не відривав очей від дороги. Минали довгі хвилини, а Ільза все сиділа, похиливши голову та втупившись перед собою, а на обличчя їй спадало волосся.

— Ільзо... — нарешті не витримав Нейтан.

Прочистивши горло, вона впустила листівку на сидіння, неначе більше не могла її торкатися.

— Усе гаразд. Зі мною все гаразд. Не знаю, що тобі й сказати. З кожним днем... — вона скуто хитнула головою, — з кожним днем я почуваюся так, неначе менше й менше розумію власного чоловіка.

Більше не розмовляли, допоки не доїхали до стада.

Нейтан зупинився оддалік, щоб не розхвилювати ще більше теля і матір, яка чекала на нього. Вилізли з машини, і Нейтан, відчинивши задні дверцята, почав копирсатися в торбі з інструментами. Знайшов кілька гострозубців різного розміру й, озирнувшись, побачив, що Ільза стоїть неподалік, спостерігаючи за ним. З того, як метнувся її погляд, він зрозумів, що дивилася вона не на нього, а попри нього. На заднє сидіння його машини, де колись давним-давно, мільйон років тому, вони провели разом ніч. Захряснувши дверцята, Нейтан рушив до теляти. Тваринка сторожко спостерігала за його наближенням. Мати напружилася й почала метляти хвостом. Решта стада витріщилася на них.

— Кажуть, саме так загинув скотар, — тихо промовила Ільза. — Його затоптало перелякане стадо.

— Справді? Ні... — почав був Нейтан, але не договорив, бо теля замукало. Мати махнула хвостом, її м’язи тремтіли від напруження. — Не спускай з неї очей. Їй це все не сподобається, — мовив він і вручив гострозубці Ільзі. — Зможеш?

— Я вже це робила. Скажеш тільки коли.

Нейтан наближався повільно, щоб тварини встигли добре його роздивитися. Якщо це чимось допоможе. Худоба тут має стільки волі, що вона майже дика. Не звикла бачити людей. Мати не спускала з Нейтана очей, поки він наближався до теляти. Він бачив, що дріт не надто щільно обкрутився навколо ноги. Ще трошки — й теля, можливо, саме звільнилося б. Але поки що воно було в пастці. Позаду почулося, як пирхнула матір.

— Вона там нормально? — спитав Нейтан.

— Так, — озвалася Ільза. — Поки що тримається оддалік.

За кілька метрів Нейтан побачив промовистий зміїний слід. Певно, змія давно вже зникла, та Нейтан усе одно довгу хвилю роззирався навколо. Протиотрута дорога і зберігається недовго, тож у медичному центрі в місті нема її запасу.

«А що буде, якщо вас укусять?» — неодноразово питали туристи, які не могли в таке повірити.

Відповідь на це — нічого доброго, особливо з тими зміями, які водяться в цих краях. Нейтан звик жити за простим правилом: якщо його вкусять, він помре. Кінець історії. Задовольнившись оглядом, наскільки це було можливо, він рушив до теляти.

— Я підходжу.

— Гаразд. Скажеш, коли будеш готовий.

Одним рухом Нейтан завів руки під теля й підняв його. І не встигла тварина зрозуміти, що відбувається, як Нейтан уже перекинув її набік і приборкав, улігшись згори і своєю вагою причавивши до землі. Теля було приголомшене, але за мить роззявило рота й обурено замукало йому в обличчя. Воно хвицалося й опиралося, і Нейтан наліг на нього всім тілом, колінами й ліктями причавивши його так, що воно заледве могло ворухнутися.

— Тримаю, — крекнув Нейтан, та Ільза вже була поруч: вона з гострозубцями в руках присіла біля задніх ніг теляти.

Від теляти йшла гаряча хвиля, й чути було, як під ребрами калатає його серце. Тварина борсалася та хвицалася.

— Чорт, — долинув Ільзин голос.

— Воно тебе хвицнуло? — Нейтан наліг дужче, поки тварина знову не заспокоїлася.

— Та ні... — чути було, як Ільза ворухнулася. — Спробую менші гострозубці. Не хочу йому шкіру поранити.

Нейтанові ледве вдавалося тримати теля. Йому виповнилося всього кілька місяців, але воно було сильне. Важить, мабуть, більше за Ільзу, та й сам Нейтан тяжчий за нього хіба кілограмів на двадцять. Але це не мало значення. Нейтан дужчий, і цього достатньо, щоб примусити теля скоритися. Воно лежало спокійно. Нейтан слухав, як перелякано калатає його серденько. І зненацька, не стримавшись, він подумав про Кемерона.

— Ільзо? — гукнув він.

— Ага? — вона вже знову була біля задніх ніг теляти.

— Я намагався додзвонитися до Дженни Мур. В Англію.

Бачити він її не міг, але відчув, як вона застигла.

— І?

Нейтан похитав головою, наскільки це було можливо в такій позі.

— Її там не було.

— А де ж вона?

В Ільзиному голосі відчувалася напруга. Водночас почулося тихе клацання.

— На Балі, якщо вірити її колезі.

Теля натужилося, закотивши очі. Нейтан перевірив, чи мати досі тримається оддалік, і знову навалився.

— Хай де вона є, а мобільний там, схоже, не ловить.

Якусь хвилю обоє мовчали. Клац. Клац.

— А навіщо ти їй дзвонив?

Нейтан і досі не міг бачити Ільзу, проте голос прозвучав ближче. Нейтан спробував підвести голову й поглянути, але теля вхопилося за таку можливість. Довелося притиснути його дужче.

— Не знаю, — крекнув він.

— З’явилися нові міркування? Щодо її свідчень про Кема?

— Ні, — занадто поспішно відповів він. — Це не тому.

Ільза не відповіла. Врешті він відчув, що вона підвелася.

— Я закінчила, — сказала вона.

Нейтан скотився з теляти, яке миттю підскочило на ноги й поскакало до своєї сердитої матері. Вона без особливої вдячності мукнула до Нейтана, й парочка, не озираючись, побігла геть, радіючи свободі.

Важко відсапуючись, Нейтан сів на землі. М’язи боліли від зусиль, яких він докладав, тримаючи теля. Ільза стояла над ним, стискаючи в руці кілька відкушених дротів. У її очах блищали сльози.

— Чорт. Ільзо... — Нейтан підвівся. — Я сам не знаю, навіщо подзвонив. Просто цікаво було, що вона скаже.

Ільза крутила в руках дроти.

— Балі.

— Схоже.

Довгу хвилю вона нічого не казала, а відтак підвела погляд і задивилася на обрій.

— Між Балі та Брисбеном літає повно літаків.

Нейтан не відповів. Натомість рушив до «ленд-крузера» взяти дроту, щоб полагодити загорожу.

— Здається, що тут неможливо не побачити людину, — заговорила Ільза, коли він повернувся. Очі в неї вже висохли. — Але насправді це не так, еге ж? Якщо хтось стоїть нерухомо або ж припаркувався дуже далеко... Лише коли він зрушує з місця, помічаєш, що там хтось є.

Нейтан подумав про Леманові гори.

— Днями Баб казав практично те саме.

Ільза кивнула.

— Я чула, як Баб про це говорив. Що іноді відчуваєш, коли хтось є неподалік.

— Ага, — присів Нейтан і обценьками скрутив разом кінці нового і старого дротів. — Гадаю, його правда.

— Ти так гадаєш? — здивувалася Ільза. — А Кемерон завжди казав, що це смішно.

— О!

— Але ти це відчуваєш, так?

— Не знаю, — озвався Нейтан. — Іноді. Можливо. Це наче...

Він не міг цього пояснити. Це наче пульсація на порожній землі. Дивна важкість, яка свідчить про те, що хтось ще дихає одним з тобою повітрям. Він знав, що цьому має бути якесь логічне пояснення. Підсвідомість сигналізує, що в краєвиді щось змінилося. Це не більш як відчуття, та й воно не завжди точне. Останнім часом він кілька разів таке відчував, але нікого там не було. А за роки, мабуть, були сотні разів, коли за обрієм хтось був, але Нейтан того не відчув.

— Мабуть, Кемерон мав рацію, — нарешті промовив він.

Ільза стояла непорушно, тільки очі бігали, вдивляючись удалину.

— А зараз?

— Думаєш, хтось там є?

— Так, — сказала вона з серйозним обличчям.

— Ільзо, це антинауково. Це взагалі безглуздо.

— Знаю, але ти когось відчуваєш?

Він поглянув на неї. Чув, як вона дихає, і бачив, як підхоплює вітер кінчики її волосся. Не чув її серцебиття, зате відчував власне.

— Тут лише ми, — чесно сказав він. І повернувся назад до дроту. Відчував, що Ільза дивиться на нього, але не озирнувся. На деякий час зосередився на роботі, перш ніж знову заговорити.

— Слухай, просто не може бути, щоб десь там була Дженна, — мовив він. — Якби вона проїздила через місто, дійшли б якісь чутки.

— Хіба що вона не проїздила через місто.

— Довелося б. І ти це знаєш. Не могла вона проїхати зовсім непомітно. Щоб триматися подалі від траси, слід мати багато запасів.

— Але це можливо. Ти так робиш постійно. Баб так робив. І Кемерон.

— І скільки туристів уже померло у власних машинах у спробі скоротити дорогу? — Нейтан закрутив останній шматок дроту й перевірив, чи добре той натягнутий. Задоволений, він підвівся — й завмер, побачивши вираз Ільзиного обличчя. — Що таке? Чому ти так на цьому зациклилася?

— Кемерон теж намагався додзвонитися до Дженни, — сказала Ільза. — Тричі.

— Коли? — витріщився на неї Нейтан.

— Першого разу два тижні тому, а потім ще двічі в тиждень перед смертю. Він дзвонив з кабінету, але не з загального домашнього номера. Я побачила номер у рахунку за телефон. Вона ж квіткарка в Англії, правильно? Я перевірила.

Нейтан кивнув.

— Навряд чи йому вдалося з нею поговорити, — мовила Ільза. — Дзвінки дуже короткі, всі менш як тридцять секунд.

— Чого він чекав так довго, щоб їй подзвонити? Він уже кілька тижнів знав, що вона хотіла з ним зв’язатися.

— Можливо, саме стільки часу й минуло, поки їй таки вдалося це зробити, — мовила Ільза. — Може, він отримав мейл абощо. Не знаю. Я не маю його пароля, — вона помовчала. — А може, вона так і не зв’язалася з ним, і це очікування зводило його з глузду. Озираючись назад, я думаю, що він занепокоївся, ще коли вперше почув, що вона дзвонила в поліційну дільницю, і його настрій тільки погіршувався. І за останній тиждень він зробив ще декілька дзвінків.

— Кому?

— В Сент-Геленс. Наприклад, у тамтешній медичний центр.

— Він захворів?

— Нічого про це не казав. І якщо вірити їм, їхнім пацієнтом він теж не був. Але Кемерон не любив їздити в клініку до Стіва, тож хтозна... А ще він дзвонив у готель у Сент-Геленсі.

— У котрий?

У Сент-Геленсі було рівно три готелі.

— У дешевий.

— Забронював номер?

— Якщо й так, то не під своїм іменем, — сказала Ільза, й вираз її обличчя посуворішав. — На Дженнине прізвище в них теж нічого не було. І в інших готелях також.

Нейтана охопило неприємне відчуття, й закортіло озирнутися через плече. Нічого там не було, тільки худоба, щетиниста трава й небокрай. Усе було спокійно. Ільза пильно спостерігала за Нейтаном.

— Ти впевнений, що Кемеронові не було чого перейматися через ту жінку? — спитала вона.

Нейтан завагався. Цього разу по-справжньому. Це була довга та зрадницька пауза, яка багато про що говорила.

Ільза кивнула.

— Бо Кемерон поводився так, наче було.