Заблудлий

Розділ 23

Цікаво, подумалося Нейтанові, як речі зблизька можуть здаватися зовсім інакшими. Він стояв сам-один у вітальні, носом мало не торкаючись Кемеронової картини. Малюнок могили скотаря висів на стіні на рівні очей. За вікнами западав вечір, й у штучному світлі люстри важко було роздивитися деталі. І все одно було щось гіпнотичне в лініях, які лишив пензлик, і в тому, як поєднувалися два кольори, створюючи щось нове. Нейтан уже збирався відійти, коли його око зачепилося за лівий край картини. На обрії була темна пляма, якої він раніше не помічав. Була вона приглушено-сіра, настільки легка, аж майже прозора.

Нахмурившись, Нейтан нахилився ближче. Що це в біса таке? Людина? Тінь? Просто трохи бруду? Простягнувши руку, він легенько провів по плямі великим пальцем. Ні, це точно фарба. Отже, Кем лишив її умисно й назавжди.

— Кемерон убив би тебе за таке, — почувся з дверей Ільзин голос, і Нейтан озирнувся. — Не торкайся картини. Золоте правило будинку.

Піднявши руки, Нейтан на крок відступив.

— Так, мабуть, безпечніше, — втомлено всміхнулася до нього Ільза. З кухні чувся брязкіт: прибирали після вечері. Вона минула переважно в мовчанні та пригніченій атмосфері.

— Ільзо, — промовив Нейтан, коли вона розвернулася йти геть.

Вона очікувально зупинилася.

— Я сьогодні розмовляв з дівчатами. Вони сказали, що ти возила їх туди, — кивнув Нейтан на картину.

— На могилу? — перепитала Ільза. — І чого про це зайшла мова?

— Ло намалювала це.

На її обличчі майнула тінь усмішки.

— Ясно. Ну звісно, — Ільза зайшла в кімнату і стала поряд з Нейтаном перед картиною. — Дурна була ідея. Кілька місяців тому, коли Софі зламала руку, я їх туди повезла на пікнік. Хотіла, щоб вона трохи розвіялася, а ще подумала, що Ло буде корисно побачити могилу на власні очі. Думала, це розсіяло б таємничість.

— Софі сказала, ви там пробули недовго.

— Недовго, — хмикнула Ільза. — Я зрозуміла, що це був безглуздий план, не встигли ми приїхати. Спека стояла страшенна. Ло боялася. Отож я запхала їх назад у машину й повернулася додому. Далекувато ми заїхали, щоб пробути там п’ять хвилин, але все вийшло на краще. Зрештою ми влаштували пікнік у стайні. Слід було так і вчинити від самого початку.

Ільза роздивлялася Кемеронову картину, а потім повільно зробила ще один крок уперед, поки не опинилася до неї ближче, ніж перед тим був Нейтан.

— Кемерон не зрадів, дізнавшись, що ми туди їздили, — сказала вона. Нейтан не міг бачити її обличчя.

— А чому?

— Йому не сподобалося, що я повезла дівчат так далеко. Він сказав, місце занадто безлюдне й відкрите сонцю о цій порі року, — озвалася Ільза, нахилившись уперед і роздивляючись густу темну фарбу могили. Повільно піднесла руку й виставила вказівний палець. — Сказав, що це небезпечно.

Її палець застиг за дюйм від полотна.

— Трохи навіть кумедно, — мовила вона тоном, з якого стало зрозуміло, що це зовсім не кумедно, — що він, виявляється, мав рацію.

Пів дюйма.

— Ні! Не торкайся картини, мамо!

Голос, який долинув з дверей, звучав перелякано. Обернувшись, Нейтан побачив Софі, яка стояла з роззявленим ротом. Ільза одразу стисла пальці в кулак і опустила руку.

— Татова картина під забороною, — процитувала Софі.

— Знаю, — відступила Ільза, й на обличчі Софі майнули полегшення та збентеження. Вона побачила пиво в руці Нейтана.

— Біля картини не можна їсти, й пити теж.

— Так, ми це знаємо, Соф, — мовила Ільза. — Ніхто її не торкався, ми лише дивилися.

— Це погана прикмета. Скотар засмутиться.

Ільза, здається, намагалася не закотити очі. Їй це майже вдалося.

— Сонечко, єдина людина, яку засмучували відбитки пальців на картині, це тато. І взагалі, тобі час спати.

Кинувши на Нейтана останній застережний погляд, Софі неохоче зникла в коридорі. Ільза рушила за нею, але затрималася в дверях.

— Але вона має рацію, — мовила вона. — Кем справді терпіти не міг, коли хтось торкався його картини.

— Тоді я ліпше облишу її.

Виходячи, вона кивнула. Знову залишившись сам, Нейтан опустився на канапу. Зробив ковток пива, і тут його погляд привернуло потемніле вікно. Нейтан застиг з пляшкою на півдорозі. Щось змінилося. Ніч стала чомусь не така чорна, як була.

Нейтан зіп’явся на ноги й визирнув у вікно. На нього витріщилося його власне віддзеркалення з виразом, якого він не впізнавав. Нейтан попри нього подивився в ніч. З цього ракурсу, ще й крізь вікно, він не зразу збагнув, що ж саме бачить.

Дві фари пронизували промінням темряву. Чулося тихе гудіння. На порожній під’їзній доріжці стояла заведена Кемеронова машина.

Біле світло сліпило. Нейтан загородився долонею від фар, але це не допомогло. Очі ніяк не могли призвичаїтися. Він стояв сам-один на під’їзній доріжці. Не міг роздивитися, хто ж у машині. Як по правді, то взагалі нічого не бачив, крім двох яскравих конусів світла.

Він примусив себе підійти з боку водія і вже поклав руку на дверцята, коли вони з клацанням відчинилися. Ввімкнулося світло в салоні. Його й порівняти не можна було з фарами, і все одно минула хвилька, перш ніж Нейтанові очі звикли.

За кермом сидів Зандер.

— Господи, — Нейтан опустив руку. — Ти налякав мене.

Зандер нічого не відповів, лише дивився крізь лобове скло. Нейтан спереду обійшов машину, і його тінь прорізала ідеальний промінь світла. Спробував відчинити пасажирські дверцята. Вони були замкнені. Якусь частку секунди Нейтан не був упевнений, що саме син збирається робити далі. Минула хвилька. Тоді Зандер перехилився, підняв важіль старого ручного замка та впустив батька всередину.

— Ти не міг би вимкнути світло? — кліпнув Нейтан. — Я нічого не бачу.

Зандер не вибачився. Це було щось новеньке. І досі трохи затуманеним поглядом Нейтан подивився на свого сина-підлітка, який осів на сидінні, й чи не вперше подумав: а що в такій ситуації порадила б колишня дружина?

— Що ти робиш? — запитав Нейтан.

— Нічого.

Частково це, мабуть, була правда. Зандер не пристебнувся паском безпеки, важіль передач стояв у нейтральному положенні, працював кондиціонер. Не схоже, щоб Зандер планував кудись їхати.

— Гаразд, — Нейтан відкинувся на сидінні. У примарному сяйві фар він бачив на шибці плями дохлих комах і присохлу куряву. Коли народився Зандер, Нейтан збагнув, що його небажання ставати батьком викликане було страхом. Глибоким і закоріненим настільки, що Нейтан намагався поховати його якнайдалі. Він не розповідав цього Джекі. Натомість він, спотикаючись, шукав свій шлях, у кожній окремій ситуації уявляючи, як учинив би його власний батько, а тоді — часом з великим зусиллям — роблячи рівно навпаки. Часто це означало просто стулити рота, і саме це він зараз і зробив.

Він зручніше всівся на витертому сидінні машини. Зандер обернув голову, але нічого не сказав, і Нейтан заплющив очі. Він не хвилювався: мовчати він уміє краще за всіх своїх знайомих. Він буквально тижнями може не розмовляти й кілька разів, власне, вже робив так. Зандер, який виріс серед міського гармидеру й постійного гамору, заговорить перший.

— Мені справді подобався дядько Кем.

Нейтан розплющив очі. Не минуло і трьох хвилин, як засвідчив годинник на панелі приладів.

— Дивно без нього, — провадив Зандер тихим голосом.

— Знаю.

Нейтан і справді розумів його. Подеколи він мав відчуття, наче хай куди подивися — а все нагадує про Кемерона. Як вони вдвох у дитинстві тренувалися, граючи в крикет, або вже підлітками штовхалися, силкуючись скинути один одного з коней, або вже дорослими намагалися прожити, працюючи на землі. Кемерон завжди був методичний у своєму підході до життя. Він обмірковував усе, що слід зробити, щоб домогтися бажаного результату, й потім робив саме це. Нейтан більше схилявся до того, щоб просто спробувати щось і сподіватися на краще. Раз у раз життя доводило, що в Кемерона підхід ліпший.

— Я прийшов ще трохи пошукати, — кивнув Зандер на найближчий сарай. — Пробував здогадатися, що саме загубив дядько Кем.

— Якщо Ло не помиляється.

— Ну, саме так. Хтозна... — Зандер похитав головою. — І все одно це все марно. Можна до смерті шукати щось і так нічого й не знайти. Простір збіса великий.

— Мабуть.

— Так і є, — Зандер обернувся до Нейтана, в голосі прозвучала тривога. — Я тут подумав... Тобі слід поїхати звідси.

Нейтан кліпнув.

— Про що ти?

— Покинути господарство. Виїхати звідси. Взятися до чогось цілком нового.

— Наприклад? Про що ти говориш?

— Наприклад, переїхати в Брисбен.

— Не можу я переїхати в Брисбен. Що я робитиму в Брисбені?

Нейтан спробував уявити себе. Бетон під чоботами. Кругом стіни. Повсюди машини.

— Що завгодно, — провадив Зандер. — Має ж бути якась інша робота для тебе. Працювати в заповіднику абощо. Необов’язково сидіти в офісі.

— А як же господарство?

— Покинь його.

— Я не можу, приятелю, — Нейтан стишив голос, хоча вони тут були цілком самі. — Я не маю на це коштів. Маю борг перед банком. Довелося б усе продати.

— То продай!

— Господи, Зандере! Кому?

— Не знаю. Просто якось позбудься його. Будь ласка, тату. Тобі слід виїхати. Тут недобре.

— Що трапилося, приятелю? Чому ти ні сіло ні впало завів про це мову?

Але Нейтан точно знав чому.

— Тому.

Нейтан чекав. Цього разу менш як тридцять секунд.

— Бо я не хочу, щоб ти закінчив, як дядько Кемерон.

— Зандере...

— Що? — буркнув Зандер. — Цього не буде? Ти це збирався сказати? Дай-но вгадаю: з тобою все гаразд, і ти й близько не думаєш вчинити, як дядько Кем.

Нейтан не відповів.

— Бо всі ж вважали, що в Кема все гаразд, — вів далі Зандер. — О’кей, може, не цілком гаразд останні кілька тижнів. Але краще, ніж у тебе.

Нейтан ще в житті не бачив сина таким, і це його трішки налякало.

— Ніхто не може сказати, що все гаразд у тебе, тату. Ні коли я приїжджаю в гості, ні коли розмовляю з бабусею по телефону. Ніхто ніколи не каже, що в тебе все гаразд.

Нейтан мовчав.

— Гарі каже, ти втратив дозвіл на зброю.

— Та Боже мій! Гарі ліпше за собою дивитися.

— Ти збираєшся повернути собі дозвіл?

— Ага, можу й повернути: бачу, це всіх страшенно розхвилювало, — Нейтан старався говорити легковажним тоном. — Я думав, ти зрадієш. Ти ж постійно ходиш на ті кляті мітинги.

— Ти боїшся тримати зброю під рукою. Як я можу цьому радіти? — Зандерів голос зненацька прозвучав утомлено.

— Причина не в цьому, приятелю.

— Не в цьому?

— Ні, — Нейтан поглянув на нього. — Ні. Ось тут ціла шафа з рушницями, хіба ні? Але мене зовсім не хвилює.

— Тут ти не сам-один.

Нейтан змусив себе глибокого вдихнути й видихнути, поки трохи не заспокоївся.

— Слухай. Мені шкода. Не ти повинен турбуватися...

— Не шкодуй, — перебив його Зандер, — а роби щось. Переїдь звідси. Кудись, де є люди. Почни все спочатку. Може, мама змогла б тобі позичити грошей. Знаю, вона тебе покинула, але...

— Ми розійшлися, приятелю, не треба.

— ...але з Мартіном вона стала набагато щасливіша. Закладаюся, вони б допомогли, якби я попросив...

— Не проси. Я серйозно, Зандере. Не проси маму.

— Господи, тату, тоді щось треба робити тобі. Ти мене слухаєш? — Зандер провів рукою по чуприні. — Я боюся, ясно? Що це господарство, що ця... — він обвів рукою пустку, яка простерлася за вікном, — ця клята глушина тебе доконає, як доконала дядька Кема.

Тиша, яка запала, була замалим не гучніша, ніж гудіння мотора. Нейтан навіть не уявляв, що в цій ситуації можна почуватися ще гірше.

— Не варто боятися. Що мені зробити, щоб тобі стало краще?

— Для початку ти можеш увімкнути рацію.

— Гаразд. Легко.

— І користуйся нею бодай іноді. Дай людям знати, що ти живий.

— Я так і роблю. Маю джіпіес.

Рік тому, коли Нейтана затопило й до нього два тижні не можна було додзвонитися по телефону, Гарі приїхав і привіз йому найпростіший джіпіес-маячок.

«Мене послали відвезти тобі оце, — сказав він. — Тиснеш оцю кнопку, якщо все гаразд, а цю — якщо негаразд. Сигнал іде в Берлі-Даунз. Тисни на кнопку щовечора, без винятку». І Нейтан тиснув.

— І тобі слід завести нового пса, — мовив Зандер.

— Не хочу нового.

— Закладаюся, ніхто не заперечуватиме, якщо ти забереш Кемову собаку. Здається, ти їй подобаєшся.

— Не хочу я її.

— Чому?

— Бо не хочу, щоб її приманили й отруїли, як Келлі.

Зандер помовчав.

— Я думав, зрештою з’ясувалося, що Келлі не труїли...

— Труїли, — похитав головою Нейтан. — Думаєш, я сам не знаю, що кажу?

— Ні. Я тобі вірю. Просто я думав, Гленн казав, що приманку не знайшли й Келлі захворіла абощо.

— А звідки ти знаєш, що саме казав Гленн?

— Він сам розповів, коли я тут був минулого разу.

— Ясно. Добре.

Нейтан дивився прямо вперед. Між ним і сином відчувалося якесь загострення, до якого він не звик.

— Слухай, тату, люди хвилюються лише тому, що в цих краях небагато треба, щоб усе полетіло шкереберть. І всім відомо, що тобі важче за інших. Важче, ніж дядькові Кему, і... — Зандер зітхнув. — Я хотів сказати, врешті-решт навіть він не зміг з цим упоратися.

— Знаю, останнім часом справи йшли не дуже. Але, щиро кажучи, проблема не в господарстві, приятелю. Принаймні не лише в ньому.

— А в чому ж тоді?

Нейтан відповів не одразу.

— Не знаю. Багато в чому. Я кілька разів робив поганий вибір. Накоїв дурниць. Ота справа з клятим Кі... з твоїм дідусем.

Він не продовжив, але це була така знайома стежка, що нею він міг пройти з заплющеними очима. Всі ці «якби». А якби того дня він не поїхав у місто? А якби він заправився напередодні й не зустрівся зі своїм тестем? А якби він поїхав додому на годину раніше чи пізніше й не побачив, як Кіт зупинився на узбіччі? А якби він не проминув не зупиняючись того, хто потребував допомоги? А якби він був кращою людиною?

Тут Нейтанові думки застопорилися, як і щоразу, на тому самому місці. Відповіді ліниво кружляли в повітрі над блискучою, мерехтливою дорогою, якої він не обрав.

— Справа не тільки в господарстві, Зандере, — повторив він. І це правда, подумав він, дослухаючись до вуркотіння братової машини. Справа ще й у мовчазній рації, і в тому, що йому не вдається знайти добрих робітників, і в морі червоних виписок з банку, і в поламаній холодильній камері, а тепер ще й у рахунку від електрика, пригадав Нейтан зі спалахом роздратування на сина, через якого замкнув будинок, — у рахунку, який доведеться оплатити, хоча електрик не робив у біса нічого — тільки приїхав і поїхав. І в Ільзі...

У Нейтана знову промайнуло щось у голові, й потік думок різко урвався. Нейтан нахмурився. Що змусило його завмерти? Ільза. Ні, цього разу не вона. Господарство? Частково, але це не зовсім те. Електрик. Можливо. Так. А що з ним? Нейтан спробував подумки повернутися до сьогоднішньої телефонної розмови з ним.

— Отож ти навіть не розглядаєш варіанту поїхати геть? — запитав Зандер холодним голосом, якого Нейтан не впізнавав.

— Не те щоб я про це й не думав... — Нейтан примусив себе зосередитися. У глибинах свідомості щось плавало, але зразу й не вхопиш. Що сказав електрик? Він не мав змоги полагодити холодильну камеру. Але йому все одно доведеться виставити рахунок. Проте він зробить знижку, бо того дня йому так і так потрібно було в Атертон...

— Тоді що? — дивився на нього Зандер. — Що тримає тебе тут? Ільза? Це вона?

— Ні, приятелю.

— Хай що це таке, — мовив Зандер, — невже воно важливіше за мене?

— Не існує нічого, важливішого за тебе, Зандере.

— То ти бодай поміркуєш про це? Будь ласка, тату! Хай що там сталося з Кемом, аж змусило його виїхати в пустелю...

Ось воно знову. Знову ця невловима думка. Нейтан спробував ухопити її, відділити від решти. Але вона загубилася в темному клубку інших.

— ...я не хочу, щоб з тобою трапилося те саме. Гаразд, тату?

Пауза.

— Гаразд.

Відповідь на хвильку запізнилася.

Зандер пильно глянув на нього.

— Ти ж навіть не слухаєш мене.

— Слухаю. Зандере, приятелю, я слухаю. Повір.

— Не слухаєш. Я ж бачу, що ні.

— Слухаю. Просто я подумав...

— Це все безглуздо, — Зандер відчинив дверцята.

— Та ну! Будь ласка...

— Забудь, — Зандер повернув ключа й вимкнув двигун. Фари блимнули та згасли, зануривши їх обох у темряву. — Мені байдуже. Роби як знаєш. Я йду спати.

Він жбурнув ключі Нейтанові й захряснув дверцята. Кемеронові ключі приземлилися на вінілове сидіння. Нейтан підхопив їх і відчув теплий зазублений метал і кільце, яке міцно трималося на пальцях. Він сидів самотою в темряві, пустивши думки на самоплин, коли його осінило. Він зловив думку, на яку полював. Вона вигулькнула, холодна, тривожна й цілковито сформована.

— Агов, — гукнув Нейтан у темряву, та було вже запізно. Ніхто вже не міг його почути. Зандер пішов геть.