Заблудлий

Розділ 14

У Леманові гори їхали на світанку. Нейтан сидів за кермом, Баб — поряд з ним, а Зандер — на задньому сидінні.

Піднімалося червоне сонце, сліпучо відблискуючи позаду машини, і Нейтан поправив дзеркала. Їхали на захід, в напрямку пустелі, й над ідеально рівним обрієм височіло безмежне небо. Заки дісталися краю і повернули на північ, стало видно дюни: велетенські піщані пагорби, що тягнулися з півночі на південь на сотні кілометрів.

Перед виїздом Зандер допоміг Нейтанові забрати з Кемеронової машини інструкції з ремонту ретранслятора. Всі інструменти теж були там. Якщо Кемерон узагалі не збирався їхати до вежі, то добре постарався приховати цей факт.

Не встиг будинок зникнути з очей, як Зандер перехилився вперед із заднього сидіння.

— То що за історія з жінкою, про яку всі перешіптуються?

Видко, йому давно свербіло спитати, і нічого дивного. Напередодні ввечері всі швидко забули про вечерю, щойно Нейтан вийшов на веранду до Ільзи, Гарі й Ліз, і вони пошепки по колу товкли одне й те саме. Незабаром з сітчастих дверей вистромилися маленькі голівки Ло і Софі — подивитися, що відбувається, а за ними й Зандер.

Ільза квапливо загнала дітей назад, начебто щоб укласти їх спати, й уже не повернулася. Нейтан похитав головою до Зандера, мовляв: не зараз, приятелю, і хлопець неохоче відступив. Ліз на негнучких ногах, з червоними очима, зрештою без слова пішла в хату. В нічному повітрі поплив тихий плач. Нейтан не мав певності, хто саме плаче. Вони з Гарі розмовляли, поки не прийшов час вимикати генератор, а потім Нейтан багато годин пролежав на канапі без сну. Від ранкового світла очі були мов піском засипані, й він потер їх кісточками. Стало ще гірше.

— Дженна Мур, — сказав Баб з пасажирського сидіння. — Ось через кого вони всі переймаються.

— А ти в ті часи багато про неї чув? — спитав Нейтан. Баб тоді був ще маленький. Нейтан прикинув, що йому мало бути років сім, коли все це трапилося.

— Подеколи, — знизав Баб плечима.

Нейтан усвідомив, що і Баб, і Зандер очікувально дивляться на нього. Попереду на дорогу ступила корова й помалу рушила на другий бік. Нейтан пригальмував, пропускаючи її, але вона стала посеред дороги як стій і обернула голову подивитися на них. Нейтан зупинився й почекав, потім натиснув на клаксон. Корова не зрушила з місця, тільки повільно кліпала.

— Господи. Я на хвильку.

Поставивши машину на ручне гальмо, він вистрибнув на дорогу й помалу пішов до тварини. Цього виявилося достатньо, щоб зрушити її, а за нею пішло й невеличке стадо, яке чекало на тому боці. Нейтан автоматично оцінив корів поглядом. Вони здавалися здоровими і вгодованими.

Кемерон... тобто Баб, Гарі чи хто там ще, швидко виправився він, зможуть продати їх без проблем, коли прийде час.

— Отож, — нетерпляче мовив Зандер, нахилившись уперед, коли Нейтан повернувся в машину, — хто така Дженна Мур?

Нейтан зосередився на дорозі. Він збагнув, що ніколи ще не розповідав цієї історії вголос — його ніхто ще про це не просив, — і тепер не знав, з чого почати.

— Це було сто років тому, — нарешті заговорив він. — Мені було дев’ятнадцять, тож Кемові — десь сімнадцять. Ага, точно, сімнадцять, бо йому ще не дозволялося пити.

Баб зачудовано крекнув з пасажирського сидіння, здивований припущенням, що в Баламарі колись серйозно сприймали вікові обмеження щодо алкоголю.

— Це сталося приблизно в цей час, що зараз, — провадив Нейтан. — У тиждень між Різдвом і Новим роком, коли всі, хто приїздить додому, вже приїхали. Всі дітлахи повернулися зі шкіл, чи університетів, чи роботи в місті, чи де там ще вони були.

Кемерон приїхав на канікули перед останнім роком у пансіоні в Брисбені, а Нейтан ділив свій час між роботою в Берлі-Даунзі й плеканням гарячого і серйозного взаємного флірту з золотокосою Джекі Вокер, яка мешкала по сусідству.

— Й ось була вечірка в дюнах за містом, — мовив Нейтан. — Я навіть не пам’ятаю, хто її влаштував. Хтось з атертонців, гадаю. Хай там як, ми всі туди поїхали. Там були діти, з якими ми разом проходили курс «Радіошколи», кілька наймитів, туристи — таке. Більшість уже закінчила школу, тож присутні були радше мого віку, ніж Кемового, але його теж запросили. Його всі знали, певна річ.

Вечір був приємний, пригадував Нейтан. Теплий, але на диво не спекотний, і коли вони паркували свої пікапи й бездоріжники на піску, чорнильне небо було всипане зірками. Хтось запалив багаття й підкрутив голосніше музику, всім роздавали спиртне.

Нейтан приїхав з Кемероном і не встиг припаркуватися, як побачив Джекі. Вона сиділа біля багаття з іншою дівчиною, яка сміялася на якийсь жарт і в жовтогарячих відблисках полум’я неуважно заплітала й розплітала товсту косу. Вони обидві пили пиво. Джекі, побачивши Нейтана, подарувала йому одну з тих усмішок, якими обдаровувала його останнім часом, і він мало не перечепився — так квапився вилізти з машини. Він і забув про існування брата, поки той не з’явився поряд — його довга тінь замерехтіла на землі.

— Ця дівчина, Дженна, працювала в господарстві тата Джекі, — пояснив Нейтан. — Англійська туристка, яка приїхала сюди зі своїм хлопцем. Хлопцю довелося лишитися на господарстві, отож вона поїхала на вечірку без нього, з Джекі.

Як на ці краї, вечірка була шикарна. Нове пиво відкривали, щойно закінчувалася попередня пляшка, усе гуло від сміху й балачок, бо друзі іноді не бачилися по декілька років. Число присутніх зростало, коли приїздив гурт новеньких, а потім спадало, бо кількість алкоголю почала зменшуватися, ніч закінчувалася, а парочки — і давно визначені, і новостворені — брали все від таких рідкісних особистих зустрічей, на півгодини зникаючи в темряві дюн. Нейтан нікуди не поспішав. Ні його, ні Джекі тої ночі не чекали вдома, а в них були свої плани, і в місті на них уже очікував порожній будинок приятеля. А Кем, коли готовий буде вирубатися, знає, де шукати заднє сидіння машини.

Нейтан пригадував, як обійняв Джекі, вона всміхнулася, і її волосся зблиснуло у світлі від багаття. Він знав, що чекає на нього далі, й був цілком задоволений життям. Він точно не пригадує, коли вперше помітив Кемерона і Дженну разом. Може, коли Дженна підвелася, щоб принести їм обом ще пива, потягнулася, закинувши руки високо над головою й оголивши смужку пружної шкіри, а Кемерон знизу задивився на неї. Вона явно спостерігала за тим, як Кемерон спостерігає за нею, коли вона повільно пішла до холодильника, так само повільно повернулася назад і присіла просто поряд з ним. У Нейтана досі стояла ця картина перед очима.

— Пригадую, Дженна була старша, — сказав Нейтан. — Думаю, на той час їй було років двадцять.

Кемерон саме був у незграбному перехідному віці. У шкільній формі, з відмитим обличчям і зачесаною чуприною, він більше нагадував підлітка. Але в робочому одязі, на господарстві, його можна було прийняти за чоловіка завдяки добре накачаним фізичною працею плечам, рукам і спині. У мінливому полум’ї, ще й крізь серпанок алкоголю, можна було прийняти його і за того, і за того.

— Було очевидно, що Кем зацікавився нею, — мовив Нейтан. — Люди казали, що в неї в маєтку лишився хлопець, але вона цим начебто не переймалася, тож чого повинні були перейматися ми? Я навіть не бачив, щоб вона розмовляла ще з кимсь: вони з Кемом просиділи майже всю ніч разом.

Нейтан і сам уже трохи хильнув, коли наступного разу озирнувся й побачив Дженну, яка сиділа біля багаття, притулившись Кемеронові до ніг. Кем щось сказав, і вона розсміялася. Він сказав ще щось, і вона закинула обличчя, яке опинилося зовсім близько біля його обличчя. Вони обоє тримали по пивній пляшці. Незайняті руки були переплетені разом.

Коли Нейтан озирнувся наступного разу, вони цілувалися, й Кемеронова рука гладила Дженнину не до кінця заплетену косу. В Нейтана майнула думка, чи не слід перемовитися з молодшим братом, як чоловік з чоловіком, але він підозрював, що Кем йому за це не подякує. Аж тут Джекі звелася навшпиньки і щось шепнула Нейтанові на вухо, і все навколо вмить розчинилося.

Вони кинули Кемеронові ключі від Нейтанової машини і звеліли потім підвезти Дженну назад у місто або переконатися, що це зробить хтось інший, а самі поїхали в порожній будинок з усією швидкістю, на яку був спроможний червоний бездоріжник Джекі...

Нейтан глянув на Зандера у дзеркальце заднього огляду.

— Словом, я поїхав з вечірки з твоєю мамою, щоб пересвідчитися, що вона безпечно дістанеться в місто...

Баб пирхнув, а Зандер удав, що не помітив.

— ...а наступного ранку ми наштовхнулися на кількох людей з вечірки. То була знайома Джекі й парочка хлопців з Атертону, і всі вони розповідали, що після того, як ми поїхали, Кем і Дженна... — Нейтан побачив синове віддзеркалення й завагався.

— Переспали? — підказав з пасажирського сидіння Баб.

— Ага. Дякую, Бабе.

Нейтан пригадував, що це все здавалося доволі кумедним. Вони всі сміялися. Кемерон Брайт, який приїхав на шкільні канікули, примудрився вкласти за дюнами туристку.

— Оце було і все. Поповзло трохи пліток. Доволі стандартний ранок після вечірки, — мовив Нейтан. — Коли я знайшов Кема, він з вельми задоволеним виразом на обличчі спав у моїй машині позаду заправки. Джекі поїхала шукати Дженну, а ми з Кемом повернулися додому.

Дженна ночувала в гуртожитку біля пабу разом з кількома наймитами. Згодом Джекі розповідала, що дорогою назад у маєток з нею все було добре. Може, тільки була вона занадто тиха. Засоромлена, мабуть. І з похмілля, це точно. Але все було добре. Вона і словом не прохопилася про Кема, а Джекі не питала.

— І десь один день все так і лишалося, — мовив Нейтан.

Усю дорогу додому Кем шкірився, як ідіот, у бічне дзеркальце. Коли наступного пообіддя пролунав дзвоник, він і далі шкірився.

— І що сталося? — нахилився вперед Зандер.

— З Дженною все було вже не так добре.