Заблудлий

Розділ 34

Вони відірвалися одне від одного, щоб хапнути повітря, напівстоячи-напівспотикаючись на темних сходах, і Нейтан відчув, як Ільза тягне його в сонний будинок. Його рука міцно стискала її руку, а в голові все стрибало й скакало вперед — сходами нагору, попри Нейтанів спальний мішок на канапі, далі в її кімнату — в Кемеронову кімнату, — і Нейтан відчув, як вони обоє водночас завагалися.

— Стривай. Не тут, — сказав він їй у волосся.

— Тоді де? — прошепотіла вона.

— Сюди.

Взявши її за руку, він швидко, наскільки дозволяла темрява, рушив за ріг будинку, до під’їзної доріжки, і зненацька вони повернулися на десять років назад, і він, притискаючи її до свого бездоріжника, відчував її гарячі й солодкі вуста на своїх вустах, а її руки вовтузилися з його поясом. Нейтан рвонув задні дверцята машини, відсунув припаси й розстелив на підлозі ковдру.

Коли вони лягали, рипнула підвіска, і Нейтан чув їхнє дихання, а у вікна світив місяць. Ільза потягнулася до нього, і він відчув, як спадає тягар років, і вперше за такий довгий час, що вже й не згадати, зміг дихати на повні груди. Вона була тепла й надійна, і зненацька його затопили спогади про те, як він почувався тієї ночі, лежачи поруч з нею, коли попереду було багато років і багато варіантів вибору, поки що не зробленого. І він відчув, що цієї миті — вперше в житті — опинився саме там, де й має бути: під нічним небом, на якому палають гарячі та яскраві різдвяні зірки, він обіймає Ільзу. Здавалося, так і має бути. Здавалося, це другий шанс.

Згодом вони лежали біч-о-біч у темно-синьому досвітку різдвяного ранку. У відчинені дверцята машини влітав теплий бриз, а вони спостерігали, як велетенське небо робить звичний нічний оберт. Довгий час ні він, ні вона не говорили.

— Я не вірю, що Софі зламала руку, впавши з коня, — прошепотіла Ільза. Вона досі не відривала очей від зірок.

— Не віриш?

— Це Кемерон зробив. Я впевнена, — мовила Ільза. Вони не дивилися одне на одного. — Сам налякався. Це читалося на його обличчі.

Нейтан і далі дивився в небо.

— Коли це сталося, він єдиний був у стайні разом із Софі, — підвелася Ільза на лікті, обернувшись до нього обличчям. — Вона лінується чистити стійла й того разу не зробила цього добре. А Кем цілий день був геть не в гуморі. Гірше, ніж зазвичай. Я й не знала, що він з нею наодинці, в іншому разі я б... — вона не договорила. — Сама не знаю. Словом, вони повернулися в будинок: Софі ревіла, а Кемерон розповів казочку про те, як її скинула кобила. Гадаю, і таке могло статися. Але вона добре їздить і вміє падати. І Кемерон сам себе виказав. Я ж бачила. Він сам злякався, що зайшов задалеко.

Нейтан досі мовчав, просто дивився на нескінченні зорі.

— Це правда, — сказала Ільза. — Чесно.

Він повільно простягнув долоню й накрив нею її руку.

— Я тобі вірю. Просто... — Нейтан подумав про братів і про себе. Про тата і про всі роки, коли вони зростали під його орудою. І ким вони всі стали. — Це дуже сумно.

Коли вони заговорили знову, небо вже трішки посвітлішало. Нейтан провів великим пальцем по її руці й зупинив його на фіолетовому синці біля ліктя.

— Це не він, — сказала Ільза. — Це мені оте теля поставило.

Натомість він повів пальцем далі, де на звороті долоні виднівся старий шрам від опіку — трикутний, як від кінчика праски. Довгу хвилю вони дивилися одне на одного, а тоді у тьмяному напівсвітлі вона кивнула. Легенько повернулася й показала плече і ще один шрам, старший та іншої форми. Повернулася ще. І ще. Таємниці, записані на різних ділянках шкіри.

Нейтан пригадав велику пляшечку парацетамолу в неї на тумбочці.

— Вибач, мені шкода.

— Він не повсякчас так поводився. Не щодня. Аж ніяк. Іноді місяцями все було нормально. Іноді він був...

— Який?

— Не такий уже й поганий.

— Ще хтось це помічав? — змусив себе Нейтан запитати.

— Не думаю.

— Правда?

Вона поглянула на нього.

— Ти помічав?

Імпульс проігнорувати питання був настільки сильний, що нагадував фізичну реакцію. Нейтан пригадав, як виходив з кімнати, коли заходила вона, й уникав будь-яких контактів, окрім елементарних розмов. Як дивився на неї лише крізь задушливу пелену жалощів до себе і шкодування. Нарешті він похитав головою.

— Ні, — чесно промовив він. — Не помічав.

— І не ти один. Мені іноді здавалося, що Гарі щось підозрював, але тут у нас повно роботи, він вічно заклопотаний. Баб... — вона знизала плечима. — Кем з нього по-своєму також знущався. Думаю, Баб цього більше й не усвідомлював. Він так звик, що ним попихають, аж вважає це нормальним.

— А мама?

Ільзине обличчя стало жорстким.

— Що таке? — спитав Нейтан.

— Одного разу я спробувала з нею поговорити. Але не дуже вийшло.

— Що вона сказала?

— Спочатку нічого. Здавалося, думає, що я нарікаю на типові шлюбні незгоди. Не знаю, чи вона справді не розуміла, чи свідомо не хотіла розуміти. Я спробувала ще раз. І тоді вона... — Ільза загнулася. — Тоді вона роздратувалася. Сказала, що господарством і так нелегко керувати і я мала б підтримувати Кемерона, а не влаштовувати сварки. Я боялася, вона розповість йому те, що я їй сказала, а від цього все тільки погіршилося б. Отож більше я цієї теми не піднімала.

Нейтан знову помовчав, цього разу довше, подумки повертаючись крізь роки, пригадуючи різні речі. Нарешті зітхнув.

— Наш тато... — почав був він, але зупинився, не впевнений, як продовжити.

Ільза чекала.

— Я знаю, — сказала вона, коли він так і не заговорив. — Кемерон розповідав, який він був жахливий.

— Розповідав? — щиро здивувався Нейтан. Сам він ніколи нікому не розповідав. Ні Джекі, ні Зандерові. Ні Бабові, ні Кемеронові. Вони з братами ніколи цього не обговорювали — жодного разу за все своє доросле життя.

— Кемерон гадав, що зможе стати інакшим, — мовила Ільза. — І я справді вважаю, що він хотів стати добрим татом і добрим чоловіком. І він іноді бував чудовий, це правда, але потім зривався. Подеколи через дрібничку. Перетворювався на когось іншого. Довгий час я хвилювалася за нього, а потім прокинулася одного дня й усвідомила, що я його боюся.

Нейтан подивився на неї.

— Найсмішніше те, що він, думаю, усвідомив це раніше за мене, — похитала вона головою. — А я це збагнула запізно. За роки він мене усунув від усього. Я тут не володію нічим. У наш банківський рахунок навіть не вписане моє ім’я, ти знаєш? Він перевіряв усі рахунки, затверджував усі трансакції, — сказала вона і глянула в напрямку гаражів. — Ти знайшов якісь проблеми в моїй машині?

— Ні. Анічого.

— Гадаю, Кемерон її навмисно псував.

— Серйозно?

— Нечасто, але мені вистало застрягнути в пустелі раз чи двічі. І робив він це вміло. Мені вдавалося проїхати кілька кілометрів, поки вона заглухне. Як-от торік, коли я застрягла майже на п’ять годин, чекаючи, поки він приїде й дотягне мене додому, мов тварину. Я не довіряла машині, а оскільки я їй не довіряла, він знав, що я на ній не поїду. І я не могла забрати на ній дівчат.

Вона знову лягла. Зорі почали блякнути.

— Хоча далеко ми б і так не заїхали, — сказала Ільза. — Паспорт у мене прострочений. У дівчат узагалі нема паспортів. Він забрав моє водійське посвідчення і дозвіл на проживання, в теорії — на зберігання, та коли вони мені знадобилися, я не могла їх знайти. Я не працюю, відколи пішла з роботи в пабі. У мене в цій країні немає ні родини, ні справжніх друзів. І місцеві любили Кемерона. Якби їм довелося обирати, на чий бік стати, на мій би вони не стали, — Ільза обернула голову. — Он запитай Дженну Мур.

— А як же Гленн? Він нормальний. Він би міг тебе захистити.

— Як? — серйозними очима поглянула вона на Нейтана, й він збагнув, що вона справді питає. — Як би він захистив мене від мого власного чоловіка в сусідній кімнаті? В найкращому разі він за три години їзди звідси, в поліційній дільниці. А ти знаєш, що здатна наробити розлючена людина за три години?

Нейтан не відповів. Узагалі-то він і справді це знав.

— У цих краях нещасні випадки підстерігають на кожному кроці, — мовила вона. — Може, наступного разу це я впаду з коня, але замість зламати руку, скручу собі в’язи. Чи мені якимсь пристроєм відірве руку. Чи машина, здаючи назад, переїде мене. Або Софі, або Ло.

Нейтан замислився про це, але за мить змусив себе про таке не думати.

— За останні кілька місяців усе тільки погіршилося, — провадила Ільза. — Якщо так подумати, то це почалося, відколи він дізнався, що дзвонила Дженна. Я розробила аварійний план — на той раз, якщо доведеться тікати поспіхом. Складала гроші — весь дріб’язок, який потрапляв мені в руки. Відклала деякі речі для дівчат — одяг та іграшки. Зовсім трохи, щоб Кемерон не помітив, але потім Ло здійняла ґвалт, і мені довелося більшість речей повернути назад. Отож я зосередилася на пошуках найважливіших документів — свідоцтв про народження дівчат, мого дозволу на проживання тощо. Назбираю трохи речей — їду в пустелю й ховаю.

Нейтан уявив, як вона стоїть навколішках під палючим сонцем біля надгробка на могилі скотаря, розгрібаючи землю.

— Ховала біля могили?

— Вона якраз дорогою до міста, але достатньо далеко звідси, тож я почувалася там трохи безпечніше. Якби Кемерон довідався... — вона затнулася. — Словом, я загорнула все в поліетиленовий конверт і закопала.

— І що трапилося?

— Кемерон ударив Софі. Це була остання крапля. Принаймні для мене. Я завжди казала собі: одна справа — коли це між нами двома, та коли це зачепило дівчат... — вона сіла. — Наступного ранку я всадовила Софі й Ло в машину робітників. Я нікому не сказала, що ми їдемо, нічого не спакувала. Але дорогою збагнула, що реальність сувора. Я не встигла наскладати достатньо грошей. За один тільки бензин скільки треба заплатити, щоб виїхати звідси, а ще за житло, харчі, одяг для дівчат, бо ж ми все лишили вдома. Може, за юридичні послуги. Я і близько не мала коштів на тривалий період.

Вона задивилася на обрій, що вже окреслився, бо насувався світанок.

— І ви повернулися?

— Це було жахливо. Я себе за це ненавиділа. Просто стояла біля тої дурнуватої могили. Врешті навіть не викопала конверт. Усадовила дівчат назад у машину. Це була найдовша поїздка в моєму житті. Дівчата були збентежені. Я не знала, що їм казати, — похитала вона головою. — Після цього я почала чимшвидше збирати все необхідне.

Вона знову похитала головою.

— Кемерон це помітив. Я впевнена. Він постійно був поряд, я не могла від нього заховатися. Гарі довелося буквально наказати йому поїхати й полагодити отой ретранслятор у Леманових горах — так довго Кем це відкладав. Останнього ранку, коли Кем перед від’їздом зупинився біля мене на під’їзній доріжці...

Вона нахмурилася, пригадуючи.

— Він був напружений, неначе щось мало трапитися. Я запитала, чи він їде до ретранслятора разом з Бабом, і він це підтвердив. Але так дивно подивився на мене, що я збагнула: він бреше, — вона знову лягла. — Напередодні ввечері він роздивлявся альбом Ло. Думаю, знову побачив отой малюнок, де ми з дівчатами біля могили, і склав два плюс два. Коли я почула, що його знайшли мертвим саме там, то чекала, коли хтось почне мене розпитувати про конверт.

Нейтан уявив Кемеронове тіло під брезентом і мілку ямку в землі.

— Коли його знайшли, в нього нічого не було.

І вже точно не було поліетиленового конверта з грошима й документами.

— Знаю. Я подумала, що він там і досі закопаний. Боялася, що хтось на нього випадково натрапить. Не хотіла, щоб хтось подумав, наче я...

— Що?

— Якось причетна до того, що сталося з Кемом.

У сяйві раннього ранку стали видимі крихітні зморщечки й веснянки в неї на шкірі. Небо вже майже все посвітліло. Скоро будинок прокинеться.

— Нагода вперше випала позавчора. Я поїхала туди й почала копати в тому місці, де завжди.

Нейтан пригадав, як вона стояла навколішках, зігнувшись під сонцем, як легенько рухалися її плечі.

— Отож ти все забрала?

— Ні, — похитала головою Ільза. — В тому-то й справа. Конверта там уже не було.

Нейтан утупився в неї.

— Ти впевнена?

— Цілковито.

— Але якщо його там немає і його не було в Кемерона, — мовив він, — то де ж він?

На її обличчі лежали довгі тіні від світанкового проміння.

— Не знаю.