Заблудлий

Розділ 15

Повісивши слухавку, Карл Брайт розлютився як ніколи. Це була холодна як лід злість, яка робила його особливо непередбачуваним, а Нейтана змушувала особливо стерегтися. Карл викликав старших синів.

«Ви двоє. Сюди».

Нейтан і Кемерон кинулися до нього наввипередки. Вони стояли спинами до стіни, коли Карл указав на телефон. Він заговорив тихим голосом, і це було тільки гірше.

«Що це за бридню мені тут розповідають про якусь дівчину, га?»

Нейтан утупився в дорогу перед собою. Баб спостерігав за ним з пасажирського сидіння, а Зандер нахилився вперед. Нейтан намагався відігнати оте давнє відчуття, яке зараз поповзло по тілу, але до кінця так і не зміг.

— Було очевидно, що плітки з вечірки розлетілися, — мовив він. — Ясна річ, Дженнин хлопець довідався, що було в неї з Кемом, і не дуже зрадів, як ви можете уявити... — Нейтан хвильку помовчав. — А потім Дженна і її хлопець приїхали в місто і з’явилися в медичному центрі...

У клініці Дженна поговорила зі ще молодим Стівом Фіцджеральдом, свіжішим з обличчя, бо тоді він тільки ставав на ноги на своїй першій постійній роботі в Баламарі. Після цього Дженна разом зі своїм хлопцем перетнула вулицю і зайшла в поліційну дільницю. Там вони посиділи з тодішнім сержантом за чашкою чаю. Там ще служив не Гленн, але дуже схожий на нього коп. Коли вони пішли, сержант подзвонив у маєток Брайтів, виявляючи люб’язність до своїх земляків. Нейтан досі пам’ятає вираз на обличчі Ліз, коли вона почула те, що їй сказали. Це були різні відтінки двох почуттів: жаху й недовіри.

— Що Дженна сказала в поліції? — запитав Зандер.

— Що вона не хотіла сексу з Кемероном, але була надто п’яна, щоб його зупинити, — відповів Нейтан.

У машині запала приголомшена тиша.

— Вона сказала, що її зґвалтував дядько Кем? — розгубився Зандер.

— Думаю, конкретно це слово не фігурувало, — мовив Нейтан. — Тогочасний коп казав, що вона його жодного разу так і не вжила.

Ліз хотіла негайно брати Кема і їхати в місто, щоб побалакати зі Стівом Фіцджеральдом і сержантом — і вирішити це питання раз і назавжди. Карл їй не дозволив. «Хлопець не буде прогинатися перед якоюсь нахабною сучкою, бо вона прокинулася вранці й передумала, ясно?» Кемерон, білий з обличчя, топтався на місці. Ніхто не питав його думки.

— Дженнині слова облетіли місто буквально за п’ять хвилин. Але... — Нейтан замовк, не відриваючи очей від курної дороги. — Але нас на вечірці було дуже багато, і всі бачили, що ці двоє всю ніч не відривалися одне від одного. Я це бачив, твоя мама бачила, Зандере. Всі, хто там був, засвідчили те саме.

До кінця дня навіть ті, кого там не було, уявляли все так, наче бачили на власні очі. Дженна була на повні три роки старша за Кемерона, який приїхав на бісові шкільні канікули, Господи Боже. І саме вона всю ніч вкладала алкоголь дитині в руку, хоча офіційно він був ще замалий, щоб пиячити. Плюс на вечірці було багато дівчат — розсудливих місцевих дівчат, які ніколи не попускали місцевим ідіотам, тож якби Дженна справді не хотіла нічого робити з Кемероном за дюнами, могла просто закричати — і все було б гаразд. А потім ще вона дозволила йому завезти її назад у місто. Якби це був хтось інший з місцевих хлопців, може, вона могла б і посіяти деякі сумніви. Але не у випадку з Кемом Брайтом. Він був ще дитиною, до того ж гарною. Він ще навіть не доріс до повного розуміння того, що відбувалося.

Нейтан доїхав до повороту, колеса потрапили на нерівну ділянку дороги, й машина затрусилася.

— Обережніше, — мовив Баб. — Це ж я десь тут позавчора зіпсував собі колеса.

— Десь тут? — Нейтан уже бачив удалині вершину Леманових гір. Він глянув на Баба. — Я гадав, ти їхав на зустріч з Кемом з північного пасовиська?

Наїхали на яму, машина здригнулася, і Нейтан був змушений знову перевести очі на дорогу.

— Дорога там надто піщана, — сказав Баб. — Довелося зробити гак. Попереду небезпечне місце, я попереджу, якщо вчасно його побачу.

Нейтан намагався уявити, в якому це місці Баб міг виїхати на цю дорогу, аж тут утрутився Зандер.

— То що було після того, як Дженна поговорила з поліцією?

Нейтан на мить замислився.

— Взагалі-то нічого.

— Нічого?

— Ні. Ну, тобто день чи два ще були до біса напружені. Тато сердився.

Одна справа — коли Карл Брайт шпетив власних синів, і зовсім інша — коли хтось чужий обмовляв їх на людях. Особливо якщо обмовляли Кемерона.

— Але все згасло, так і не розгорівшись.

— Що — просто так? — нахмурився Зандер.

— Ага. Схоже, Дженнин хлопець заспокоївся. Джекі говорила, вони обоє пішли до її тата, сказали, що передумали й хочуть поїхати. Віддали заяви на звільнення. Наступного дня вони спакували речі й забралися. І на цьому все закінчилося.

За наступний тиждень обличчя Кемерона поступово повернуло нормальний колір. Офіційної заяви ніхто не писав, тож ніякої справи в поліції на нього не було, а в містечку сказати таке про себе може далеко не кожен. І правильно, погодилися всі. Несправедливо, щоб такому гарному хлопчику, як Кем, зруйнувала життя якась п’яна туристка, що з похмілля пожаліла про скоєне.

Зандер відкинувся на сидінні.

— І він більше не чув про Дженну?

— Наскільки знаю — ні.

— То чого вона приїхала тепер?

— Атож. Гарне питання.

Як завжди, Кемерон перестарався у приготуваннях, подумав Нейтан, стоячи на вершині Леманової гори. Пощастило доїхати, не пробивши жодного колеса. Коли дорога стала піщаною, Нейтан і Баб вилізли з машини і трохи спустили шини, щоб не застрягнути. Виїхали на вершину і вийшли, мружачись проти сонця, щоб оглянути ретрансляційну вежу.

Нейтан майже одразу визначив, що навряд чи знадобляться інструкції з ремонту, які Кемерон дбайливо роздрукував, перш ніж виїхати з хати передостаннього ранку свого життя, а також і більшість інструментів і обладнання, які він приготував. З ретранслятором на вершині Леманової гори нічого серйозного, просто забивається від постійного вітру. Якщо добре вичистити пісок і сміття й замінити кілька дротів, все запрацює. Роботи не було навіть для двох людей, а тим паче для трьох, тож Нейтан працював сам, а інші спостерігали за ним.

— Дайте мені маленьку викрутку, — за годину попросив він.

Ніхто не зреагував. Баб стояв спиною до пустелі, схрестивши руки, й роздивлявся свою землю. Зандер сидів неподалік у машині, чекаючи, коли скажуть спробувати ввімкнути рацію.

— Бабе! Оту викрутку.

— Вибач, — Баб передав йому викрутку. — Просто замислився.

— Про що? — скривився Нейтан, бо вітер жбурнув йому в обличчя трохи сміття.

— Слід було зразу туди поїхати.

— Ти про що, приятелю? — випростався Нейтан.

Баб підняв камінець, покрутив його в руках і скинув з гори. Той довго котився вниз: на шляху не було перешкод. Леманова гора не надто крута, але достатньо висока, щоб з неї відкривався гарний краєвид. Пасовиська відблискували червоними й зеленими барвами, а вдалині виднілися тіні: це поодинокі стада худоби перебрідали з місця на місце. Звідси вони були крихітні. З другого боку, на заході, все стояло непорушно. Пустеля з її ідеальними піщаними брижами здавалася предковічною і незайманою. Нейтан так часто і з таких різних ракурсів бачив цей краєвид, що іноді навіть не звертав на нього уваги, але часом, за відповідного освітлення, картина заворожувала.

— Не слід було мені так довго чекати на Кема. Бозна-скільки часу я просидів тут, нагорі, в машині, — примружився Баб удалечінь. Там не було майже ніякого руху, тільки подеколи промайне тінь. — Не знаю чому. Звідси ж видно, що ніхто в біса не їде.

Нейтан знав, що це щира правда. Машину, яка рухається, звідси важко не помітити.

— Ти ні в чому не винен, приятелю, — нарешті промовив Нейтан. — Він міг десь зупинитися. Або їхати не з того боку.

— Так, можливо. Але навіть коли не бачиш, іноді начебто відчуваєш, правда? — сказав Баб. — Коли хтось є поблизу?

Нейтан кивнув. Іноді. Начебто.

— Ага, ну, і я не відчував ні дідька. Якби я зразу виїхав, до темряви повернувся на трасу, може, зміг би здійняти тривогу раніше. Тоді, може, не було б запізно, — опустив очі Баб. Зандер, якому нічого не було чутно, спостерігав за ними з машини.

— Я б теж чекав, — нарешті промовив Нейтан.

— Справді? — звів на цих словах погляд Баб.

— Ага, — підтвердив він, і це була правда. — Ви домовилися зустрітися тут, ти чекав саме тут. Нічого в цьому поганого немає.

Баб відповів не одразу.

— Я злився на нього. Ось чому я так довго барився, — Баб не дивився Нейтанові в очі. — Я подумав, він застряг у піску або в нього колесо спустило. Вирішив, хай трохи попітніє на самоті.

— Чому?

— Через дурницю. Нема про що говорити, — зітхнув він. — Я подумував наступного року поїхати в Далстервіль. Відстрілювати кенгуру.

— Правда? — здивувався Нейтан. Йому навіть на думку не спадало, що Баб одного дня захоче виїхати з дому.

— Так, я думав поїхати. А чому ні? — почав захищатися Баб.

І справді нема причин не поїхати, подумалося Нейтанові. Для Баба відстріл кенгуру — непоганий варіант, а в Далстервілі це головна галузь, тож роботи не бракуватиме. Дорогою на схід Нейтан кілька разів проїздив через це маленьке містечко в австралійській глушині. Бачив перероблені пікапи, готові до нічної роботи: з прожекторами, з рушничними лафетами на дверцятах, щоб можна було стріляти з відчиненого вікна. В кузові — великі клітки з гаками, щоб вішати туші. У приймальному пункті на виїзді з містечка в’язанки кенгуру перетворювалися на гроші для мисливців, харчі для домашніх тварин і хутро для споживачів. Гарний заробіток.

— То ти поїдеш?

Баб похитав головою.

— Кем вважав, що це дурня. Сказав, що мені слід лишатися і братися до справ тут.

— То й що? Тобі не потрібен Кемів дозвіл.

— Але потрібні гроші. Ну, тобто готівка. Не все ж вкладено в довгострокові інвестиції в це кляте господарство. А мені слід купити обладнання й полагодити «ленд-крузер». Знайти собі житло і все таке, — Баб примружився проти сонця. Важко було витлумачити вираз його обличчя. — Я ж не просив більше, ніж належить мені. Хотів просто вивести трохи грошей — моїх грошей — з цього місця.

— Кемерон відмовився?

— Не прямо. Але хотів, щоб я спершу поміркував. А наступного року, мовляв, повернемося до цієї розмови. Якщо я матиму певність, що це правильний вибір.

— Розсудливо.

— А ти що скажеш про цю ідею? — щиро поцікавився Баб.

— Я? Не знаю, приятелю, — озвався Нейтан. Інтереси Кемерона й Баба не зовсім збігалися, але Кем, мабуть, мав рацію, пропонуючи Бабові поміркувати. — Залежить від обставин. Не варто квапитися. Ну, от я продав лише частину спадку, а все одно опинився в лайні.

— Так, мабуть.

Баб здавався пригніченим, і Нейтан відчув докори сумління. Якщо по щирості, з Баба б, напевно, вийшов дуже непоганий мисливець на кенгуру.

— Слухай, — мовив він, — але план непоганий.

— Ага, скажи про це Кемові...

Запала ніякова тиша, а потім Баб знизав плечима.

— А було б добре. Ніколи про таке не думав? Гроші з повітря.

— Ні, це не для мене.

— Кишка тонка?

— Щось типу того, — постарався сказати Нейтан якомога недбаліше. — Та й усе одно більше не маю дозволу.

— Стривай, — не повірив Баб. — У тебе нема більше дозволу на зброю?

— Ні.

— А чому?

— Строк дії вийшов.

— Ти в біса жартуєш, приятелю? Коли?

— Не знаю. Кілька місяців тому.

Взагалі-то вже понад шість. Торік, потому як померла його собака Келлі, в Нейтані щось почало змінюватися. Стів подзвонив йому з клініки та примусив пройти телефоном опитування щодо того, чому Нейтан отак почувається. Нейтан старався відповідати нейтрально, але після того або Гленн, або Стів випадково опинялися на його землі приблизно раз на два тижні.

Йому навіть було їх трохи шкода за те, що їм доводилося ото стільки їхати, щоб перевірити, як він, вигадуючи настільки жалюгідні підстави, що все ставало ясно. Отож коли прийшов час поновлювати дозвіл на зброю, Нейтан вирішив цього не робити — частково для того, щоб вони заспокоїлися, сказав він собі.

Він знав, що у них у шухляді точно є перелік людей, за якими слід наглядати, і розумів, що в тому переліку є і його прізвище. Може, в першій половині, а може, взагалі його очолює. Так чи так, а безпосередній доступ до зброї навряд чи був серед рекомендацій, і Нейтан бачив, що це їх нервує. Отож він здав зброю Стівові. Дверцята до сейфа, де зберігалася Нейтанова рушниця, були незамкнені й теліпалися, і подеколи, випадково опиняючись перед ними, він бачив лише порожню полицю.

Нейтан глянув на сина в машині.

— Слухай, не кажи Зандерові. Іноді він дуже дивно реагує.

Баб і досі витріщався на Нейтана, неначе той зізнався, що відрубав собі праву руку й десь загубив. Зандер помітив цей вираз обличчя і щось гукнув з машини. Але вітер заглушив його слова.

— Що таке, приятелю? — крикнув у відповідь Нейтан.

Дверцята машини відчинилися, й Зандер підійшов.

— Що сталося?

— Нічого. Ти як?

— Нормально. Слухай, а чому Дженна не сказала нічого мамі? — спитав Зандер тоном, який свідчив, що він уже годину обдумує це питання. — Коли вони разом поверталися додому?

Він здавався засмученим. Коли йому було п’ять, дядько Кем подарував йому поні на прізвисько Містер Лошатко. Поні приїхав у брилику з дірочками для вух, і Зандер аж порожевів від захвату. Ще багато місяців він дзвонив Кемові щотижня й переповідав байки про те, чим займається Містер Лошатко.

— Ага, — мовив Нейтан, — свого часу людям це теж було цікаво.

Дженна і Джекі лишалися вдвох у машині майже три години. Дженна мовчала зі зрозумілих причин, але і Джекі, певно, було не до розмов через утому й похмілля, наскільки пам’ятав Нейтан.

— Мама б їй допомогла.

— Хто завгодно їй би допоміг, приятелю. Ми ж не чудовиська.

— Я не про те...

— Так, я знаю. Звісно, мама б їй допомогла. Якби вона поділилася.

Нейтан знав, що справа не тільки в цьому. Хай що там сталося в дюнах, а після цього Кемерон запропонував відвезти Дженну назад у місто, й вона погодилася. Мабуть, глупої ночі не так багато в неї було варіантів, збагнув Нейтан, та коли Кем зупинився під пабом, хазяїн побачив двох молодих людей, які нахилилися одне до одного на передньому сидінні, і їхній цілунок добре було видно в жовтуватому світлі з вікон. Потім Дженна вийшла з машини й у темряві пішла до гуртожитку.

«Все було цілком нормально, приятелю, — пізніше засвідчив хазяїн. — Жодних підстав хвилюватися».

— І вона нікому не сказала того ранку, коли ще була в місті? — невпевнено запитав Зандер.

— Ні.

Ця затримка схилила думку людей на бік Кемерона більше, ніж усе інше, будь то його чудовий характер чи те, що бачили або чого не бачили люди на вечірці. Вранці після вечірки Дженна сиділа в пекарні, попиваючи каву й чекаючи на Джекі. У вікна пекарні добре проглядалася поліційна дільниця, а медичний центр був у кінці вулиці. Туди вона теж не навідалася.

— Наскільки я знаю, вона ні словом про це не прохопилася, поки плітки з вечірки не дійшли до її хлопця, — мовив Нейтан, обтрусив руки об сорочку й кивнув на машину. — Іди перевір рацію. Побачимо, чи працює.

— Але дуже дивно, що Дженна зненацька вирішила побачитися з дядьком Кемом зараз, — мовив Зандер.

— Ага... іди перевір рацію.

— Бо якщо це збіг, то надто...

— Знаю. Надто вчасний. Рація.

— Отож... — Зандер не поворухнувся. — Тобі не здається, що, можливо, на вечірці і справді сталося щось погане?

— Якби сталося, я б розповів про це ще тоді, — Нейтан обійшов сина, відчинив дверцята машини й сам перевірив рацію.

— Але якщо тоді тобі так не здавалося, зараз... — пішов за ним Зандер.

— Теж нічого не здається, приятелю.

З рації почувся сигнал. Ретранслятор знову працював.

— Полагодили. Можемо їхати.

— А що як...

— Слухай, — мовив Нейтан голосніше, ніж варто, і зробив глибокий вдих, опановуючи себе. — Ми тут говоримо про твого дядька Кема. Рідного дядька. Ти його знаєш.

Знав.

— Так. Розумію, — Зандер опустив очі.

— Він був приголомшений, коли почув, що вона наговорила.

Це була правда. Сидячи на східцях веранди разом з Ліз, Кемерон плакав, і його плечі здригалися. Однією рукою Ліз гладила його по спині, а другою терла собі перенісся, міцно заплющивши очі.

— І він ніколи нічого не приховував про те, що сталося, — поглянув Нейтан на сина. — За ті кілька днів його розпитували сотні разів — і наш тато, і твоя бабуся, і тодішній міський коп, але він завжди розповідав одне й те саме.

Кем познайомився з Дженною на вечірці. Вони розмовляли, пили, а потім пішли за дюни й переспали. Так, вони обоє цього хотіли. Ні, вона не казала, що має хлопця. Так, звісно, вона з власної волі пішла з ним. Ні, вона не казала нічого такого, що занепокоїло б його. Взагалі нічого. Ні під час, ні опісля.

Нейтан почав складати інструменти, якими користувався на ретрансляторі.

— Але звідки взагалі може бути відомо, що сталося? — сказав Зандер тоном, який примусив Нейтана звести погляд. Баб покинув завантажувати все в машину й спостерігав, схрестивши на грудях руки. Зандер кліпнув, зненацька трохи рознервувавшись. — Просто з твоєї розповіді видається, що ніхто і не може точно знати, що там відбулося.

— Тоді я погано тобі все розповів.

— Справа не в тому... — Зандер не договорив. — Просто двоє людей можуть по-різному пригадувати одну й ту саму подію, і обоє вважатимуть, що було саме так.

— Справді?

— Так. Звісно. У вас із мамою так постійно.

— Навряд чи це можна порівнювати, приятелю.

— Знаю. Я лише кажу, немає значення, що там собі люди думають про те, що вони начебто бачили і як Дженна начебто поводилася. В реальності там було тільки двоє людей, і...

Зандер замовк. Він не закінчив своєї думки вголос, але в тому й не було потреби. Нейтан знав, про що він думає. Лише двоє людей було там тієї ночі, й один з них нині мертвий.