Заблудлий

Розділ 33

Було вже темно, коли Нейтан сидів на ґанку й награвав на гітарі Софі. Він гадки не мав, куди пішов Баб, і йому було байдуже. Виснажений Зандер спав у своєму ліжку, коли Нейтан зазирав до нього. У фургоні туристів досі горіло світло. Сидячи на сходах і перебираючи струни, Нейтан спостерігав, як метушаться у вікнах тіні.

— Гарно.

Він звів очі, й пальці завмерли на струнах.

— Дякую.

Ільза тримала два пива.

— Можна присісти?

— Звісно, — озвався Нейтан і по паузі додав, — коли завгодно.

Вона поставила одну пляшку біля нього. Цокнулася з ним пляшками, які вже трохи запітніли, й сіла навпроти.

— Ну, веселого Різдва.

— Ага. І тобі.

Ільза притулилася до балясини веранди й захилила голову, спостерігаючи за Нейтаном. Вона прийняла душ і поміняла темну сукню на шорти й сорочку. Волосся досі було мокре й темне і блищало в світлі ґанкового ліхтаря.

Нейтан ще перед тим перевдягнувся в свої джинси й одразу відчув на тілі куряву й пісок.

— Я не хотіла тебе перебивати, — кивнула Ільза на гітару. — Грай далі.

Нейтан міркував, що б таке зіграти, але в голові було порожньо. Зрештою зупинився на старій пісні бушу, яку співала мама, коли вони з братами були ще дітьми. Пісня нагадала йому дитинство, нагадала Кемерона. Як вони гралися в крикет під полуденним сонцем, поки Ліз криками не заганяла їх у тінь. Нагадала того Кемерона, якого Нейтан знав давним-давно.

Ільза витягнула ноги вздовж сходинки, притуливши босі підошви до дерев’яної балясини. Зробила ковток пива.

— Як ти почуваєшся? — запитав Нейтан.

— День був жахливий. Але все закінчилося, і я почуваюся... — вона поміркувала, — трохи краще, думаю. А ти?

— І я, — сказав Нейтан, збагнувши, що так і є. — І я теж. Дівчата сплять?

— У кімнаті вашої мами. Всі лягли раніше.

— Так. Звісно.

Вони посиділи під його тихе награвання. Ільза і справді мала кращий вигляд, подумав Нейтан, але в чому саме, він точно визначити не міг. На обличчі з’явилася якась легкість, що її не було раніше.

Ільза дивилася на синець, який набрякав у нього під оком.

— Отже, ти таки поговорив з Бабом?

— А! — Нейтан торкнувся синця. Було боляче, ще й як. — Це радше він зі мною поговорив.

— Ви все владнали?

— Не зовсім. Завтра договоримо.

— Ну, завтра Різдво. Може, він буде налаштований помиритися.

— Може. Так чи так, а собака моя все одно мертва.

— Знаю, — вона простягнула ногу й легенько торкнулася пальцями його черевика. — Але цього не змінити, незалежно від того, пробачиш ти брата чи ні.

— Так. Мабуть.

— Так і є, Нейтане. На жаль, — сказала вона, й він відчув, що всміхається.

Ільза посовалася на сходинці, й та рипнула.

— Скільки ти ще тут пробудеш?

— До післязавтра. У Зандера літак двадцять сьомого.

— Перш ніж поїдеш, ми маємо обговорити, що робити з господарством. Разом з Бабом, звісно.

— Звісно.

Вона відкинулася назад, приплющивши очі.

— Але не зараз.

— Ні, — сказав Нейтан. — Зараз це робити необов’язково.

— Зараз я збираюся посидіти тут і послухати музику.

— Гарний план.

У фургоні туристів вимкнулося світло, й вони обоє обернулися туди. Тепер там стояла смоляна чорнота. Над головою Нейтан ледь розрізняв вечірні зірки.

— Отож вони вирішили їхати геть? — спитала Ільза.

— Ага. Ну, Кейті точно. Але, слухай... — він завагався. Не хотів провадити цю розмову. Не зараз. — Я з нею розмовляв...

— Думаю, вона вагітна, — зненацька сказала Ільза. — Схоже на те.

Нейтан утупився в неї, а потім кивнув.

Запала довга тиша, а Ільза задивилася в ніч.

— І дитина не від Саймона?

— Вочевидь.

— Ага, — видихнула Ільза одне слово, і її обличчя скривилося. Мабуть, вона підозрювала, однак Нейтан бачив, що напевне вона не знала.

— Не думаю, що вона залишить дитину, — сказав він. — Хоча що це змінює? Але саме тому Кем дзвонив у Сент-Геленс.

— Ось у чому справа?

— Думаю, так.

Ільза довгу хвилю дивилася на темний фургон.

— Я майже впевнена, що вона й не перша, — зрештою промовила вона.

— Справді?

— Я не про вагітність... — похитала вона головою. — Хоча звідки мені знати? Пам’ятаєш Магду?

Нейтан, як не дивно, пам’ятав. Лагідна польська дівчина з м’яким акцентом, яку він бачив тут на Різдво кілька років тому. Невдовзі по тому він дізнався, що вона поїхала, за два місяці до закінчення контракту.

— А була ще дівчина з Перта. Думаю, вона теж. Тривалий час. Мабуть, були й інші.

— Кем був... — Нейтан стенув плечима, намагаючись вкласти свою думку в слова, — не гідний тебе. З багатьох міркувань.

На Ільзиному обличчі майнув вираз, якого він не міг витлумачити. Вона крутила в руках пляшку пива, і пальці лишали смуги на конденсаті.

— То в листівці з тим подарунком ішлося про це? Про Кейті? — запитав він.

«Пробач».

— Якщо чесно, я не знаю. Можливо, — вона роздивлялася свої руки. — А може, ні. Коли йдеться про Кемерона, тут можуть бути варіанти.

— Ага. Я починаю це усвідомлювати, — сказав Нейтан. Темрява здалася густою і важкою. — Я сьогодні розмовляв зі Стівом. Про Дженну.

— О, справді? — Ільза метнула на нього погляд.

— Він сказав, що розповів тобі те саме, що й мені.

Вона розчаровано відхилилася.

— Отож нічого певного. Фізичних доказів немає, сказав він.

— Не знаю. Мені все здалося цілком однозначним.

— Так?

— Я так подумав. Особливо якщо подивитися на це в ретроспективі, коли на те пішло. Я мав би, ну не знаю, ще тоді... — Нейтан не договорив. — Але Кем — мій брат. Я йому вірив.

— Знаю, — вона перевела на нього очі. — А тепер що ти думаєш?

Він звів погляд. Вечірнє небо було неосяжне.

— Думаю, Кемерон її присилував.

— І я теж.

Довгий час вони дивилися одне на одного.

Зрештою Нейтан розтулив рота щось сказати, але почув на тому кінці двору кроки.

— Схоже, Гарі вимикає генератор. Ходімо в хату, поки світло не згасло?

Ільза ковтнула пива, уже не дивлячись на нього.

— А ти хочеш?

— Ні.

Її очі перемістилися на нього за мить до знайомого електричного клацання, після чого все поринуло в темряву. Генератор затих, і почулося, як Гарі піднімається сходами у власну хатину.

Нейтан відклав гітару. Не чув нічого, крім далекого повіву вітру й Ільзиного дихання. Дивився, як на тлі чорнильного нічного неба її тінь захилила голову й поглянула на зорі.

— Я намагалася піти від нього.

Нейтан відчув, як щось у глибинах нутра ворухнулося.

— Справді?

— Вже тривалий час планувала це. Поїхати разом із Софі й Ло. Але в цих краях це не так уже й легко. З практичного погляду, я маю на увазі. Неможливо просто зірватися й поїхати. Ну, фізично, звісно, можна, але... — вона обвела рукою сотні кілометрів навколишнього простору. — Куди податися?

«До мене, — кортіло сказати Нейтанові. — Ти могла б поїхати до мене». Він обірвав себе.

— Ти хотіла піти від нього через Кейті та інших жінок?

— Взагалі-то ні. Хоча це, ясна річ, не додавало позитиву. Були й інші причини, — сказала вона й надовго замовкла. — Важко бути в шлюбі з людиною, яка не кохає тебе по-справжньому.

Нейтан подумав про Джекі й відчув несподіваний приплив співчуття до неї. Йому в шлюбі було нелегко, але і їй теж нелегко. Нейтан поглянув на Ільзу.

— Мені прикро, що ти була нещасна.

Вона коротко розсміялася, й він побачив, як вона робить ще ковток зі своєї пляшки.

— Ти в цьому не винен, Нейтане. Шкода просто... — вона не договорила.

— Чого?

Вони сиділи навпроти одне одного в темряві, а над головами сяяли діамантові зірки, в теплому повітрі нагрівалося пиво, і лежала гітара на сходах.

— Я правда не знала, що Кем — твій брат, коли він заговорив до мене, — нарешті промовила Ільза.

— Ільзо, та все гаразд. Це вже не має значення.

— Ні, послухай мене. Я могла б здогадатися. Неважко було дотумкати. Але я була сама-одна в чужому містечку. Не мала друзів. Не знаю, на що саме я сподівалася з тобою, та коли ти зник... — вона не договорила, і Нейтан відчув знайомий болючий укол через проґавлену можливість. Ільза зітхнула. — Я жаліла себе, аж тут з’явився Кемерон. Він був уродливий і такий чарівливий, — сказала вона так, наче це недолік. — Сміявся з моїх жартів. Мені це лестило, мабуть. Мною ніколи не цікавився ніхто такий, як він. І я була зовсім юна й дурна.

— Ага, ну, — мовив Нейтан, — я тебе розумію. Я був уже навіть не такий і юний, коли все перепаскудив, тож не маю виправдання.

Він побачив у темряві, які зблиснула швидка усмішка. Сходинка тихо рипнула. Нейтан не бачив, як ворухнулася Ільза, та зненацька відчув, що вона опинилася трішки ближче.

— Кемерон казав, що кохає мене. А далі я завагітніла, і ми побралися, а десять років по тому ось із чим я лишилася. Просто іноді я стою на цій веранді, дивлюсь удалечінь і думаю... — голос її був зовсім тихий. — Як би все могло бути, якби я не була тоді такою юною і дурною. Якби я одну-дві речі зробила по-іншому.

— Я теж про це повсякчас думаю.

— Правда?

— Щодня.

У темряві її рука опинилася всього за кілька дюймів від його руки. Нейтан відчував, як поколює пучки пальців, які торкаються запорошеного ґанку.

— Ільзо, — тихо вимовив він її ім’я.

Сходинка знову рипнула. Точно трішки ближче. Ільзине вимите вологе волосся пахло океаном.

— Ільзо, я хотів сказати...

— Нейтане, — тихо промовила вона, — чесно, все гаразд.

— Ні. Будь ласка...

— Усе гаразд, правда.

— Вибач, мені прикро.

— Знаю, — вона кінчиками пальців провела по його пальцях.

— Я не раз і не двічі приїздив, щоб побачитися з тобою. Мені було соромно за те, як я вчинив. І я боявся того, що ти можеш сказати, але слід було мені виявити наполегливість. Мені дуже хотілося поговорити з тобою, — вихоплювалися в нього слова, перечіплюючись одне через одне від полегшення, що їх нарешті вимовляють. — Я понад усе шкодую...

— Не треба.

— Але я шкодую. Мені прикро, що я не сказав тобі цього, коли ще мав змогу. І якщо я скривдив тебе...

Її очі блищали в темряві, й він відчував тепло її пальців на своїй руці.

— Мені шкода багато через що. Як по правді, то через усе. І шкода себе. За те, що ти була просто переді мною, а я отак відпустив тебе. Змарнував свій шанс.

Її голос прозвучав зовсім близько.

— Це все було давним-давно.

— Знаю, але я хотів тобі це сказати з того самого часу.

— І ти десять років чекав, щоб мені це сказати?

— Так.

— Нейтане...

Він відчув на вустах її м’який подих.

— А тепер чого ти чекаєш?

Нейтан нахилився ближче.