Заблудлий

Розділ 5

Нейтан стиснув кермо. Зандер сидів на пасажирському сидінні, схрестивши руки й похиливши плечі. Вони обоє задивилися на дорогу попереду.

Вони не перемовлялися вже двадцять хвилин, і знагла Нейтан збагнув, що син от-от розплачеться. Він стримував сльози щосили, як уміють лише хлопчики-підлітки: сидів блідий і напружений у спробі втримати прорив дамби, але горе переливалося через край. Зандер завжди рівнявся на Кемерона, знав Нейтан, тож зараз, сидячи тут, живий і неушкоджений, відчув короткий укол заздрощів до свого брата під брезентом.

Перш ніж покинути Кемеронів «ленд-крузер», Ладлоу дістав з торби рулон поліційної стрічки й роззирнувся, міркуючи, як краще огородити автівку. Не було ні дерев, ні навіть яких-небудь тичок, щоб застромити в землю. Зрештою він нарізав смужок стрічки й обв’язав ними дверні клямки.

— Не думаю, що тобі варто хвилюватися, приятелю, — сказав до нього Нейтан, та Ладлоу все одно замкнув водійські дверцята й віддав ключі Нейтанові.

— Можете потримати в себе? Ваш місцевий сержант хоче завтра все тут оглянути.

Нейтан сховав ключі в кишеню, де відчував їх навіть зараз, їдучи за кермом. Вони муляли стегно, важкі й незручні. В повній тиші Нейтан і Зандер відвезли сержанта назад до могили, де Стів, на щастя, вже закінчив свою справу. Задні дверцята «швидкої» були вже зачинені, й Нейтан зрадів, що більше не видно Кемерона.

Стів роздивлявся їх.

— Ви, хлопці, зможете доїхати додому?

Нейтан збагнув, що у них усіх жахливий вигляд, але все одно кивнув.

— Може, тут заночуємо? — нерішуче запитав він, коли «швидка» поїхала геть. — Щоб завтра вранці не витрачати час на дорогу сюди.

— Нізащо. Мені й минулої ночі вистачило, дякую, — сказав Баб, уже наполовину всівшись на водійське сидіння. — Ви обидва їдете до нас?

— Так, їдемо, — кивнув Нейтан. — Мама все одно чекає нас завтра. Ну, в четвер же Різдво, — пояснив він, побачивши подив на Бабовому обличчі.

— А, так. Точно, — Баб завів двигун. — Тоді до зустрічі вдома.

— Як поїдеш?

— По трасі, — мовив Баб. — Манівцями буде довше, якщо раптом застрягнемо в піску. Не знаю, як ти, а я сьогодні викопуватися не маю сили.

Він захряснув дверцята.

А тепер Нейтан бачив попереду себе на трасі Бабову машину. Кількасот метрів — і з-під коліс припинила летіти курява: ґрунтівка зненацька перетворилася на гладеньке бітумне шосе, в доброму стані та з чіткою білою розміткою. Аварійна посадкова смуга для повітряної медслужби.

Гладенькою траса лишалася всього хвилину, а потім вони знову вискочили на гравій.

Зандер на пасажирському сидінні гойднувся вперед. Далині щось зблискувало. Наближалася машина, та вона була ще задалеко, щоб добре розгледіти.

— Всі різдвяні подарунки досі в тебе вдома, — мовив Зандер, відхилившись назад і осівши.

— Чорт. Вибач, я думав, ми заскочимо додому, перш ніж поїдемо до бабусі.

Нейтан планував ще сьогодні зазирнути до себе, щоб перед різдвяним возз’єднанням родини змити з себе і з одягу тижневу пилюку.

— Байдуже, — мовив Зандер. — Після такого ніхто й не згадає про них.

Так, подумав Нейтан. Але все одно дратувався на себе. Він хотів улаштувати для Зандера гарне Різдво, навіть якщо це ставало дедалі складнішим завданням.

Машина, що наближалася, була ще зовсім маленька, але її можна було вже розгледіти краще. Нейтан упізнав її: це машина працівника з Атертону, який найнявся на тривалий час, щоб здобути досвід. Хлопець їде, певно, в місто — більше тут нема куди їхати. Автівка поволі наближалася. Здавалося, минула ціла вічність. Вистачило часу роздивитися легку вм’ятину на кенгурятнику й подряпану фарбу на капоті.

Порівнявшись із Бабом, наймит стишив швидкість і вітально помахав рукою. Але рука застигла на півдорозі, коли він помітив Нейтана, який їхав позаду. Нейтан не бачив очей чоловіка за лобовим склом, але добре роздивився, як розвертається долоня. Твердо й умисно вітальний помах руки перетворився на виставлений середній палець.

Нічого іншого Нейтан і не очікував, щойно побачив удалині куряву. Він скосив очі вбік. Зандер дивився в бічне вікно, вдаючи, як завжди, що нічого не помітив.

Іноді Нейтан думав: тисячу разів уже він бачив, як перед очима постає домівка його дитинства, і тисячу разів дивувався з несподіванки.

Будинок стояв на невисокому пагорбі в кінці під’їзної доріжки, яка тягнулася більш як на двадцять кілометрів. Маєток сяяв, мов оаза: серед червоної пустелі раптом відкривався пишний моріг і доглянутий садок, який зеленів завдяки поливу зі свердловини. Сам будинок з його широкою верандою неначе висмикнули з сільської вулиці в ті часи, коли хати ще будували просторими, розложистими. Великі промислові сараї, розкидані навколо, а також бараки працівників трохи псували цю ілюзію. На око Нейтан би сказав, що бараки порожні, але у дворі поряд із запорошеним бездоріжником був припаркований фургон, якого він раніше не бачив.

Під’їжджаючи до будинку, Нейтан вишукував очима ознаки занепаду чи занехаяності. Проте їх не було. Будинок, як і господарство та вгодована худоба, яку вони проїздили дорогою, почувався дуже добре. І вже точно краще за його власну садибу, несамохіть подумав Нейтан, паркуючись біля Баба. Веранду заплели гірлянди сухозлітного дощику й різдвяних вогників. Натягували їх дбайливо, але їх уже встиг трохи пошарпати гарячий вітер.

Гарі вже чекав, спираючись на дерев’яне бильце. Щойно всі троє вилізли з машин, він випростався. Шкіра у Гарі була як на шкуратяній торбі, а вираз обличчя практично не змінився, тож важко було вгадати його думки. Він народився й виріс у Баламарі, а працювати по різних господарствах почав ще у шкільному віці. В Барлі-Даунз він потрапив ще до Нейтанового народження й залишався там, коли Нейтан уже виїхав.

— Приємно бачити вас обох, — мовив Гарі, потискаючи Нейтанову руку й лагідно плескаючи Зандера по плечу. Баб весь поринув у слиняве возз’єднання зі своїм псом. Нейтан побачив Кемеронову вівчарку Дафі, яка трималася осторонь, спостерігаючи за дорогою. Він простягнув руку, й вона неохоче підійшла.

Звідкись із будинку долинали хвилі музики — голос у запису співав про сніг і дзвіночки. Певно, з кімнат племінниць, припустив Нейтан. Він уже рік не бачив Кемеронових доньок і не знав, як вони впораються з новиною про тата. Святкова музика звучала на диво гротескно, але ж дівчатам лише вісім і п’ять, подумав він. Якщо їм це допомагає...

Вхідні двері відчинилися, і Нейтана пройняв жах, коли він угледів матір. Щоки під почервонілими очима зблідли й запали, а плечі були похилені, наче всі сили її пішли на те, щоб бодай стояти прямо.

— Я думав, ти хотіла поспати, — мовив Гарі.

Ліз Брайт не відповіла, кліпаючи на світло набряклими повіками. Нейтан бачив, як на очі їй набігають свіжі сльози від одного погляду на присутніх. Ні він сам, ні Баб — зовсім не той син, якого вона б хотіла побачити, подумав Нейтан, але одразу відчув сором за такі думки. Ліз завжди старалася не показувати, що в неї є мазунчик, але з Кемероновою готовністю повсякчас усміхатися, з його кмітливістю й умінням вести господарство це було не так легко. Неголений і запорошений Баб тер око брудним пальцем. Нейтан знав, що і в нього самого вигляд не кращий.

Побачивши Зандера, Ліз проясніла з обличчя і, пригорнувши його, міцно обійняла. А коли відпустила, простягнула руки й оповила ними Нейтана також. Він і собі обійняв її у відповідь. Рух вийшов тугий, мов заіржавів од нечастого використання.

Ліз глибоко зітхнула.

— Розповідайте.

— Може, ліпше зайдемо... — почав був Гарі, але вона його обірвала.

— Ні. В будинку дівчата. Розповідайте тут.

Нейтан знову зловив себе на тому, що йому бракує Кемеронової присутності. Той би впорався в такій ситуації. Баб, який присів біля свого пса і щось шепотів йому на вухо, і не думав допомагати.

— Якось дивно було, — заговорив Нейтан і затнувся. Почав спочатку, намагаючись усе якнайкраще пояснити, а Ліз міряла кроками веранду. Відходила недалеко, немов розриваючись між бажанням дослухати й неможливістю це витримувати. — Ми не впевнені, — раз у раз повторював Нейтан. — Я не знаю.

— Його машина була на ходу, — в якийсь момент утрутився Баб, і Ліз почовгала в дальній кінець веранди. — Ми перевірили.

— Не застрягла? — перепитав Гарі, переводячи погляд з одного брата на іншого. — Колесо не спустило?

Вони обидва похитали головами.

— Не знаєте, що міг Кем робити в тих краях? — запитав Нейтан.

— Не згадував, що має там роботу, — озвався Гарі. — У журналі записав, що їде в Леманові гори.

— Баб казав, він останнім часом був не в гуморі, — мовив Нейтан.

Побачивши, як Гарі зиркнув на Ліз, він подумав, що той не дуже хоче говорити в присутності їхньої мами.

— Мабуть, — кивнув Гарі, — можна і так сказати, ага.

— І наскільки не в гуморі?

— Важко сказати, — вираз на обличчі Гарі трішки змінився, але й досі складно було його витлумачити. — Якщо так подумати, то він уже кілька тижнів був трохи не при собі. Може, й місяць, що скажеш? — Гарі глянув на Ліз, і та стримано кивнула, задивившись на голу брунатну землю, що простерлася ген за пишним садком.

— Але наче нічого серйозного, ясна річ, — провадив Гарі. — В іншому разі ми б якось відреагували.

— А що ви мали на увазі під цим «трохи не при собі»? — запитав Нейтан.

— Не так ретельно ставився до роботи, але нічого особливого. Кілька разів сказав, що втомився. Я подумав, що в нього, мабуть, безсоння.

— Було безсоння, — тихо підтвердила Ліз. — Іноді поночі я його чула.

— І він став дратівливий, — мовив Гарі. — Часом поводився грубувато.

Ні, це зовсім не схоже на Кемерона, подумав Нейтан.

— Може, щось сталося? — запитав він. — У вас були проблеми?

Гарі похитав головою.

— В господарстві все гаразд. Усе йшло добре. Рік був прибутковий.

— Чудово. Приємно це чути, — мовив Нейтан, у якого на банківському рахунку цифри світилися червоним, а не чорним. На вітру замерехтіли дитячі прикраси, й він подумав про племінниць. — А Софі й Ло вже знають?

— Ільза розповідає їм просто зараз, — відповів Гарі, й Нейтан автоматично поглянув на двері. Там нікого не було. За цей час він проґавив, що Гарі говорив далі. — Перепрошую?

— Дзвонив Гленн.

— А!

Місцевий сержант.

— Він уже повернувся в місто?

— Ще ні, але він хоче, щоб завтра хтось зустрівся з ним біля Кемової машини.

Нейтан відчув у кишені Кемеронові ключі.

— Я поїду.

— Я вже сказав йому, що поїду я, — мовив Гарі.

— Тоді я поїду з вами.

— І я, — сказали Зандер і Баб майже одностайно.

Ліз, яка задивилася в порожнечу, знову перевела погляд на присутніх і нахмурилася.

— Бабе, відведи Зандера в хату й покажи йому, де він спатиме.

— Він і так знає. Спатиме де завжди, — мовив Баб.

Ліз заплющила очі й зітхнула.

— Все одно відведи його.

Коли сітчасті двері зачинилися, вона обернулася до Нейтана.

— Як Зандер тримається?

— Нормально, зважаючи на події.

— Надовго він приїхав?

— У нього літак на двадцять сьоме.

— А, — на її обличчі зринуло розчарування. — Не зміг дістати квитки на наступний тиждень? Я гадала, на цей Новий рік твоя черга.

— Моя, але ні.

Зандер летить додому за тиждень до визначеного судом строку. Нейтан міг би наполягти. Це ж його законне право, підтверджене й оплачене, але він не наполягав.

— Він хоче піти в Брисбені на вечірку з приятелями.

— А коли він приїде наступного разу?

— Не знаю, — Нейтан старався говорити безтурботно, але відчував, що Ліз спостерігає за ним. — Цього року в нього починаються важливі іспити.

Нейтана попередили через адвоката колишньої дружини, що попереду — два роки контрольних і стандартизованих тестів, а потім вступні іспити в університет. Ці два роки Зандер потребуватиме зосередження та стабільності. Йому потрібен час на навчання, потрібно бути вдома. Нейтан підтверджує, що він це розуміє?

Нейтан і справді розумів. А ще він розумів, що за два роки його синові буде вісімнадцять. І встановлений судом графік відвідин залишиться з цього моменту в минулому, як і багато інших пережитків Зандерового дитинства.

Стихли різдвяні хорали, раптом збагнув Нейтан, й у вакуумі почувся дитячий плач. Ліпше б знову звучала музика. Ліз обернулася на звук і без єдиного слова зайшла у двері та зникла в будинку.

Нейтан і Гарі лишилися самі на веранді. Сліпуча жовта пляма сонця на заході повзла вниз.

— Між нами, — заговорив Нейтан, — ви колись таке бачили?

— Я бачив, як туристи могли втнути збіса дурнуваті речі, — відгукнувся Гарі. — Але я, щойно почув про Кема, одразу збагнув, що в нього не просто зламалася машина. Якби так, він лишався б у ній, не припиняючи нарікати по рації. Це всі знають. З Ільзою цього року так було, то вона вчинила правильно. Сумирно сиділа в машині на північній дорозі, поки по неї не приїхав Кем.

— Так я і сказав копові з Сент-Геленса, — мовив Нейтан.

— І що він думає?

— Нічого він не знає. Навіть стажування проходив не тут.

— Але він гадає, що Кем не просто так пішов від машини?

— Думаю, так, — мовив Нейтан. — Але ж це ви з Кемом останнім часом спілкувалися. Ви мені скажіть.

— Я тобі скажу, що є простіші способи це зробити. Але... — повисла довга пауза. — За ці роки люди в наших краях робили різні дивні речі.

— Ви б застрелилися, правда?

Гарі метнув на нього погляд.

— А ти?

— Ну, я б точно.

Нейтан хотів сказати це просто як факт, але вийшло не так. Занадто безкомпромісно. Видно було, що він це обдумував. Гарі досі дивився на нього, тепер уже пильніше, й деякий час ні він, ні Нейтан не говорили. Плач у будинку нарешті стихнув, принаймні його вже не було чутно. Але різдвяні хорали не зазвучали знову. Ніяких втішних і радісних новин не буде.

— Як гадаєте, через що Кем непокоївся? — зрештою запитав Нейтан.

— Не знаю. Як я казав, сезон був добрий. Якщо це якось пов’язано з роботою, то для мене це новина, — Гарі важко зіперся на бильце. — Я так розумію, йому цього року виповнилося сорок.

— Це його так мучило?

— Він про це не згадував, але ж це важлива віха, ні? Деяких людей це мучить.

Нейтан спробував пригадати свій важливий день народження два роки тому. Цей день минув абсолютно непомітно, якщо не рахувати поштівки від Зандера та дзвінка від Ліз.

Над головою затріпотіли на вітру прикраси, струшуючи пил.

— Кері Макграт наклав на себе руки десь на Різдво, — сказав Гарі.

— Здається.

Але це інша справа, подумав Нейтан. Коли Кері Макграта покинула дружина, він проковтнув усі пігулки зі своєї аптечки. Повідчиняв навіть ті відділення, які заборонено відчиняти без чіткого дозволу лікаря по телефону, й випив за раз геть усе — від парацетамолу до морфіну. Але смерть, схоже, не була ні швидкою, ні безболісною. Принаймні так усім розповідав Стів Фіцджеральд у клініці — мабуть, здебільшого для острашки, підозрював Нейтан. Він пригадував, як почув про Кері. Свою аптечку Нейтан сховав подалі з очей, у глибині високої шафи.

Він кахикнув.

— Он був Браян Тейлор. Пішов і заблукав.

Гарі пирхнув.

— Заблукав дорогою з пабу до машини і сп’яну потонув у ріці. До речі, ти вдома всі запаси зробив?

— Так. Переважно.

— Ну, то не забудь перевірити. Думаю, повінь уже скоро.

— Знову?

— Гадаю, так. На півночі, кажуть, очікують дощі.

Нейтан кивнув. Коли Гарі робив передбачення, варто було дослухатися.

— А ще твій тато, — ні сіло ні впало сказав Гарі, й Нейтан здивовано глянув на нього. — Теж сталося десь о цій порі року.

— В лютому. І він не вкорочував собі віку.

— Знаю, — замислився Гарі. — Просто подумав, чи не крутилося щось таке у Кемерона в голові. Сам-один у глушині... Може, це якось спровокувало.

— Тато помирав не сам-один.

— Так. Я знаю, я кажу...

— Що?

— Нічого. Іноді люди коять дивні речі.

Розмову урвав скрегіт сітчастих дверей. Визирнув Зандер.

— Бабуся каже, вечеря готова.

— Дякую, приятелю, — мовив Гарі, й Зандер знову зник усередині. — Ти йдеш?

— За секунду. А ви йдіть.

Нейтан дочекався, поки зачиняться двері й він залишиться сам. Спустившись дерев’яними східцями, він перетнув пружний зелений моріг; дерева розливали терпкий цитрусовий аромат. З великого сараю долинало гудіння генератора — мотор крутився, щоб не згасало світло в садибі. Нейтан дістався паркану, який служив тільки для того, щоб на моріг з цікавості не забрідала худоба, й сам не знаючи чому, переліз на той бік.

Подивився вперед. Здавалося, сонце на заході швидко падає. Ще година — й обрій розчиниться серед нескінченності. Вдалині почулося тоскне виття. Вечір тільки почався, для динго ще зарано, але хто ще це може бути? Нейтан зробив кілька кроків через куряву, відходячи від паркану, будинку й доглянутої зелені. Задивився вдалечінь. Вона була нескінченна, це як глянути вниз зі скелі, й Нейтан відчув дивний натяк на запаморочення.

Увечері, коли небо здавалося ще більшим, ніж зазвичай, він уявляв, що опинився мільйон років тому й іде по дну моря. Мільйон років тому, коли ще тільки мав відбутися мільйон явищ природи, крок по кроку, щоб сформувалася земля, яка зараз лежала перед Нейтаном. Місце, де річки розливаються без дощу, де за тисячу миль від води трапляються скам’янілі молюски, а чоловіки, покинувши машину, виходять назустріч власній смерті.

Іноді простір буквально кликав Нейтана. Як слабеньке серцебиття, наполегливе й переконливе. І зараз він, дослухаючись, зробив пробний крок, тоді ще один. Позаду вчувся скрегіт сітчастих дверей. Гукав Зандер:

— Тату?

Нейтан зупинився. Підніс руку, потім розвернувся на звук синового голосу й повільно попрямував назад до будинку.