Заблудлий

Розділ 30

Нейтан стовбичив під кабінетом, поклавши руку на двері й вагаючись, чи не зайти знову всередину. Не був певен, що саме скаже Ільзі, але хотілося щось сказати. Мабуть, «дякую».

Він досі тупцяв, коли в сутінках почулося знайоме покашлювання. Нейтан звів очі. Біля своєї спальні стояла Ліз. Стояла босоніж, тримаючись за одвірок. Здригнулася, помітивши, що Нейтан спостерігає за нею.

— На мить ти так нагадав мені свого батька, — глянула вона розфокусованими очима, коли Нейтан підійшов. — Усі ще досі тут, — здивовано докинула вона.

— Ти проспала недовго.

— Ох. Я гадала, все вже закінчиться.

— Ні. Ще ні, — мовив Нейтан, невиразно подумавши: цікаво, які саме ліки дав їй Стів. — Може, тобі варто знову прилягти?

— Не можу. Заплющую очі — й думаю про Кемерона. Прокидаюся — й думаю про Кемерона. Тому яка різниця.

Хтось пройшов у кінці коридору — майнула довга тінь. Старий Том. Побачивши Ліз, він підніс руку.

— Слід мені піти привітатися з людьми, — сказала вона, не ворухнувшись.

— Думаю, ніхто не образиться, якщо ти не вийдеш.

— Кемерон би образився, — обернулася до Нейтана Ліз, і її очі зненацька проясніли. — Ти ще не говорив зі Стівом? Не домовився про прийом?

— Ще ні.

— Ти пообіцяв мені, Нейтане, — узяла його за руку Ліз несподівано твердими пальцями.

— Знаю. Я поговорю.

— Ходімо зараз і...

— Бабусю! — Зандер з’явився в кінці коридору з дівчиною, з якою розмовляв надворі. Він торкнувся її ліктя. — За хвильку наздожену.

Дівчина була трохи розчарована, але кивнула. Коли вона пішла, Зандер знов обернувся.

— Як ти, бабусю?

— Ми йдемо шукати Стіва.

— Він надворі.

— А Баб теж там? — запитав Нейтан, відчуваючи, як у ньому закипають певні слова про певну собаку.

— Ні, — мовив Зандер, повагавшись. — Він трохи перепив. Дядько Гарі завів його в хату перепочити.

— Ходімо пошукаємо Стіва, Нейтане.

— Бабусю, ти ж навіть не взута, — мовив Зандер з докірливою ноткою, яка, відчував Нейтан, адресована йому.

— Ой, — глянула вниз Ліз. — Не знаю...

Вона схвильовано обдивилася підлогу, неначе там можуть з’явитися черевики.

— Вони, мабуть, у спальні, — сказав Нейтан. — Зандере, допоможи бабусі, а я піду перемовлюся зі Стівом.

— Ти справді збираєшся з ним говорити? — запитав Зандер, коли Ліз подибала назад до себе. — Чи кажеш це, просто щоб вона відчепилася?

— Ні, я поговорю з ним. Ти задоволений?

— Не дуже, — Зандер не дивився на нього.

Нейтан зітхнув.

— Збираєшся так поводитися аж до від’їзду? Бо я ще три дні такого терпіти не збираюся.

— Ти подумаєш про те, що я казав?

— Про що? Про переїзд? Приятелю, ми вже це обговорили...

— Ні, не обговорили. Ти навіть цього не обміркував. Але нехай. Як ти і сказав: за три дні я поїду, а ти знову залишишся сам і зможеш робити, що заманеться. Все буде знову так, як ти бажаєш.

— Приятелю, зовсім не цього я бажаю.

— Дурня, ти...

Зі спальні почувся приглушений стукіт, наче впали черевики, й вони обидва озирнулися. Нейтан рушив до дверей.

— Я піду, — зупинив його Зандер. — Тобі ж мають зараз мізки прочищати.

Він зник у спальні, й Нейтан якусь мить постояв сам у коридорі.

«Мені ще пощастило», — подумав він, розвертаючись. Усі ці роки Зандер ніколи не завдавав прикрощів. Ходив до школи, був увічливий зі старшими, не пив і не вживав наркотиків — принаймні наскільки знав Нейтан. Від природи був добродушний, аж Нейтан дивувався, як такий син міг народитися у нього з Джекі. І якщо зараз він почав показувати характер, то бодай не передчасно.

І все одно все здавалося простішим, коли він був молодший. Нейтан досі ясно пам’ятав день, коли Джекі повідомила, що вона вагітна. Її очі сяяли від щастя, і деякий час їм обом вдавалося прикидатися, що шлюб не дав тріщину.

Нейтан почув, як у маленькому туалеті в кінці коридору змили воду. Гамір, який досі долинав з вітальні, трохи змінив тональність. Люди починають закруглятися, подумав Нейтан. Скоро роз’їжджатимуться. На краю столика біля телефону стояла забута таця з бутербродами, загрожуючи перекинутися. Піднявши її, Нейтан рушив на кухню.

Недовго Джекі тішилася. Вагітність далася нелегко. Вранці Джекі страшенно нудило, й усе, крім порожнього рису, викликало в неї блювотний рефлекс. Так тривало майже цілий день і тягнулося більш як тиждень після того, коли мало б уже припинитися, якщо вірити довіднику. Джекі лежала на дивані, поставивши поруч відро, й відмахувалася від усього, що їй пропонував Нейтан...

Коли Нейтан проминав туалет, клацнув замок і вийшла бліда з обличчя Кейті, стискаючи зім’яту серветку.

— Як ви почуваєтеся? — він не договорив, бо її почервонілі очі зупинилися на таці з бутербродами в нього в руках — і вона гикнула: востаннє Нейтан бачив таке понад шістнадцять років тому. — О, — видихнув Нейтан. Довгу хвилю вони дивилися одне на одного, і з виразу її очей Нейтан здогадався, що не помилився. — Мої вітання?

Вона нічого не відповіла, тільки притисла до вуст серветку.

— Ідіть присядьте, — сказав Нейтан. — А я покличу Саймона.

— Стривайте. Не треба, — вона рвучко схопила його за зап’ясток. Стиснула так міцно, що аж боляче стало. — Не кличте Саймона.

— Чому ні?

Кейті витерла зворотом долоні кутики вуст.

— Та Господи Боже! А ви як думаєте чому?

Якусь мить Нейтан силкувався переконати себе, що це міг бути Баб чи — з натяжкою — навіть Гарі.

— Кемерон? — нарешті промовив він.

Вона кивнула.

— Точно?

— Так.

— І жодних шансів, що це Саймон?

У неї сіпнулися вуста.

— Ми з Саймоном останнім часом не дуже ладнали. На чолі в неї проступили свіжі крапельки поту.

— А Кемерон знав?

— Так.

Гості у вітальні переходили з місця на місце, й у проріз дверей стало видно темну маківку туриста. Сміх і теревені наростали і спадали.

— Не хочете побалакати з фельдшером? — нарешті запитав Нейтан.

Кейті похитала головою.

— А з кимсь іншим?

Вона сухо розсміялася.

— З ким, наприклад? З ким тут ще можна побалакати? Тут нікого немає.

Нейтан повагався, а потім узяв Кейті під руку та швидко повів коридором.

— Зайдіть сюди, — відчинив він двері до Зандерової спальні. — Розповідайте.

Кейті сіла на ліжко, а Нейтан притулився до стіни. Чекав, поки Кейті смикала вицвіле покривало з квітковим візерунком.

— Саймон має борги, — нарешті заговорила вона. — У нього вдома водопровідна фірма, і я знала, що справи йдуть туго, але виявилося, що все набагато гірше, ніж я гадала. Принаймні гірше, ніж він говорив. Він винен багато грошей і багато кому, і я не знаю, що він збирається з цим робити, — вона у відчаї похитала головою. — Проблема в тому, що нам дуже потрібні кошти. Ну, тобто потрібні йому.

— Ясно.

— Я не хотіла приїздити сюди працювати, — пальці Кейті досі смикали покривало. — Вибачте, але тут занадто самотньо, а я цього наїлася в господарствах на заході. Я хотіла повернутися додому, та Саймон сказав, що нам слід наскладати побільше грошей, бо в іншому разі ми повернемося ні з чим, — вона помовчала. — Я не знаю, чи правда це. Я взагалі тепер не знаю, чи можна йому ще вірити.

— То це Саймон хотів сюди влаштуватися?

— Ага. Ми познайомилися з Кемероном у пабі в місті, як і казали, але... — Кейті дивилася на руки, досі смикаючи покривало. — Вибачте, я знаю, він — ваш брат, але мені все це не подобалося.

— В сенсі?

— Просто... — Кейті нахмурилася. — Я розуміла, що це не Саймона він наймає. Було щось у тому, як він дивився на мене. Я ж навіть не вчителька, — звела вона очі. — І я так і зізналася Кемеронові. Саймон потім ще сердився на мене, сказав, що я мала збрехати, щоб отримати роботу. Але Кемеронові це було байдуже. Він запевнив, що робота нескладна, що знайти людей дуже важко і що потрібна допомога з дівчатами, а якщо хтось запитає — його дружина або ще хтось, то він скаже, що я маю освіту, — вона стисла руки в кулаки, щоб не тремтіли. — Отож я ще працювати не почала, а вже була йому зобов’язана.

Нейтан подумав про брата і про те, як почуваєшся, коли тобі щось від нього треба.

— Але Саймон нічого не мав проти, правильно? — спитав він.

— Саймонові дуже потрібні гроші. А Кем пропонував добру платню. Більше, ніж ми заробляли доти, і це готівкою. Отож ми погодилися, і я подумала, що, може, все буде й нормально. Ну, тобто, я собі думала: це ж родинне господарство, і там його дружина, і діти бігають. І приблизно три тижні все й було нормально. І це довше, ніж я очікувала.

— А далі що? — нахмурився Нейтан. — Кем почав чіплятися до вас?

— Ні. Не зовсім. Він діяв кмітливо, цього в нього не відняти. Завжди поводився приязно. Розпитував мене й уважно слухав відповіді. Я думала, що, мабуть, помилялася щодо нього, але це призвело до того, що він багато чого дізнався про мене. Що я люблю, що мене веселить. Дізнався мої слабкі місця, як-от що я сумую за домівкою. Я багато часу проводила з ним наодинці. Для цього завжди були якісь законні підстави, та й нічого особливого не відбувалося. Я просто почувалася трохи дивно через це.

— Ви нікому не розповідали?

— Саймонові, певна річ. Але Саймонові...

— ...дуже потрібні гроші. Так, я второпав.

— Він сказав, мені слід старатися поменше лишатися з Кемероном наодинці. Якщо все буде строго професійно, проблем не виникне. Дещо сталося на нашому останньому місці на заході. Дещо... — Кейті зробила паузу, — гірше за оце, гадаю. Один хлопець занадто вже запав на мене. Я поскаржилася, і нас обох вигнали, тож цього разу Саймон хотів, щоб я мовчала. Він справді не розумів, у чому проблема, а я не могла пояснити. Отож я припинила йому розповідати, а він і не питав.

— Ясно.

— Кемерон почав фліртувати. Робив компліменти. З сексуальним підтекстом, розумієте? Якщо я ніяковіла, він вдавав подив, неначе я все собі навигадувала. Чи побачила те, що хотіла побачити, — похитала вона головою. — Але я не вигадувала. І не хотіла нічого.

Пальці Кейті знову почали смикати ковдру. Далеко від домівки, подумав Нейтан. Мало знайомих серед місцевих, якщо вони взагалі є. Може, туристам і подобається свобода, яку дають випадкові підробітки, але це багато в чому робить їх вразливими. Це розуміють усі. І це розумів Кемерон. І Нейтан зловив себе на тому, що знову пригадує оту туристку біля багаття двадцять років тому — як світилася у відблисках полум’я її розкуйовджена коса. Притуплений спогад знагла набув гостроти, загрожуючи вислизнути й поранити, якщо втратиш обережність.

— Коли я сказала Кемеронові, що мені цього не треба, він розсміявся, — провадила Кейті. — Так наче я занадто гостро реагую і не розумію жартів. А може, ми обоє гралися у гру і знали, чим вона закінчиться.

Гострий спогад почав вислизати, поки що трішки. «Ти вже таке бачив». Багаття. Флірт. У повітрі витають приємні перспективи.

— Я сказала Саймонові, що нам слід поїхати, — мовила Кейті. — Але він не схотів. Я думала просто поїхати геть сама, але і машина, і фургон належать йому. Я ж не могла його тут покинути без нічого. Ми разом уже три роки. І він кохає мене, просто не міг зрозуміти, що справа серйозна. Він вважав, що Кем — чудовий бос. Це ж добре, що він приязний. Чому я не можу сприймати це як комплімент? — вона похитала головою. — Але він не розумів, як воно було мені. Це виснажувало. Кемерон щодня був поряд. І йому більше не було весело. Я бачила, що він починає дратуватися. Неначе він привіз нас сюди, як обіцяв, а я свою обіцянку не виконую.

«Ти вже таке бачив раніше». Не зовсім таке, сказав собі Нейтан. Він затнувся. Не зовсім таке, але дуже схоже. Більш недосвідчене, менш витончене, але базово те саме. Настійливий флірт біля багаття. Терпляча наполегливість. Туристка вдячна, що є з ким побалакати в юрмі незнайомців. Лагідна маніпуляція і зосереджена увага, яка призвела до того, що коли за кілька годин туристка оговталася, то збагнула, що ні з ким більше не розмовляла і всю ніч провела лише з однією людиною. Гнітючий тягар очікування. «Ти вже таке бачив раніше».

— Вибачте, — мовив Нейтан, не певен, перед ким саме вибачається.

Кейті опустила погляд, і він збагнув, що в очах у неї стоять сльози.

— Мене тягнуло додому, я почувалася самотньо й опинилася за багато миль від цивілізації. Я була геть виснажена.

Всі чогось хотіли від мене. Саймон хотів, щоб я догоджала Кемеронові, Кемерон теж хотів, щоб я йому догоджала. Мене вже від цього нудило, і зрештою... — вона провела зворотом долоні по обличчю. — Зрештою, легше було просто погодитися, ніж казати «ні». І я погодилася. Віддалася йому на кріслі-мішку в навчальному класі його доньок. Загалом шість разів.

Довгий час у кімнаті було тихо, і Нейтан чув з коридору приглушені голоси.

— Вибачте, — повторив він, цього разу точно до Кейті.

— Це ж не ваша провина. Я сама винна. Це я піддалася, — її плечі похилилися. — А після всього виявилося, що це навіть не допомогло. Кемерон відчував огиду чи то до мене, чи то до себе. Це не зупинило його, і він приходив ще, але мені здається, зо п’ять хвилин він відчував докори сумління — і винуватив за це мене. А потім... — вона вказала на свій плаский живіт і похитала головою. — Якщо він і доти не надто радів, то цьому не зрадів тим паче.

— Коли ви йому сказали?

— Щойно сама зрозуміла. Десь за два тижні до його... — вона ковтнула. — До його смерті. Він розсердився. Сказав, що я маю позбутися дитини. Я була не проти, я й сама її не хотіла. Саме про це він розмовляв зі мною того ранку, коли зник. Він домовився, що наступного тижня мене приймуть у великому медичному центрі, — її погляд прояснів. — Ось чому я впевнена, що він збирався повернутися. Він мені казав, що я маю поїхати на прийом. Я так і так туди збиралася, та якщо він от-от хотів зникнути, хіба йому вже було б не байдуже?

Питання було слушне, подумалося Нейтанові, й водночас воно давало відповідь на інше питання.

— Медичний центр — це той, що в Сент-Геленсі?

— Ага.

— І вам треба було там десь переночувати?

— Кілька ночей в одному з готелів.

— І Кемерон дзвонив, щоб про все домовитися?

Вона кивнула, і Нейтан пригадав телефонний рахунок. Два дзвінки в Сент-Геленс того тижня, коли помер Кемерон.

— А Саймон точно не знає? — запитав Нейтан.

— Ще ні, — вона стиснула губи в тонку лінію. — І не дізнається, я сподіваюся.

— А що ви йому скажете, коли поїдете на прийом?

— Нічого. Щось вигадаю. Він лінивий. Не розпитуватиме. Але потрібно з цим закінчувати. Він же не ідіот. Якщо він дізнається, він мене покине.

Нейтан розтулив рота — і знову стулив. Але відчай на обличчі Кейті все-таки змусив його заговорити.

— А хіба це так уже погано? — спитав він, а побачивши, як здивувалася Кейті, знизав плечима. — Вам вирішувати, але я не впевнений, що ви чимось зобов’язані Саймонові.

— Ми разом уже три роки, — вона піднесла ліву руку, — ми заручені.

— То й що? Люди, буває, передумують. Ми з колишньою дружиною були одружені ще довше, потім вона пішла, — він коротко всміхнувся. — І, судячи з усього, в неї все чудово. Ніколи ще вона не була така щаслива.

Кейті повагалася.

— Не знаю. Я поміркую.

Нейтан відштовхнувся від стіни.

— Добре, слухайте, ви йдіть відпочивати. Ми тут упораємося без вас.

— Дякую. Справді. Я щиро не розумію, як дійшло до такого. Я заплуталася й почувалася такою самотньою... — видихнула вона. — Дякую, що повірили мені.

Міг би й не повірити, чесно подумав Нейтан, відчиняючи двері. Міг би й не повірити, якби тільки це все не здалося настільки бентежно знайомим. Можливо, слід було бути уважнішим до застережних знаків ще тоді, коли мав можливість. Уже нічого не вдієш, але зараз час звернути на них увагу.

І знайти Стіва.