Заблудлий

Розділ 26

Нейтан виїхав так пізно, що заледве встигав повернутися додому до темряви, тож коли під’їхав до будинку, в ньому вже світилися вікна. Зачинивши дверцята машини, він завмер: погляд упав на великий евкаліпт на тому боці двору. Під ним зяяла чорна яма, яку в сутінках важко було роздивитися, але неможливо не помітити.

Підійшовши до неї, Нейтан зупинився на краю. Кемеронова могила, глибока й порожня, вже готова була до завтрашнього дня. Сьогодні ввечері динго не завивали; коли Нейтан нарешті розвернувся й подибав до хати, розжарене повітря здавалося густим. Коли він, увійшовши, зачинив сітчасті двері, з кухні долинули приглушені, але стривожені голоси.

— Ти казала... ні, не треба мені тут голову морочити... ти казала, можна спробувати...

— Та Господи, Бабе, я знаю, але зараз у мене тисяча інших справ...

Щойно Нейтан увійшов, звелося три голови.

— Чудово. Прийшло твоє підкріплення, — буркнув Баб до Ільзи, яка сиділа за кухонним столом. Вона була в тому самому одязі, в якому Нейтан бачив її біля могили скотаря, і невідривно дивилася в келих вина. Схоже, Баб з рішучим обличчям міряв кроками кімнату, а Ліз зберігала нейтралітет.

— Бабе, ну заспокойся. Будь ласка, — сказала Ільза й метнула погляд на Нейтана. — Щось ти затримався.

— Перевіряв огорожу. Що тут відбувається?

— Нічого, — озвалася Ільза.

— І зовсім не нічого, — заперечив Баб п’яним голосом. — Не збираюся я слухати кляті накази...

— Ніхто тебе й не просить, Бабе!

— Хоч ти їй скажи, — глянув Баб на Нейтана. — Ти ж гадав, що мій план об’їзду пасовиськ — це гарна ідея, хіба ні?

— Стривай... — розгубився Нейтан. — То мова про це?

— Скажи їй, — підвищив голос Баб. — Скажи, що я маю рацію.

Нейтан нахмурився.

— Я навіть не мав можливості...

— Ні. Ну звісно ж, ні. Господи, так я в біса й думав, що ти це скажеш, — Баб заплющив очі. — Хай вам грець.

— Ну чого ти вчепився саме зараз, приятелю? — мовив Нейтан. — Поговоримо про це пізніше. Ми ж завтра брата ховаємо.

— Ага, — розплющив очі Баб і поглянув на Ільзу. — А декому це й на руку, ні?

— Бабе! — вигукнула Ліз. — Годі!

Ільза не ворухнулася, а Баб вийшов, хряснувши кухонними дверима. Присутні провели його поглядом, а навздогін йому летіло деренчання.

— Що з ним... — почав був Нейтан, аж тут на нього накинулася Ліз.

— І ти не кращий. Ти вже розмовляв із сином? Він цілий день через тебе непокоїться. Хотів поїхати разом з Гарі шукати тебе.

Нейтан роззявив рота.

— Я сказав йому, куди їду.

— Тебе не було багато годин.

— Ну...

— Твоя рація мовчала. Знову.

— Чорт. Ну, так. Вибач...

— Це не переді мною тобі слід вибачатися.

Не встиг Нейтан відповісти, як Ліз відвернулася до Ільзи.

— З тобою хоч усе гаразд?

Ільза, яка так і сиділа за столом, не ворухнулася й не звела очей.

— Так.

— Добре, — мовила Ліз; здавалося, вона спустошена. — Тоді я піду подбаю про Баба.

Вона вийшла, і двері зачинилися. Ільза й досі витріщалася на келих перед собою. Нейтан відчинив холодильник, дістав пиво і, прихилившись до кухонної тумби, відкупорив його і зробив ковток. У складках Ільзиної сорочки і джинсів виднілися сліди червоної куряви. У Нейтана були такі самі. «Просто спитай у неї». Натомість він кивнув на двері.

— Я й не думав, що Баб так серйозно ставиться до свого плану.

— Гадаю, справа не стільки в його плані, скільки в тому, хто у нас тут приймає рішення.

Нейтан не відповів.

— Він подзвонив Кемероновому нотаріусу, — сказала Ільза.

— Баб?

— Питав, як ділитимуть господарство і що буде далі.

— І що відповів нотаріус?

— Що Кемова частка відійде дівчатам.

— Не тобі?

— Формально — ні. Я лише опікунка до їхнього повноліття. Але справа тут у тому, що вона не відійде Бабові. Чи тобі, — Ільза вперше подивилася на нього прямо. — Будь ласка, скажи, що ти й так це знав.

— Ага. Все правильно.

Вона явно відчула полегшення. Ворухнула ногою під столом і трохи відсунула один зі стільців. Повагавшись, Нейтан підтягнув стільця до себе й сів.

— Я здивований, що Баб узагалі знав, хто у Кема нотаріус, — мовив він. — А тим паче, що подзвонив йому.

— Ваша мама теж так говорить. Але я ж тобі казала. Баб розумніший, ніж вам здається. Особливо в тому, що стосується господарства. Так чи так... — вона зітхнула. — Гадаю, він дуже хотів це знати.

— Може, Кемерон щось йому пообіцяв?

— Не знаю. Але зараз, коли господарство отак поділене між тобою, мною і ним, гадаю, Баб почувається... — повагавшись, вона ковтнула з келиха, — обділеним абощо.

— Можливо, він непокоїться через те, як ти можеш вчинити з маєтком.

— Господи, про це я навіть не подумала. Ну, я ж не просила, щоб усе сталося саме так. Я б, мабуть, продала йому нашу частку, якби він дав мені бодай слово вставити.

— Не думаю, що він має такі гроші, — мовив Нейтан.

— Тоді тобі.

— Я таких грошей точно не маю.

— Навіть зі знижкою як для родича?

— Потрібна знижка для ну дуже близького родича.

У тиші витало щось недоказане. Вони обоє мали вже забагато років, щоб соромитися, і Нейтанові здалося, що в Ільзи смикнувся кутик рота. Ільза подивилася на порожню пляшку пива у Нейтана в руці, перевела погляд на нього.

— Будеш ще?

Він завагався. Намагався в її присутності багато не пити, щоб лишатися при ясному розумі. Але... Ільза сиділа навпроти, дивлячись на нього. Можна і випити.

Він розумів, що згодом доведеться за це розплачуватися — за кілька днів, коли він повернеться у свій порожній і тихий будинок. За останні роки Нейтан виявив, що ізоляцію значно легше витримувати, коли залишаєшся сам-один на довгі періоди. Тоді самота перетворюється на рутину, часом зменшуючись до тупого фонового болю, не більше. Колишня відчайдушна жага людського спілкування теж відступила. Товариство інших людей мало би приносити полегшення, а натомість викликало змішані почуття, які доводилося вгамовувати згодом на самоті, коли за людьми вже і слід прохолов. Щоразу ставало дедалі важче оговтатися, повернення до нормального стану забирало більше часу, а після годин, проведених з Ільзою, було ще гірше. Хай як йому цього хотілося (а в глибині душі Нейтанові справді цього хотілося), але він просто не міг собі цього дозволити.

Під гучне цокання кухонного годинника Нейтан подивився на Ільзу й зітхнув.

— Ні. Але дякую.

Він підвівся, й Ільза, яка стежила за ним очима, раптом здалася неймовірно самотньою. Нейтан засунув стільця на місце.

— Час уже піти побалакати з Зандером.

І це була правда. Ільза на якусь мить утупилася в стіл, а потім кивнула.

— Схоже, він перехвилювався.

— Він тобі нічого не казав?

— Ні. Але мене майже цілий день не було вдома. Я з ним практично й не бачилася.

— Справді? — Нейтан старався говорити легковажно. — А чим ти займалася?

Ільза знизала плечима, й червона курява ще глибше в’їлася в складки на тканині.

— Мені треба було розвіятися, отож я взяла машину робочих і поїхала покататися.

Нейтан нахмурився.

— А з твоєю що сталося?

Дивна річ, але Ільза майже розвеселилася.

— Вона геть ненадійна. Кілька разів я на ній застрягала.

— А Кем і Гарі не могли її полагодити?

— Лагодили, а потім ламалося щось інше.

— Хочеш, я подивлюся? Хоча, якщо їм не вдалося її нормально відремонтувати, я нічого не обіцяю.

В коридорі почувся якийсь рух, і вони обоє озирнулися на порожній дверний проріз. Ніхто не з’являвся. Ільза знов обернулася, на її обличчі був чудернацький вираз.

— А чом би й ні? — сказала вона. — Дякую. Вона в малому гаражі.

— Гаразд, — Нейтан зробив крок від столу. «Запитай її». — А куди ти їздила кататися?

Ільза знову метнула погляд на двері. Там досі нікого не було.

— Тільки нікому не кажи.

— О’кей.

— Я поїхала на могилу скотаря. Хотіла побути на самоті й подумати про Кемерона. Завтра похорон, усі про нього говоритимуть... — вона опустила очі. — У мене відчуття, що Кем... той Кемерон, якого я знала... що він просто в цьому всьому загубиться. Розумієш, про що я?

Нейтан кивнув. Кемерона завтра ховатимуть, але Нейтан раптом збагнув: він підсвідомо чекає, що ось зараз брат з’явиться з-за рогу. Було просто неможливо повірити, що людини, з якою він зростав, з якою сварився і яку по-своєму любив, уже немає. Що ця глибока яма у дворі — для брата.

— Ага, — нарешті промовив Нейтан. Подивився на Ільзине обличчя над притрушеним курявою коміром, на її повні сліз очі. — Я тебе розумію.