Заблудлий

Розділ 16

За годину, дорогою додому, пробили колесо.

— Ага, — мовив Баб, стоячи руки в боки й роздивляючись краєвид, поки Нейтан пітнів над домкратом, а пообіднє сонце немилосердно пекло в спину. — Приблизно тут і я застряг. Пригадую ці великі каменюки.

— Чудово. Було б краще, якби ти помітив їх здалеку, — крекнув Нейтан, а Зандер нависав над ним, намагаючись допомогти, але більше заважаючи.

— Ага. Було б. Але я не помітив.

— Так отож.

За такої спеки Нейтанові знадобилося сорок п’ять хвилин і два літри води, щоб рушити далі. Більше не розмовляли, і в тиші зворотна дорога здалася довшою. Хай коли Нейтан зиркав у дзеркальце заднього огляду, а Зандер повсякчас замислено дивився у вікно.

Заки зупинилися під будинком, день уже перетікав у вечір. Незабаром вечеря, і Нейтан, вичищаючи з-під нігтів мастило і бруд у маленькій ванній у коридорі, чув ворушіння туристів на кухні. Відмивши руки, наскільки це було можливо, він вийшов з ванної і, побачивши смужку світла під дверима ліворуч, зупинився. Кабінет. Тепер це Ільзин кабінет.

Почувся тоненький голосок, і Нейтан відчинив двері. На підлозі лежали Софі й Ло серед іграшок і книжок. Ло лежала долічерева, обводячи в альбомі тверді контури, й піщано-біляве волосся падало їй на обличчя. Софі сиділа, схрестивши ноги, намагаючись грати у відеогру однією рукою, бо друга була на перев’язі. Знагла вони дві нагадали Нейтанові його й Кемерона. В цьому віці брати були нерозлийвода, можливо, через брак інших друзів, і все одно закінчилося це відомо чим. Побачивши Нейтана, дівчатка обидві здригнулися.

— Ти мене налякав, — сказала Софі. Повагалася. — Я гадала, це мама.

— Ні. А що? Вам не можна тут гратися?

Нейтан зайшов у кабінет. Тут усе було добре організоване: на письмовому столі — охайні папки й документи. Згори лежав перелік найманих працівників за рік — останніми в нього дописали імена Саймона і Кейті. Великий річний календар на стіні був заповнений на дванадцять місяців наперед: у нього ретельно вписали дати і поставок, і сплати важливих рахунків, і всього іншого, що забезпечувало безперебійну роботу господарства. Нейтан пробігся по ньому очима.

— Софі має читати, а не гратися в гру, — мовила Ло, не підводячи погляду. — Ось чому вона хвилюється.

— Зрозуміло.

На стінному календарі кілька дат було позначено червоним. Слова були написані легенько, а потім закреслені чорними лініями.

— Все одно, мама нам дозволила, тож нам можна тут сидіти, — сказала Софі. — А тобі можна?

— Гм-м, не знаю, — мовив Нейтан, досі роздивляючись календар. Він і справді почувався в цій кімнаті не в своїй тарілці. Коли ще всім керував тато, Нейтан з братами й порогу не переступав.

— Йому можна, — почувся з дверей Ільзин голос. Вона втомлено всміхнулася до Нейтана. — Вечеря майже готова. Дівчата, починайте складати свої речі.

Руки Нейтан, може, й відмив, та коли Ільза ввійшла в кабінет, він зненацька згадав, що на сорочці засох піт, а у волоссі повно куряви. Він нічого не зробив, хіба що непомітно відступив на крок, коли Ільза підійшла і стала поряд з ним навпроти стінного календаря. За роки Нейтан зрозумів, що йому легше, коли він фізично тримається на відстані від неї.

Час до часу Нейтан замислювався, чи знає Кемерон про те, що колись сталося між ним та Ільзою. Якщо так, то дізнався він про це не від Нейтана. Хоча Нейтан раз чи двічі відчував спокусу все йому розповісти, коли Кем поводився як козел. Можливо, Кем запитав Ільзу — він-бо знав, що в ті часи Нейтан нею цікавився, але той факт, що Нейтан ані слова про це не чув, надавав певності, що їхня з Ільзою таємниця залишилася таємницею.

Нейтан, зі свого боку, тримав рота на замку і сам тримався подалі від неї з того самого дня, коли вперше зіткнувся з нею на кухні цього будинку. Це було перше Різдво після його публічного вигнання. Не схоже було, що святковий настрій підштовхне людей усе йому пробачити, а Джекі вперлася й відмовилася відпустити Зандера бодай на кілька днів. Нейтан радо лишився б удома й лежав у темряві, накрившись із головою, але Ліз наполягала, щоб він приїхав у гості. Врешті-решт вона так його замучила, що легше було піддатися, ніж сперечатися. Втомлений і запорошений з дороги, Нейтан зайшов на кухню в пошуках пива, а натомість побачив Ільзу.

Коли вона обернулася з глечиком води в руках, на одну божевільну мить Нейтанові здалося, що вона приїхала побачитися з ним. Та коли поріг кухні переступив Кемерон і підійшов просто до Ільзи, Нейтанові перехопило подих, наче йому зацідили в живіт.

— Ви двоє вже познайомилися? — запитав Кемерон, і Нейтанові здалося, що брат йому підморгнув. Нейтан, у якого паморочилося в голові, заледве спромігся кивнути. Всю вечерю він просидів мовчки, а решта родини теревенила з Кемероновою новою дівчиною. Намагання втягнути в розмову Нейтана наштовхувалися на буркотіння. Нейтан не мав певності, що зможе говорити.

Згодом він стовбичив у коридорі, міркуючи: може, варто просто поїхати геть, — і там його знайшла Ільза. Вони опинилися наодинці: стояли поряд, але не занадто близько. Зберігали належну дистанцію.

«Приємно знову тебе бачити», — промовила Ільза.

«І тебе». Вони обоє говорили водночас щиро й нещиро.

«Ти більше не заходив у паб».

«Ні». Він потер підборіддя — і раптом його накрило бажання сісти й усе їй розповісти. Всі ті речі, які обтяжували його свідомість. Як йому важко було останні місяці, і як він шкодує про те, що так повівся з Кітом, і як йому страшно за майбутнє. Як йому бракувало її. А потім здалеку в коридор долинув ледь чутний голос Кемерона. Нейтан зробив неглибокий вдих. «Виникли деякі проблеми».

«Я чула, — мовила Ільза й почекала. А коли він не озвався, провадила. — Схоже, в тебе були важкі часи».

«Зі мною все гаразд, — голос Нейтана тріснув, і довелося ковтнути. — Все буде гаразд». Він подивився на неї згори і зрозумів, що саме слід сказати. Вибачення вже крутилося на язику, коли в іншому кінці коридору грюкнули двері, й вони з Ільзою обоє здригнулися. Ільза зробила маленький крок назад, потім ще один. Належна дистанція занадто збільшилася, щоб можна було говорити вільно.

«Не очікувала тебе тут побачити». Тепер вона почувалася ніяково.

«Ну, Кемерон — мій брат».

«Знаю, але він казав... — вона не договорила. — Нейтане, я цього не знала, коли познайомилася з ним, — вона витримала його погляд. — Вибач».

Він примусив себе не відводити очей і знизав плечима.

«Та я цим не переймаюся, правда».

Її обличчя напружилося, й усмішка на мить запізнилася. «От і добре».

Може, Ільза й не знала, що вони — брати, подумалося Нейтанові, а от Кемерон точно знав. Гаразд, Ільза — доросла жінка, Нейтан не може вважати, що вона йому належатиме тільки тому, що вони покачалися на задньому сидінні його машини. Може, він дуже помиляється, але не схоже було, щоб вона взагалі дуже цікавила Кемерона, аж поки Нейтан не подзвонив зі своїм проханням.

«Будь ласка, Кеме. Там є дівчина. Гарна. Працює в барі».

«О так. Вона нічогенька».

За десять місяців народилася Софі, а ще за чотири місяці Кемерон з Ільзою побралися. Нейтан не пішов. Натомість він здійснив вісімнадцятигодинну поїздку в Брисбен. Він з’явився у Джекі на порозі з угодою про опіку в руках, і вони горлали одне на одного, поки хтось не викликав поліцію.

А зараз він спостерігав, як Ільза велить дівчатам позбирати іграшки. Вона здавалася неуважною, і в нього виникло враження, наче вона хоче про щось поговорити (про Дженну Мур, здогадувався він), але не може, поки доньки в кімнаті. Отож натомість він указав на стінний календар і на викреслені записи.

— Що це за позначки? Кем збирався наступного року змінити дати об’їзду пасовиськ?

— А! — Ільза підвелася й стала поряд з ним перед календарем. — Ні. Ну, тобто це була тільки ідея.

Нейтан нахмурився, розшифровуючи записи.

— І як ви хотіли? Змістити тут і тут?

— Так. А потім ще раз, пізніше.

Вона взяла зі столу товстий щоденник і розгорнула, показуючи Нейтанові.

— Переставити дати отак, — указала вона, і її рука торкнулася його руки. — Уникнути заторів, де наші підрядчики щороку стикаються з підрядчиками Атертону. А я ще думала: якщо ми скоординуємо дії з тобою, — якщо тебе це зацікавить, звісно, — то отримаємо переваги від ефекту масштабу.

Нейтан, хмурячись, гортав сторінки, списані її охайним почерком.

— Ага, ймовірно.

— Гадаєш, могло б спрацювати?

— Слід усе добре прорахувати. Але, можливо, варто спробувати.

— Взагалі-то це була Бабова ідея. Я лише проробила дати й логістику.

— Це Баб до такого додумався? — здивувався Нейтан.

— Гадаю, він уже ситий був по горло одними й тими самим проблемами щороку й хотів спробувати щось інше. Він дуже кмітливий у таких речах. Кемерон казав, це тому, що він лінивий, але якщо це сприяє ефективності в роботі, то хіба не байдуже?

Нейтан почув у коридорі кроки. Дівчата зібрали останні іграшки. Ло, схоже, старанно їх перелічувала, перевіряючи кожну, й Ільза, побачивши це, трішки нахмурилася. Двері в кабінет відчинилися, й зазирнув Баб.

— Мама кличе на вечерю.

Він побачив, що Нейтан з Ільзою роздивляються календар, і на його обличчі ковзнула тінь; дівчата в цей час протупотіли повз нього в коридор.

— Про що ви розмовляли? — зайшов у кабінет Баб. — Про господарство?

«Без мене?» — малося на увазі.

— Я розповіла Нейтанові твою ідею щодо об’їзду пасовиськ, — мовила Ільза, і Баб трохи пом’якшився.

— О! Ага. Непогана, правда?

— А чому все це викреслено? — кивнув Нейтан на стінний календар.

— У плані були прогалини, — пояснила Ільза. — Кем хотів усе прорахувати, перш ніж запроваджувати великі зміни. Думав відкласти на рік, аби підготувати все, щоб спрацювало.

— Ага, ну звісно, — пирхнув Баб. — Слухайте, Кема нема, тож я не збираюся на нього наговорювати, але ми всі знаємо: якби ця ідея спала на думку Кемові першому, ми б усе вже зробили. Вибачте, але саме так і було. Єдина проблема з тою ідеєю була в тому, що то не Кемова клята ідея.

Баб підступив ближче до календаря, щоб прочитати написане Ільзою. Якусь хвильку в кабінеті було тихо.

— Але зараз ми могли б це зробити, — занадто недбалим тоном промовив він. — Ми втрьох.

Обертаючись до Баба, Нейтан збагнув, що брат міркував над цим. У повітрі витала якась недомовленість. Щось схоже на змову, подумалося Нейтанові, й від цього зробилося некомфортно. Він не знав, що сказати, отож нічого не казав, і Баб нарешті стенув плечима.

— Ну, то таке. Просто подумай про це, — зронив він, виходячи за поріг. — Але нас уже ніщо не зупинить.

Провівши його поглядом, Ільза з дивним виразом на обличчі похитала головою.

— Слухай, оці Бабові слова, що це була не Кемеронова ідея... То була не єдина причина. І Баб це знає. Хай там як... — вона кинула щоденник назад на стіл. — Не знаю. Не можу зараз про це думати. Всі подробиці тут, якщо схочеш ознайомитися детальніше.

Вона вийшла, а Нейтан за нею, вимикаючи по собі світло й занурюючи кабінет у темряву. На кухні було страшенно гаряче, і на Нейтана миттю накотила втома.

— Як там у Леманових горах? — запитав Гарі, сідаючи до столу.

— Нормально, все полагодили, — відповів Нейтан. — Нічого серйозного.

— У Леманових горах треба обережніше, — пролунав мов нізвідки тоненький голосок, і лише за мить Нейтан збагнув, що це Ло. Вона, ігноруючи свою тарілку, сердито втупилася в аркуш паперу.

— Чого це? — погладила її по голові Ільза.

— Тато мав їхати в Леманові гори — й більше не повернувся.

Ільзина долоня застигла на доньчиній голові.

— Але тато не поїхав у гори, Ло. Це не пов’язано з тим, чому він не повернувся.

— Я знаю це. Я знаю, чому тато не повернувся.

На довгу хвилю всі замовкли.

— І чому ж, Ло? — нарешті розітнув тишу голос Гарі.

Дівчинка звела очі, та, збагнувши, що на неї всі дивляться, знову втупилася вниз.

— Лоїс! Я тебе питаю.

— Та я нічого. Це не має значення, — заледве чутно озвалася вона.

Ільза пригорнула її рукою.

— Усе гаразд, люба.

— Нехай розповість, Ільзо, — мовив Гарі.

— Вона не хоче.

— Секунду тому хотіла.

— Вона ще маленька, Гарі.

— Я хочу знати, що вона мала на увазі...

— Ільза має рацію, — вперше заговорила Ліз, відколи сіли за стіл. Нейтан бачив сліди, що вона знову плакала. За останні дні вона схудла, а шкіра на обличчі обвисла. — Ти її лякаєш, Гарі.

Ло сиділа непорушно, не відриваючи очей від столу, а відтак знову взяла олівець і продовжила малювати.

— Тато не повернувся, бо засмутився, — промовила Ло до свого аркуша. — Через усі ті речі, які позникали.

За столом усі гучно видихнули з полегшенням.

— О Господи, знову це. Не переймайся, Ло, — взяла Ільза доньчину вільну руку та стисла між двох своїх долонь. Побачила збентеження на обличчях Нейтана і Зандера. — Ло якийсь час побоювалася, що у нас був злодій...

— Він і є! — висмикнула ручку Ло. І заходилася шкрябати на аркуші ще лютіше.

— Сонечко, нема...

— Тоді привид.

— І привида нема, — сказала Ільза. Легенько похитавши головою, вона глянула на Нейтана. — Вона гадала, що зникло кілька речей. Загубилося кілька твоїх іграшок і деяких дрібничок, так, Ло?

— Вони не загубилися! Хтось тут був і забрав їх.

Саймон на тому кінці столу ніяково розсміявся.

— Може, то був Санта, — сказав він, щоб зняти напруження.

Ло обдарувала його вбивчим поглядом.

— Не Санта... — сказала вона, але явно хотіла додати «йолопе». — Хтось інший. Хтось поганий.

Вона розхвилювалася, й Ільза забрала в неї з руки олівець.

— Ло, якби хтось побував у садибі, ми б знали. Нікого тут не було, — глянувши у вікно на потемніле небо, мовила вона, але Нейтан вловив у її голосі невпевненість. — Ми гадали, що кілька речей загубилося, але потім вони знайшлися, правильно?

— А які то були речі? — посовався на стільці Зандер.

— Мої іграшки й одяг, — відповіла Ло.

— Але ми їх знайшли, — твердо озвалася Ільза.

— Не всі й не зразу. І хай там як, — відштовхнула материну руку Ло, — а тато своїх речей не знайшов.

— Ти про що? — запитав Гарі.

Ло не відповіла. Вона здавалася знервованою. Заховавши обличчя за волоссям, вона потягнулася до свого олівця.

— Ні, — мовив Гарі незвично різким голосом. — Відповідай, будь ласка.

— Сонечко, — нахилилася до неї Ільза, — ти про які речі?

— Гроші, здається, — прошепотіла Ло. Нейтан заледве її розчув. — Та інші речі. Я не знаю які. Тато шукав їх, але не міг знайти.

— Про які суми йдеться? — запитав Гарі, й Ільза кинула на нього сердитий погляд.

— Господи Боже, та вона заледве до ста долічити здатна, вона такого знати не може. І взагалі, в Кема не зникали гроші. І взагалі нічого не зникало. Не погіршуйте ситуацію.

У Ло підскочили брови.

— Зникали! Зникали, мамо. Він усюди шукав. Хтось був тут...

— Дженна.

Хтось буркнув це ім’я собі під ніс. Нейтан і не зрозумів, хто саме, поки Ліз не тицьнула різко пальцем через стіл.

— Стули пельку, Бабе. Я серйозно.

— ...І в тата справді щось загубилося, — підвищила голос Ло. — Я знаю, я його бачила. Він шукав і в сараях, і в стайні, і всюди. Я знала, що ти мені не повіриш, мамо.

— Справа не в тому. Якщо тато щось загубив, чому він нікому не сказав? — заперечила Ільза, але її слова майже заглушила донька.

— Бо він знав, що йому ти теж не повіриш, як не віриш мені, — вже кричала Ло. — Мабуть, тому він сказав мені тримати це в таємниці.

Різко запала тиша, й Ло притулила долоньку до рота, немов намагаючись загнати слова назад. Її крихітне обличчя стало яскраво-червоним.

Ільза застигла. Її погляд метнувся на старшу доньку, яка здавалася приголомшеною. Софі похитала головою, мовляв: гадки не маю ні про що. Ільза розвернула Ло на стільці до себе обличчям.

— Ло, це дуже важливо: що саме сказав тато?

Ло похитала головою, знову замовкнувши.

— Та заради Бога... — у відчаї зронив Гарі.

— Гарі! — у тоні Ліз чітко прозвучала застережна нотка. Надворі знову почали вити динго. Здавалося, вони дуже близько.

— Ло, все гаразд, — нахилилася Ільза, щоб її обличчя опинилося на одному рівні з доньчиним. — Ти нічого поганого не зробила. Просто скажи правду. Ти впевнена, що тато щось шукав?

Схвильоване личко дівчинки скривилося.

— Так, я його бачила.

— І тато сказав тобі зберігати таємницю від усіх?

— Не від усіх, — поглянула Ло на свою матір. — Тільки від тебе.