Озеро

Розділ 9

Через дві хвилини Тарас ішов із асистенткою коридором до свого кабінету. Коридор був довгий, бо інспектор спеціально вибрав кабінет якнайдалі від Дрварича, хоча, насправді, цим зашкодив лише собі — він до Дрварича ходив частіше, ніж Дрварич до нього. Тарас мовчав, і ось так мовчки вони пройшли весь коридор до дверей Тарасового кабінету, там він зупинився і обернувся до дівчини.

— Ви родичі?

— З ким? З Дрваричем? Ні.

— Тоді як?..

Дівчина похитала головою, скривившись.

— З Крістаном?

Вона закотила очиська.

— Я питаю, — сказав Тарас, відчиняючи двері, — бо хочу розуміти ситуацію.

Старший інспектор ділив кабінет із двома колегами, які за потреби входили до його групи. Кожен сидів за своїм комп’ютером, і Тарас побився б об заклад, що вранці другого січня вони не читали службової пошти. Брайц, мабуть, зависав на сторінці новин і ґуґлив статті про те, що Тайгер Вудс і Ліндсі Вонн розійшлись або щось схоже. Остерць збирався зайти на сайт bolhe.com, щоб там пошукати задню праву фару для свого «опеля-омеги», та саме цієї миті він схилився над клавіатурою з канцелярською скріпкою і розкручував її, щоб вишкребти часточки пилюки, яка поналипала між клавішами. Помітивши Тараса, чоловіки ледь кивнули головами і вже готові були повернутися до своїх занять, якби за шефом не виринуло щось дивне. Остерць завмер з металевим гачком над клавіатурою, піднявши брови, а Брайц закрутився на кріслі, заклав руки за голову, відкинувся на спинку і видав:

— Ого-го, а хто це тут у нас?!

Тарас не відповів. Він сів за свій комп’ютер, натиснув кнопку і терпляче чекав перед екраном, поки у нутрощах комп’ютера щось довго народжувалося, а тоді з’явилося віконечко, де запитувався пароль. Тіна нерішуче стояла посеред кабінету і поглядала на Тараса, який вдивлявся в екран перед собою. Брайц підморгнув Остерцю, підвівся і підійшов до Тіни. Підплив — так було б точніше сказати. Велике обвисле черево прокладало собі шлях, і Брайцова хода нагадувала Тарасові танкер, який пробує запливти у порт.

— Я — Павле, чим можу вам допомогти? — подав їй руку Брайц.

Тіна потиснула.

— Тіна Ланц, ваша нова працівниця. Хоча...

Вона знову глянула на Тараса, який підвів голову з-за комп’ютера і, навіть не кивнувши, холодно занурився назад у екран.

— Дуже приємно, — сказав Брайц.

Він повторив це ще раз і при цьому скидався на пристаркуватого пенсіонера, якому в чай потрапила віагра. Коли він повторював, як йому приємно, у нього трусилося підборіддя. Цей чоловік молодший за мене, з жахом подумав Тарас. Потім Брайц відступив перед Остерцем, який коротко потиснув дівчині руку і збоку заглянув їй у вічі, а Тарас запитував себе, чи стоматолог уже полікував йому гнилу ліву нижню шістку, чи в нього і сьогодні смердить із рота, і мимохіть почувався за це відповідальним. Інспектор розглянувся довкола, схопив зі столу банку із засохлою кавою і вже зібрався викинути її в сміття, та передумав і виклично поставив назад на стіл.

— Пані Ланц сюди призначили на місце Пенци, — сказав Тарас, стежачи, як відреагують обличчя колег на його слова. Вони покивали головами. Чи йому одному здалося дивним, що їм замість досвідченого криміналіста присилають комп’ютерницю з дипломом психолога?

— Ось там його стіл і комп’ютер, але там також стоять його речі...

На початку осені Пенца помер і залишив по собі забиті шухляди робочого столу. На поминках Тарас нагадав про це його синові, який сказав, що прийде по батькові речі, але так і не з’явився. І робоче місце Пенци навіть тепер, через півроку, мало такий самий живий вигляд, як і Тарасове, тільки було більш упорядковане, наче його власник поїхав у довгу відпустку.

— Що з цим робити?

— Я пошукаю коробку і поскладаю туди речі, — запропонувала Тіна.

— Його пароль у комп’ютері...

— Не треба. Мене вже зареєстрували в мережі, і я ввійду під своїм.

— Якщо тобі потрібна коробка, — озвався Брайц, — запитай у Мар’яни в бухгалтерії. Вони постійно отримують якісь довбані пакунки, то коробка мала би знайтися. Скажи, що ти від мене.

Тіна йому всміхнулася. Брайц вийшов разом із нею на коридор і показав, куди йти. Повернувся, нетвердо тримаючись на ногах.

— Тарасе, що це ти таке нам привів?

— Це Дрварич, а не я.

— Це ж просто бомба!

Брайц двома руками потрусив живіт, жест, який Тарас при всьому бажанні не міг зрозуміти. Він збирався її з’їсти? Інспектор глянув на Остерця, який клацав по почищеній клавіатурі і, притискаючи лікті до тіла, сидів рівно, ніби ковтнув жердину.

Вони були диваками, Павле Брайц і Зоран Остерць, тобто Брайц і Остерць, бо вони ніколи не кликали одне одного на ім’я. Тільки Тарас завжди був Тарасом і ніколи Бірсою, може, тому, що його ім’я звучало швидше як прізвище? Хто їх не знав, у житті не подумав би, що вони — хороші криміналісти. У тому сенсі, як хорошими були і «Роллінг Стоунз».

Кожен сам по собі — нічого особливого, але в парі вони чудово доповнювали одне одного. Остерць — худий, із залисинами, майстер на всі руки, який знався на всьому, що стосувалося техніки. Коли Тарас купував свої машини, він звертався до Остерця, й, оскільки це постійно були користовані авта, включно з останнім, Остерць завжди приходив з Тарасом до продавця і отією дивовижною мовною мішанкою, яка не була словенською і навіть якоюсь іншою індоєвропейською мовою, а сумішшю кількох, торгувався за ціну. Він був років на десять молодший від Тараса і приблизно на п’ять від Брайца, його двоє дітей вчилися у середній школі. Єдиний син Брайца закінчував старшу школу, і батько бачився з ним раз на два тижні. Такою була домовленість Брайца з колишньою дружиною, і Тарас, наскільки знався на людях, міг із великою впевненістю стверджувати, що після неї в житті Брайца не було більше нікого. Ще досі у нього на столі стояла її фотографія, і Брайц виправдовувався тим, що на фотографії також є син. Тарас дуже сумнівався, що у колеги нема фотографії, на якій син був би без мами. Брайц був уже повністю сивий, товстий і тоді, коли не ковтав сандвічі, закидався протихолестериновими препаратами, таблетками з екстрактами зеленої кави і всяким таким іншим, відкопаним Остерцем на просторах інтернету, аби схуднути і знизити цукор настільки, щоб можна було зробити операцію на меніску, перш ніж той остаточно зруйнується. І Брайц, і Остерць мали вигляд прос­тих хлопців і завжди викликали довіру в людей. Більше, ніж Тарас, котрий не носив розтягнутих пуловерів з візерунками, що вийшли з моди тридцять років тому, як Остерць (хоча це було більше заслугою Аленки, а не його), і не пантрував одним оком, куди б не прийшов, чи нема там часом чогось перекусити, як Брайц. Вони добивалися успіху якраз тому, що всі троє були дуже різні. Дотепер їх було троє. З появою дівчини весь заведений лад може полетіти догори дриґом.

— Остерцю, ти теж помітив, яка вона кралечка?

— Нормальна, — відповів Остерць, не відводячи погляду від екрана.

— Нормальна чи гарна?

— І одне, й інше.

Тарас подивився на Брайца, той стенув плечами, мовляв, що ти хочеш, це ж Остерць.

— Ну, ти даєш, та вона не просто гарна, вона бомбезна! — хвацько кинув Брайц і подивився на Тараса, який ствердно покивав, аби лишень йому дали спокій.

Тіна повернулася з великою картонною коробкою, відсунула шухляди і, не виявляючи жодних емоцій щодо їхнього вмісту, почала діставати речі. Це все, що залишається після людини за тридцять років, подумав Тарас. Шухляда з канцелярським дріб’язком — ручками, олівцями, ґумками, степ­лером... шухляда з документами і паперами, які мертвому більше не потрібні, і ще одна — з касетами й іншими носіями звуку та зображення, через які треба було докласти чимало зусиль, аби знайти місце ще й для програвача. Вони півроку думали, що робити з цими речами, а тут прийшла шмаркачка і дала собі з ними раду за півгодини.

— Куди це віднести? — запитала Тіна, закінчивши.

— Я візьму, — відповів Тарас.

Він іще раз зателефонує синові Пенци і, якщо той не прийде, поставить коробку в підвалі. Може, навіть колись знайде час, щоб переглянути її вміст. Тіна сіла за комп’ютер і спреєм та серветкою, які, мабуть, отримала разом із коробкою, протерла екран та клавіатуру. Тарас уперше, відколи потрапив сюди, подивився на свою клавіатуру.

— Ну й гальмує, — сказала дівчина, в очікуванні, поки комп’ютер щось видасть.

Остерць, здавалося, лише цього й чекав, і вони наступні п’ять хвилин тринділи про речі, про які Тарас не мав поняття, і Брайц, очевидно, теж. Балачки інспектора дратували. Він постукав олівцем по столі, і всі троє обернулися до нього.

— Тепер, коли ми познайомилися, скажу одне-два слова про те, на що нам сподіватися. Ви двоє ще не в курсі, що нас на початку року чекає нове розслідування...

І Тарас учергове, втретє чи вчетверте за два дні, розповів усе. Коли він закінчив, у кабінеті на кілька митей повисла мовчанка.

— Близько дванадцятої нам мають прислати дані з ІСМ[9]. Відбитки пальців і ДНК... — сказав Тарас і зупинився, коли зрозумів, що він пояснює це Тіні. Брайц і Остерць знають процедуру напам’ять, вона, зрештою, теж би мала. І як до неї звертатися? Ланц, як до Брайца й Остерця? Бо ж він до них не звертається «Павле» і «Зоране»? Цікаво, чи Брайц за ранковою кавою розповідатиме сороміцькі анекдоти, які знаходить в інтернеті? Ну, Тарасові їх точно не бракуватиме.

«Приходить Франце в бордель і замовляє негритянку. Вони йдуть до кімнати, він наказує їй роздягнутися і стати навкарачки. Всюди позаглядав і каже: «Дякую, можеш одягатися». — «Що таке, — питає негритянка, — ти не хочеш сексу?» — «Ні, ні, — каже Франце, — в мене вдома у ванній ремонт, і я хотів подивитися, який вигляд матиме рожева фуга на коричневій плитці».

Це був один із Брайцових найулюбленіших.

— Через годину Дрварич повідомить журналістів про знахідку. Він скаже, що тіло пролежало у воді стільки часу, що ідентифікувати його, на жаль, неможливо. Про голову він не згадуватиме, ми теж. Коли будете опитувати людей, пильнуйте, щоб не проговоритися.

Брайц і Остерць навіть не кивали, зрештою, ця інформація призначалася не для них.

— Маєш уже якісь ідеї? — запитав Остерць. — Маю на увазі, це все, що тобі відомо?

— Так.

Тарас підійшов до дошки, яка висіла на стіні, точніше, до двох дощок. На пробкову він кнопками прикріплював картки паперу, а на іншій, звичайній шкільній дошці, робив фломастерами записи і потім губкою стирав написане — припущення, здогади, які у разі підтвердження переселялися на пробкову сусідку. Тарас узяв губку і стирав сліди попередніх записів, аж поки перед ним не заблищала сніжно-біла поверхня, тоді почав писати фломастером і коментувати вголос. Він звертався не до хлопців, Брайц і Остерць знали, що він говорив для себе і через нову працівницю не зраджуватиме своїй звичці.

— По-перше. На місце, де знайшли труп, відправляємо експертів, і хай вони перевірять, чи я вчора, тобто післявчора, чогось не пропустив. Це можливо, зважаючи на обставини, проте я сумніваюся.

Тарас написав «1», далі «огляд», тоді тире і «експерти».

— По друге, опитати селян в одному, на щастя, селі біля Сави Бохиньки на півночі, тобто у Рибчевому Лазі, а потім опитати власників дачі в Уканці; також треба перевірити гостей у готелях біля озера. Чи не зник хтось із тих, хто перебував там у час вчинення злочину. В річку вона могла потрапити тільки з озера, тобто злочин мав статися десь неподалік від його берега. І по-третє...

Тарас зупинився і якийсь час роздумував.

— Як називаються спеціалісти, які досліджують воду? Гідрологи?

Не чекаючи відповіді, він під номером «три» записав «гідролог».

— Мабуть, багато користі не принесе, але спробуймо.

Тарас відступив на крок назад, подивився на таблицю і потім обернувся до трійці, що стояла в нього за спиною.

— Я поїду в АРСО[10] до гідрологів. Брайце, подзвони Ґолобові і відправ групу у Бохинь. Повідом, що зустрічаємося у Бохинській Бистриці, нехай мене наберуть, якщо приїдуть на місце раніше. Брайце й Остерцю, зачекайте на дозволи і привезіть їх туди.

— А Тіна? — запитав Брайц. — Вона поїде з нами?

Тарас подивився на Тіну, яка сиділа за столом. Дівчина зніяковіла, зустрівшись очима з шефом. Вона знічено переводила погляд з Тараса на Брайца і здавалася такою молодою, дивилася так невинно, що нагадувала йому його доньок.

— Може їхати з вами, може зі мною. Їй треба буде трохи часу, щоб до нас звикнути.

А нам іще більше, подумав Тарас. Вона знову збентежено дивилася то на нього, то на Брайца з Остерцем.

— Або ж... Нехай їде зі мною. Ти сказала, що зможеш швидко перевдягнутися, так?

Дівчина рішуче кивнула головою:

— Я повернуся через п’ятнадцять хвилин.

— Зустрінемося по дорозі, чекатиму на тебе в машині.

— Ого, ми вже наклали право першої ночі. Класно, класно... — не стримався Брайц.

У твоєму житті ніколи не з’явиться жінка, подумав Тарас.

— І ще одне. Дотепер ми тут усі були на «ти», і я пропоную, щоб так було і надалі. Тіно, ти зможеш звертатися на «ти» до пана такого похилого віку, як Брайц?

Брайц роздратовано форкнув:

— Це я старий? Хто б казав...

Через десять хвилин Тарас зупинив машину на парковці для таксі на Цанкар’євій вулиці і, поки Тіна побігла в квартиру, заповнив талон на відрядження. Він скористався відсутністю дівчини, щоб у дрібні графки вписати цифри, які розпливалися перед очима, і подумав, що відтепер це зможе робити вона. Коли вони були на виїзді з Пенцою, документи завжди заповнював Тарас, навіть якщо був за кермом, і тепер, коли вже якийсь час працював без напарника, зрозуміло, також. І так, він приховував від Брайца й Остерця, що йому потрібні окуляри для читання. І ні, йому не йшлося про те, аби біля нього сиділа молода жінка. Ще й до того ж вродлива, принаймні всі довкола її такою вважали.