Озеро

Розділ 10

— Якщо я вас правильно розумію, — сказав чоловік з короткою доглянутою борідкою, яка гострою лінією розділяла навпіл його дуже бліде обличчя, — ви хочете дізнатися, за який час тіло, яке кинули у воду десь у Бохинському озері, могло б припливти сюди...

Він пальцем торкнувся точки на розкритій перед ним на столі карті.

—...за три кілометри від Рибчевого Лазу?

Тарас подивився на карту, знайшов відрізок дороги, де натрапив на поліцейське авто, і кивнув.

— Я боюся, що не зможу вам допомогти.

— Бо? — запитав Тарас.

— Бо я поняття не маю, як швидко вода відносить тіла. Чи вони залишаються на поверхні, чи тонуть... Мої знання не поширюються на такі речі.

Він окинув поглядом Тіну, вже не вперше.

— Я, правду кажучи, не сподівався, що ви мені скажете, де тіло кинули у воду, а швидше, де його не могли кинути.

— Що ви маєте на увазі?

— Згідно з даними експертів судової медицини, дівчину вбили тиждень тому і стільки ж часу тіло пробуло у воді. Чи його могло віднести течією з якої-небудь частини озера?

Гідролог усміхнувся.

— Ні, не думаю. Бохинське озеро, щоправда, проточне, та вода в ньому змінюється тричі на рік. Якщо тіло кинути у воду на північно-західному березі, тобто в Уканці, воно б досі залишалося плюс-мінус там.

— Тобто це б мало статися ближче до місця, де з нього витікає Сава Бохинька?

— Єзерниця. З озера витікає Єзерниця, яка за сотню метрів зливається з Мостницею, і в цьому місці починається Сава Бохинька.

— О’кей, Єзерниця.

Гідролог його дратував, і Тарас, вочевидь, його також.

— Так, думаю, що так. Чому б вам не поїхати до озера, не кинути в нього шматок дерева і не поспостерігати за ним?

— Я думав, що у ХХІ столітті є прогресивніші методи, — сказав Тарас, навіть не намагаючись, щоб його репліка не прозвучала в’їдливо.

— Хоча б спробували, — пробурмотів Тарас, більше сам до себе, коли вони сіли в машину і поїхали по об’їзній.

Дороги почистили від снігу, і на узбіччях лежала вже сіро-чорна маса. Сніг у місті негарний, завжди казав Тарас, який не мав нічого проти дощу взимку в Любляні, аби лишень тоді, при під’їзді до останнього пологого схилу перед Рудиним полем, на Поклюці лежав метр снігу.

Якийсь час вони їхали мовчки, і Тарасові було ніяково через те, що радіо посилало в колонки якусь похмуру класику. Ну й нехай, сказав він сам собі, та вже за хвилину пере­мкнувся на хвилю з рок-музикою. Там крутили «Child in Time» Deep Purple, і він вже зібрався натиснути наступну кнопку, але зупинився на піврусі. Що з ним таке? Це ж не він співає.

— Ну, і що тебе до нас привело?

Прозвучало так, ніби запитання поставив Цвілак, чоловік, що ось-ось виходить на пенсію.

— Мене? — всміхаючись запитала Тіна, ніби в авто був іще хтось. — Я мушу все розповісти?

— Ні, не мусиш, якщо це таємниця.

— Та ні. Та якщо вам цікаво...

— Якщо тобі цікаво.

— Я мушу звикнути. Вибач...

Були часи, коли йому подобалося, що до нього зверталися на «ви», і ставало незручно, коли незнайомці тикали. Але ті часи минули.

— Вибач, я хотіла сказати, що поводжуся наче підліток. Ні, не таємниця. Нудьга — ось моя відповідь. У мене були інші мрії, але я, завдяки батькам, про них забула, вступила на інформатику і комп’ютерну техніку, закінчила факультет на їхнє бажання, хоча й знала, що це мене анітрохи не цікавить.

— А чого ти хотіла?

Тіна всміхнулася.

— Ти сміятимешся... Коли я була маленька і бавилася в пісочниці, я собі уявляла, ніби я археолог, палеонтолог, перш ніж дізналася, що щось таке існує. Інші дівчатка бавилися ляльками, а я лопаткою.

— А психологія?

— Я думала, що це моє. Або більш-менш моє. Або... Не знаю, про що я думала. Та я постійно читала детективи і дивилась американські серіали. Знаю, що це по-дурному і по-дитячому, та мені хотілося стати членом криміналістичної групи, яка відгадує загадки.

— Чому по-дурному? Ми це фактично і робимо.

Вона на мить замовкла.

— Я тут завдяки вам... ой, завдяки тобі також.

— Мені?

— Так, справа «Varta». Ми розбирали її на психології. Тобі справді просто пощастило?

— Так, завжди просто щастить. А як сталося, що ви розбирали ту справу?

— На третьому курсі ми говорили про кримінальні злочини на заняттях з психопатології і соціальної психології.

Тарас закусив губу. Замість людини, яка вивчила криміналістику на практиці, йому прислали спеціалістку з психопатології, соціальної психології і фейсбуку. Нові часи — так це називається? Хто прийде на його місце? Все ще людина чи вже комп’ютерна програма?

— «Varta» була моєю першою справою. Тобто... першою, до розслідування якої мене залучили.

Через місяць після закінчення курсу криміналістики і кількатижневої практики його прикріпили до групи Пенци, яка розслідувала зникнення людей. Спершу висували версії втечі від кредиторів, податківців, дружин, аж поки в лісі випадкові люди, які чи то там гуляли, чи ходили по гриби, не знайшли перший труп. І, оскільки на місці злочину виявили батарейку «Varta», до справи приліпилася ця назва.

Невже Пенца теж задирав ніс перед ним? Якщо так, то Тарас про це не здогадувався.

Розслідування затягнулося і зайшло в глухий кут. Через брак доказів поліція вирішила вдатися до блефу, взялася за першого-ліпшого підозрюваного, непрямо пов’язаного з трьома жертвами, і кинула на нього всі сили. Керуючись туманними здогадами, на які тодішній слідчий суддя лише похитав головою, поліцейські затримали чоловіка на два­дцять чотири години і, керуючись іще туманнішими припущеннями, продовжили його перебування під вартою ще на сорок вісім годин на підставі ухвали того ж слідчого судді. Підозрюваний не коловся. І коли всі вже зневірилися, Пенца послав Тараса, мовляв, хай іще малий спробує. Тарас сів перед нахабним бугаїщем (про якого пізніше стало відомо, що він — шеф банди вбивць), той дивився на Тараса зверхньо і скаржився на те, як поліція з ним поводиться, як переслідує його, хоча він має алібі на все, в чому його підозрюють.

— Бо то так як всьо в нашій країні. Над нахалюгами ­тру­сяц­ця, як над рідкісними кочевськими ведмедями, а на порядочного чоловіка всі кидаюцця...

— Я цілком на вашому боці, — брехав Тарас, — мені просто треба підсумувати все те, що ви розповіли колегам. Давайте це зробимо, і ми вас відпускаємо.

Тарас кивав і кивав головою всі ті півтори години — стільки часу тривала розмова, а по суті, монолог допитуваного, і не дізнався нічого, чого раніше не дізнались би старші колеги. Тарас розмовляв з підозрюваним лише тому, що Пенца наказав не з’являтися з кімнати для допитів дві години.

— Я вам ше розкажу, де я був у той час, до якого ви чіпаєтесь...

Чоловік перелічив свої алібі, хоча Тарас про це навіть не просив.

Коли пропав Содняк, він був там і там, як відвезли Брайника... Ковача... Маркежа...

Чотири імені — три тіла. Четвертого вони ще тоді не знайшли і навіть не знали про його існування. Тарас цього мало не пропустив.

На підозрюваного натиснули сильніше, і, хоча він потім не вимовив ані слова, розкрити справу було нескладно. «Коли ти знаєш, коли переконаний у тому, щó саме треба шукати, то ти це знайдеш», — казав Пенца, який міг би розкриття справи приписати собі, як на його місці зробили б усі інші.

Оте «коли знаєш, що саме шукати, то ти це знайдеш» Тарас запам’ятав на все життя.

Півроку тому Пенца помер у лікарні від раку легень, через дванадцять років після того, як викурив останню цигарку, за півроку до пенсії. Під час останніх провідин, за тиждень до смерті Пенци, вони прогулялися до лікарняного кафе «Лелека» по той бік вулиці Залошкої і випили кави. Точніше, каву пив Тарас, а Пенца вже не міг, не міг споживати нічого, що могло б подразнити шлунок, тож замовив м’ятний чай, якого не випив навіть половини.

— Я десь читав, що тіло за чотирнадцять років повністю оновлюється, — сказав хворий. — Мені забракло двох років.

Його стало вполовину менше, хоч він і так був дрібної статури, синьо-білу смугасту піжаму мусив зав’язати на поясі у вузол, інакше вона б упала на підлогу.

— Якби я про це знав, — сказав Пенца з жалем, — я б не стримувався всі ці роки. Бувало, ввечері або навіть удень заплющу очі і просто відчуваю... знаєш, як видихаєш дим з легень. Така насолода. Я дванадцять років від цього відмовлявся, але таке не забувається. Присягаюся!

Чоловік зробив ковток чаю, захлинувся, довго кашляв і хрипів, тоді Тарас провів його, підтримуючи, до пішохідного переходу, де через дорогу в онкології була його палата.

— Можна дати тобі одну пораду, Тарасе? Останню...

— Не говори дурниць, Пенцо...

— Ти не говори дурниць. Послухай...

Пенца поманив його пальцем, мовляв, підійди ближче, наче не хотів, щоб його почули двоє хворих, які зі своїх ліжок байдуже стежили за їхнім приходом.

— Не забороняй собі нічого. Вставай зранку, виходь на балкон, дивися на сонце і голосно кажи: «Вау-у-у». Щоранку, Тарасе. Бо що, коли він виявиться останнім?

Тарас був альпіністом. Він бачив багато сонць, бачив їх схід і впродовж місяців після похорону не раз думав, чи Пенца мимоволі не описав саме ті сонця, які не можеш забути, незважаючи ні на що, так, як курці не забувають диму сигарет.

На наступний день після Тарасових відвідин Пенца впав у кому, з якої не вийшов. І тепер оця Дрваричева краля прибирає останні матеріальні докази його існування. Все йде до гіршого, подумав Тарас, до гіршого.